Політичний розвиток України на початку 21 сторіччя
Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами[1]:
Національне відродження (1917—1933)
Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».
Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)
Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).
Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)
В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.
Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.
Національно-духовне оновлення (з 1987)
У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.
Голодомори 20 століття
Голодне лихоліття 33-го - не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра, наче ракова пухлина, роз’їдає тіло й душу нації - перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу.
У цьому році українці в Україні та за її межами відзначатимуть чергову, 75 річницю Голодомору 1932-33 років. Очевидно, чимало людей сподіваються, що приурочені до цієї дати заходи матимуть не лише офіційний статус, а здобудуть широкий суспільний і міжнародний резонанс, що, врешті-решт, спричиниться до відновлення історичної та національної справедливості стовно України як жертви тоталітарного радянського режиму.
Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 - 1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.
Безумовно, підстави для оптимізму існують. У листопаді минулого року Верховна Рада хоч зі “скрипом”, але усе ж ухвалила закон “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, в якому він визнається геноцидом проти українського народу. Вже у березні 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ “Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні”, яким було дано “зелене світло” для роботи Координаційної ради з підготовки відповідних заходів.
Голодомор 1932-1933 рр. - одна з найтрагічніших сторінок нашої історії, про яку десятиліттями замовчували. Про нього і тепер мало знають в Україні.
Відтворити інформацію про український голодомор необхідно насамперед тому, що не по всіх районах України є достатні для цього відомості. Майже відсутні співставні показники для визначення людських втрат від голодомору як по областях, так і по сільських та міських поселеннях.
Частково заповнити ці прогалини можуть матеріали, одержані в результаті опрацювання і використання нетрадиційних у географії даних демографічної статистики, які доносять до нас з далекого минулого інформацію про голодомор, доповнюють і уточнюють відомості про нього. Тут важливо обґрунтувати підходи і методи, які дали б змогу виявити територіальні особливості українського голодомору.
Впродовж довгих десятиліть радянського правління українцям було небезпечно обговорювати цю найбільшу травму, нанесену їхній нації. Говорити про Голодомор значило вчиняти злочин проти держави, а мемуари очевидців і роботи таких істориків, як Роберт Конквест і покійний Джеймс Мейс, були заборонені як антирадянська пропаганда. Однак кожна українська родина знала з гірких особистих спогадів, які величезні масштаби мали ці події. Українці також знали, що все це було вчинено навмисно, щоб покарати Україну і підірвати основу її національної цілісності. Щоб віддати борг пам’яті жертвам і послужити справі відновлення історичної істини, незалежна Україна сьогодні здійснює кроки для поширення більш глибокого розуміння і визнання Голодомору як у власних межах, так і за кордоном.
Ми звикли говорити про голодомор у хронологічних межах 1932-1933 рр. Однак хронологія голоду на Україні більш складна. Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з’їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари
За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусив віддавати за те ж 4-5 пудів хліба. Навіть у першій декаді лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало великих запасів продовольства.