Посткейнсіанство. Дж.Робінсон, П.Сраффа, Н.Калдор.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох науко­вих напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кемб-ріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загально­визнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятіс­тю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса. Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983), а такожН. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства. З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв'язано розробку конце- і пції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування до­ходів не зв'язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсі-анці вбачають, з одного боку, у соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — у дії ринкових сил. По-друге, рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідно­шення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін. По-третє, визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон'юнктурі, спричинені підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес економічного зростання і розподілу значно більше аніж зміни відносних цін. По-четверте, гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале­жить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку. Так, системарозподілу заКалдором має забезпечувати відповідний рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мі­рою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів дохо­ду, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому під­сумку можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто біль­ше заощаджує. Н. Калдор уважав, що в сучасній західній економіці рівень вироб­ництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних ви­робничих ресурсів, отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним фактором, що формує характер взає­мозв'язків між економічними змінними, є, за Калдором, технологіч­ні умови виробництва. Саме ці умови впливають і на величину капі­тального коефіцієнта, і на необхідний для його підтримування обсяг інвестицій. Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсі-анства, яке виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембріджської школиП'єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виро­бництво товарів за допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової тео­рії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності» і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції, яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує одержання кожним із факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному доході відповідно до граничної продук­тивності. Конкуренцію в сучасній економіці західних країн Сраффа визнає за недосконалу. По-перше, на його думку, криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. Так, наприклад, на вели­ких монополістичних підприємствах гранична величина витрат ви­робництва завжди є меншою, а отже, розмір отримуваного ними до­ходу більший. Це додатково посилює монополістичні тенденції, що призводять до захоплення ринку окремими підприємствами. По-друге, межами дальшого розширення виробництва для під­приємця є проблеми реалізації виробленого товару, у результаті чо­го знижуються ціни і зростають витрати обігу. Якщо існує можли­вість зниження цін окремими продавцями, підкреслює Сраффа, то нема мови про жодну вільну конкуренцію. По-третє, згідно з класичною теорією ціна є основною умовою вільної конкуренції. Сраффа, проте, вважає, що ціна на товари є не єдиним привілеєм для покупців. Факторами, що зумовлюють вибір ними того чи іншого товару, є його якість, торговельна марка тощо. Це означає, що окремі покупці готові купувати товар певної фірми навіть за вищу ціну, оскільки він найбільше відповідає їхнім потре­бам. За таких умов ринок окремих товарів розпадається на кілька ринків тих самих товарів, але на кожному з них існуватимуть різні ціни. Для того, щоб проникнути на інші ринки, кожному окремому продавцю необхідно збільшити витрати обігу, а відтак на власному ринку вони мають привілейоване становище, що зрівнює їх із моно­поліями.

55-56.Чемберлен, Шумпетер.Особливістю олігополії є взаємозалежність рішень панівних фірм у галузі цінової політики. Жодне таке рішення не може бути прийняте без урахуван­ня можливих контрзаходів з боку конкурентів. Діяльність фірм-конкурентів (а не лише витрати й попит, як за монополії) — це до­даткове обмеження, котре фірми мусять ураховувати, визначаючи оптимальні ціни й обсяги виробництва. Саме тому модель олігополії передбачає конкурентну боротьбу. Чемберлін будує модель, за допомогою якої аналізує дії незале­жних продавців однорідного продукту. Він зазначає, щопідставою для встановлення їхньої монополії стають ознаки диференціації товару: виняткові якісні характеристики продукту; марка фірми; особлива упаковка; місцезнаходження фірми; особливі форми об­слуговування; реклама, що підкреслює винятковість товару. Ситуація, за якої монополія не забезпечує повного контролюван­ня ринку, на його думку, пояснюється конкуренцією між виробни­ками різних модифікацій однойменного продукту, що призводить до його диференціації і перетворення його власників на монополістів. Це не виключає «завершеної монополії» на якийсь різновид продук­ту, але влада такої монополії не поширюватиметься на все коло то­варів цієї групи, обмежуючись лише окремим товаром. Як резуль­тат, виникає особлива форма протистояння — монополістична конкуренція, що має на меті сформувати власне коло споживачів. Цінова конкуренція. Пропонуючи диференційований товар, ко­жен продавець товару чи послуг формує власне коло покупців — мікроринок, на якому він виступає як монополіст, що контролює ці­ну товару, певною мірою підвищуючи її за рахунок обмеження об­сягів виробництва. На думку

Шумпетера, досконала конкуренція для суспільства — гіде стимул для мінімізації витрат і максимального наближення опла-іти праці до її граничної продуктивності. Для підприємця — це сти­мул для мінімізації витрат і максимізації прибутку. Тобто прибу­ток є результатом підприємницької активності за інших однако­вих умов. Його зростання стає самоціллю виробництва. Шумпетер називає таку економічну ситуацію і такий прибуток статичними, а конкурентну боротьбу неефективною, оскільки за цих умов не можна гарантувати, що виробництво й справді досягне якісно ново­го рівня. Тобтоефективна конкуренція — це конкуренція нового типу,' побудована на новаторстві. Вона не зв'язана з традиційним ціно-і утворенням, з досягненням верхньої межі рентабельності, а означає| змагання в усіх сферах діяльності, вона відкриває нові можливості! для вдосконалювання умов виробництва, змінює структуру взаємо-Ц відносин між виробниками, структуру попиту і пропозиції, умови формування витрат виробництва й цін. Ціноутворення більше не обмежується впливом самих тільки попиту і пропозиції. Головним агентом ефективної конкуренції єпідприємець-новатор, а її важливою умовою — монополізація виробництва, яка дає змогу нагромаджувати кошти для впровадження інноваційним програм. «Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-якг монополія сприяє інновації»1, — писав він.

64 Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Школи неолібералізму.Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз­глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч­ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко­номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соці­альної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере- розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку. Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них ві- домішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрей-бурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

58 Англійський неолібералізм (лондонська школа). Ф.Хайєк.Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і голо- вних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка. Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного | порядку». Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини і економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Хайєк замінює її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Він виходить з того, що соціальний по­рядок, організація, взаємодія в суспільстві формуються позаплано­ве, стихійно, але у визначених особливостями розвитку даного су­спільства межах і напрямках. Історія цивілізації — це спонтанне ви­никнення (в межах існуючих традицій, моралі та права) певних утворень — від окремих господарських одиниць до свідомо керова­них господарств. Їхні форми не залежать від людини, а є наслідком збігу обставин. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від привласнення чужого та виконання дооро-вільно взятих на себе зобов'язань. Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, ви­знаючи лишемікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути застосовними за конкретних обставин. На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за ме­ту обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу монополізаціївиробництва. Система приватної власності — головна умова економічної свободи й конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежними один від одного, суб'єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади. Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку. Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією. Вона може існувати лише за умов примусової еконо­міки, «адміністративного деспотизму», що об'єктивно порушує природний соціальний порядок. З погляду ринкової економіки за­безпечення соціальної справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали.