Історія цивільного законодавства.
Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістична концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті ЦК УРСР 1922 року і розвитку цивілістичної думки в подальші роки.
Підготовка проекту Цивільного кодексу УРСР 1922 р. відбувалася в умовах і на підставах, загальних для більшості радянських республік. Тому природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна щодо Цивільного кодексу РРФСР, служили орієнтиром і для розробників проекту ЦК УРСР.
Принципово важливим було положення про зосередження в руках Радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, - зрештою, відмова від основних принципів приватного права. Характерні в цьому плані зауваження Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР. Зокрема, він підкреслював: «Ми нічого" приватного "не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правовими, а не приватними. Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси - розширити застосування державного втручання в «приватно-правові відносини», розширити право держави скасовувати "приватні" договори, застосовувати не "цивільні правовідносини», а наш революційний правосвідомість ...».
Автори проекту Цивільного кодексу до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали і Раднарком, всупереч пропозиціям Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися у приватно-правові відносини. Тим не менш, в кінцевому підсумку вказівку було виконано. Цивільний кодекс РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922, був введений в дію з 1 січня 1923 р. він служив зразком для Цивільного кодексу УРСР, який обговорювався і був прийнятий з запізненням приблизно на місяць, - затверджено 16 грудня 1922 р., введений в дію з 1 лютого 1923
Цивільний кодекс УРСР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки ідеологічної та методологічною основою, але також структурою і змістом. Як той, так і іншої складалися з однакових розділів: Загальна частина, речове право, Зобов'язальне право, Спадкове право. Кількість статей також практично збігалося: 435 статей Цивільного кодексу УРСР проти 436 - ГК РРФСР. Не відрізнялися структура розділів та їх найменування.
Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин, позовній давності.
Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Громадянську правоздатність могли мати майже всі фізичні особи, однак статті 1 і 4 містили можливість обмеження "по суду в правах». У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР, А.Г. Гойхбарга, це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, а й в окремих випадках цивільним судом - в силу ст. 1 ЦК. Як зазначав П.І. Стучка, «Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права базується на цій статті 1 та ще статті 4» 2.
Об'єктами цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обороту. При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; оснащення промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; споруди комунальні; будови і т.д.
Значну увагу було приділено регламентації угод, які визначалися як дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Операції могли бути односторонніми або взаємними (взаємні угоди - договори). Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.
Правила про позовної давності були досить типовими, однак для державних, кооперативних і громадських підприємств та організацій передбачався ряд винятків - ст. 44 та ін
Розділ «Речове право» включав норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі.
Стаття 52 згадувала про власності: державної (націоналізованої та муніціпалізірованной), кооперативної, приватної. Відповідно до ст. 54 предметом приватної власності могло бути всяке майно, не вилучене з приватного обороту. Рішення, загалом, досить демократична. Проте якщо порівняти дану норму з обмеженнями, встановленими ст.ст. 22, 24 ЦК, то виявиться, що в сукупності зі ст.ст. 55, 56 вони позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативи, підприємливості та самостійної волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, в кінцевому результаті, його можна вважати існуючим лише як виняток.
Для захисту права власності передбачався віндикації-ційний позов. Можливо було також вимога усунення будь-яких порушень права власності, хоча б вони і не були пов'язані з позбавленням володіння. При цьому було встановлено важливий виняток із загального правила: колишні власники, майно яких було експропрійовано на основі «революційного права» або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати повернення цього майна (примітка до ст. 59) . Таким чином, незалежно від наявності правових основ позбавлення майна у перші роки радянської влади, колишні власники не мали шансів повернути його. Разом з тим для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст. 60). Цікаво, що необмежена віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обгрунтовувалася сентенцією критикованого римського права - "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндіцірую (відбираю)». (С. М. Ландкоф).
Крім права власності, Цивільний кодекс передбачав право забудови і заставу майна, які були, по своїй суті, правами на чужі речі.
Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі і користування ним разом із земельною ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст. 71 - 84). Пізніше ці статті були скасовані, а замість них впровадження норм, що закріплюють право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на правах власності житлово-будівельного кооперативу.
