Психологія особистості та діяльності.

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Львівський державний університет внутрішніх справ

Факультет № 3

Кафедра соціальних дисциплін

 

Навчальна дисципліна

«Юридична психологія»

ЛЕКЦІЯ

ТЕМА: «Загально-психологічні основи в юридичній діяльності»

Кількість годин: 2

Розробник:

Пряхіна Н.О., доцент кафедри соціальних дисциплін, кандидат психологічних наук, доцент

 

 

Текст лекції розглянуто і схвалено на засіданні кафедри соціальних дисциплін (протокол № ___ від _________ 2016 року)

 

 

Львів - 2016

 

План лекції:

1. Поняття психології та її основних категорій.

2. Поняття особистості та діяльності.

3. Психічні процеси.

 

Рекомендована література:

Рекомендована література:

1. Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – Львів: Край, 2005.

2. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. акад. С.Д. Максименка. – К.: Форум, 2000.

3. Бедь В.В. Юридична психологія: Навчальний посібник. - Львів: «Новий Світ – 2000»., 2004. -380с.

4. Коновалова В.О., Шепітько В.Ю.Юридична психологія: Академічний курс: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре» , 2004. – 424ст.

 

 

Психологія – одна з наук про людину, людські спільноти, їхнє життя й діяльність. Вона вивчає закономірності, механізми, умови, чинники та особливості розвитку й функціонування психіки, її взаємодію з внутрішнім і зовнішнім психічним, а також сутність і зміст останніх.

У наш час психологія одержала змогу для подальшого наукового продуктивного розвитку в різних напрямах. Які особливості психології як науки?

 

Предмет психології.

Що значить сам термін «психологія»?

- Кожен знає, що сам термін «психологія» складається з 2-х слів і обидва слова походять від древніх греків.

Перше слово «психо» (а греки сказали б «псюше») – в перекладі означає – «душа», хоча для нас , більш точніший переклад це – «психіка».

З древньої міфології нам знайома така богиня як «Психея» (давайте пригадаємо: це була наречена бога Ероса, вона народилась як смертна, а протягом свого життя стала безсмертною). І таке ж відношення древніх греків до слова «душа» - ким би ти не народився - ти можеш стати вічним, безсмертним.

Друге слово «логос» - має декілька значень. В точному перекладі означає – слово, сенс - тобто «розумне слово», або ж «слово яке дозволяє щось зрозуміти, яке щось пояснює».

Тобто психологія – це розумне слово про душу. Так розуміли його древні греки. Зараз слово душа витіснилось і ми зараз говоримо, що психологія – це наука про психіку. Наука ця досить молода, В 1879 р. психологія виникла як самостійна наукова дисципліна.

Так як ми визначились зі значенням слова «ПСИХОЛОГІЯ», - відповідно необхідно теж визначитись з таким терміном як «ПСИХІКА».

Виділемо 2 характеристики психіки:

- 1-ша це відображальна характеристика, тобто психіка це суб‘єктивне відображення реальності, світу в якому живе людина.

- 2-га характеристика це функціональна характеристика (в перекладі з латинської слово функція означає виконання, роль, діяльність, тобто відповідь на запитання для чого? Навіщо?психіка) – ця функціональна характеристика полягає в регуляції(регулятивна характеристика). Психіка потрібна для чого? – для регуляції власної поведінки,тобто управління собою.

І якщо ці дві характеристики психіки (відображення і регуляція) з‘єднати, тоді ми отримаємо визначення психіки. Отже, Психіка– це відображення реальності, необхідне суб‘єкту для життя і діяльності в ній, для управління своєю поведінкою.

Психікою володіє не тільки людина, а і тварина, тоді ми будемо вживати термін суб‘єкт,який володіє психікою (як людина, так і тварина).

Структура психіки: 1) психічні стани ( а) емоційні:настрій, стрес, афект; б)вольові: ініціативність, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість; в)мотиваційні: інтереси, бажання, потяги; г)що відображають загальну організованість свідомості: апатія, фрустрація…

2) психічні процеси (а) емоційно-вольові – почуття, воля та б)пізнавальні – відчуття, сприймання, мислення, уява, пам‘ять, увага); 3)психічні властивості – темперамент, здібності, характер.

В основі роботи мозку лежить рефлекс, тобто закономірно виникаюча відповідь організму на подразнення, яке йде із зовнішнього середовища чи з внутрішніх органів. Видатний фізіолог і психолог І. Сєченов пояснював, що "всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлексами".

Ідеї І. Сєченова про рефлекторний характер психіки та її регулятивну роль у поведінці людини і тварин були експериментально підтверджені й конкретизовані І. Павловим — творцем учення про вищу нервову діяльність.

