Розділ 1. Основи теорії фінансів 4 страница


вою часткової одностайності, наприклад при досягненні 75, 80 або 90 % голосів. Лише за умови єдності інтересів користувачів держав­них послуг, носіїв рішень і платників податків відповідальні за прий­няття рішень об'єктивно враховуватимуть усі за і проти.

Особливість економічної теорії демократії полягає в тому, що в ній встановлюється чіткий взаємозв'язок інститутів демократії та фінансової політики уряду. Політики задовольняють преференції груп виборців не тому, що вважають їх пріоритетними, а лише через прагнення до влади. За певних умов виборець, який займає середню позицію, впливає на процес виборів і фінансову політику уряду.

Теорія оптимального оподаткування привела вчених до дуже ціка­вих результатів щодо теорії оподаткування. Зокрема, у ній розгля­дається випадок, коли при запланованій певній сумі податкових доходів вирішується питання про оптимальний розподіл тягаря оподаткування між окремими благами, факторами виробництва або індивідами. Однак її висновки дещо абстрактні, оскільки не врахо­вують можливості впливу правил оподаткування на політику уряду у сфері видатків.

У теорії сфери поширення податків досліджувалося, хто ж реаль­но несе тягар оподаткування. У середині 60-х років XX ст. було дос­ліджено проблему сфери поширення податків у межах моделі загаль­ної рівноваги. Об'єктом цих досліджень був вплив ефектів доходу та заміщення при стягненні акцизів чи податків на фактори виробниц­тва, а також сфера їх поширення.

Неоконсервативна теорія базувалася на основних концепціях неокласичного напряму. Трансформація моделі державного регулю­вання полягала у відмові від впливу на сукупний попит. Акцент був перенесений на сукупну пропозицію і використання непрямих мето­дів впливу на нього.

З кінця 70-х років провідні країни світу (Великобританія, США, Німеччина) скоригували стратегію своєї фінансової політики відпо­відно до вимог неоконсервативного підходу. Останній дістав назву теорії пропозиції. Ця теорія базувалася на таких засадах:

• реприватизація державної власності;

• посилення ринкового механізму конкуренції;

• всебічне стимулювання підприємницької діяльності;

• визнання підприємця стратегічним суб'єктом економіки, що заслу­говує на всебічну допомогу і захист з боку держави.


Політика підтримки пропозиції дала змогу країнам, що здійсню­ють її, запобігти спаду виробництва, зростанню безробіття, а також визначити шлях їх подальшого розвитку.

Як бачимо, прихильники розглядуваної концепції визнають за потрібне відтворити класичний механізм взаємодії ринкових суб'єк­тів, свободу приватного підприємництва. Економічна політика, що базується на неоконсервативній моделі, пов'язує економічне зрос­тання з нагромадженням капіталу (тобто економічне зростання розглядається як функція від збільшення капіталу). Цього можна до­сягти за рахунок двох джерел: власних коштів (тобто капіталізації частини прибутку) і запозичених коштів (кредитів).

Згідно з цією теорією політика держави має забезпечити умови для нагромадження капіталу і підвищення продуктивності праці. Цьому перешкоджають високий рівень податків і інфляція.

Високий рівень податків обмежує капіталовкладення, а інфляція призводить до подорожчання кредитів, що ускладнює фінансування розвитку економіки. Тому неоконсерватори пропонують вживати антиінфляційних заходів, використовуючи рекомендації монетарис-тів і надаючи податкові пільги підприємницькому сектору. У бюджет­ній політиці зниження податкових ставок призведе до скорочення дохідної частини бюджету та збільшення його дефіциту. Тому подаль­шими заходами цієї політики є скорочення державних витрат, відмо­ва від використання бюджету як інструменту впливу на попит і від здійснення широкомасштабних соціальних програм. Далі необхідно ліквідувати регламентації цін та заробітної плати, пом'якшити анти-монопольне законодавство. У неоконсервативній моделі держава лише опосередковано може впливати на економіку. Центральна ж роль у реалізації політики економічного розвитку країни належить ринковому механізму.

