Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.
Наприкінці 14 першої пол..16 ст. на укр. Землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникли нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля.У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини вживалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині — вирубна та перелогова системи.Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними (до речі, водяні колеса як двигун застосовувалися також при обробці дерева, валянні сукна, в залізорудній справі). З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, ванчосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV—XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі).Промисли відігравали значну роль й у селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації селянства, об'єднаного в громади (общини), котрі складалися з кількох дворищ, кожне з яких, у свою чергу, об'єднувало кілька індивідуальних господарств («димів»). До складу дворища, крімродичів, входили також селяни, прийняті зі сторони або як рівноправні члени («потужники», «поплічники») або як економічнозалежні люди («половинники», «дольники», «підсусідки»). У XV — на початку XVI ст. дворища володіли й спільно користувалися головним чином угіддями — сіножатями та водами, тоді як ділянки орної землі почали вже переходити в Індивідуальне (хоча й обмежене ще дворищем) володіння окремих родин домів. Унаслідок поступового освоєння пустищ, лісів тощо земельні ділянки дворищ розташовувалися в різних місцях і відзначалися черезсмужжям.У відношенні до феодала-землевласника дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Виконуючи повинності, накладені на неї в цілому, сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.У Галичині наприкінці XIV — у XV ст. існували села на так званому «німецькому» та «волоському» праві. Польськадержава заохочувала переселення сюди заможних німецьких і польських селян. Засновані колоністами поселення на німецькому праві не мали общинної організації й очолювалися війтами (солтисами). Звільнені від панщини, вони сплачували грошову ренту. Поселення на волоському праві засновувалися в горах або передгір'ях, мало придатних для землеробства; поселенці звільнялися від панщини і сплачували феодалові данину худобою та дичиною.Протягом XIV—XV ст. на українських землях зростало велике феодальне землеволодіння — князівське й боярське— за рахунок захоплення пустищ, общинних земель, купівлі в інших власників, великокнязівських дарувань. Відбувався загальний наступ феодалів па селянські громади. Верховним власником усієї землі був великий князь (у Литві), але дарувати землі він міг лише за згодою «панів-Ради».Магнатське землеволодіння особливо розвинулося на Волині. Ще у 1386 р. великий князь литовський Ягайло наділив князя Федора Даниловича містом Острог і кількома селами. У XV ст. князі Острозькі, користуючись своїми старостинськими та воєводськими посадами, привласнили силоміць або одержали від великого князя чимало сіл І містечок: Броди, Озеряни, Межиріч, Звягіль та ін. На початку XVI ст. Острозьким належала третина всіх земель центральної Волині. Магнати Сангушки тримали міста Ковель, Турійськ, Любомль, князі Чорторийські — Чорторийськ, Осташин, Клевань. Великими землевласниками на Волині були й князі Червертинські, Несвіжські, Вишневенькі, Дубровицькі, Сапіги. На Подніпров'ї та в Поліссі розлягалися маєтності князів Глинських (предок яких —татарський мурза —за великого князя Ві-товта перейшов на литовську службу й одержав вотчину на берегах Ворскли з містом Глинськ), на Київщині —князів Рожиновськнх (із центром володіння у Сквирі), Полозовичів, Дашкевичів, Немировичів, Юршів, на Чернігівщині —князів Гольшанських, Рильських, Стародубських, Воротииських, у Галичині та на Західному Поділлі — Гербуртїв, Даниловичів, Одровонжів, Бучацьких, Язловепьких. В останніх двох згаданих районах з ласки польських королів землі одержували також польські магнати і шляхта. В XV — на початку XVI ст. тут господарювали Сенінські, Гойданки, Ходенькі та ін.
