Початок феодальної роздробленості
Початок заселення українських земель
Територія сучасної України, що тягнеться від Карпат на заході до Дону на сході та від Прип'яті на півночі до Чорного моря на півдні, була заселена людьми з незапам'ятних часів. Найдавніші археологічні пам'ятки на території України датуються приблизно в 150 тис. років тому. Це окремі стоянки людей епох палеоліту і неоліту, розташовані в основному за течією річок Дніпро і Дністер, а також у Криму і на південному сході країни. В Україні відомо близько 1 тис. пам'ятників палеоліту (150 - 40 тис. років тому), коли сформувався сучасний вигляд людини, і люди навчилися здобувати вогонь, виготовляти перші знаряддя праці, одяг, будувати примітивне житло. В епоху неоліту (6 - 5 тис. років тому), що завершує кам'яний вік, давні жителі України почали займатися землеробством і скотарством, навчилися шліфувати і свердлити знаряддя праці з каменя, виготовляти глиняний посуд. Пам'ятників епохи неоліту в країні налічується близько 500. Епоха неоліту пов'язана з Великим зледенінням, кордон якого в Україні проходив по широті сучасних міст: Луцька, Рівного, Житомира, Чорнобиля, Чернігова і Сум. Таким чином, велика частина території країни була вільна від льодовиків і на ній жили люди впродовж усього кам'яного віку.
Трипільська культура
У IV тисячолітті до н.е. у межиріччі Бугу та Дністра виникли перші в Україні поселення землеробів - села так званої трипільської культури. Незабаром ці поселення зайняли значну територію країни, розповсюдившись від Бугу і Дністра до Дніпра. Саме на Дніпрі в районі села Трипілля (Київська область) український археолог В. Хвойко в кінці XIX ст. виявив пам'ятки землеробської культури, що отримала назву "трипільської".
Розквіт трипільської культури припадає приблизно на 3500 - 2700 рр. до н.е. Поселення трипільців, які розташовувалися на височині поблизу річок, складалися з 30 - 40 глинобитних помешкань, розташованих по колу. Кожна споруда досягала в довжину 25 - 27 м. і завширшки 6 - 7 м. і ділилася всередині на окремі приміщення з вогнищем для кожної сім'ї. Кількість жителів кожного такого поселення складала зазвичай 600 - 700 чоловік, але інколи воно досягало 10 і більше тисяч чоловік. Загальне число трипільців сучасна наука оцінює приблизно в 1 млн чоловік. Етнічно трипільці належали до середземноморської раси.
На останньому етапі свого існування в трипільському суспільстві почала виділятися родоплемінна верхівка, про що свідчать багаті поховання (Усатовські кургани, Краснохуторський могильник та ін.).
Приблизно до 2000 р. до н.е. трипільці зникли як єдина етнічна спільнота. Найімовірніше, причиною зникнення трипільської культури стало нашестя кочових народів.
Таким чином, рівень культурно-економічного розвитку трипільців був значно вищим, ніж племен, що їх оточували. Проте мобільні, добре організовані, войовничі й агресивні кочовики змогли взяти верх над порівняно мирними землеробами трипільської культури.
Кіммерійці
Нова сторінка давньої історії України пов'язана з племенами кімерійців - першого народу, власне ім'я якого дійшло до наших днів. Уперше про кіммерійців згадується в поемі безсмертного грецького поета Гомера "Одісеї". Гомер вважав, що кіммерійці жили "на краю землі", де ніколи не з'являлося сонце, але вічно панували морок і туман. Достовірніші відомості ми знаходимо у грецького історика V ст. до н.е. Геродота. Згадки про кіммерійців є й у джерелах Ассірії, причому слово Ассірія "кімміраї" означає "велетні".
Існує три версії походження кіммерійців. Перша вважає їх давньоіранським кочовим народом, що прийшов до України через Кавказ. Друга називає батьківщиною кіммерійців Нижнє Поволжя. Третя відносить їх до корінного населення півдня України.
Кіммерійці з'явилися в Причорноморських степах близько 1500 р. до н.е. Це були кочові іраномовні племена, об'єднані в племінні союзи. Незабаром кіммерійці заселили всю степову частину України від Дону до Дністра.
Основним заняттям кіммерійців було скотарство і вони першими в Україні опанували мистецтво верхової їзди. Саме кіммерійці відкрили в Україні "залізний вік": вони майстерно обробляли залізо, виготовляючи з нього прекрасні мечі й кинджали. Кіммерійці були відмінними воїнами, здійснювали грабіжницькі походи на міста в Малій Азії та вели війни з царями Урарту й Ассирії. У них існувала розвинена військова аристократія, про що говорять багаті поховання у великих курганах.
У VII ст. до н.е. кіммерійців витіснив з території України інший кочовий народ - скіфи. Частина кіммерійців була підкорена та асимільована скіфами, інша частина відступила до Південного Причорномор'я.
Скіфи
На початку VII ст. до н.е. в степи українського Причорномор'я вдерлися кочові племена скіфів. Ці іраномовні племена вийшли з глибин Азії, спустошливим маршем пройшли по країнах Близького Сходу й осіли у південних областях України. Пам'ять про перебування скіфів на Близькому Сході збережена в одній із книг Старого Завіту: "Ось, йде народ від країни північної, і народ великий піднімається від країв землі; тримають у руках лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, як море, і мчать на конях, вишикувані, як одна людина.". Самоназва цього народу - "сколоти", скіфами ж їх називали греки, і саме ця назва увійшла до історії.
До кінця VII ст. скіфи створили своє державне об'єднання - Скіфію. Близько 450 р. до н.е. у Причорномор'ї побував грецький історик Геродот, який і залишив нам опис давньої Скіфії. Крім того, про скіфів стало багато відомо після розкопок скіфських поховань - курганів.