Рефлекси за походженням бувають двох видів: вроджені й набуті, або, за класифікацією І. Павлова, — безумовні й умовні. Безумовні рефлекси є функцією головним чином нижчих відділів центральної нервової системи, котрі розташовані в підкіркових утвореннях головного мозку і в спинному мозку. Безумовний рефлекс здійснюється на основі постійного, генетично обумовленого нервового зв'язку між чуттєвими (сприймаючими) елементами нервової системи і виконавчими органами. Прикладами безумовних рефлексів є звуження зіниць під дією світла, кашель при попаданні в гортань стороннього тіла, смоктальні рухи новонародженого та ін.

Умовний рефлекс здійснюється вищими відділами головного мозку і оснований на часових зв'язках, які утворюються між певними нервовими структурами в індивідуальному досвіді тварини і людини. Він виникає при неодноразовому поєднанні (збігу) байдужого для організму подразника з безумовним подразником. Класичним прикладом умовного рефлексу є поведінка тварини: якщо поєднати звучання дзвінка (спалах електролампи) з годуванням, наприклад, собаки, то вони починають викликати харчову реакцію (слиновиділення, повертання голови і т. п.), яку без поєднання ніколи не викликали.

Безумовні й умовні рефлекси виконують функції зв'язку організму тварини і людини з навколишнім середовищем, забезпечують його пристосування до цього середовища і нормальну життєдіяльність у ньому.

Кора великих півкуль мозку відчуває вплив різноманітних сигналів, які йдуть як іззовні, так і з самого організму. У зв'язку з цим І. Павлов розрізнив дві принципово відмінні сигнальні системи.

1.Перша сигнальна система включає в себе сигнали, які йдуть від предметів і явищ навколишнього світу. До неї відносяться різні зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикальні подразники. Перша сигнальна система є в людини і тварин.

2.Друга сигнальна система притаманна лише людині і пов'язана зі словами і словосполученнями, котрі також сигналізують про певні предмети і явища світу. Причому слово виступає в трьох видах — як слово, яке чується, яке бачиться (написане) і промовлене про себе. Найважливіше полягає в тому, що людина реагує не на звукову (графічну) оболонку слова, а на його змістове значення. Друга сигнальна система є фізіологічною основою людського мислення.

Вища ступінь розвитку психіки, властива лише людині, називається свідомістю.

Ми дали визначення таким поняттям як «ПСИХОЛОГІЯ», «ПСИХІКА» і логічним продовженням цього списку буде дати визначення ще такому поняттю як «СВІДОМІСТЬ».

Саме свідомість була першим предметом наукової психології. Свідомість теж відноситься до психіки, вона є її вищою формою.

Як вища форма психіки, свідомість теж має 2 характеристики:

- 1-ша відображальна характеристика – це відображення не тільки чогось, когось а і СЕБЕ! Це здатність дати звіт про себе.

Як можна дати звіт про себе? Як вивчити свідомість? – за допомогою такого методу як ІНТРОСПЕКЦІЯ (дивлюсь в середину, спостерігаю за собою, самоспостереження).

- 2-га функціональна характеристика (яка її роль, навіщо вона потрібна) – для регуляції спільної діяльності людей. Для того щоб діяти спільно з кимось – необхідна свідомість.

Отже можемо назвати структурні компоненти свідомості, це:

1) Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство (рівень свідомості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду, у процесі розвитку в людини розвинулась потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом пізнавальної діяльності);

2) Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб‘є кта пізнання характерним для цього є самопізнання, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей);

3) Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів (це виражається в самоконтролі та коригуванні власних дій);

4) Ставлення особистості до об‘єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе (виявляється в оцінюванні, самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера).

Підсумуємо раніше сказане СВІДОМІСТЬ - це уявлення про світ і своє місце в ньому, пов‘язане зі здатністю дати звіт про себе, про свій психічний досвід і необхідне для розумної організації спільної діяльності людей.

Існує наукова психологія, ще раз нагадую вона бере свій початок з 1879 року, та життєва психологія яка своїми коріннями йде дуже далеко…Тут можна навести цитату вітчизняного психолога Сергія Леонідовича Рубінштейна:

«…. психологія заснована на 1000 – літтях життєвого досвіду, 100 – літтях філософських роздумів, і 10 літтях точної науки.».

Батьківщина наукової психології – це місто Лейпциг 1879 рік, засновник – Вільгельм Вундт який створив першу у світі Лабораторію експериментальної психології.

Будь-яка конкретна наука відрізняється від інших наук особливостями свого предмета. А предметом кожної науки має бути якась сутність її об’єкта. Що ж можна визначити як сутність психічного? На це запитання є дуже багато відповідей. Предмет психології трактують по-різному, залежно від того, науковці сприймають досліджувану реальність. Упродовж розвитку психології її предмет певною мірою було трансформовано, переформульовано, у зв’язку з новими поглядами на психічні явища й психіку. Тому пошуки предмета психології – це нормальні процеси життя науки.