Зростали й володіння православної церкви. Великокнязівський уряд надавав землі Києво-Печерському, київському Миколо-Пустинському та іншим монастирям. Маєтки київського митрополита (митрополія була відновлена в 1458 р.) розташовувалися на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Монастирі багатіли й за рахунок відписувань, дарувань з боку князів та бояр.Уже в середині XVI ст. вільних общинних земель на Україні майже не залишилося. Руками залежного селянства українські, литовські, польські феодали освоювали пустища. Часто великі князі та місцеві феодали роздавали своїм васалам землі в тимчасове користування — «до воли и ласки господарской»; наприкінці XV ст. почастішали надання земельних володінь «до живота», тобто до смерті феодала. Землевласники прагнули перетворити тимчасове володіння на спадкове. «Абы не гинула служба князя великого», великі князі зазначали у дарчих грамотах про перетворення дарованих володінь на спадкові. Васали мали відбувати військову службу (разом із певною кількістю воїнів, на власний кошт озброєних і споряджених) на користь сюзерена — великого князя, короля — не лише з тимчасових «держань», а й з вотчин.Великий князь, місцеві феодали-пани вели власне господарство. Центром вотчини був замок або двір, де розташовувалися житла для слуг і «челяді невольно», господарські будівлі — комори, стайні, хліви тощо. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними селянами.Наприкінці XIV— у першій половині XVI ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Воно зазнавало різних форм феодальної експлуатації, посилюваної протягом указаного періоду. Селяни сплачували натуральну й грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки й відбували різні повинності на користь держави.Головним загальнодержавним податком на землях, загарбаних Литвою, була серебщина (в Галичині та на Київщині вона називалася подимщиною, бо стягалася з «диму», тобто індивідуального господарства, на Волині — волоещиною). Іншим державним грошовим податком була татарщина, яка до 60-х років XIV ст. збиралася місцевими князями за дорученням ханської адміністрації. В рахунок державних повинностей селяни зводили Й ремонтували замки або двори великого князя, будувалимости, прокладали дороги, давали підводи і «стадію» для перевезення та утримання великого князя (короля) з почтом тощо. Церкві залежні селяни сплачували десятину. Однією з головних форм повинвостей селян, що проживали на землях панів і шляхти, була натуральна, рента (данина) переважно цінними продуктами: медом, воском, хутрами, зерном, сіном (дякло), а ще «мезлева»— данина свиньми, вівцями, курями, яйцями.З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринку зростали потреба феодалів у грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі виплати і штрафи вже стягалися грошима.Від кінця XV і протягом першої половини XVI ст. поряд із збільшенням натуральної та грошової ренти феодали (переважно в Галичині та на Західній Волині) почали заводити власні орні землі за рахунок селянських земель та відроджувати панщину. Селяни змушені були відбувати 14-денну пайщицу як звичайну річну норму. Отже, вони потрапляли в дедалі міцнішу особисту залежність від феодалів, тобто закріпачувалися. Ступінь цієї залежності різних категорій населення в XV—першій половині XVI ст., була неоднаковою. У дворах (замках) жила «челядь невільна»— холопи (раби), поповнювана шляхом захоплення людей у полон, шлюбів вільних з невільниками (вільний автоматично ставав холопом), заміни неволею смертної кари. Існувало також боргове холопство. Оскільки рабська праця була економічно невигідною, челядь поступово наділяли землею, і челядинці в такому випадку перетворювалися на кріпаків.Основну масу залежних селян становили «данники» й «тяглові люди»: перші платили державі данину натурою, другі — відбували повинності. Із зростанням панського господарства грані міні ними поступово стиралися. Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. данники і тяглові селяни, потрапивши під владу феодалів, які прибирали до рук землі із селянами, почали відбувати повинності та сплачувати оброки.Поширення феодального землеволодіння, а отже й зміцнення влади панів над селянством вимагало розвитку кріпосного права як юридичного оформлення кріпацтва. Воно виявлялося в дедалі більшому прикріпленні селян до землі, посиленні права феодала на працю й майно селянина та в чи не остаточному припиненні громадянської дієспроможності селянина (придбання майна, промислова діяльність і торгівля, розпорядження спадщиною). Кріпосне право дістає вияв також у масі не оформлених правом побутових відносин.Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. селянство за своїм юридичним статусом поділялося на дві основні групи: «непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних»). Останні мали право переходу від одного феодала до іншого. З часом прошарок непохожих зростав унаслідок поступового обмеження державою права переходу (встановлювалися певні дні року, в які можна було переходити; від селян, що переходили, вимагалися значні викупи тощо). 1435 р. в Галичині було визначено певний строк переходу— тільки в дні Різдва і лише за умови виплати панові викупу (копи грошей, міри пшениці, чотирьох «руських» сирів та ін.). За ухвалою сейму від 1447 р. селянин не міг залишити маєток пана, не посадовивши на свій наділ іншого господаря. За привілеєм 1447 р. великий князь Казимир зобов'язався не приймати на свої землі непохожих з маєтків феодалів і вимагав того ж від останніх щодо великокнязівських непохожих. Втеча селянина від пана суворо каралася. Судебник 1468 р. передбачав страту підбурювачів до втечі або тих, хто силоміць виводив селян від панів. На початку XVI ст. у Галичині вже будь-хто без дозволу свого пана не міг перейти в інше місце. На середину XVI ст. більшість селян у цьому районі були вже непохожими, тобто кріпаками.Ліквідовуючи право переходу, держава водночас сприяла посиленню влади феодала над покріпаченими селянами, обмежуючи общинне самоврядування. З цією метою перш за все здійснювалася заміна копного суду («копа» — сход громади) судом самих феодалів над залежним селянством у панських вотчинах (йдеться про вотчинний суд). У Галичині, що перебувала в складі Польського королівства, вже у 30-х роках XV ст. право вотчинного суду стало привілеєм шляхти. В 1447 р, згадуваним уже привілеєм великого князя Казиміра право вотчинного суду було надано феодалам українських земель у складі Литви. Судебник 1468 р. розширював далі ці права. Уряд прагнув уніфікувати судочинство, спрямоване на охорону та зміцнення феодальної земельної власності. 19 статей (із 25) судебника вимагали покарання селян за непослух та активні виступи. Селянин, що захопив панське майно вартістю більш як півкопи грошей, ішов на шибеницю. При цьому суд над покріпаченими селянами остаточно передавався до рук феодалів. Власник замку (двору) судив навіть тих, хто скаржився на нього великому князеві. За розгляд судових справ феодал брав із селян грошима, збіжжям — «повежне», «потюремие», «оглядне», «поланшожне», «поколодне». В 1492 р. великий князь Олександр Казимирович обнародував земський привілей для всього Литовського князівства, в якому підтверджувалися попередні привілеї панам і шляхті. А на початку XVI ст. селяни були позбавлені права скаржитися великому князеві (королеві) на своїх панів.Велику роль в зміцненні феодально-кріпоснииьких відносин відіграв кодекс законів Литовської держави— перший Литовський статут 1529 р. Він пильнував інтереси феодалів-землевласників, зміцнював їхню владу над залежним селянством,оберігав феодальну власність. Так, за підпал панського маєтку винних карали на смерть через повішання. В статуті юридично закріплювалася монополія стану феодалів на земельну власність: «...Не может жоден боярин ани человьк в чужого человека земли покупати без воли пана его», якщо ж селянин купив землю — «то он учинил над Уставу...». Статут остаточно визначив станову неповноправність селянина («кметя») та обмежив його право виходу з панського маєтку. При цьому після переходу кметя в інше місце все його майно, домашня худоба, тяглова сила мали залишатися на попередньому місці проживання. Внаслідок усіх цих юридичних заходів у XV —на початку XVI ст. в українському селі виникло становище, відбите у такому тогочасному вислові: «Своего ничого не маєм, одно Божоє да господарево».Наприкінці XIV—у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Основними центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі (особливо славилися вироблювані ними стріли), сідлярі, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.Ремісники-городяни об'єднувалися в цехи, очолювані старшинами (цехмайстрами). Членами цехів були майстри— власники майстерень, на яких працювали підмайстри та учні. Всі справи в цехах вирішували найбагатші майстри. У Львові в першій половині XV ст. було дев'ять цехів: пекарів, різників, кравців, шевців, ковалів, лимарів, сідлярів, чинбарів і кушнірів. Наприкінці XV ст. у Львові налічувалося близько 500 цеховиків, 36 професій. На середину XVI ст. кількість цехів у цьому місті зросла до 20. На початку XVI ст. цехи виникли в Києві та в більшості інших великих міст України.Крім цехового, в містах існувало й позацехове ремесло. До позацехових ремісників («партачів») відносилися ті, хто був неспроможний вступити до цехів через брак коштів, прибулі із сіл заробітчани тощо.У XV — в першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих рамках середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад,— хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці — суконні ряди). Купці в містах створювали об'єднання на зразок ремісничих цехів. Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Ви* значну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.