Скіфи ділилися на кілька племен, основними серед них були такі: царські скіфи (жили між Дніпром і Доном), скіфи-кочовики (мешкали у причорноморських степах), скіфи-землероби (проживали в лісостепу на лівому березі Дніпра) і скіфи-орачі (заселяли землі над Бугом).
Панівне положення було у царських скіфів, що займалися в основному військовими походами. Це були природжені воїни, відмінні наїзники, все життя яких було підпорядковане військовим законам. Звичайне озброєння скіфів: складаний лук зі стрілами, короткий меч ("акінак"), спис, дротики та щит. За деякими даними скіфська стріла могла пролетіти понад 500 м., що свідчить про високу техніку виготовлення луків і стріл. Скіфи здійснювали часті й небезуспішні грабіжницькі походи до Малої Азії та придунайських земель. У 512 р. до н.е. їм вдалося завдати поразки і вигнати зі своїх володінь перську армію Дарія І, яка необачно вторглася до Скіфії.
Скіфи-кочовики, які займалися скотарством, скіфи-землероби і скіфи-орачі, що займалися землеробством, платили данину царським скіфам і знаходилися в політичній залежності від них. Безумовно, у скіфському суспільстві існувала соціальна і майнова нерівність, про що, крім усього іншого, говорить і наявність у скіфів рабів.
У скіфів були розвинені різні ремесла і промисли. Вони досягли помітних успіхів в обробці чорних і кольорових металів, а також бронзи. Скіфи виготовляли посуд на гончарному крузі, обробляли шкіри, шили одяг. Ювелірні вироби скіфських майстрів стоять в одному ряду з кращими світовими зразками і до теперішнього часу приголомшують своєю витонченістю й оригінальним стилем. Усе мистецтво скіфів пронизане так званим "звіриним" стилем. Найчастіше скіфи змальовували оленів, коней, баранів, кішок, левів і фантастичних грифонів.
У IV ст. до н.е. скіфи розширили свою експансію в задунайських областях. Здійснивши спробу завоювання Фракії, вони зіткнулися тут з македонцями. Вирішальна битва сталася в 339 р. до н.е., коли армія македонського царя Філіппа (батька Олександра Македонського) ущент розбила скіфські війська. У цій битві загинув 90-річний скіфський цар Атей. Після цього розгрому Скіфія почала поступово занепадати.
Починаючи з III ст. до н.е. на територію Причорномор'я постійно вдираються все нові та нові хвилі кочовиків з Азії, з якими скіфи були вимушені вести вперту боротьбу. На рубежі ПІ і П ст. до н.е. останнього удару по Скіфії завдали сармати. Частина скіфів була підкорена і асимільована прибульцями, а частина сховалася в Криму, де створила нову скіфську державу на чолі з царем Скілуром зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). Ця держава проіснувала до III ст. н.е., після чого була розгромлена племенами готів.
Розкопки скіфських могильників-курганів у XIX - XX ст. дозволили отримати додаткові відомості про цей народ. Деякі могильні кургани скіфів досягали 20-метрової висоти. Найбільш відомими із скіфських курганів є Куль-Оба (розкопаний у 1830 р.), Чортомликський (1863 р.), Солоха (1912 р.). Тут були знайдені безцінні твори скіфського мистецтва: золота ваза зі сценами повсякденного життя скіфів, жіноча гривна, бляха-олень, електрова ваза (Куль-Оба); золоте обкладення гориту (футляра для лука і стріл), мечі із золотими рукоятями, золоті прикраси, велика срібна ваза (Чортомликський курган), зброя, прикрашена золотом і коштовними каменями, золоті браслети і гривни, золотий гребінь, плоска золота чаша (фіал), бронзовий шолом, срібна позолочена посудина зі сценами полювання скіфів на левів (Солоха).
Сармати
Племена сарматів з'явилися на території Причорноморських степів України у II ст. до н.е. Вони розгромили скіфів і більш, ніж на 500 років стали повновладними господарями цих земель. Сармати прийшли з областей Нижнього Поволжя і були іраномовними племенами. їх назва походить від іранського слова "са-оромант", що означає "опоясаний мечем". Дійсно, відповідаючи своїй назві, сармати були народом воїнів-вершників, що чудово володіють зброєю, агресивними і войовничими.
Військову могутність сарматів послаблювала лише та обставина, що вони не були єдиним народом, а були конфедерацією споріднених племен, які часто ворогували між собою. Проте, у І ст. до н.е. сармати почали все частіше вдиратися у володіння Римської імперії, а грецькі міста Північного Причорномор'я вимушені були платити їм величезну данину.
На початку III ст. сармати зазнали нищівного удару з боку бага-точисельного кочового народу - гунів, у результаті чого сармати зникли з історичної сцени. Вважається, що частина їх згодом влилася до слов'янського середовища.
Грецькі міста-колонії
Греки з'явилися у Північному Причорномор'ї в середині VII ст. до н.е. Тут вони знайшли родючі, практично незаселені землі і почали будувати свої міста-колонії. Причинами, що підштовхнули греків до колонізації, були такі: перенаселення міст у самій Греції, усобиці та війни на території Греції, необхідність пошуку нових джерел сировини і ринків збуту.
Першим грецьким поселенням на території сучасної України було місто Борисфен, побудоване на острові Березань, поблизу нинішнього Очакова. Потім у Дніпровсько-бузькому лимані з'явилася Ольвія ("Щаслива"), яка стала незабаром найбільшим грецьким містом у Північному Причорномор'ї. Наприкінці VII - початку VI ст. до н.е. були побудовані міста Херсонес (околиця сучасного Севастополя), Tipa (Білгород-Дністровський), Пантікапей (Керч), Феодосія, Фанагорія (Тамань), Танаїс (гирло Дону) та інші.
