Економічна, соціально-політична і культурна ситуація у литовсько-польську добу
Під час занепаду Галицько-Волинського князівства на величезних просторах Східної Європи сформувалися Литва, Польща, Угорщина, Московське князівство, Кримське ханство, Туреччина – держави, яких приваблював вакуум влади, що виник на українських землях.
Першим цією ситуацією скористалося Велике князівство Литовське. Утворене в ХІІІ ст., воно швидко перетворилося на могутню військову державу, не в останню чергу завдяки своєму географічному розташуванню. Особливо розширилися литовські володіння за часів правління Великого князя Литовського Ольгерда (1345 – 1377). Литовець по батькові, українець по матері, він певною мірою був представником українського народу. У ранньому віці більшу частину свого життя Ольгерд провів у Вітебську, де зріднився з українською культурою й мовою. Є підстави вважати, що він був православним. Усе це відбилося в зовнішній і внутрішній політиці Литви, коли Ольгерд став її володарем.
У 1361 – на початку 1362 р. Ольгерд зайняв Київ та його землі, швидко оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі, а в 1363 р. без особливих перешкод підкорив Поділля. Після цього він разом з українськими дружинами здійснив блискавичний похід проти монголо-татарських військ і в 1363 р. розгромив їх на Синій Воді (середня течія Південного Бугу). У результаті цієї перемоги, як констатується у Західно-руському літописі, були звільнені українські землі від Білої Церкви і до Очакова та від Києва і Путивля до гирла Дону. Це була знакова перемога. Вона поклала початок визволенню українських, білоруських і російських земель від монголо-татарського рабства.
На запитання: «Як могло трапитися, що більшість давньоруських земель порівняно легко і практично мирно були завойовані литовцями?» – відповідь дають сучасні дослідження науковців. По-перше, Русь була суттєво ослаблена внаслідок монголо-татарського іга, а також боротьбою проти агресії німецьких, шведських і датських загарбників. По-друге, населення Русі, яке зазнало неймовірних утисків під час ординського панування, розглядало перехід під владу Литви значно меншим злом, ніж відверте знущання монголо-татарських намісників. По-третє, входження до складу Великого князівства Литовського староруських земель з більш розвинутими суспільними відносинами і культурою сприяло подальшому розвитку суспільно-економічних відносин у Литві. Литовські князі це розуміли, а тому не вводили суттєві «новації» в життя, побут і культуру підкореного населення, уникали відвертих грабежів. У своїх грамотах вони заявляли, що «старовини не рушають, новини не вводять». У результаті на перших етапах існування Великого князівства Литовського система правління на Русі істотно не змінилася. Так, у великих містах призначалися литовські намісники, в малих залишалася стара місцева адміністрація, майже повністю збереглися традиції українського населення, зберегли свої володіння й місцеві феодали. Вони повинні були служити Великому князю Литовському і за його наказом надавати під час збройних конфліктів дружину та земське ополчення. Місцева верхівка у правах прирівнювалася до литовської знаті, а тому щиро і віддано служила литовській державі.
Суспільний устрій Литви, як і державна організація, теж був продовженням усталених форм життя Стародавньої Русі, що сприяло об’єднанню народів цієї строкатої в етнічному плані країни. Литовці переймали давньоруську практику господарювання на землі, податкову організацію, систему житлового і фортечного будівництва, підходи до військової служби та системи оборони. Вони не вдавалися до суттєвих новацій у законодавстві, залишивши Русі практично без змін її закони і судочинство. Більш того, князь Ольгерд зібрав усі давньоруські звичаї і закони в одну книгу, написану слов’янською мовою, і назвав її «Статутом князівства Литовського». Це був правовий кодекс всього князівства, який у різних редакціях довго проіснував у литовській державі. У ньому йшлося про основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства.
Визнанням високого рівня розвитку давньоруської культури, гідного запозичення, є й той факт, що більшість литовських князів піддавалися її впливу, переймали православну віру, традиції, звичаї, вступали в родинні стосунки з русичами.Українська мова була проголошена у Великому князівстві Литовському офіційною, державною.
Тож невипадково М. Грушевський назвав Литовське князівство Литовсько-Руською державою, яка, будучи спочатку роздрібненою, з часом перетворилася на політично єдину і проіснувала впродовж двох століть.
Разом з тим з моменту утворення князівства Литовського правителі цієї держави не приховували свого прагнення до захвату всіх давньоруських земель. Претензії на землі Київської Русі виявляли Польща, Московське князівство і Тевтонський орден. Усвідомлюючи неможливість поодинці реалізувати свої плани литовські і польські правителі шукають можливості об’єднання своїх сил. Так виникла ідея унії (від лат. unio – єдність, об’єднання) між двома державами. 14 серпня 1385 р. у замку Крево біля Вільно Великий князь Литовський, син Ольгерда, Ягайло (бл.1350 – 1434) підписав договір про унію з польськими послами.