Зв'язок між зазначеними теоріями, які доповнюють одна одну, можна подати графічно, абстрагуючись від конкретної диференціа­ції тих чи інших течій (рис. 1.10).

Теорії, подані в нижній частині рис. 1.10, формують окремі сег­менти фінансової науки. При цьому їх можна зобразити у вигляді двох базових блоків: в одному містяться теорії, що досліджують про­цес прийняття колективних рішень у державі, у другому — теорії, що базуються на економіці добробуту. У першому випадку йдеться про фінансову науку, орієнтовану на суспільний вибір, у другому випад­ку — на економіку добробуту. Але незважаючи на це в обох напря-


мах фінансової науки до об'єкта аналізу застосовується модель еко­номічно раціональної поведінки індивіда (хоча з різним ступенем послідовності). Саме цим вони й відрізняються від "старих" науко­вих концепцій, у яких не так явно використовувалась ця модель.


Камералісти:

Д. фон Джусті

Д. Бехер

Д. фон Зонненфельс


Класики: А. Сміт Д. Рікардо


 


Неокласики: Дж. Мілль А. Маршалл А. Пігу


Представники кейнсіанської теорії: Дж. Кейнс А. Лернер


 


       
   


Економічна теорія демократії Економічна теорія конституції

Теорія

суспільних благ


 

Теорія оптимального оподатку­вання Теорія сфери поширення податків Неоконсер­вативна теорія

Рис. 1.10. Економічні школи і теорії, на яких базується фінансова політика

Дещо по-різному оцінюється в обох напрямах фінансової науки діяльність держави. У фінансовій науці, орієнтованій на економіку добробуту, як правило, обстоюється думка про те, що цілі державної діяльності визначені функціями соціального добробуту. У фінансо­вій науці, що орієнтована на суспільний вибір, надається можливість використання цих функцій як основних засад діяльності держави. Вони вважаються нереальними. Замість функцій соціального добро­буту в теорії суспільного вибору на перший план висуваються інс­титуції. Механізм функціонування держави в ній досліджується в комплексі з іншими, альтернативними інституціями. На відміну від цього у фінансовій науці економіки добробуту інституції відіграють другорядну роль.

Останніми роками актуальність проблеми державної фінансової політики значно підвищилась, особливо у країнах з так званою пере­хідною економікою, зокрема в Україні.


Вітчизняна фінансова наука вже має певні здобутки в досліджен­ні окремих аспектів функціонування фінансів, наприклад з проблем фондового ринку і фінансового менеджменту. Однак в Україні май­же не здійснюються наукові дослідження з теоретичних проблем функціонування фінансів у країнах з ринковою економікою. Біль­шість наукових досліджень у сфері фінансів та фінансової політики належить західним ученим. Визнаними її авторитетами вважаються С Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі, С. Брю.

Фінансова політика в Україні є важливою складовою економіч­ної стратегії перебудови економіки країни. Тому крім основних її завдань (визначених раніше) слід визначити й специфічні:

• впровадження ринкових відносин, створення умов для їх розвитку;

• оздоровлення грошово-кредитної системи;

• ефективна підтримка процесів роздержавлення та приватизації;

• допомога у здійсненні антимонопольно! політики;

• формування повноцінного фінансового ринку;

• удосконалення податкової системи;

• ліквідація бюджетного дефіциту;

• подолання кризи державної неплатоспроможності;

• перехід до нових умов фінансування економіки та формування ефективної структури економіки. На жаль, розв'язання цієї пробле­ми пов'язане з неминучим закриттям низки підприємств, а можли­во, і ліквідацією галузей;

• створення ефективної системи соціальної підтримки.

Як свідчить досвід країн, де вже встановилися ринкові відноси­ни, трансформація економіки України пов'язана з певними трудно­щами. Процес трансформації охоплює щонайменше три фази: кри­тичну; становлення ринкових відносин; структурного коригування (коли під впливом ринкових сил змінюється характер виробництва та зайнятості).

