Історія культури Київської Русі 4 страница
Отже, без перебільшення можна констатувати, що «Повчання» Володимира Мономаха спрямовані на укріплення моралі в суспільстві, а сам їхній автор виявив себе як оригінальний мислитель морально-етичного напряму. Майже всі питання, які порушує Мономах у своєму творі, а саме, сутності світобудови, укріплення державної влади, сенсу життя людини, він вирішує через необхідність формування в людині високих моральних якостей: поваги до старших і менших («старших шануй, як отця, а молодих – як братів»), терпіння, порозуміння, жалісливості тощо. Він закликав не прагнути до накопичення багатства та скарбів, а уникати клятвопорушення, неправди й гордині. Особливо застерігав автор «берегтися лінощів, лжі, пияцтва і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло». Основою життя людини великий князь вважав працю, як фізичну, так і розумову, не принижував першу і не підносив до небес другу, серцем відчував їх діалектичну єдність.
Наведені факти дають підставу зробити висновок, що вже у ті далекі часи розуміння представниками світських родин нерозривної єдності матеріального і духовного начал спричиняло появу паростків нового осмислення зв’язку матеріальної і духовної культури. Такий підхід до тлумачення культури торував шляхи творчого ставлення до будь-якої суспільно-корисної праці, як вищої цінності і необхідної умови формування культурної особистості, чим сприяв утвердженню цивілізованого суспільства. Безумовно, Володимир Мономах належав до плеяди таких представників.
Володимир Мономах також засуджував смертну кару, стверджуючи, що кожна людина має право жити стільки, скільки їй визначено Богом. «Ні правого, ні винного не вбивайте (і) не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть) смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської».
Моральні, політичні та правові погляди Володимира Мономаха часто суперечили багатьом положенням ортодоксальної церкви. Наприклад, силу князів він вбачав не в беззаперечному «духовному віданні», а в знанні, житійній мудрості, володінні ситуацією, виступав за «реабілітацію» світської мудрості, закликав учитися постійно, наполегливо й творчо. Для часів середньовіччя, коли в усіх сферах духовного життя безроздільно панував релігійний світогляд з його догмами примату віри над розумом, знаннями, це був сміливий крок, навіть для першої особи в державі.
Характерною особливістю творчості Володимира Мономаха було й те, що вся його етична концепція постає не в схоластичному, абстрактно-теоретичному напученні, повелінні, а в практичному втіленні, де моральні норми тісно переплітаються з економічними, політичними, правовими і воєнними принципами, пронизують їх, об’єднують і цементують в єдину систему, залишаючись при цьому її визначальними чинниками. Ця риса духовної культури часів княжіння Мономаха згодом набуде сталого характеру і стане притаманною наступним етапам історії вітчизняної культури.
Отже, Володимир Мономах націлював своїх нащадків (майбутніх князів) формувати в собі фундаментальні якості зрілої особистості, яка розумно будує своє життя, вміло організує життя своєї сім’ї і підвладного їй народу, турбується не лише про хліб для них, але й про їхні душі. Звертаючи свої помисли до величі і всемогутності Бога (Мономах був глибоко віруючою людиною), він не забував про земне буття людини, про її насущні потреби й інтереси, розглядав людину як найвищу цінність. Це завдання йому вдалося певною мірою вирішити.
Однією з найвизначніших пам’яток давньоруського письменства й гордістю вітчизняної культури є «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, онука Ольгова». Твір написаний невідомим автором[135]невдовзі після невдалого походу Ігоря Святославича, князя Новгород-Сіверського, на половців у 1185 р. під гнітючим враженням від тих подій. У поході взяли участь двоюрідні брати київського князя Святослава Володимировича – Ігор Святославич з сином і племінником та князь Всеволод Святославич. Нищівна поразка, якою закінчився цей похід, стала причиною глибоких і складних роздумів автора про долю Русі, а також палкого заклику до князів припинити чвари і об’єднатися заради відсічі кочовикам.
У контексті цих роздумів автор «Слова…» продовжив розвиток так актуальної для тих часів проблеми моралі. Особливої ваги набуло його міркування над змістом понять «честі» і «слави» як найвищих ціннісних характеристик людини й фундаменту кодексу честі дружинної етики. На основі поняття «честі» він обґрунтовував ідеальні образи князя і княжого ратника і пропагував їх як зразки поведінки. Моральною, насамперед, вважалася поведінка, що відповідала вимогам, які висуваються перед хоробрим воїном як зразком відваги, мужності та кмітливості. Саме ці риси, які автор «Слова…» називає «буйством», були притаманні, у першу чергу, князям Ігорю та Всеволоду. Однак буйство у нього не просто сміливість і хоробрість, а шалена відвага до нестями. Такими якостями володів князь Всеволод Святославич. Тому у «Слові…» він отримав величне прізвисько «Буй-Тур» і разом з князем Ігорем став зразком ратної поведінки для русичів.
«Слово о полку Ігоревім…» – твір ліричний і епічний одночасно. Багато його образів (картини битви, втеча Ігоря з полону) беруть початок у фольклорній символіці; плач Ярославни сягає своїми коріннями народного тужіння, а стихійний зв'язок людини з природою, спогади про язичницьких богів – все це яскраві свідчення про поетичні погляди народу тієї доби.