Застава майна не міг не бути обмеженим у зв'язку зі звуженням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася. Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст. 87). Поза цими обмежень право застави було досить типовим: допускався заставу внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливим був перезалог, окремо обумовлювався заставу боргових вимог, будівель, морських торговельних суден, товару в обігу і т.п. Як правило, закладене майно передавалося заставодержателю. Виняток із загального правила було зроблено для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст. 92). Слід зазначити, що застава будівель нагадував за зовнішніми ознаками іпотеку, однак остання, як зазначалося вище, принципово не допускалася у радянському цивільному обороті.
Розділ «Зобов'язальне право» складався з тринадцяти розділів, проте фактично норми його були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні положення (гл. I); зобов'язання, що виникають з договорів (гл. II - XI); зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл. XII); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди (гл. XIII). У свою чергу договірні зобов'язання мали свою «спільну» і «спеціальну» частини.
Цікаво відзначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УРСР (як і інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було і в їх утриманні.
Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певної дії, зокрема, передачі речей або сплати грошей, або утримання від дій (ст. 107).
Особлива увага приділялася договірними зобов'язаннями. Відповідно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди з усіх істотних його умов. Істотними визнавалися - предмет договору, ціна, термін, а також всі ті умови, «щодо яких за попередньою заявою однієї із сторін може бути досягнуто згоди». Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.
Як засоби забезпечення договірних зобов'язань були названі неустойка (ст.ст. 141, 142) і завдаток (ст. 143). Звертає на себе увагу подібність цього рішення тому, що мав місце в Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу - це «Речове право», завдаток і неустойка - «Зобов'язальне право» (загальні положення зобов'язального права), порука названо серед окремих видів договорів. Аналогічним є і зміст відповідних норм (з поправкою на «конспективність» Цивільного кодексу УРСР).
Серед окремих видів договорів названі: майновий найм, купівля-продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (сюди ж віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені були до Цивільного кодексу спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.) , товариство, страхування.
Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариств. Кодекс передбачав існування кількох їх видів: простого товариства, повного товариства, товариства на віру, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства (пайового товариства) - ст.ст. 276-366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римському і більш пізнім системам права (пор., наприклад, § 705-740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види, згадувані в ЦК УРСР, є юридичними особами.
Слід звернути увагу на деякі відмінності минулого класифікації товариств від сучасної. Так, «суспільство на вірі» тепер називається «командитним товариством», товариство з обмеженою відповідальністю - зараз «товариство з додатковою відповідальністю», категорія «акціонерне товариство» охоплювала поняття власне акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю у сучасному їх розумінні в українському законодавстві.
Оскільки незабаром потреба Радянської держави в господарських товариствах відпала взагалі, норми, присвячені їм, вже уявляли навіть не теоретичний, а швидше - історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства. Проте, діяли вони на основі не норм Цивільного кодексу, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 Могли створюватися лише державними організаціями, установами або підприємствами і застосовувалися, в основному, для діяльності за кордоном, «в країнах народної демократії ».
Останній розділ Цивільного кодексу був присвячений питанням спадкового права.
Тут слід мати на увазі, що декретом від 11 березня 1919 спадкування було скасоване взагалі, а потім, декретом від 21 березня того ж року, відновлений, але з обмеженнями розміру спадщини (суми), кола спадкоємців і обсягу прав, що передаються у спадщину (спадкове майно переходило до спадкоємців у користування, а не на праві власності).
Цивільний кодекс більш ліберально підходив до вирішення цих питань, передбачивши, що майно може перейти до спадкоємців на праві власності, якщо є дві умови:
1) сума спадку не перевищує 10 тис. руб.;
2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, правнуки, усиновлені та інші особи, які є непрацездатними і знаходяться на утриманні померлого не менше 1 року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадку, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпорядитися майном на випадок смерті шляхом заповіту.
У кінцевому підсумку спадкове право виглядало таким чином: спадкування було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обмеженням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).
Спадкоємцями за законом могли бути три черги родичів:
1 - діти (у тому числі усиновлені), дружина, непрацездатні батьки;
2. - Працездатні батьки;
3. - Брати і сестри померлого.
Кожна попередня черга усувала від успадкування наступну. Онуки і правнуки спадкували за правом представлення (ст. 418 ЦК).