Економічний розвій українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозилися полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні прикраси. Велике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. Російські купці з 1427 р. користувалися правом вільної торгівлі в Києві. У XV — в першій половині XVI ст. з Росії до Києва, Львова, Луцька везли шкурки соболів, бобрів, лисиць, горностаїв, а з України до Росії — збіжжя, мед, віск, сіль. На українських ринках російські купці скуповували східні та європейські товари. Усталений торговельний шлях з російських міст до Константинополя йшов через українські землі, через Київ російські купці діставалися до генуезького міста в Криму— Кафи. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою Львів і Луцьк, сполучаючись з Кримом так званими татарським та молдавським шляхами. Значних розмірів досягла торгівля українських міст і з країнами Центральної та Західної Європи (черезКраків і Торунь). З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилися збіжжя, продукти лісового промислу.Багатіючи на розвиткові ремесла і торгівлі, українські міста одержували від великих князів (королів) привілеї на самоврядування — так зване Мегдебурзьке право (за назвою німецького міста Магдебурга, «хартія» якого правила за зразок). У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1432 р.—Луцьк, у 1494 р.—Київ, протягом XV —першої половини XVI ст.—більшість значних міст України. Органом міського самоврядування був магістрат, який мав дві колегії — лаву (суд) і раду (адміністративний орган). Члени магістрату обиралися з-поміж заможних купців і цехових старшин (з представників патриціату і бюргерства). Магістрат очолював війт, у великих містах призначений урядом.
Головна ж маса міського трудового населення («плебс») була усунута від управління. До того ж з посиленням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Все це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за участь у самоврядуванні міст.Селянські виступи. У відповідь на посилення феодально-кріпосницького гноблення в XV—першій половині XVI ст. на Україні зростав антифеодальний рух. Однією з його поширених форм були втечі селян від панів, передусім в Галичині, на Поділлі, Волині, де феодальний гніт був особливо важким і де магнати й шляхта непомірно збільшували чинші та вводили панщину. Втечі нерідко супроводжувалися підпалом маєтку або убивством панських слуг. Збіглі кріпаки осідали у володіннях великого князя, а також на незайманих землях Середнього Придніпров'я, Побужжя, Лівобережжя. З огляду на незадоволення феодалів, які втрачали робочі руки, в 1447 р. великий князь Казимір видав привілей, в якому зобов'язувався забороняти збіглим селитися на господарських землях. Судебник 1468 р. вимагав від феодалів східних воєводств (Київщина, Брацлавщина) не приймати «на слободи» у свої маєтки селян-утікачів.Частина селян — сільські ремісники — тікали в міста, переважно в ті, що були на Магдебурзькому праві, й поповнювали ряди міського плебсу.Разом зі втечами вже у XV ст. почастішали збройні виступи селян проти гнобителів-феодалів. У липні 1431 р. унаслідок збільшення феодальних повинностей і насильницького покатоличення розпочалося селянське повстання у Белзькій землі, придушене незабаром королівськими військами. В 1431—1434 рр. відбувалися збройні виступи селян у Бакотській землі на Поділлі. В 1457 р. на Буковині діяв повстанський селянський загін під проводом Лева.Значного розмаху набуло повстання 1490—1492 рр. українських і молдавських селян Буковини та Східної Галичини (Покуття), очолене Мухою. Повстанці здобули Снятин, Коломию, Галич і рушили на Львів. До них приєдналася частина дрібної української шляхти, і чисельність повсталих зросла до 10 тис. Однак, хоча в ході цього повстання яскраво виявилася солідарність трударів різних національностей, усе ж через свій стихійний характер і погану організованість воно було приречене на невдачу. Король Казимир IV оголосив «посполите рушення». Під Рога-тином бунтівні селяни зазнали поразки від об'єднаного війська польської шляхти та німецьких найманців. Муха з невеликим загоном відступив у Молдавію. Але сутички селянських загонів із королівськими військами тривали ще протягом 1491—1492 рр. Нарешті, в 1492 р. під Галичем озброєні шляхтичі підступно напали на повстанців, схопили Муху й відвезли його до Кракова, де він незабаром помер.У 1514 р. в Угорщині спалахнуло велике селянське повстання під проводом Д'єрдя Дожі. В ньому взяли участь і селяни Закарпаття, визволивши з-під влади угорських феодалів чимало сіл і міст. У липні 1514 р. основні сили повстанців були розбиті королівськими військами. Д'єрдя Дожу стратили. Каральні загони вчинили жорстоку розправу над селянством Закарпаття: багатьох закатували, а вцілілі протягом двох років мусили сплачувати контрибуцію.