Фази різняться тривалістю і кожна потребує відповідної фінансо­вої політики.

Першу фазу, що характеризується фінансовою кризою, гіпер­інфляцією, катастрофічним спадом виробництва, нестачею товарів першої необхідності, Україна вже пережила. Нині країна переживає другу фазу, тобто становлення ринкових відносин. Ця фаза базуєть­ся на таких основних принципах: економічної свободи; приватної власності; комерціалізації економічних відносин. Останнє пов'язане з можливістю брати на себе певні юридичні зобов'язання (право ку­пувати, продавати тощо).


Як бачимо, в Україні вже існує правове поле функціонування приватної власності. Оскільки держава втратила значну частину свого майна, більшість економічних рішень юридичних і фізичних осіб є їх свідомим вибором, а не наслідком диктату. Усуваються пе­решкоди для економічних свобод, конкуренції, ліквідовано ціновий контроль, з'явилася можливість розвитку традиційно ринкових структур, таких як валютні, фондові, товарні біржі. Усуваються ба­р'єри для міжнародної торгівлі та валютних операцій, створюється правова база ринкових відносин.

Третя фаза ринкових реформ в Україні, як свідчить досвід інших країн, є бажаною перспективою. її початок означатиме певні досяг­нення у здійсненні ринкових реформ.

Фінансова політика в Україні формувалася під впливом конкрет­них економічних реалій і вже сама по собі є предметом дослідження її переваг і недоліків, методів та інструментів здійснення. Так, на по­чатку економічних реформ (1993 р.) в Україні інфляція досягла ре­кордного рівня (понад 1000 % на рік). У такій ситуації фінансова політика повинна була спрямовуватися на зниження темпів інфляції та стабілізацію грошового обігу у країні. Окремі економісти вважа­ли, що інфляція в Україні була спричинена нестачею товарів, а не надлишком грошей в обігу. Але навіть у період значних спадів економіки обсяг річного виробництва в Україні не зменшувався на величину інфляційних відсотків. Таким чином, інфляція була спри­чинена значним збільшенням грошової маси.

Збільшення грошової маси призвело до того, що підприємства і приватні особи дістали можливість пропонувати більшу кількість гро­шей за товари, стимулюючи, таким чином, підвищення цін. У більшос­ті країн процес грошової емісії контролює і регулює центральний банк (в Україні — Національний банк). Національний банк України вжив низку невиважених заходів, що й спричинили спочатку гало­пуючу, а згодом гіперінфляцію. На той час НБУ видав багато креди­тів як комерційним банкам, так і уряду, який за рахунок цих коштів фінансував дефіцит державного бюджету і впливав на інші державні заходи. Наслідки такої політики для України були катастрофічними. Економіка країни практично перейшла на бартерні угоди або ж здійснювала розрахунки в іноземній валюті. Процес доларизації кра­їни унеможливив здійснення в цей період ефективної фінансової по­літики.

Як відомо, перевищення річного рівня інфляції 20 % унеможлив­лює нормальне функціонування економіки.


Більшість західних і вітчизняних економістів вважають інфляцію бюджетним явищем. Це означає, що висока інфляція, як правило, є наслідком неплатоспроможності уряду, якому для сплати рахунків не вистачає податкових надходжень до бюджету. У такій ситуації згідно з класичною схемою уряд звертається за позиками до цент­рального банку, а це, у свою чергу, спричинює високі темпи інфля­ції. Таким чином, ліквідація неплатоспроможності уряду в умовах інфляції є найважливішим завданням фінансової політики країни. Практично в кожній програмі стабілізації економіки прогнозується скорочення бюджетного дефіциту. Як правило, в успішних стабілі­зуючих фінансових програмах передбачається, з одного боку, скоро­чення урядових видатків, з іншого — збільшення податків.

Істотно знизити бюджетний дефіцит можна за рахунок зменшен­ня державних субсидій, хоча такі заходи спричинюють соціальне напруження в суспільстві. До інструментів стабілізації належить та­кож відмова від фінансування бюджетного дефіциту за рахунок по­зик центрального банку як емісійного джерела.