Основною метою унії було об’єднання сил Литви і Польщі проти агресивних посягань Тевтонського ордену. Згідно з цим договором, Ягайло обирався на польський трон і мав одружитися з польською королевою Ядвігою, зобов’язувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві – останній язичницькій країні Європи, «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські до Корони Польської».
Отже, Кревська унія дала можливість польським панам здійснити споконвічну мрію – заволодіти українськими землями, що входили до складу Литовського князівства, яке, до речі, за умовами унії втрачало державну самостійність. Католицька церква отримала можливість поширювати сферу свого впливу на давньоруське населення, будувати на українських землях костьоли і монастирі, полонізувати (ополячувати) місцеве населення. Все це негативно позначилася на політичному житті тогочасної України. Розпочалася ліквідація удільних князівств, втрачалися певні вольності у духовному житті. Це викликало гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті, що об’єдналася навколо талановитого, енергійного і амбітного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта, який теж був невдоволений своїм підлеглим становищем при двоюрідному братові. Конфлікт закінчився угодою, згідно з якою Вітовт одержав титул Великого князя Литовського, тобто став фактично намісником Ягайла в Литві. У 1398 р. бояри литовські й руські проголосили його королем литовським та руським. Таким чином, Кревська унія фактично втратила свою силу.
Однак становище українського населення тільки погіршувалося. Польські війська захопили Галичину, що відкрило магнатам шлях до оволодіння землею з населенням, не відставала від них і дрібна польська шляхта, міста одержували магдебурзьке[158] право.
У 30-х рр. ХV ст., коли польське панство закріпилося на українських землях, почала активно створюватися розгалужена система експлуатації корінного, українського населення. Спираючись на підтримку державної влади та католицької церкви, польські чиновники посилили політику денаціоналізації українського панства, послаблення позицій міщанства, руйнування православної віри. У 1434 р. в Галичині було остаточно запроваджено польський адміністративний і судовий устрій.
За князювання Вітовта посилилися гніт і залежність українського народу і від литовських феодалів. У 90-х роках ХІV ст. було ліквідовано найбільші удільні, майже незалежні від центральної влади, Новгород-Сіверське, Волинське, Київське, Подільське князівства, які були перетворені на провінції Литви, а управління ними передано намісникам Вітовта. Зазнавали утиску звичаї і традиції місцевого населення, посилювалась його залежність від литовських феодалів. Все це викликало незадоволення і протести з боку українського населення. Розпочалася визвольна боротьба українського народу. Після повстання городян у Смоленську (1440) визвольний рух охопив Волинь, Київ та інші землі. Однак народні виступи було придушено литовськими військами.
Після смерті князя Вітовта наступ на права українського населення продовжив син Ягайла – Казимир. Він перетворив Київське і Волинське князівства на звичайні литовські провінції з намісниками-католиками. Ця політика викликала ще більше обурення в Україні і змусила українську знать шукати нового союзника, ним могло стати лише Велике Московське князівство, яке на той час набуло сили, здобуло чималий авторитет серед українських північних князівств. Позбувшись у 1380 р. залежності від Орди, Московське князівство почало боротьбу за приєднання земель, що колись входили до складу Київської Русі. 1485 р. Іван ІІІ (1440 – 1505) офіційно проголосив себе Великим князем «всея Русі». Відмова Литви визнати за ним цей титул стала приводом до відкритих воєнних дій (1492 – 1494 і 1500 – 1503). Московське князівство зуміло захопити майже всю Чернігово-Сіверщину. Спроби Великого князя Литовського повернути ці володіння виявилися марними. Розпочалися нові переговори між Польщею і Литвою про об’єднання двох держав.
1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту, на чолі з виборним королем, спільним сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більш зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї тепер відходили всі українські землі, що належали литовцям. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування на них. Відбувся новий адміністративний поділ українських земель на сім воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Поза межами Польщі залишалася тільки закарпатська Україна, яка знаходилася у складі Угорщини, та Північна Буковина, що перебувала під владою Молдавії.