Щоб окреслити предмет загальної психології, необхідно використати системні знання. До таких знань належать традиційні уявлення про предмет психології, яким вважали зокрема душу, явище, свідомість, поведінку, несвідоме, процеси переробки і результати цих процесів та особистий досвід людини.

Отже, предмет психології має складну комплексну структуру, основними ланками якої є:

•людина та її психіка, досліджувані в процесі філо- та онтогенезу;

• зовнішнє психічне як носій психоенергетичного потенціалу і впливу;

• внутрішнє психічне, яке перебуває на несвідомому, підсвідомому, свідомому і надсвідомому рівнях, його вплив на життєдіяльність людини;

• людина як особистість та індивідуальність;

• людина як власне «Я», соціальна роль, зовнішнє психічне;

• питання розроблення технологій взаємодії індивіда з власною психікою з метою її збереження й захисту;

• відновлення психоенергетичного потенціалу, саморозвитку й подальшого самовдосконалення;

• взаємодія людини із зовнішнім психічним і зміна останнього тощо.

Отже, ми дали визначення основним поняттям в психології таким як психологія, психіка, свідомість, та порівняли життєву і наукову психологію.

Психологія особистості та діяльності.

Термін «особистість» має досить давнє походження. У Стародавній Греції він означав теат­ральну маску, яку актори використовували під час вистав з метою на­дати кожному персонажеві того вигляду, якого вимагав його харак­тер. З часом цей термін поширився на самого актора й ту роль, яку він виконував. Оскільки маска зображала той чи інший тип із реаль­ного життя, поняття «особистість» наблизилося до його сучасного розуміння. Остаточно цей термін було переосмислено у римському праві і офіційно зафіксовано як такий, що характеризує окремого індивіда. Відтоді його вживають стосовно окремого громадянина як юридичної і релігійної особи, нащадка своїх предків, наділеного ім'ям і власністю.

У науковій літературі подано багато визначень і змістовних характеристик поняття „особистості”. Насамперед з’ясуємо його співвідношення з такими категоріями, як „людина”, „індивід”, „індивідуальність”.

Людина – це найбільш широке поняття для визначення суб’єкта діяльності, пізнання, спілкування. Як біосоціальна категорія позначає насамперед конкретного представника біологічного виду Homo sapiens (людина розумна). Це жива істота, яка володіє мовою і свідомістю, здатна створювати знаряддя праці і користуватися ними. Категорія „людина” визначає якісну відмінність людей від тварин. До головних ознак людини належать: 1) конституція тіла; 2) пряма хода і двоногість; 3) свідомість і самосвідомість; 4) володіння мовою тощо. Людина з’являється на світ повноправним членом суспільства, і з народження, на відміну від тварин, яких іменують особинами, її називають індивідом.

Індивід (від лат. individuum – неподільне) – це одиничний представник людського роду. Зауважимо, що специфічні особливості реального життя і діяльності конкретної людини у зміст цього поняття не входять. У понятті „індивід” відображаються дві головні ознаки.

По-перше, нероздільність, або цілісність суб’єкта.

По-друге, наявність у суб’єкта особливих (індивідуальних) рис, які відрізняють його від інших представників людського роду. Індивід вирізняється особливостями, які зумовлені природою, що називають генотипом. У процесі життєдіяльності індивідуальні генотипічні властивості (спадкові ознаки) розвиваються і стають фенотипічними, тобто такими, що сформувалися внаслідок індивідуального розвитку.

Отже, як індивід, людина відрізняється від інших не тільки морфологічними

особливостями, такими як зріст, конституція тіла, колір очей, тип нервової системи, але і психологічними рисами, такими як здібності, темперамент, характер. Якісні та кількісні вияви психологічних особливостей людини утворюють її індивідуальність.

Індивідуальність – поняття, яке свідчить про оригінальність, одиничність ознак і їхній вияв у конкретної людини. Індивідуальність – це те особливе, специфічне, яке відрізняє одну людину від інших людей. Індивідуальність виявляється у здібностях людини, в домінантних потребах, інтересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів тощо. Особистість – це якісно нове утворення, яке формується в процесі взаємодії

людини з умовами соціального середовища. У процесі діяльності людина налагоджує відносини з іншими людьми (суспільні відносини), які і „створюють” особистість. Поняття „особистості” дає можливість підкреслити примат не біологічного, а соціального в людині.

Діяльність людини – це свідома активність, що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Мета і мотиви діяльності. Мета – це те, чого прагне людина, для чого вона працює, чого хоче досягти у своїй діяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності.

Мотив – це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов‘язані з її потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об‘єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними.