Населення грецьких міст поділялося на вільних та рабів. Вільні люди мали право брати участь у народних зборах, обирати та бути обраними на державні посади. Народні збори вирішували важливі державні питання. Політичний устрій, який склався в грецьких містах отримав назву рабовласницької демократії.
У 480 р. до н.е. утворюється політичне об'єднання грецьких міст-колоній у Криму - Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї. Незабаром це царство значно розширює свою територію по берегах Азовського моря й у Східному Причорномор'ї. У І ст. до н.е. подальша експансія Боспорського царства зіштовхнула його з великою Римською імперією. Внаслідок невдалих війн з Римом Боспорське царство почало занепадати, а в 63 р. римські легіони вступили до його столиці Пантікапея. Всі грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я були вимушені визнати владу римлян.
У перші століття нашої ери Північне Причорномор'я стає об'єктом постійних атак з боку багаточисельних варварських племен, що просувалися зі сходу. У III ст. на територію Південної України вступають племена аланів і готів. У ході боротьби з ними римляни залишають Ольвію і Херсонес. Але незабаром у Північному Причорномор'ї з'явився новий страшний ворог, який прийшов з глибин Азії - гуни. Спустошуючи все на своєму шляху, гуни у 70-х рр. IV ст. вдерлися на територію Боспорського царства, перетворивши його міста на руїни. Завмерло життя і в Ольвії. Лише Херсонес уцілів на деякий час, опинившись на узбіччі головних шляхів нашестя гунів. Згодом слов'яни почали називати це місто Корсунем.
Східнослов'янські племена
Перші згадки про слов'ян відносяться ще до І ст. н.е. Такі визнані історики старовини, як Тацит, Птолемей, Страбон, Діодор, знаходили витоки слов'ян за півтори тисячі років до народження Христа, а дехто з них вважав слов'ян нащадками легендарного Афета, сина біблейського Ноя. Вони говорили про те, що слов'яни отримали свою назву від імені свого першого князя Славена, на чолі з яким вони переселилися з Азії до Європи після "вавілонського змішення мов". Існує інше пояснення походження терміну "слов'яни". На початку нашої ери ці племена познайомилися з готами, і, не розуміючи їхньої мови, почали називати їх "німцями", тобто "німими". Себе ж вони назвали "слов'янами", тобто що володіють "словом". Проте ні довести, ні спростувати такі твердження сьогодні неможливо.
Постійні та часті згадки про слов'ян містяться в арабських і європейських джерелах починаючи з кінця VI століття. Достовірно можна говорити про те, що на рубежі V - VI ст. слов'янські племена міцно закріплюються на світовій історичній арені, яку вже ніколи не покидають.
Сучасна історична наука вважає прабатьківщиною слов'ян північні схили Карпатських гір і басейни річок Вісли і Прип'яті. Саме з цих місць і походило розселення слов'ян по території всієї Східної та Центральної Європи. Часом найбільш активної міграції слов'янських племен є VII століття. На півночі територія слов'ян тягнулася до річки Двіни і берегів Ладозького озера; на сході - за течією річок Оки і Волги; на заході - по річках Одер і Ельба; на півдні - до гирла Дунаю і кордонів Північної Греції. На цьому величезному просторі, що включає і всю територію сучасної України, поступово виділилися три великі групи слов'янських племен: південна (склавіни), західна (венеди) і східна (анти). Відповідно до давньої загальнослов'янської мови склалися діалекти, що стали основами мов: польської, чеської, словацької (західні слов'яни); хорватської, сербської, болгарської та македонської (південні слов'яни); російської, української та білоруської (східні слов'яни). У свою чергу, кожна з великих слов'янських груп ділилася на ряд досить крупних племен. Державної організації та міст у V - на початку VI ст. слов'яни ще не мали. Найважливіші питання вирішувалися на народних зборах, в яких брали участь дорослі чоловіки. Народні збори у слов'ян називалися вічовими (віче). Віче могло обирати або проганяти князя, оголошувати війну та заключати мир. Таким чином, у слов'ян склалися традиції прямої демократії.
Східні слов'яни будували невеликі села, які розташовувалися недалеко одне від одного. У центрі кожного скупчення сіл знаходився укріплений "град" - дерев'яна фортеця. Оскільки на сході таких "градів" було досить багато, скандінави називали ці землі "Гардаріки", що означало "країна фортець".
На території сучасної України розташовувалися східні слов'яни або анти. Найбільш поширені відомості про ці племена та їхнє перше державне утворення містяться в "Повісті врємєнних лєт", написаній київським літописцем Нестором на початку XII століття. Згідно Київського літопису у східних словян існували союзи племен. У середній течії Дніпра жили поляни, що мали свій центр у Києві. На захід від них, у лісах мешкали древляни з центром в Іскоростені (сучасний Коростень). За течією річки Прип'яті, на північ від полян і древлян жили дреговичі; на заході, у верхів'ях Південного Бугу розташовувалися волиняни, а ще західніше, у басейні Дністра, жили уличі та тиверці. На північному сході, за течією річки Десни, мешкали сіверяни і радимичі, що мали центр у Чернігові. Волиняни і дуліби займали територію в басейнах Західного Бугу і південних притоках Прип'яті, а білі хорвати селилися у Карпатських горах. Таким чином, основою сучасного українського етносу стали племена полян, древлян, дреговичів, сіверян, радимичів, тиверців, уличів, волинян, дулібів і білих хорватів.