Заповіт має була бути підписана заповідачем, а якщо він був неписьменним - рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми вабило недійсність заповіту.
Для прийняття спадщини надавався термін у 6 місяців. Якщо ж за цей час спадщина не була прийнята або всі спадкоємці відмовилися від спадщини, то спадкове майно переходило у власність держави, як відумерле (ст. 433). При цьому держава за боргами спадкодавця відповідало лише в межах дійсної вартості спадкового майна.
Цивільний кодекс УРСР був прийнятий 18 липня 1963 і введено в дію з 1 січня 1964
Перед тим як дати загальну характеристику цього Кодексу, необхідно зробити застереження. Справа в тому, що до 1 січня 2004 р. він був діючим Цивільним кодексом України (з численними змінами і доповненнями). Оскільки його положення детально викладені у будь-якому підручнику з цивільного права України, виданим до цього часу, тут дана лише загальна характеристика його змісту і структури, а також динаміка окремих принципових рішень на момент прийняття нового ЦК України.
ЦК УРСР 1963 р. складався з преамбули і восьми розділів, що охоплюють 572 статті. Найменування розділів: I - Загальні положення; II - Право власності; III - Зобов'язальне право; IV - Авторське право; V - Право на відкриття; VI - Винахідницькі право; VII - Спадкове право; VIII - Правоздатність іноземців та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів та угод.
Якщо говорити про найбільш характерних моментах, що відрізняють цей кодекс від перш чинного ЦК УРСР 1922 р., то, перш за все, слід назвати такі риси:
1. за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пандектній системи. У ньому немає норм, що регулюють сімейні відносини, але передбачені розділи, присвячені авторському і винахідницькому праву;
2. розділ другий називається «Право власності», а не «Вещ- ве право », як раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа речових прав. Серед видів власності не згадується приватна власність;
3. значно розширено перелік зобов'язань. Зокрема, з'явилися голови про постачання, контрактації, позику, підряд на капітальне будівництво, розрахункові і кредитні відносини, довічне утримання, рятування соціалістичного майна тощо;
1. відбувся перерозподіл матеріалу всередині розділів і між розділами. Так, норми про довіреність із зобов'язального права були перенесені до розділу «Загальні положення», порука - з договірних зобов'язань переведено в розділ 16, присвячений забезпеченню виконання зобов'язань. Туди ж потрапили норми про заставу, перебували, серед речових прав;
2. були оновлені, відредаговані і узгоджені положення низки статей ЦК. Крім того, всі вони, очевидно, по примі ру Німецького цивільного кодексу отримали найменування, які слід враховувати при тлумаченні відповідної норми.
Однак найбільш важливі зміни відбулися у змісті і спрямованості норм. Розглянемо основні з них, слідуючи за структурою Кодексу.
Перший розділ містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, здійсненні цивільних прав та їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреності, позовної давності.
У цьому розділі нарівні з лібералізацією зовнішньої деяких норм (наприклад, частковим закріпленням у ст. 4 принципу, відомого ще римському праву, - «дозволено все, що не заборонено законом»), були посилені засоби обмеження ініціативи і самостійності учасників цивільних правовідносин. Так, ст. 5 ЦК 1963 р. більш жорстко визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, якщо вони «здійснюються всупереч призначенням цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму». При цьому від фізичних осіб та організацій вимагалося не лише дотримання законів, а й повагу до «правилам соціалістичного співжиття і моральним принципам суспільства, яке будує комунізм».
Важливою новелою була ст. 7, що передбачає можливість цивільно-правового захисту честі та гідності фізичних осіб та організацій.
Суб'єктами цивільних правовідносин ЦК визнає фізичних осіб і організації - юридичних осіб. Держава спеціально не згадується серед суб'єктів цивільно-правових відносин, але такий його статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування та ін.)
ЦК 1963 р. більш повно і точно, ніж попередній кодекс, визначив поняття юридичної особи. Разом з тим, тут залишилося багато неясностей. Зокрема, не визначено співвідношення понять «організація», «підприємство», «установа», якими оперує законодавець. Немає і самого визначення цих категорій.
Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Значна частина їх розміщена в тих чи інших статтях розділу «Право власності». Натомість у «Загальних положеннях» значна увага приділена угодам. Більш докладно регламентована форма угод, а також підстави та наслідки визнання їх недійсними.