Основні різновиди діяльності: ігрова (як основна форма вияву активності дитини дошкільного віку, є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу. Вона відрізняється від навчальної та праці, гра – непродуктивна діяльність. У грі дитина захоплюється переважно процесом, як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її. В іграх маленьких дітей цілі не бувають стійкими. Але у процесі розвитку та виховання цілеспрямованість ігрової діяльності зростає, цілі набувають стійкішого характеру. В іграх формуються всі якості особистості дитини, такі як колективізм, дружба, правдивість. У шкільному віці гра має складніших характер, в них яскраво виявляється мета: успішно провести гру, перемогти, розвинути в собі відповідні фізичні і розумові якості. У підлітковому та юнацькому віці можуть виникнути шкідливі звички, наприклад до азартних ігор. Залучення ж дітей до занять спортом, до цікавих справ стане важливим способом попередження захоплення шкідливими іграми.); навчальна діяльність (основний різновид діяльності дітей шкільного віку, успіх якої залежить усвідомлення мети навчання і мотивів, яким вона керується. Навчання потребує від учня організованості та дисципліни, щоденної систематичної роботи. Навчання пов‘язане з розвитком особистості. ); праця ( свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини та єдністю фізичного та психічного. У процесі праці активізуються та виявляються різні психічні та фізичні властивості . Необхідною умовою будь-якої праці є наявність мети: створити певний продукт. Характерна особливість полягає в тому що людина передбачає її результати, уявляє собі матеріал, який використовується при цьому, окреслює способи та послідовність своїх дій. Праця потребує відповідної підготовки. У праці людини виявляються її уважність, спостережливість, уява та мислення.

Людині незалежно від віку властиві всі три види діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному – навчання, а у зрілому віці – праця.

3. Психічні процеси

Психічними процесами в психологічній структурі особистості називають окремі форми чи види психічної діяльності людини. Розрізняють:

а) пізнавальні психічні процеси, спрямовані на пізнання людиною
навколишньої дійсності. До них належать відчуття, сприйнят-
тя, уява, пам'ять, мислення, представлення, мова;

б) емоційні процеси, за допомогою котрих людина відбиває на-
вколишню дійсність у переживаннях. Емоційні процеси і почут-
тя людини в її життєдіяльності відіграють роль внутрішньої ре-
гуляції кожної особистості;

в) вольові процеси, що забезпечують перехід від пізнання і пере-
живань людини до практичної діяльності. Вольові процеси, ви-
конуючи спонукальну і гальмівну функцію, дають змогу люди-
ні контролювати свої вчинки та дії.

4. Слід підкреслити, що саме поняття "процес" характеризує динаміку вказаних психічних явищ.

Відчуття — це відбиття в корі головного мозку окремих властивостей, предметів, об'єктів і явищ навколишнього світу, які впливають у цей момент на органи почуття людини.

Фізіологічним механізмом відчуттів є діяльність різних аналізаторів: зовнішніх (зорові, слухові, шкірні, смакові, нюхові) і внутрішніх (сигналізують про голод, спрагу, рівновагу і т. д.).

Розрізняють зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірні і органічні відчуття.

Для юриста-практика важливо знати, що відчуття характеризуються такими показниками, як чуттєвість і пороги.

Чуттєвість — це здатність людини відчувати слабкі подразнення (абсолютна чуттєвість) і здатність відчувати слабкі відмінності між подразниками (чуттєвість до розрізнення).

Абсолютним порогом відчуття є мінімальна величина подразника, при який вперше виникають відчуття. Наприклад, відстань, з якої людина починає чути тікання наручного годинника, що знаходиться в іншому кінці кімнати. У табл. 1 наведені відчуття для зору, слуху, смаку, запаху і дотику1.

Порогом розрізнення називають найменші зміни в силі подразника, котрі можуть бути відображені цими аналізаторами. Наприклад, щоб помітити (відчути) зміни ваги предмета, покладеного на руку, потрібно до початкового вантажу додати приблизно 1/30 його ваги2.

 

з навколишньою природою і соціальним середовищем, на пристосування людей до них, а іноді і на зміну зовнішнього середовища. Тому зазвичай діють не окремі аналізатори, а весь людський організм в цілому.

Сприйняття представляє собою відображення в свідомості людини предметів і явищ об'єктивного світу при їхньому безпосередньому впливі на органи відчуттів. На відміну від відчуттів, у процесі сприйняття формується цілісний образ предмета, явища, ситуації і т. д. Дивлячись на знаряддя вбивства, наприклад сокиру, слідчий сприймає її як цілісний предмет; у той же час органи почуттів інформують його про окремі властивості сокири (форма, величина, ступінь гостроти леза та ін.).

Основні види сприйняття:

а) залежно від ведучого аналізатора, який бере участь у побудові
образу, традиційно виділяють зорове, слухове, дотикове (так-
тильне), смакове, нюхове сприйняття;

б) залежно від об'єкта сприйняття розрізняють сприйняття мате-
ріальних предметів, простору, часу, руху, швидкості, основних
соціальних життєвих явищ і т. п.