Правильний напрям фінансової політики гарантує надійність ви­конання обраної загальноекономічної стратегії і тактики.

Вжиття заходів фінансової політики по-різному сприймається в суспільстві. Так, підвищення податків вкрай непопулярне. Проте якщо при цьому збільшити видатки на соціальні потреби (допомогу пенсіонерам, малозабезпеченим тощо), можна послабити негативну реакцію громадян.

За останні п'ятнадцять років багато країн продемонстрували при­клади успішного здійснення стабілізуючої фінансової політики: Ізра­їль (1985 p.), Мексика (1987 p.), Польща (1990 p.), Естонія (1992 p.).

З необхідністю здійснення такої політики зіткнулися й окремі країни Західної Європи (Італія, Португалія, Великобританія). Вжит­тя стабілізуючих заходів фінансової політики свідчить про те, що найбільшим випробуванням для країн, що здійснюють таку політи­ку, є боротьба із зростаючим рівнем безробіття і необхідність скоро­чення бюджетних субсидій. Жорсткий контроль за грошовою масою спричинює банкрутство низки підприємств.

Нині в Україні основне завдання фінансової політики полягає у відновленні кредитоспроможності держави. Кредитоспроможному уряду, як правило, неважко знайти кредиторів, крім того, він може також продати свої боргові зобов'язання як на внутрішньому ринку


(населенню, банкам, підприємствам), так і на міжнародному ринку капіталу. Наприклад, уряд США регулярно продає векселі держав­ної скарбниці японським інвесторам. Останні, таким чином, допома­гають американському урядові сплатити борги, не вдаючись до но­вої грошової емісії.

Уряд України не може зараз позичати великі суми грошей як на внутрішньому ринку у вітчизняних інвесторів, так і на зовнішньому ринку. Здебільшого це пояснюється браком довіри, хоча останнім часом спостерігається тенденція підвищення довіри з боку кредито­рів. Про це свідчить, зокрема, неодноразове успішне розміщення за кордоном урядом України єврооблігацій.

Крім того, фінансова політика має сприяти створенню ефектив­ної системи соціального захисту населення та соціальних гарантій, насамперед через трансфертні платежі бюджету. Останні перероз­поділяють податкові доходи, отримані від суб'єктів оподаткування, на користь тих, хто найбільше потребує державної допомоги (діти, безробітні, інваліди, малозабезпечені).

Через фінансову політику виконуються такі функції державної політики, як створення умов для розвитку сільського господарства, зв'язку, транспорту, підтримка соціальних програм (освіти, охорони здоров'я, наукових досліджень тощо), оборони.

Правильно вибрана стратегія фінансової політики визначає реа­лізацію всіх економічних і соціальних зрушень у країні.

Отже, фінансова політика — це дієвий інструмент впливу на всі аспекти соціально-економічного життя у країні. Використання її ін­струментів дає змогу подолати будь-які труднощі. Але при цьому необхідно дотримуватися певних принципів її впровадження: послі­довності; визначеності; доцільності; продуманості; виваженості кож­ного напряму її дії.

1.4. Концептуальні підходи до формування державного бюджету в умовах ринкової економіки

Для виконання своїх функцій державі необхідно мати достатні грошові фонди, які формуються, як зазначалося, шляхом перероз­поділу ВВП. Це здійснюється державою насамперед через державний бюджет.

Бюджету належить центральне місце в системі державних фінан­сів, а також у всій фінансовій системі. Він є невіддільною складовою


ринкових відносин і водночас важливим інструментом реалізації державної політики.

Науковці визнають бюджет найдієвішим інструментом впливу держави (уряду) на економічні процеси у країні. У наукових дискусі­ях XX ст. саме бюджету віддавалася перевага у досягненні повної зайнятості, цінової стабільності, економічного розвитку та інших макроекономічних цілей.

Аналіз літературних джерел і поглядів науковців з цього питан­ня дає підстави стверджувати про багатоманітність підходів до виз­начення змісту поняття бюджету.