На північ від сучасної території України, у верхів'ях Дніпра, жили кривичі з центром у Смоленську, а ще північніше, у районі озера Ільмень - словени з центром у Новгороді. На північно-східній околиці слов'янських земель, по річках Москві й Оці, проживали в'ятичі, що не мали на той час свого центру.
Літописець особливо виділяє плем'я полян, яке значно обігнало у своєму розвитку інші слов'янські племена і було найбільш багаточисельним і сильним. Саме з полянами пов'язаний початок будівництва давньоруської держави. Територія їх проживання в VII - VIII ст. почала називатися Руссю, а самі племена - русичами або руськими.
Походження терміну "Русь" має декілька пояснень. Одні історики пов'язують його з назвою річки Рось, правої притоки Дніпра, території полян, що знаходиться в самому центрі. Інші ведуть походження цієї назви від імені легендарного слов'янського князя Русява. Треті вважають, що русами звали варягів (норманнів), що з'явилися на слов'янських землях у VII - VIII ст. Проте, жодне з цих припущень не підтверджується якими-небудь документальними джерелами або свідоцтвами. Отже, походження терміну "Русь" є значною мірою історичною загадкою до теперішнього часу, хоча не виключено, що вірна відповідь міститься в одному з трьох вищеназваних припущень. Достовірно відомо одне: вже у VIII - IX ст. територія східних слов'ян отримує стійку історичну назву Русі, а самі вони іменуються збірною назвою русичі або руські.
Першим руським містом, що виникло в середині VI ст., став Київ - "мати міст руських". Згідно літопису, Київ був заснований полянами на правому високому березі Дніпра і названий на ім'я їхнього князя Кия.
Услід за Києвом почали виникати інші міста східних слов'ян - Новгород, Іскоростень, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Переяслав, Новгород-Сіверський та ін. Всі вони були у VII - IX ст. центрами самостійних князівств, але першим із них за своїм значенням завжди вважався Київ.
Зростання могутності Києва було пов'язане не лише з його історичною першістю, але і з чисельністю і розвиненістю полян, а також з його вигідним географічним положенням. Вже у VII - VIII ст. слов'янські племена вели жваву торгівлю з населенням Прибалтики і Скандинавії на півночі, Візантією на півдні. Торгівельний шлях з Північної Європи до Візантії, відомий як шлях "з варяг в греки", проходив значною своєю частиною Дніпром, і якраз у центрі його стояв Київ, що користувався від цього безперечними економічними перевагами. Крім того, Київ мав можливість широкого культурного обміну з Візантійською імперією, спадкоємицею високорозвиненої античної цивілізації. Вже на початку IX ст. Київ стає одним із найбільших міст Європи.
У VII - VIII ст. поляни та інші східнослов'янські племена потрапили у залежність від Хозарського каганату, держави в пониззі Волги зі столицею у місті Ітіль. Багато чисельні та войовничі хозари завдавали значних втрат слов'янам своїми постійними грабіжницькими набігами, і слов'яни вимушені були платити нападникам данину. Постійна загроза з боку хозар і необхідність об'єднання зусиль слов'янських племен для боротьби з ними, стали важливою передумовою створення єдиної східнослов'янської держави.
Розділ ІІ. КИЇВСЬКА РУСЬ
Виникнення Києва
Київський літопис під 862 р. згадує про те, що в місті правили два князі Аскольд і Дір. На думку ряду вчених, вони були останніми представниками місцевої династії Кия. Інші дослідники вважають, що Дір і Аскольд правили у різний час. Автори даної книги в цьому питанні дотримуються власної версії. Дір був дійсно останнім князем з роду Кия, про що свідчить і його слов'янське ім'я. Аскольд - ім'я явно скандинавське, це був ватажок однієї з варязьких дружин, що прийшли до Києва. Спираючись на підтримку своїх воїнів, які представляли безперечну цінність для захисту міста, Аскольд нав'язав Діру спільне правління. Таким чином, у Києві з'явилися одночасно два князі: місцевий Дір і варязький Аскольд. На користь цього припущення говорить і той факт, що в Києві відома тільки Аськольдова могила, але не відоме поховання Діра. Це пов'язано з тим, що Аскольда і Діра вбив варяг Олег, який вважав потрібним поховати гідно лише свого одноплемінника.
У середині IX ст. у північних слов'янських землях загострилися міжусобні суперечності. Місцеві князі ухвалили компромісне рішення запросити на князювання варягів. "Земля наша велика і рясна, а порядку в ній немає. Приходите княжити і володіти нами", - з такими словами, за літописом, північні слов'яни звернулися до варягів. Останні не змусили себе довго чекати. У 862 р. на північ-нослов'янські землі зі своїми дружинами прийшли троє братів: Рюрик, Синеус і Трувор. Запанувавши на цих землях, вони зробили своєю столицею місто Ладогу, де княжив старший з братів Рюрик.
Проте північні землі були не такі багаті й розвинені, як південні на чолі з Києвом. Саме процвітаючий Київ стає мрією варязьких князів. У 882 р. організовується військовий похід на південь. На цей час Рюрика вже не було в живих, він помер у 879 р. Ного спадкоємець, Ігор, був ще малолітнім, і похід очолив воєвода Рюрика Олег. Олег посадив свою дружину на лодії та спустився по Дніпру до Києва. Тут, на крутих схилах Дніпра, він розпочав переговори з київськими князями Аскольдом і Діром, під час яких зрадницьки убив їх. Таким чином, Олег захопив владу в Києві й переніс сюди свою столицю, об'єднавши тим самим північні та південні слов'янські землі. Утворилася нова держава, що отримала назву Київська Русь, а 882 р. став вважатися роком створення цієї держави.