 

Уявлення — це образи предметів чи явищ реальної дійсності, котрі в цей момент людина не сприймає. В основі всякого уявлення завжди лежить відтворення минулих відчуттів і сприйняттів. На думку І. Сєченова, уявлення за своїми нервовими механізмами відрізняються від сприйняття лише різницею у збудниках. Для процесу сприйняття збудником є предмет зовнішнього світу, котрий індивід чує, бачить, якого торкається і т. д.; для уявлення збудником є слово чи думка про предмет або явище. Слово чи думка викликає образ, оживляє збережені мозком сліди фізіологічних реакцій, які відповідають минулим процесам сприйняття.

Таким чином, уявлення є, по суті, відтворюючим сприйняттям. Однак воно часто відрізняється від початкового сприйняття:

• уявлення, звичайно, слабкіше за сприйняття. Лише в окремих людей уявлення бувають дуже яскравими: деякі письменники, художники, композитори нібито бачать і чують персонажів своїх романів, картин, опер;

• уявлення не бувають стійкими і незмінними образами того чи іншого предмета. Уявлення є процесом, а не зафіксованим нерухомим образом. Кожен відчув на собі процес "танення" того чи іншого образу з плином часу, коли одні деталі предмета виступають на перший план, а інші зникають.

Пам'ять — це процес організації і збереження минулого досвіду, який робить можливим його повторне використання в діяльності чи повернення в сферу свідомості. У визначенні дуже точно вказується на часову сутність пам'яті, її віднесеність до минулого, теперішнього і майбутнього.

Те, що сприймається людиною, не зникає безслідно: в корі великих півкуль головного мозку зберігаються сліди від процесу збудження. Ці сліди створюють можливість виникнення збудження і тоді, коли подразник відсутній. На основі цього людина може запам'ятати і зберегти, а потім відтворити образ відсутнього предмета чи відтворити засвоєні раніше знання. Фізіологічним механізмом пам'яті є асоціації, в основі яких лежить зв'язок між окремими фактами і явищами, відображеними у свідомості людини. Пам'ять засновується на асоціаціях за схожістю, спорідненістю і контрастом.

Як і сприйняття, пам'ять є процесом відображення. Однак особливість пам'яті в тому, що вона має справу з отриманими раніше образами і поняттями. Інакше кажучи, якщо сприйняття відображає матеріальні предмети і явища безпосередньо, то пам'ять відображає образи (поняття), котрі сприймалися (осмислювалися) в минулому.

Основними процесами пам'яті є запам'ятовування, збереження (забування) і відтворення.

Запам'ятовування визначається як процес, що забезпечує зберігання отриманих вражень (матеріалу) в пам'яті. Воно виступає як важлива умова наступного відтворення матеріалу. Запам'ятовування починається із затямлення, котре здійснюється мимоволі (ненавмисно). Потім людина може ставити за мету свідоме затямлення значущого матеріалу. У цьому разі відбувається довільне (навмисне) запам'ятовування. Запам'ятовування само собою, якщо воно пасивне, якщо в ньому не бере участь наше "Я", — це накопичення багатств у лабіринті, ключі від скарбниці якого знаходяться у величезній заплутаній зв'язці. І ключі ці безликі. Образно кажучи, запам'ятовування без мети, без особистісного значення — це стрілянина в порожнечу.

Емоційне забарвлення матеріалу сприяє його запам'ятовуванню. Людина пам'ятає образи, з дитинства береже неповторні миттєві радощі. Вона на довгі роки запам'ятовує куточки міст чи лісові стежки, якщо з ними було пов'язане щось значуще, важливе для її серця.

Збереження і забування представляють собою дві сторони єдиного процесу довготривалого утримання сприйнятої інформації. Збереження — це динамічний процес, який здійснюється на основі активної переробки, узагальнення і систематизації матеріалу. Зберігається і пам'ятається добре все те, що лежить у системі свідомо організованого, спланованого життя. Забування — процес випадання певної інформації з пам'яті людини.

Забувається насамперед те, що перестає бути для людини суттєвим і значущим. Крім того, швидко забувається інформація в тому разі, якщо вона при запам'ятовуванні була погано "укладена" в пам'ять.