Польські магнати і шляхта посилили в Україні соціальний і національний гніт, гальмували розвиток культури. Наймогутніші роди, зокрема, такі як Потоцькі, Чарторийські, Острозькі, Вишневецькі стали «короленятами» і фактично безконтрольно правили Україною. Вони зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Володіючи майже необмеженою владою, шляхта, однак, складала мізерну частку населення. За підрахунками фахівців, в середині ХVІІ ст. на Волині і в Центральній Україні чисельність шляхти дорівнювала 2,3 – 2,5 відсотка від загальної кількості населення регіону. Ще менший відсоток складала князівсько-магнатська верхівка (приблизно 100 родин). Проте в її руках була зосереджена величезна частина землі: на Волині – 79,8 відсотка земельного фонду, на Київщині – 68,3 відсотка, а на землях Брацлавщини – 89,5 відсотка. Аналізуючи цю ситуацію, М. Грушевський відзначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянства, «звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивитися на український народ як на голотів польської народності, на його мову, культуру, традиції, право, як на щось не зміримо нижче у зрівнянні з польським».
Кінець ХVІ ст. став часом повного торжества прав і привілеїв шляхетського стану в Україні. Підтвердженням цього факту є виступ магната Яна Замойського в сенаті у 1575 р., де він виклав три головних «кита», на яких тримається польська шляхта:
сама вибирає собі короля,
сама створює закони,
має повну владу над своїми селянами.
Зростання феодальної власності на землю вело до посилення кріпацтва. Сприяли цьому і польське феодальне право, і скориговані Литовські статути, за якими право власності на землю належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно стало закріпаченим, повністю залежним від влади феодала. Згідно з законами, ухваленими у другій половині ХVІ ст., селянам заборонялося переходити на інше місце проживання без дозволу феодала-власника, встановлювалася практично необмежена панщина в його помістях. Якщо у ХV ст. в Галичині панщина складала 14 днів на рік, відповідно до «Устави на волоки[159]», то через сто років кріпаки повинні були відпрацьовувати на пана вже 2 дні на тиждень, а на початок ХVІІ ст. – 3-5 днів на тиждень. «Устава на волоки» позбавила селян права власності на землю, вони могли користуватися земельними ділянками, обробляти їх, але володів землею лише феодал. Таким чином, у той час, коли у Західній Європі кріпацтво поступово відмирало, у Східній Європі (включаючи більшу частину України) воно посилювалося.
Полонізації українських земель сприяла й своя національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв, після остаточного об’єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову, навіть католицьке віросповідання. Керуючись становими інтересами, національна шляхта підтримувала закріпачення селян і дедалі більше віддалялася від свого народу. В українських землях поступово поширювався католицизм.
Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов’язана і з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу. Однак не тільки православна, але й католицька церква в Україні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап – все це підривало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на зазначені явища став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі й у Речі Посполитій.
Ці та деякі інші соціально-економічні й культурно-історичні чинники та обставини спричинили підписання Берестейської (Брестської) унії у 1596 р. Її метою було зрівняння української церкви та її духовенства з латинським духовним станом у Польщі. Підписанню унії передували таємні переговори делегації ієрархів від частини православної церкви України з представниками Ватикану. Результатом цих переговорів було прийняття зверхності Папи Римського від імені всього православного українського народу. З цього часу католицизм став активно поширюватися на теренах України. Одночасно з цим процесом набирає силу релігійний розкол і протистояння в українському суспільстві.
В Україні виникла надзвичайно напружена ситуація. На захист православної віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати, наприклад, князь К. Острозький, більшість православного духовенства. Було видано чимало полемічних творів антиуніатської спрямованості.
Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства. Внаслідок Визвольної війни 1648 – 1654 рр. Берестейську унію було скасовано на Лівобережній Україні. Наприкінці ХVІІІ ст. унію скасували й на Правобережній Україні. Але на західноукраїнських землях вона продовжувала діяти за підтримки польського уряду.
Наприкінці ХV ст. на теренах України появилася нова сила, яка визначила шлях боротьби за її незалежність, – українське козацтво. Влучну оцінку Берестейській унії і виникненню козацтва дав І. Франко: «Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, … та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні «руїну», а Польщі зародок політичного занепаду»[160].
Отже, напружена соціально-політична ситуація, що виникла в XVІ – на початку XVІІ ст. в Україні, рельєфно відбилася на стані духовного життя українського народу і, як наслідок, – на розвитку української культури. Однак зазначені проблеми не тільки не припинили творчість народу, а, навпаки, активізували її. Цьому сприяло відновлення економічних і культурних зв’язків з європейськими державами, які були втрачені українцями в період монголо-татарського панування. Прилучення вітчизняної культури до здобутків європейського Ренесансу збагачувало її ідеями гуманізму, антропоцентризму, естетизму та науковими поглядами на будову світу. Це впливало на формування в особистості передового світогляду. Відбувався також зворотний вплив української культури на творчий процес в європейських державах. Однак розвиток культури в українських землях мав свої особливості, які полягали в тому, що цей процес відбувався в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом. Вони були притаманні усім сферам української культури, але найбільш рельєфно виявляються у сфері освіти і літератури.