Звернувшись до теорії бюджету і розглянувши сутність категорії "бюджет", зазначимо, що бюджет можна тлумачити і аналізувати у трьох аспектах: як економічну категорію; у матеріальному розумін­ні; як правову категорію.

Бюджет як економічна категорія є системою економічних (гро­шових) відносин, виникнення та реалізація яких пов'язані з фор­муванням, розподілом та використанням централізованих фондів державних коштів різного рівня.

У матеріальному розумінні бюджет — це централізований гро­шовий фонд, що формується на тому чи іншому рівні для забезпечен­ня функцій відповідних органів державної або місцевої влади. Саме цей аспект бюджету мається на увазі, коли йдеться про фінансуван­ня тих чи інших заходів з бюджету, зарахування джерела доходу на рахунок бюджету тощо.

Бюджет як правова категорія є основним фінансовим планом утворення, розподілу та використання централізованого грошового фонду певної території, що затверджується відповідними органами державної або місцевої влади.

Виникнення бюджетних відносин неможливе поза державою. Вони є органічною складовою економічної структури суспільства, їх функціонування об'єктивно визначено тим, що для виконання дер­жавою своїх функцій необхідна матеріальна база.

Як свідчить досвід країн з ринковою економікою, бюджет як ос­новний інструмент державного регулювання соціально-економічних процесів має великі можливості.

Використовуючи фінансове програмування, розвинені держави через бюджет впливають на структурну перебудову економіки, нау­ково-технічну політику, норму нагромадження, самозабезпечення енергетичними ресурсами, ефективність зовнішньоекономічних зв'яз­ків, обсяг валового національного продукту.


Загалом на державний бюджет покладено виконання таких функцій:

• перерозподіл національного доходу;

• стабілізація процесу суспільного відтворення;

• здійснення державної соціальної політики.

Бюджет є основним засобом впливу на стан економіки. Розміри бюджету (а особливо його дефіциту), характер податкової політики і структура видатків допомагають визначити темпи економічного розвитку, тенденції зміни зайнятості, процентні ставки та цінові змі­ни. Бюджет об'єднує основні фінансові категорії (податки, держав­ний кредит, державні видатки) в їх взаємодії. Тому під час прийнят­тя окремих бюджетних рішень необхідно враховувати, що визначена державою бюджетна політика обов'язково впливатиме на всі еконо­мічні показники.

Концептуальні підходи до регулювання соціально-економічних процесів у країнах з ринковою економікою побудовані відповідно до теорії циклічності економічного розвитку.

Регулярність повторення економічних циклів, їх дестабілізуючий вплив на економіку загалом і визначають необхідність державного антициклічного регулювання. Використання бюджету як інструмен­ту державного регулювання економіки базується на принципі аксе­лерації. Західні економісти давно звернули увагу на це явище і по­чали використовувати його на практиці. Воно полягає в тому, що відносно невеликі інвестиції сприяють значному приросту націо­нального доходу.

Феномену акселерації присвячені дослідження західних еконо­містів А. Афтальона, Дж. Кларка і П. Самуельсона. їхні погляди зводяться до того, що підвищення попиту на предмети споживання приводить до підвищення попиту на засоби виробництва і відповід­но на інвестиції.

Принцип акселерації має і зворотну дію, оскільки спричинює не­стабільність в економіці. Відповідно до фази циклу акселерація має певну спрямованість: у фазах пожвавлення і підйому вона сприяє збільшенню інвестицій, отже, прискорює цикл; у фазі кризи і депре­сії акселерація посилює спад економіки, оскільки інвестиції скоро­чуються швидше, ніж виробництво.

Наукові дослідження у сфері використання бюджету як інстру­менту державного регулювання економіки, як правило, визнача­ються двома стратегічними напрямами: зміною державних витрат (державних закупівель) і зміною податкових ставок.