Відтворення — процес, який полягає у відновленні й реконструкції актуалізованого змісту пам'яті. Відтворення пов'язане з розумовими діями, котрі й здійснюють реконструкцію відтворюваного матеріалу (зміна плану, перестановка, переконструювання матеріалу і т. п.). Саме в реконструкції виявляється неможливість трактування процесу відтворення лише як процесу згадування, в його відокремленні від мислення, мови, установок людини. По суті, людина ніколи не відтворює зміст пам'яті в тій формі, в якій він запам'ятовувався


 
 

Види пам'яті

а) об'єкт запам'ятовування. Розрізняють образну пам'ять (па-
м'ять на образи), котра поділяється на окремі підвиди залежно від
аналізаторів: зорову, слухову, смакову, дотикову і нюхову пам'ять;
рухову (моторну), що проявляється в запам'ятовуванні, збереженні
та відтворенні рухів і дій; словесно-логічну — виражається в запа-
м'ятовуванні, збереженні та відтворенні думок, понять, словесних
формулювань; емоційну пам'ять на пережиті людиною емоції і по-
чуття;

б) ступінь вольової регуляції пам'яті. Розрізняють довільну пам'ять
(людина ставить перед собою свідому мету на запам'ятовування, на
утримання потрібного змісту для наступної дії, що потребує вольо-
вих зусиль) і мимовільну (фіксація вражень від навколишнього світу
без спеціально поставленої людиною мети). Мимовільно запам'ято-
вується те, з чим індивід активно працює, що йому цікаво і т. п.;

в) тривалість збереження інформації. Розрізняють пам'ять коротко-
часну (забезпечує втримання інформації на час, необхідний для вико-
нання будь-яких операцій; крім того, виявляється тоді, коли матеріал
запам'ятовується на короткий строк, а подальше збереження його вва-
жається непотрібним) і довготривалу (забезпечує довготривале — го-
дини, дні, роки, десятиріччя — збереження інформації).

Продуктивність пам'яті визначається багатьма причинами як об'єктивного (характер матеріалу, його кількість, обставини та ін.), так і суб'єктивного порядку. Серед суб'єктивних причин виділимо такі:

• ступінь завершеності дій запам'ятовування;

• ставлення людини до тієї чи іншої діяльності;

• попередній досвід індивіда;

• емоційне налаштування людини;

• вольові зусилля, які докладаються в ході запам'ятовування.

Мислення — процес пізнавальної діяльності індивіда, яка характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності. Мислення — вищий пізнавальний процес, властивий лише людині. Воно відображає світ в його суттєвих зв'язках і стосунках. Мислення розкриває те, що безпосередньо у сприйнятті не дано — закономірні зв'язки і суттєві взаємовідношення між предметами та явищами. Так, спостерігаючи одні явища, людина судить про інші, котрі певним чином із ними пов'язані (за зовнішніми ознаками людини можна судити, хоча б наближено, про її внутрішній стан).

В основі процесу мислення лежать тимчасові нервові зв'язки двох видів:

• першосигнальні нервові зв'язки, які виникають під впливом зовнішніх подразників і пов'язані з відчуттями, сприйняттями й уявленнями;

• другосигнальні нервові зв'язки, які утворюються в корі головного мозку за допомогою слів і відображають суттєві зв'язки між предметами.

Мислення включається з того моменту, коли під впливом потреби визначається мета і в певній ситуації виникає перепона до її досягнення: не вистачає чи знань, чи засобів, чи методів для того, щоб досягти мети і задовольнити потребу. Воно являє собою оперування в голові образами-символами, знаками для того, щоб прийняти правильне рішення (виробити той порядок дій, що приводить до бажаного результату). Розумова діяльність людей здійснюється за допомогою розумових операцій: аналізу і синтезу, порівняння, абстракції і конкретизації.

Аналіз — це уявне розкладення предмета чи явища на частини, що їх утворюють, тобто виділення в них окремих частин, ознак і властивостей. Будь-який аналіз починається з попереднього загального ознайомлення з предметом чи явищем, тобто виникає спочатку в практичній діяльності людини, а потім переростає в розумовий акт. Наприклад, щоб розумово розкласти мотор автомобіля на відповідні частини, потрібно кілька разів його розібрати.

Слід пам'ятати, що аналіз не є простим механічним переліченням усіх складових елементів, ознак і властивостей предмета. Він завжди є цільовим, спрямованим на вирішення якогось певного теоретичного чи практичного завдання.

Синтез — це розумове поєднання окремих елементів, частин і ознак в єдине ціле. Як і процес аналізу, синтез виникає спочатку в практичній діяльності. Щоб зберегти в розумі той самий мотор, необхідно навчитися збирати його на практиці.

Аналіз і синтез нерозривно пов'язані, знаходяться в єдності один із одним у процесі пізнання. Аналіз дає знання про окремі елементи предмета (об'єкта, явища), а синтез, спираючись на результати аналізу, забезпечує знання предмета (об'єкта, явища) в цілому.

Порівняння — розумове встановлення схожості та відмінності між предметами дійсності. Порівняння завжди відбувається з певної точки зору, під якимось кутом зору, задля вирішення якогось завдання. Наприклад, на допиті слідчий чи працівник слідства завжди порівнює свідчення потерпілого і підозрюваного (звинуваченого) для того, щоб знайти спільне, а також відмінності, правдиве і нещире і т. д.

За допомогою розумової операції порівняння людина набуває певних знань, отримує необхідний матеріал для наступного аналізу і синтезу, абстрагування і конкретизації. Стаючи складовим елементом інших операцій мислення, порівняння обумовлює розвиток розумових здібностей особистості.

Абстракція — це таке пізнання дійсності, котре полягає в розумовому відволіканні від ряду несуттєвих ознак (властивостей) предметів і відносин між ними з метою виявлення суттєвих ознак (властивостей). Без процесу абстракції неможливе проникнення "в глибину" явища чи предмета, вивчення його суті. Так, вирішуючи будь-яку юридичну проблему, спеціаліст розкладає її на складові огляду впливу на проблему, що вивчається (операція порівняння), виділяє в ній найбільш суттєві, головні складові, виключаючи при цьому другорядні, несуттєві елементи (операція абстракції). Виявлені суттєві частини (ознаки) проблеми стають основою майбутнього рішення.

Конкретизація — розумова операція, котра означає перехід від загального до одиничного (одиничне при цьому відповідає цьому загальному). Конкретизувати — значить навести приклади, факти, ілюстрації, які підтверджують загальне теоретичне положення, закон, те чи інше психолого-правове явище. Конкретизація пов'язує знання людини з реальною практикою і допомагає правильно зрозуміти дійсність.

 

Уява — це створення людиною чогось нового: нових образів і думок, на основі яких виникають нові дії та предмети.

Хоча уява відноситься до пізнавальних процесів, вона служить людині не лише для пізнання навколишнього світу, а й для його перетворення.

Фізіологічною основою уяви є процес утворення нових поєднань і комбінацій з тих тимчасових нервових зв'язків у корі головного мозку, які вже склалися за минулий досвід. Важливу роль в утворенні нових зв'язків відіграє слово, котре оживляє нервові зв'язки, які раніше не вступили в поєднання один із одним, сприяє виділенню в предметах нових ознак.

Залежно від активності й усвідомленості людиною створення нових образів виділяють такі види уяви:

• мимовільна уява. У цьому разі нові образи виникають під впливом малоусвідомлених чи взагалі неусвідомлених потреб і намірів людини. Уява виникає "сама собою", без будь-яких спрямованих зусиль. Наприклад, дивлячись на дивакуваті хмари, що пливуть на небі, людина "бачить" обрис тварини, якусь конструкцію. Мимовільна уява найчастіше виникає у сновидіннях, у стані напівсну, "бездумного" відпочинку і т. п.;

• довільна уява. Вона являє собою процес навмисної побудови образів у зв'язку зі свідомо поставленою метою в тій чи іншій сфері діяльності. Наприклад, адвокат, очікуючи індивідуальної бесіди зі своїм підзахисним, будує уяву про те, як може відбуватися спілкування. При цьому образи в нього виникають у результаті спеціального наміру — створити щось конкретне в ході бесіди для з'ясування певних питань.

Залежно від оригінальності є:

• відтворювана уява. Її суть у тому, що уява нового — для цієї людини — образу предмета чи явища відтворюється на основі словесного опису, сприйняття зображення у вигляді карт, схем, креслень і т. п. Прикладом відтворюваної уяви може служити реконструкція слідчим події, що відбулася за окремими фактами, деталями і слідами, які збереглися;

• творча уява — самостійне утворення нових образів, які реалізуються в нових предметах, об'єктах, ситуаціях, явищах. Тут людина не спирається на якийсь готовий опис чи умовне зображення.

Уява більше, ніж інші пізнавальні психічні процеси, пов'язана з почуттями людини. Можна холоднокровно, безсторонньо сприймати світ, думати про щось, але не можна без емоцій уявляти. Часом уява не лише виникає під впливом почуттів, а й сама стає одним із найбільш могутніх їхніх джерел. Це дуже важлива властивість уяви, тільки через неї людина може оцінити, що значать для неї ті чи інші обставини.

І ще про один зв'язок слід обов'язково згадати. Образи уяви завжди включають елементи тих знань і навиків, які необхідні для здійснення творчої діяльності. Основними блоками тут є:

а) виникнення ідеї, задуму;

б)"виношування" задуму, в ході якого ідея уточнюється, а часом і видозмінюється;

в) вивчення вимог і умов для реалізації ідеї;

г) накопичення необхідного матеріалу;
ґ) процес реалізації задуму.