Отже, в силу різних причин, передусім через стихійність, перші масові селянські виступи XV — початку XVI ст. зазнали поразки. Та незважаючи на це, в народі міцнішало прагнення до розподілу землі поміж тих, хто її обробляє, посилювалася боротьба проти національного релігійного гноблення.
19. Берестейська (церковна) унія 1596 року та посилення національного та релігійного гніту
Захоплюючи українські землі й посилюючи феодально-кріпосницький гніт, польські магнати й шляхтичі одночасно з цим намагалися примусити український (і білоруський) народ зректися рідної мови і православної віри. Вони переслідували українську мову й православну віру, закривали, а то й руйнували православні церкви й монастирі, захоплювали їхні землі, знущалися з православних священиків, накладали на українських селян і міщан спеціальні податки за сповідування ними православ'я, всіляко примушували їх полонізуватися і окатоличуватися.
Великих утисків зазнавало українське населення міст, особливо в містах Східної Галичини, Західної Волині, Західного Поділля — Львові, Кам'янці, Саноку та ін. У панівній верхівці міст вирішальні позиції посідали польські й німецькі католицькі купці й ремісники, яких всіляко підтримував польський уряд. Українських православних міщан усували від користування привілеями відповідно до магдебурзького права, обмежували їхню участь у міському самоврядуванні, перешкоджали заняттю торгівлею й ремеслом, не давали можливості відкривати свої майстерні, не допускали до багатьох цехів або виключали з них. У деяких містах православні українці могли жити лише в певних кварталах.
Незважаючи на жорстокі національно-релігійні переслідування, переважна більшість українського населення залишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Лише частина православної шляхти, дбаючи про свої класові інтереси, зраджувала свій народ і приймала католицизм.
Римський папа, католицькі єпископи та інше духівництво, єзуїти намагалися всіма силами й способами окатоличити українське православне населення, через шляхетську Польщу поширити на нього свій вплив, щоб пограбуванням українських земель збільшити свої прибутки.
В Україні до кінця XVI ст. пануючою була православна церква. Православні церкви, єпископські кафедри, монастирі мали у своїй власності багато землі, володіли незліченними багатствами й гнобили та експлуатували кріпосних і залежних селян не менше, ніж світські феодали.
Реформаційні течії в Україні.
Величезні земельні володіння й багатства як католицької, так і православної церкви, тяжка експлуатація духовними феодалами селянства, намагання глави католицької церкви — римського папи підкорити собі світську владу, розкішне життя частини вищого католицького й православного духівництва викликали незадоволення народних мас — міщан, буржуазних елементів, що народжувалися, широких кіл селянства і навіть частини світських феодалів.
У XVI—XVII ст. країни Європи, особливо ті, де інтенсивно розвивався капіталізм і наростала буржуазна революція, охопив реформаційний (від лат. reformatio — перетворення, виправлення) рух, спрямований проти католицької церкви як опори феодального ладу (кальвінізм, лютеранство та ін.). Цей рух мав на меті зірвати з феодальних відносин «ореол святості». Ідеологи реформації або протестанти заперечували верховну владу римського папи в церкві, вимагали створення національних церков і богослужіння національною мовою, виступали проти складної і дорогої церковної ієрархії, проти чернецтва, культу святих, проти церковного землеволодіння, а отже, і проти церковної десятини та інших поборів, що їх стягала католицька церква на користь римської курії.