Ці апробовані практикою ринкового господарювання напрями широко використовуються. їх вплив виявляється в таких загальних тенденціях:

• збільшення державних витрат підвищує сукупний попит і від­повідно приводить до збільшення обсягу випуску продукції та підвищення рівня зайнятості;

• збільшення податків зменшує особисті доходи домогосподарств і відповідно призводить до зменшення витрат, обсягів випуску продукції і зниження рівня зайнятості.

Пріоритетним у цих напрямках є використання системи держав­них замовлень у період подолання економічного спаду, що передба­чає позитивну дію акселерації або ефекту мультиплікатора.

Ефект мультиплікатора — це тенденція, відповідно до якої певні зміни обсягу планових інвестицій чи будь-якого іншого компонента сукупного попиту зумовлюють значно більше підвищення остан­нього.

Ефект мультиплікатора дослідив Дж. Кейнс, який заперечував не тільки ефективне функціонування економіки на основі ринкових ме­ханізмів, а й саме їх існування. Він наполягав на розширенні участі уряду у стабілізації економіки. Не всі положення кейнсіанської тео­рії витримали перевірку часом, але загалом підходи Дж. Кейнса до державного регулювання економічних процесів становлять інтерес і нині.

Ефект мультиплікатора має безліч можливостей застосування у практичній економіці та економічній політиці. Так, навіть незначні за абсолютною величиною зміни обсягів планових інвестицій (або будь-якої іншої складової планових витрат) посилюватимуться дією ефекту мультиплікатора і впливатимуть на сукупний попит. Остан­ній, за визначенням більшості сучасних економістів, стимулюватиме розвиток економіки саме в напрямах його дії. У реальній економіці можлива і зворотна дія ефекту мультиплікатора.

Ігнорування механізмів регулювання державного впливу на еко­номічні процеси може призвести до тривалого затягування депресії. Таке явище спостерігалось у США і існує нині в Україні.

Але, як свідчить досвід високорозвинених країн, уряд завжди має достатній набір інструментів, за допомогою яких можна вивести економіку із ситуації нестабільності. Основним таким інструментом і є державний бюджет та його складові: державні закупівлі, податки тощо.


Крім економічної сфери державний бюджет істотно впливає та­кож на соціальну сферу. У країнах із соціально орієнтованою ринко­вою економікою роль бюджету в соціальних процесах значно під­вищується. Це зумовлено передусім тим, що саме бюджетні кошти разом з позабюджетними фондами є фінансовою базою соціальних перетворень, переходу на новий, вищий рівень соціального обслу­говування населення країни. Крім того, державний бюджет покли­каний пом'якшувати соціальні наслідки розшарування населення за матеріальним станом (рівнем доходів), що зумовлено переходом до ринку.

Характерними ознаками перехідного періоду є інфляція і кризи, що посилюються й неухильно призводять до зниження життєвого рівня населення. У таких умовах бюджет обов'язково має бути соці­ально спрямований, тобто передбачати можливість фінансування соціальних програм. Соціальна політика держави має бути спрямо­вана на підтримку тих, хто з об'єктивних причин опинився у най-скрутнішому становищі: пенсіонерів, дітей, студентів, працівників бюджетної сфери. Отже, соціально-економічна роль бюджету має підпорядковуватися розв'язанню основного завдання сучасного ета­пу розвитку України — структурній перебудові економіки з переве­денням її до ринкової при стримуванні та пом'якшенні кризових та інфляційних процесів у перехідний період.

На жаль, бюджет України в умовах фінансової кризи поки що не може повною мірою виконувати такі функції. Лише в разі реальної стабілізації виробництва країна може отримати фінансові ресурси для створення стабільної системи соціального забезпечення. Іншими сло­вами, надходження в бюджет безпосередньо залежать від стану вироб­ництва, тому необхідно не тільки вдосконалювати розподіл і перероз­поділ ВВП, а насамперед забезпечити розвиток виробництва.