Князювання Олега (882 - 912 рр.). Олег, якого прозвали "Віщим", правив у Києві до своєї смерті в 912 р. Він зміг підпорядкувати своїй владі сусідні слов'янські племена - древлян, сіверян, радимичів, уличів, тиверців і кривичів. Також були підкорені й неслов'янські племена на півночі - чудь і меря. Усі підкорені народи платили Києву встановлену Олегом данину. Зрозуміло, це не сподобалося хозарам, які раніше збирали данину зі слов'ян. Олег був вимушений вести війну з Хозарським каганатом, у ході якої здійснив ряд походів у пониззя Волги і на Каспій, зруйнувавши тут порти і міста хазарів. У результаті Київська Русь вже не платила данину хозарам.
Активну політику вів Олег і по відношенню до Візантії. У літописі описується його похід у 907 р. на Константинополь, який руські називали Царьградом. Можливо, літописець дещо прикрашує цю подію, кажучи про 2 тисячі руських кораблів, або про те, як Олег наказав поставити лодії на колеса і, таким чином, з попутним вітром підійшов до стін Царьграду. Проте похід дійсно виявився успішним і завершився сплатою візантійцями данини і наданням руським купцям низки пільг у торгівлі з Візантією.
Не менш відомий і похід на Царьград, здійснений Олегом в 911 р. За літописною версією Олег навіть прибив свій щит до головних воріт міста. Наслідком правління Олега було створення єдиної централізованої східнослов'янської держави, що зайняла помітне місце серед європейських країн.
Ігор (912 - 945 рр.). Після Олега правив син Рюрика, - Ігор. Князювання Ігоря почалося з повстань підвладних Києву племен древлян та уличів. Упродовж декількох років Ігор зі своєю дружиною здійснював каральні походи проти бунтівників, і в результаті знов примусив їх до сплати данини.
Ігорю вдалося розширити територію своєї держави, приєднавши до неї східний Крим (західний був під контролем візантійців) Таманський півострів, де знаходилося Тмутараканське князівство.
Оскільки мирний договір Олега з Візантією втратив свою силу, Ігор був вимушений у 941 р. здійснити похід проти Константинополя. Проте цей похід закінчився повною невдачею киян, оскільки весь їхній флот був знищений візантійцями "грецьким вогнем" - спеціальною горючою сумішшю, рецепт якої греки тримали у великому секреті. Новий похід, здійснений у 944 р., був вдалішим і призвів до підписання мирного договору з Візантією в 945 р. Між обома сторонами укладався мир і організовувалася взаємовигідна торгівля. Ігор зобов'язався не нападати на візантійські володіння в
Криму, Візантія і Русь повинні були надавати одна одній у разі потреби військову допомогу.
У період князювання Ігоря в південноруських степах вперше з'явилися кочовики-печеніги. Літопис відзначає їх присутність тут з 915 р. Ігорю вдалося укласти з печенігами мирний договір, і вони безперешкодно перекочували до кордонів Візантії. Проте стосунки з печенігами не відрізнялися стабільністю. Вже в 920 р. Ігор вів з ними війну, а в 944 р. печеніги брали участь у поході киян проти Візантії.
Впродовж усієї зими київські князі займалися збором данини з підкорених племен, а навесні поверталися до свого міста. У 945 р., під час спроби зібрати додаткову данину з древлян, князь Ігор був ними вбитий.
Ольга (945 - 964 рр.). У 945 р. Вдова князя Ігоря, Ольга, зайняла київський престол, оскільки син Ігоря Святослав був ще неповнолітнім. Літописні джерела представляють Ольгу як красиву, сміливу, хитру і мудру правительку. За роки свого князювання вона об'їздила всю Київську Русь, побувала в усіх її містах, щоб краще ознайомитися зі своєю країною.
Княгиня провела важливу реформу, яка зміцнила централізовану державу. Основа реформи зводилася до впорядкування збору данини. По всій країні створювалися погости - укріплені пункти для збору данини, куди направлялись представники княжої влади. Розмір данини точно встановлювався заздалегідь і не міг бути змінений. Значно розширилася і прикрасилася столиця держави - Київ.
Ольга проводила активну зовнішню політику, прагнучи при цьому досягати своїх цілей мирним дипломатичним шляхом. У 957 р. вона відвідала з візитом Константинополь, це був перший в історії мирний візит київських правителів до Візантії. У Константинополі Ольга з великою шаною була прийнята візантійським імператором Костянтином Багрянородним. У бесідах з імператором розглядалися питання взаємин між двома країнами, а також можливість розповсюдження християнства візантійського зразка в Київській Русі. За літописом, сама Ольга прийняла хрещення в Константинополі від патріарха, причому її хрещеним батьком став сам Костянтин Багрянородний.Були встановлені також дипломатичні стосунки з Німеччиною. Ольга і німецький імператор Оттон І обмінялися посольствами. Налагоджувалися дипломатичні й торгівельні зв'язки і з іншими європейськими країнами. Підсумком правління Ольги було помітне зростання міжнародного авторитету Київської Русі. Згодом православна церква канонізувала княгиню Ольгу.
Святослав (964 - 972 рр.). За час свого недовгого князювання Святослав проявив себе як видатний полководець, природжений воїн і мудрий державний діяч. Київська Русь за часів Святослава розширила свої кордони і значно зміцніла.
Багато часу Святослав проводив у військових походах і битвах. У перший же рік свого правління 22-річний князь вирушив у далекий похід на схід. Його першочерговою метою було підкорення слов'янського племені в'ятичів, що жило в долині річки Оки. В'ятичи не входили до складу Київської Русі та платили данину хазарам. Великого опору Святославові вони не чинили, і, підкорившись Києву, почали платити данину своєму новому правителю.