В Україні, де в XVI ст. буржуазні елементи були слабкими, широкого реформаційного руху не було, хоча серед деякої частини заможного міщанства й шляхти поширювалися кальвінізм і лютеранство. В цілому ж в Україні боротьби проти католицизму, що його польський уряд і магнати та шляхти намагалися тут насадити як державну релігію, набула національно-визвольного характеру і, по суті, не мала характерних для західноєвропейської реформації рис. Православна ж релігія в Україні не була офіційною, державною (як у Росії), хоча її і сповідала більшість населення. Навпаки, польські правлячі кола утискували її, намагаючись православну церкву знищити. У таких умовах, коли необхідно було боротися проти спроб денаціоналізації й окатоличення українського народу, для чого потрібно було перед лицем агресивного наступу Ватікану зміцнювати єдиний антикатолицький фронт, в Україні не було ґрунту для широкого розповсюдження церковних єресей — сект, спрямованих проти православної церкви.
Серед реформаційних течій найбільш поширеним в Україні було социніанство — одне із учень антитринітаризму (протитроїчність, тобто заперечення догмату про святу трійцю), що відображало прагнення демократичних верств населення. Ідеологом його був швейцарець Фауст Социн (1539—1604 рр.), який через гоніння втік із Швейцарії і в 1579 р. прибув до Польщі. В основу свого вчення Социн поклав раціоналізм. Він вважав необхідним перебудувати всю християнську догматику на основах розуму. Виходячи з цього, социніани заперечували все містичне, святу трійцю, Христа вважали не богом, а людиною, виступали проти таїнств (причащання, хрещення дітей і ін.) та обрядів, відстоювали свободу совісті, думки і волі, піклувалися про розповсюдження освіти і влаштування шкіл.
Оскільки социніани не заперечували феодального ладу, їх учення охопило частину шляхти в Україні, особливо на Волині й Київщині. Шляхта намагалась використати социніанство, як і інші реформаційні вчення, для боротьби проти магнатів, секуляризації церковних маєтків та інших багатств.
Найбільш радикальною єрессю, яка розповсюджувалася і в Україні й була спрямована не лише проти церкви, а й феодального ладу взагалі, було вчення Феодосія Косого. Будучи холопом, він утік із Москви в заволзькі скити, став ченцем Кирило-Білозерського монастиря і почав проповідувати серед селян антифеодальні єретичні погляди. У 1554 р. був заарештований і перевезений до Москви, звідки втік до Литви. Косой виступав за загальну рівність усіх людей незалежно від віросповідання й національності, заперечував християнські догмати про святу трійцю і божественність Христа, вважав непотрібною як духовну, так і світську владу. Він твердив, що не потрібні ні царі, ні пани, ні раби.
Братства та їх роль у боротьбі проти польсько-шляхетського наступу й католицизму.
Велику роль у боротьбі українського і білоруського народів проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках XVI ст. розгорнуло Львівське братство. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства виникли і діяли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі та в інших містах і деяких селах Галичини, Холмщини. В 1615 р. оформилось Київське, а в 1617 р.— Луцьке братства.
Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці та представники інших груп православного міського населення, матеріально підтримували свої церкви, допомагали хворим, бідним, старикам, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, відстоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населення. З наступом католицизму, посиленням польсько-шляхетського гноблення братства все ширше включалися в суспільно-політичний рух, виступали проти національного й релігійного гноблення, піклувалися про розвиток української культури — відкривали друкарні й школи, організовували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму й церковної унії, на захист православ'я і права українського народу на свою національно-релігійну самобутність і незалежність.
Найбільш міцні братства, і передусім Львівське братство, виступали за підпорядкування своєму контролеві діяльності духівництва, зокрема вищого, засуджували його зловживання і розбещене життя, домагалися введення виборності всіх духовних осіб.
Зважаючи на активність і авторитет братств, православні патріархи у боротьбі проти католицизму й унії спиралися на православне міщанство та його організації — братства. У зв'язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким, що проїжджав через Львів на шляху до Москви, затвердив статут Львівського братства, за яким братство дістало право стежити за мораллю як «мирських людей», так і духівництва. Контролю братства підлягав і єпископ.
Брестська церковна унія 1596 р.
Польський уряд, польські феодали, Ватикан, все католицьке духівництво намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ. Та окатоличувалася лише частина українських феодалів. Тоді, щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії — об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи.
Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами.
Унію підтримували деякі православні єпископи (львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський), а також митрополит київський Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули «князів церкви», засідали в сенаті і залежали тільки від папи римського і частково від польського короля.
Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор. Та оскільки з'їхалися як прихильники, так і противники унії, собор з самого початку розколовся на два-окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор проголосив унію, і єпископи-відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію. За цим актом замість православної церкви в Україні й у Білорусі створилась уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковнослов’янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.
Православний собор не прийняв унії, виступивши проти дій митрополита Рогози та його прибічників. Польський уряд, визнавши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ'я поза законом і насаджував унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Православні залишилися без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ'ю.
Але й становище української греко-католицької церкви після Брестської унії було складним і суперечливим. Православні вважали уніатів відступниками, зрадниками, а римо-католики не визнавали їх за повноцінних громадян, і більшість обіцянок, даних їм на Брестському соборі, не здійснювалась, польське духівництво їх всіляко принижувало.
Оскільки в питанні про церковну унію, крім чисто релігійних проблем, велике місце посідали національні та політичні моменти, й оцінку в історичній літературі вона дістала далеко не однозначну. Більшість російських і значна частина українських істориків (М. Коялович, М. Іванишев, М. Макарій, О. Левицький, М. Петров та ін.), виходячи з позицій правовірного православ'я, оцінювали Брестську унію негативно. Такого ж погляду дотримувалися й радянські історики. Так, автор одного з останніх досліджень на цю тему С. М. Плохій у своїй книзі «Папство и Украина. Политика Римской курии на украинских землях в XVI—XVII ст.» писав, що «унія стала вираженням устремлінь папської курії на Схід... Очевидно, що Рим переслідував в Україні свої корисні цілі і аж ніяк не турбувався про «збереження самобутності українського народу», «прилученні його до європейської цивілізації», як це твердять уніатські історики.
Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії (А. Добрянський, К. Студинський, О. Сушко, М. Чубатий та ін.), вважають Брестську унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву — головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення. З такими позитивними оцінками Брестської унії стали з'являтися праці і в Україні. Так, повністю апологетичною щодо унії і греко-католицької церкви є брошура В. Волошина «Українська церква і процес національного відродження», видана у 1990 р. у Дрогобичі. Підкреслюючи прямо рятівну роль греко-католицької церкви для українського народу, автор пише: «...Ще раз підкреслимо: сила ідеї унії 1596 року в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. Відстоювати національні інтереси народу, запобігати його полонізації українській церкві допомагав східний обряд, від русифікації її захищало прилучення до вселенської церкви — католицизм. Тому вся історія української греко-католицької церкви — це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу».
Очевидно, що питання про місце і роль Брестської унії та греко-католицької церкви в історії України не можна розглядати прямолінійно і однозначно. Слід, мабуть, і до унії, і до уніатської церкви підходити історично, аналізувати й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну конкретну епоху. Необхідні, крім того, всебічне вивчення і об'єктивна характеристика даної проблеми без всяких упереджень і політичних уподобань.
Боротьба проти унії.
Народні маси — селяни, міщани, козаки піднімалися на боротьбу проти національно-релігійного гноблення, панування шляхетської Польщі, католицизму та унії, за свою національно-релігійну незалежність. Разом з тим це була й класова боротьба проти феодально-кріпосницького гніту в Україні. Як і в європейських країнах в час реформації, в період середньовіччя, класова боротьба відбувалася тоді під знаком релігії.
У цій тяжкій і тривалій боротьбі рушійною силою виступали самі народні маси — селянство, козацтво, міщанство. У великих селянсько-козацьких повстаннях 90-х років XVI ст., 20-х і 30-х років XVII ст. вони із зброєю в руках боролися як проти гніту й експлуатації польських і українських феодалів, так і проти гноблення іноземних загарбників. Проти наступу католицизму й примусової церковної унії протестували також більшість православного, особливо нижчого духівництва, значна частина українських шляхтичів і деякі магнати. Одне з центральних місць у боротьбі проти унії посідали церковні братства. З метою захисту національних інтересів українського народу вони широко розгортали культурно-освітню діяльність: відкривали друкарні, школи, видавали книги, підтримували матеріально православні церкви й монастирі.
Важлива роль у боротьбі проти унії й католицизму, в справі зміцнення національної самосвідомості українського народу належить полемічній літературі, спрямованій на захист православ'я і незалежності України від іноземних держав, на забезпечення самостійності українського народу.