Стан економіки визначає бюджетні показники. Останні кілька років бюджет України формувався у складних умовах. Насамперед це відбувалось через неефективне функціонування економіки; поглиб­лення фінансової кризи; зменшення податкової бази (понад полови­ну підприємств збиткові, частина з них взагалі не працює); масову кризу платежів і значний обсяг бартерних операцій; практично по­вне зупинення інвестиційної діяльності державного та приватного секторів економіки; високий рівень інфляції; підвищення рівня без­робіття; зниження рівня життя населення.


Зазначені фактори провокували незбалансованість державного бюджету в напрямі перевищення видатків над доходами (дефіцит бюджету). Іноді незбалансованість бюджету спостерігається як пере­вищення доходів над видатками (профіцит бюджету).

Саме по собі перевищення бюджетних видатків над доходами не катастрофічно, оскільки характерною особливістю державних бюд­жетів майже всіх країн світу, а тим більше з перехідною економікою, є їх незбалансованість, тобто наявність дефіциту.

Нині не існує держави, якій би не доводилося стикатися з бюджет­ним дефіцитом. Мало того, останніми десятиліттями хронічний дефі­цит державних бюджетів був характерною ознакою більшості еко­номічно розвинених країн. Наприклад, за цей період бездефіцитний бюджет лише тричі затверджувався у Великобританії.

У світовій практиці якість бюджетного дефіциту диференціюєть­ся. Він може бути пов'язаний:

• з необхідністю здійснення великих державних вкладень у розвиток економіки, і в цьому разі дефіцит бюджету відображає не кризовий стан суспільних процесів, а намагання забезпечити прогресивні зміни у структурі суспільного виробництва;

• з надзвичайними ситуаціями (війнами, стихійними лихами тощо), коли звичайних резервів недостатньо і потрібно використовувати особливі резерви;

• із кризовими явищами в економіці, її спадом, неефективністю фінансо­во-кредитних зв'язків, нездатністю уряду контролювати фінансову ситуацію в державі; у цьому разі дефіцит є надзвичайним явищем, що потребує вжиття заходів зі стабілізації економіки, прийняття відповідних політичних рішень.

Бюджетний дефіцит в Україні, пов'язаний із кризою в економіці, спостерігався до 2000 р. Він був наслідком спаду виробництва, зни­ження ефективності функціонування окремих галузей, несвоєчасного здійснення структурних змін в економіці або її технічного переосна­щення та інших об'єктивних і суб'єктивних чинників, що впливають на економічну і соціальну політику держави.

Бюджетний дефіцит потребує вжиття державою дієвих заходів щодо його зменшення. В економічно розвинених країнах сформував­ся відповідний механізм управління бюджетним дефіцитом. Він доб­ре відомий і не залежить від типу економіки. У програмі скорочення бюджетного дефіциту слід передбачити такі заходи, які, з одного боку, стимулювали б приплив коштів у бюджетний фонд держави,


а з іншого — сприяли б скороченню державних видатків. Перелічи­мо основні з цих заходів:

• випуск державних цінних паперів;

• зміна напрямів інвестування бюджетних коштів у народному господарстві з метою підвищення фінансової віддачі з кожної гривні;

• широке використання фінансових пільг і санкцій, які дають змогу враховувати специфічні умови господарювання і стимулювати збільшення суспільного виробництва;

• скорочення сфери державної економіки та державного фінансу­вання.

Існують також заходи скорочення дефіциту бюджету, пов'язані з небезпечними для економіки наслідками, хоча, на перший погляд, вони допомагають розв'язати проблему дефіциту. До них належать емісія грошей і посилення податкового пресу. Якщо неефективність і негативний вплив на економіку підвищення податків вже не викли­кає сумніву, то з емісією не все так просто.

Теорія і практика державного регулювання США, Японії та ін­ших розвинених країн підтверджують необхідність і доцільність ви­пуску грошей в обіг відповідно до реальних потреб економіки.

Якщо додаткова емісія спрямована на розвиток виробничих сил і сприяє науково-технічному прогресу у виробництві, то таке збіль­шення грошової маси не тільки не стає інфляційним, а навпаки, за умов реального підвищення суспільної продуктивності праці проти­стоятиме інфляції.


php"; ?>