Крім того, розділ I доповнено положеннями про представництво і доручення.
Розділ «Право власності" характерний для «законодавства країни, яка побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства».
По-перше, право власності закріплено як єдине, офіційно визнане речове право. Хоча в літературі була висловлена точка зору (А. В. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, підтримки в той час вона не отримала.
По-друге, у зв'язку з ліквідацією приватної власності, змінами економічного порядку, прийняттям нової Конституції СРСР, змінилася класифікація форм власності. Кодекс виходив з існування соціалістичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних і культурних потреб (ст.ст. 87, 88 ЦК).
Більш докладно, ніж раніше, регулювалися питання, пов'язані із здійсненням права спільної власності. Передбачено, що спільна власність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і спільної (без попереднього визначення часток, які, однак, допускаються однаковими).
Спеціальна глава (12) присвячена регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі і т.п.
Для захисту права власності передбачено, перш за все, віндикаційний позов. Тут привілеї держави за віндикації її майна були доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст. 146).
Норми зобов'язального права складають головну частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі і ЦК УРСР 1963 р., де зобов'язаннями присвячена 321 стаття з 572.
Розділ «Зобов'язальне право» складається з двох частин. У першій з них регулюються загальні положення зобов'язань - дано їх визначення, названі (в не дуже вдалою відсильний нормі - ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вказані вимоги до виконання зобов'язань і т.д.
Загалом, положення зобов'язального права досить традиційно. Найбільш важливими є новели щодо засобів забезпечення зобов'язань (виділених і об'єднаних в окремий розділ), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.
Якщо говорити про загальні тенденції, то потрібно вказати особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення, як штраф (неустойка). Тепер вона може бути не тільки договірної, а й випливати безпосередньо із закону (причому, сфера застосування останньої неухильно розширюється). Регулювання застави, навпаки, не дуже детально. Зокрема, не згадуються деякі види застави, що існували раніше (застава права забудови, застава права вимоги тощо), не йде мова про перезалог і т.п. З'явилося також новий засіб забезпечення зобов'язань - гарантія, яка є, по суті, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст. 196).
На відміну від ЦК УРСР 1922 р., де вина не фігурувала як умова відповідальності за порушення зобов'язань, ст. 209 ЦК УРСР 1963 р. встановлювала, що особа, що не виконало зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Таким чином, був закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками».
З численних можливих варіантів побудови системи зобов'язань законодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франції 1804 р.:
1. договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поставка, контрактація, майновий найм, найм житлового приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне будівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахункові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне зміст, спільна діяльність);
2. як би договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що виникають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);
3. зобов'язання з правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);
4. зобов'язання з як би правопорушень (внаслідок придбання або збереження майна без достатніх підстав).
Розділ IV - «Авторське право», як і два наступних - «Право на відкриття» і «Винахідницькі право», є новелами Цивільного кодексу. У ГК УРСР 1922 р. дані види відносин не згадувалися взагалі. Вони входили до сфери правового регулювання спеціального законодавства - Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. «Про авторське право», створеного на базі «Основ авторського права» - Закону СРСР від 11 травня 1928 Таке рішення було не дуже вдалим і при другій кодифікації цивільного законодавства становище виправили. При цьому принципові рішення зазначених актів значною мірою були перенесені в ЦК 1963 р. Це стосується визначення авторського права, його суб'єктів, обсягу їх прав, змісту авторських договорів і т.п.
Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо після приєднання СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право) багато з положень даного розділу стали істотно відрізнятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу.
Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.
Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: встановлення черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоємців однієї черги (ст.ст. 529, 530), визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст. 531, 532) , розширення права розпорядження майном шляхом заповіту з обмеженням його лише правом на обов'язкову частку (ст. 535). Передбачено, що заповіт може бути в нотаріальній формі, однак, при цьому значно розширено коло випадків, коли прості письмові заповіти можуть бути прирівняні до нотаріально посвідчених (ст. 542). Серед заповідальних розпоряджень названі заповідальний відказ (легат) - ст. 538, подназначение спадкоємця (спадкова субституція) - ст. 536, покладання на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети - ст. 540, покладання на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного користування будинком - ст. 539.