Потім дружина Святослава на лодії спустилася вниз по Волзі та розгромила Волзьку Булгарію, що була союзником Хозарського каганату. У 965 р. Святослав завдав нищівного удару по давніх ворогах русичів - Хозарському каганату. Розгромивши військо хозар, він захопив їхню столицю Ітіль і вщент зруйнував це місто. Тим самим було назавжди покінчено із загрозою набігів хозарів.
У 968 р. Святослав вступив до військового союзу з Візантією, направлений проти Болгарського царства. Князь зі своєю дружиною вступив до Болгарії та захопив ряд важливих придунайських міст. Святославу сподобались ці землі, тому він зробив своєю ставкою місто Переяславець на Дунаї (сучасний Рущук) і серйозно обмірковував можливість перенесення сюди столиці своєї держави. Тільки звістка про чергове вторгнення печенігів змусила князя терміново повернутися до Києва. Проте на батьківщині він пробув недовго. Відбивши кочовиків, Святослав залишив правити в Києві свого старшого сина Ярополка, а сам знову повернувся на Дунай. Одночасно середній княжий син Олег був відправлений до древлян, а молодший Володимир - до Новгороду.
Повернувшись до Болгарії в 969 р., Святослав продовжив війну і захопив болгарську столицю Пловдів. Успіхи русичів на Балканах стривожили візантійців, які зовсім не бажали мати поряд з собою таких войовничих і агресивних сусідів. Оскільки Святослав добровільно покидати Болгарію не збирався, Візантія почала війну проти свого недавнього союзника.
Вирішальна битва між Святославом і візантійським імператором Іоанном Цимісхієм сталася 21 липня 971 р. біля міста Доростола. Руські воїни, що хоробро билися, явно поступалися візантійцям у чисельності, і були вимушені сховатися за стінами міста. Почалася облога, що завершилася підписанням мирної угоди, досить почесної для Святослава. Руська дружина зі зброєю і провіантом вільно поверталася на батьківщину, але Святослав був вимушений відмовитися від болгарських земель. Так закінчилася спроба Київської Русі розширити свій вплив на Балкани.
Шлях додому виявився останнім походом Святослава. Біля дніпровських порогів його очікували закляті вороги - печеніги. Кочові племена печенігів з'явилися в приазовських та причорноморських степах ще за часів князя Ігоря. З тих пір існувала постійна небезпека нападів степовиків на південноруські землі. Біля давніх дніпровських порогів печеніги раптово напали на сильно поріділу в боях дружину Святослава і вбили князя.
Володимир Великий (978 - 1015 рр.) Після смерті Святослава, що не встиг призначити свого офіційного спадкоємця, на Русі почалися перші усобиці. У 977 р. Ярополк рушив своїм військом на брата Олега, який правив у землі древлян, в Овручі. У запеклій битві дружина Олега була розбита, а сам він загинув. Не бажаючи розділити долю свого брата, Володимир утік із Новгорода до Швеції, де приступив до набору варязьких дружин. У 978 р. він повернувся на Русь і почав війну з Ярополком. Останній сховався в невеликій фортеці на річці Рось, де і був убитий дружинниками Володимира. Таким чином, Володимир став єдиновладним правителем Київської Русі.
Насамперед Володимир зміцнив свою владу над рядом слов'янських племен. У 981 і 982 рр. він ходив на в'ятичів, у 984 р. знову підкорив радимичів, а в 993 р. здійснив похід проти білих хорватів. Результатом цих походів було зміцнення централізованої влади київського князя над всіма східнослов'янськими племенами. Місцеві удільні князі остаточно втрачали свою владу, і все управління країною зосереджувалося в руках правлячої в Києві династії Рюриковичів. Володимир почав чеканити власні срібні й золоті монети, на одному боці яких було його зображення, а на іншому - тризуб, що став згодом національним українським гербом.
Значна увага була приділена і питанням релігії. Володимир наказав зібрати в одному святилищі в Києві верховних божеств усіх слов'янських племен. Проте язичницьке багатобожжя не могло служити міцною ідеологічною опорою централізованій владі, крім того, язичницька Русь протиставляла себе сусіднім християнським державам. Необхідна була радикальніша релігійна реформа.
До цього часу Володимир досяг великих успіхів у стосунках з Візантією. У 985 р. візантійський імператор Василь П звернувся до Володимира за допомогою в придушенні заколоту в Малій Азії. Володимир надав військову допомогу імператорові, але зажадав за дружину його сестру Ганну. У відповідь візантійці висунули свою умову: Ганна може вийти заміж тільки за християнина. Виникла конфліктна ситуація, розв'язати яку Володимир спробував силою зброї. У 988 р. він узяв грецьке місто Херсонес, яке русичі називали Корсунем. Володимир був хрещений у Корсуні, а, повернувшись до Києва, влаштував масове хрещення його жителів у річці Почайні, притоці Дніпра. Обряд хрещення проводили візантійські служителі культу, які прибули з Володимиром до Києва. Таким чином, християнство стало державною релігією Київської Русі, а Володимир був згодом канонізований церквою і названий Святим. Зрозуміло, хрещення Русі не було одномоментним актом, аж до ХШ ст. в окремих місцях ще стояли язичницькі ідоли, але християнство неухильно входило в життя і душі руських людей. Прийняття християнства для Русі було, безперечно, прогресивним актом і мало величезне значення для історичної долі її народів.
Ярослав Мудрий (1019 - 1054 рр.). Після смерті Володимира, що залишив численних нащадків, на Русі знов спалахнули княжі усобиці. Старший син Володимира (прийомний) Святополк, що був прозваний у народі "Окаянним", напав на своїх молодших братів Бориса і Гліба й убив їх. Борис і Гліб були дуже молоді, праведні й улюблені народом. їх життя і мученицька смерть дозволили церкві канонізувати Бориса і Гліба. Вони стали першими руськими святими.