Один з найважливіших питань психології - це проблема уваги, під яким розуміється спрямованість і зосередженість свідомості на чому-небудь певному. Відомо, що на кожного з нас в кожен даний момент діють тисячі найрізноманітніших подразників, викликаючи зорові, слухові, дотикові та інші відчуття. Однак не всі зовнішні роздратування, які діють на наші органи чуття, доходять до нашої свідомості, вкарбовуються з однаковою яскравістю. У кожен даний момент ми чітко сприймаємо лише порівняно невелика кількість предметів. У зв'язку з цим відзначимо, що увагу до одного або кількох предметів завжди є в той же час, однак, неувага до всіх інших. У цьому сенсі психологи кажуть, що в явищах уваги виявляється виборчий характер свідомості. Саме тому, що людина звертає увагу на одні об'єкти, він тим самим відволікається від інших. У практичній діяльності ті зовнішні роздратування, що не зосереджують нашу увагу, або зовсім не доходять до нашої свідомості, або доходять до нього дуже слабо, залишають в ньому зовсім незначний і легко забувають слід.

 

Відзначимо, що спрямованість уваги визначається і інтересом, значенням певних, конкретних фактів для даної людини. Таку особистість перш за все цікавить все те, що близько пов'язано з діяльністю, до якої він в даний момент має відношення, роботою, яку він виконує. Слід зазначити і залежність якості сприйняття від стану органів почуттів людини. У різних людей різні гострота і сила зору або слуху, вразливість нюху, смаку і дотику, неоднакова здатність розрізняти кольори, локалізувати звук, визначати час і простір.

Природно, що знаної родини передусім фізичні недоліки, зокрема неповноцінність зору, слуху і т. П., Можуть перешкоджати сприйняттю тих чи інших фактів або істотно впливати на достовірність сприйняття. Однак слід зауважити, що особи, які мають тим чи іншим недоліком органів почуттів, дуже часто і не підозрюють про свій недолік.

Сприйняття будь-якого конкретного предмета - явище складне. Досить складним є сприйняття людини: майбутній учасник слідства охоплює і осмислює не тільки його цілісний вигляд і окремі «фізичні» якості. Тут в цей процес включається також тлумачення властивих йому якостей: по особливостям мови, вимови, по вигляду і поведінки робиться судження про національність, вік, рід занять, характер, властивому йому емоційному ставленні до людей. Точність сприйняття соціальних якостей у кожної людини може бути різною і знову-таки залежить від життєвого досвіду.

Вміщені в усному мовленні людей відомості сприймаються також завдяки взаємодії рухових, слухових і зорових відчуттів, але на відміну від відчуттів простих фізичних звуків вони більшою мірою визначаються діяльністю мислення і носять смисловий характер. На практиці одним з неодмінних умов правильного формування показань свідка, потерпілого, підозрюваного і обвинуваченого є розуміння слова. Повне розуміння досягається тоді, коли обидві сторони: і той, хто говорить, і той, хто слухає, мають на увазі одне й те саме. Нерозуміння однією людиною іншого може відбуватися з багатьох причин. Це залежить не тільки від мовного бар'єру, а й від індивідуальних особливостей особи, як вимовляє, так і сприймає мова. Перший може вимовляти слова невиразно, що не вимовляти деякі звуки. Другий же може мати знижену слухову сприйнятливість або погано володіти мовою, на якому йде мова. Велика увага на сприйняття можуть надавати «упереджені думки», наприклад заздалегідь склалося уявлення про те, який сенс мають слова і вчинки говорить. Безумовно, сказане стосується не тільки до сприйняття свідка, потерпілого, підозрюваного і обвинуваченого, а й до діяльності слідчого, коли він слухає розповідь останніх під час допиту.

Слід зазначити, що в допроцессуальной стадії формування показань фактичне сприйняття предметів, людей, явищ обумовлюється не тільки готівкою периферійними подразненнями органів почуттів, але і всім минулим досвідом воспринимаюшие. Звичайно, це суттєво, так як допомагає розібратися в тому, які важливі моменти «накладаються» на самий звичайний процес сприйняття, які можуть не усвідомлювати самим свідком, потерпілим, підозрюваним і обвинуваченим. Ми вважаємо, що повноцінне сприйняття передбачає, що майбутній учасник його правильно охоплює об'єкт в його частинах і в цілому, вірно відображає його зміст і призначення. Ця обставина пов'язана з єдністю відчуттів і мислення. Щоб правильно оцінити показання допитуваного, допрашивающему потрібно виокремити в них чуттєві дані, які були «матеріалом» сприйняття, і проаналізувати інтерпретацію його самим свідком, потерпілим, підозрюваним і обвинуваченим.

У висновку цього параграфа слід зазначити, що психіка людини розвивається як результат його практичної взаємодії із зовнішнім світом. Тільки діяльність і визначає подальший прогрес всіх психічних процесів. Відповідно до прийнятої у вітчизняній психології теорії діяльності, вищі психічні процеси -ощущеніє, сприйняття, увагу, пам'ять, мислення, емоції - розглядаються як особливі форми дій.