Проти Святополка виступив його звідний брат Ярослав, який княжив у Новгороді. Битва між їхніми дружинами сталася в 1016 р. на Дніпрі поблизу міста Любеча. Перемогу одержав Ярослав, і Святополк був вимушений втекти до свого тестя, польського короля Болеслава І. У 1018 р. Болеслав І захопив Київ та повернув престол Святополку. Ярослав відступив до Новгорода, де почав збирати нове військо. У Києві поляки поводилися як окупанти, що викликало проти них народне повстання. Болеслав І повернувся назад до Польщі, а Святополк звернувся за допомогою до печенігів. У 1019 р. Святополк з печенігами виступив на Київ, але на річці Альті його зустріло військо Ярослава. Після кровопролитної битви Святополк утік, а Ярослав зайняв київський престол.
У 1023 р. проти Ярослава виступив його брат Мстислав, князь Тмутаракані. Вирішальна битва між ними сталася під Черніговом, і хоча битву виграв Мстислав, обидві сторони виявилися надзвичайно ослабленими. У 1026 р. в місті Городці на Десні брати підписали мир, за яким Мстислав отримав Чернігів і землі на схід від Дніпра. Ярослав повертався до Новгорода, але отримував всі руські землі на захід від Дніпра. Київ не дістався нікому. У 1036 р. Мстислав помер, і вся Русь перейшла під владу Ярослава, який перебрався до Києва.
Період князювання Ярослава Мудрого вважається розквітом Київської Русі. У 1036 р. Ярослав завдав біля стін Києва страшної поразки печенігам, від якої вони вже так і не змогли оговтатися.
Здійснивши військові походи на захід і на північ, Ярослав приєднав до своєї держави землі Червоної Русі (раніше зайняті поляками), а також землі балтійських і фінських племен. У 1043 р. він провів невдалу війну проти Візантії, після чого в 1046 р. був підписаний міцний мир з імператором.
Значну увагу Ярослав приділяв церкві й будівництву. У 1051 р. митрополитом Київським уперше був призначений місцевий уродженець Іларіон, який демонстрував певну незалежність руської церкви від Константинополя. У Києві були побудовані прекрасний Софійський собор і Золоті ворота з надвратною церквою, які й сьогодні є шедеврами світової архітектури. Всього в столиці за часів Ярослава налічувалося близько 400 золотоверхих храмів. Місто було обнесене потужними оборонними валами завдовжки у 3,5 км., заввишки 14 м. і завтовшки 30 м. На валах підносилися міцні дубові стіни. Перед валами були викопані глибокі рови, заповнені водою. Київ викликав захоплення в сучасників і не поступався кращим містам світу.
Ярославу Мудрому належить і перший руський збірник законів - "Руська правда". Уважне вивчення цього документа дозволяє зробити висновок про те, що за часів Ярослава Київська Русь була вже досить розвиненою феодальною державою. Русь часів Ярослава приголомшувала іноземців своєю письменністю, поширеною не лише серед знатних людей, але й у простолюдді. Сам князь зібрав унікальну бібліотеку, яка, на жаль, не збереглася до наших часів. У Києві діяли декілька шкіл, чого ще не було в переважній більшості європейських міст.
Міжнародний престиж Київської Русі був піднятий на небувалу висоту. Про це свідчать династичні шлюби, що пов'язували сім'ю Ярослава з правлячими європейськими дворами. Сам Ярослав був одружений на шведській принцесі Інгігерді; його дочки Єлизавета, Ганна та Анастасія були одружені відповідно з королями Норвегії, Франції та Угорщини; невістками Ярослава були: сестра польського короля, внучка німецького і дочка візантійського імператорів.
Ярослав Мудрий помер у Києві в 1054 р. і був похований у Софійському соборі. Перед смертю Ярослав розподілив руські міста між своїми синами: старший - Ізяслав - почав княжити у Києві, Святослав - у Чернігові, Всеволод - у Переяславі, Ігор - на Волині, а В'ячеслав - у Смоленську. Внукові Ростиславу була віддана Галицька земля.
Початок феодальної роздробленості
Проте навіть Ярославу Мудрому не вдалося запобігти подальшому розпаду єдиної давньоруської держави. Ізяслав не зміг утримати одноосібну владу, і був вимушений ділити її зі Святославом і Всеволодом. Правління старших братів викликало незадоволення молодших, і подальша жорстока боротьба за престол стала неминучою.
Послабленню Київської Русі сприяли і численні повстання міських низів, які відчули слабкість центральної влади. Восени 1068 р. на Переяслав напали половці, і місцевий князь Всеволод звернувся за допомогою до старших братів. Ізяслав і Святослав виступили зі своїми дружинами проти спільного ворога. Проте битва з половцями на річці Альті завершилася розгромом руських князів. Із залишками війська вони відступили до своїх земель.
Поразка на Альті послужила приводом для повстання київських низів проти Ізяслава. Князь втік до своїх родичів у Польщі, а в 1069 р. повернувся з поляками до Києва та відновив тут свою владу. Подальша боротьба за владу призвела до розпаду союзу Ярославичів і до тривалих міжусобних війн. На княжому з'їзді в Любечі в 1097 р. був висунутий новий принцип у стосунках між удільними князями: "Кожен князь та тримає вотчину свою", що свідчило про закінчення всевладдя київських князів. Зміцнювалася політична самостійність окремих князівств. Найбільш значними із них на території сучасної України були: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицько-Волинське і Новгород-Сіверське.
Ослаблення єдиної давньоруської держави збігається за часом із появою в південних степах багаточисельних кочових племен половців. Боротьба з половцями стає постійним атрибутом життя південноруських князівств упродовж XII - початку ХШ ст. На початку XII ст. найбільших успіхів у війні з половцями досяг енергійний князь переяславський Володимир Мономах.
У період князювання в Києві Святополка Ізяславича (1093 - 1113 рр.) різко погіршилося положення міських низів. Це було пов'язано з тим, що половці значно ускладнили підвезення солі з південних районів до Києва. Розвинулася активна спекуляція цим необхідним продуктом, що викликало невдоволення народу. Смерть Святополка в 1113 р. послужила зручним приводом для "соляного" бунту в Києві. Міські власті не змогли самостійно придушити повстання низів. У цій обстановці на київський престол був запрошений рішучий князь Переяслава Володимир Мономах. Йому вдалося швидко взяти ситуацію під контроль і навести у місті лад.
Володимир Мономах (1113 - 1125 рр.). Новий 60-річний київський князь був сином Всеволода Ярославича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Під час князювання в Києві Володимира Мономаха і його сина Мстислава (1125 - 1132 рр.) намітилася тенденція до відродження сильної центральної влади. Мономах користувався загальною пошаною і любов'ю. Навколо нього об'єдналися і князі, і народ перед обличчям спільного сильного ворога - половців.
За літописними джерелами, Володимир Мономах здійснив більше 80 походів проти половців, знищивши при цьому більше 200 їхніх вождів. Його найвдаліші походи відбулися в 1103, 1107 і 1111 роках. Половці зазанали настільки нищівних поразок, що багато хто з них почав переходити на службу до руських князів.
Велику увагу князь приділяв і внутрішньому життю держави. При ньому був прийнятий "Статут", який значно покращував положення простого народу і сприяв консолідації суспільства в цілому. По всій Русі велося велике будівництво. У Києві з'явилися постійний міст через Дніпро, а також нові храми і монастирі. Будувалися й інші міста Київської Русі. Стабілізація внутрішньополітичного положення, припинення усобиць і половецьких набігів сприяли економічному розвитку держави. Розширювалися сільськогосподарське і ремісниче виробництво, помітно зросла зовнішня і внутрішня торгівля.
Проте період відродження потужної, єдиної держави був недовгим. Після смерті Мстислава в 1132 р. з новою силою спалахнула безперервна княжа ворожнеча. Давньоруська держава назавжди зникає як єдине політичне ціле. Йде активний процес її розпаду на цілком самостійні князівства. Яскравим свідоцтвом цьому стало відділення в 1137 р. від Київської Русі Новгорода. Незабаром його приклад наслідували й інші князівства.
Розпад Київської Русі
Найбільшим феодальним князівством на території України було Київське. Воно розташовувалося на багатих землях Середнього Подніпров'я і налічувало 45 міст і безліч інших населених пунктів. Найбільшими містами князівства були Київ, Канів, Черкаси, Овруч, Житомир і Чорнобиль. Київ залишався політичним та економічним центром князівства й одним з найбільших міст Європи. Населення Києва досягало 50 тис. чоловік, тут знаходилися потужна фортеця, княжий двір, адміністративні будівлі, подвір'я місцевої знаті. Крім того, Київ залишався церковним і релігійним центром усіх руських земель. У місті знаходилися резиденція митрополита, багато храмів і монастирів, найбільша на Русі Києво-Печерська лавра.
На півдні територія Київського князівства межувала із землями половців, які здійснювали часті набіги на Русь. Київські князі були вимушені постійно піклуватися про захист своїх південних рубежів.
Київ продовжував грати роль центру руських земель, і боротьба за місто між численними князями не припинялася. У період між 1146 і 1246 рр. Київ 47 разів переходив із рук у руки, й у ньому по черзі правили 24 князі.
На лівому березі Дніпра з центром у давньому Чернігові розташувалося Чернігово-Сіверське князівство. Воно було одним із найбільших і могутніх на українських землях. Князівство займало території північно-східної України, південно-східної Білорусі та західної Росії. У XII ст. з його складу виділилося Новгород-Сіверське князівство.
Традиційно на цих землях правили нащадки Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого. Тут розташувалися 46 староруських міст, найбільшими з яких були Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Ніжин, Прилуки, Рильськ, Остер. Князівство мало достатньо розвинене землеробство і ремісниче виробництво.
Страждаючи від постійних набігів половців, чернігівські та новгород-сіверскі князі були змушені здійснювати часті походи у степ. Не всі вони закінчувалися звитяжно. Літопис зберігає розповідь про похід проти половців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря, який був розбитий кочовиками і навіть потрапив до них у полон. Ця історична подія лягла в основу відомого староруського літературного твору - "Слова о полку Ігоревім".
Значним було Переяславське князівство, що знаходилося на лівому березі Дніпра нижче Київа. Воно налічувало 25 міст із центром у Переяславі. Тут успішно розвивалися землеробство, ремесла та різні промисли. Проте головною проблемою князівства була боротьба з половцями, з теріторією яких Переяславське князівство мало досить протяжний кордон на сході та півдні.
Західно-українські землі
На території південно-західних областей сучасної України виділялися Галицьке і Волинське князівства. На заході вони межували з Польщею та Угорщиною, і мали з цими країнами стійкі культурно-економічні зв'язки, а також нерідкі військові зіткнення.
Головними містами Волинського князівства були Володимир-Волиньський, Любомль (сучасний польський Люблін), Кам'янець, Луцьк, Кременець, Холм. У Галицькому князівстві виділялися міста Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовля. Князівства розташовувалися у сприятливій кліматичній зоні, мали багато родючих земель, густих лісів і повноводних річок. Тут швидкими темпами розвивалися економіка і торгівля.
У 1199 р. обидва князівства були об'єднані під владою Романа Мстиславича, нащадка Володимира Мономаха