Разом з творами Кирила Туровського, «Словом про погибель Руської землі», «Києво-Печерським патериком» і багатьма іншими сторінками Іпатіївського літопису, «Слово о полку Ігоревім…» свідчить про високий рівень літературної культури в Київській державі ХІ – ХІІ століть. Цей твір значною мірою вплинув на зміст літературної пам’ятки початку ХV ст. – «Задонщини», а через неї і на деякі інші шедеври ХV – ХVІІ століть.
Велич «Слова…» полягає і в тому, що за невдалим походом Ігоря, автор зумів убачити суть суспільних процесів свого часу та їх проблеми, піднестися до вершин історичного мислення, акцентувати суспільну думку на вічній ідеї патріотизму, висловити сакраментальну на всі часи тезу: тільки разом, тільки за умови єдності всього народу можна зберегти рідну землю і забезпечити добробут суспільства.
Дуже близьким за жанром до «Слова о полку Ігоревім…» є «Слово про погибель Руської землі» – ліричне нарікання, плач, туга за втраченою могутністю й величчю Русі. Існує припущення, що цей твір написаний між 1225 і 1238 роками. Його автор невідомий, однак є думка фахівців, що він міг бути вихідцем з південно-руських земель, знав до подробиць життя Києва, події, що супроводжували процес феодальної роздрібненості Давньої Русі, бачив своїми очима наслідки спустошувальних набігів монголо-татар. Тому не дивно, що уривок «Слова…», який дійшов до наших часів у чотирьох списках ХV – ХVІ століть, композиційно розпадається на три так не схожі частини, в яких оспівується велич, краса і багатства Русі, висловлюється журба про колишню її могутність і перехвачують душу сльози плачу, викликаного наслідками монголо-татарської навали. У художньому плані «Слово…» – це синтез елементів красномовного книжкового стилю з уснопоетичними формами мелодійної пісенної мови.
Чільне місце серед видатних давньоруських мислителів і книжників посідає письменник і церковний діяч, просвітник і філософ, київський митрополит Климентій (Клим) Смолятич (невід. – після 1154). У 1147 р. київський князь Ізяслав Мстиславич поставив Климента київським митрополитом без згоди константинопольського патріарха. В історії Київської Русі це був другий (після Іларіона) випадок обрання на цю посаду слов’янина без санкції Константинополя. Після смерті князя Ізяслава (1154) Климентій був змушений покинути митрополичу кафедру. До наших часів дійшов лише один твір Смолятича – «Послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми», який свідчить про його високу загальну культуру. Він був добре обізнаний з античною спадщиною, знав твори Гомера, Арістотеля, Платона, мав величезні здібності проповідника та оратора.
Про ставлення Климента до культури, зокрема античної, можна судити на підставі його полеміки з Фомою. Для Фоми античність неприйнятна, Смолятич же стверджував правомірність і доцільність використання античної духовної спадщини. При цьому Климент підкреслював необхідність творчого підходу до неї, критичного переосмислення всього минулого і запозичення лише життєздатного, того, що відповідає духу народу, його вірі, сприяє укріпленню державності, розквіту культури, величі Русі.
У своїх гносеологічних міркуваннях Смолятич прагнув осмислити проблеми віри і розуму, їх взаємодії, констатував провідне місце розуму у пізнанні, в усвідомленні істини, сили і мудрості Бога. Така нетрадиційна (для релігійного діяча) постановка питання стосовно примату розуму над вірою в пізнавальних процесах свідчить про зародження вільнодумства в давньоруській церковній літературі вже на початку її існування.
Більшість соціальних проблем, які порушував Смолятич у своєму творі, мають етичне спрямування. У вирішенні їх він дотримувався традиції, започаткованої і блискуче реалізованої Володимиром Мономахом, зміст якої – утвердження провідної ролі моральної культури в структурі духовного життя суспільства.
Суспільна думка Київської Русі другої половини ХІІ ст. позначена також постаттю Кирила Туровського (1130 – бл. 1182) – видатного представника культури, оригінального мислителя, філософа, релігійного діяча, співця духовної краси, майстра урочистого красномовства, за що він був прозваний «Златоустом».
Будучи вихідцем із заможної родини, отримавши добру освіту, Кирило Туровський не сприйняв суєтну славу земного світу, постригся у ченці, став затворником, а через деякий час отримав посаду єпископа м. Турова (давньоруське місто на річці Прип’яті, в ХІ – ХІІ століттях – центр Турово-Пінського князівства, нині селище міського типу в Гомельській обл. Білорусі). Його перу дослідники приписують такі оригінальні пам’ятки, як «Притча про сліпця та кульгавого», «Слово про премудрість», «Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню…», «Повість про білоризця» та інші, більшість з них увійшла до збірників «Златоуст» і «Торжественник».
Майже всі твори Кирила мають богословсько-етичну і філософську спрямованість, присвячені коментуванню біблійних текстів, фактично, це повчання, послання, урочисті слова, молитви. У них він намагався відійти від ортодоксально-теологічних доктрин і сформувати глибокі за змістом, дохідливі і дієві норми життя та критерії оцінки моралі світської людини.
Вчення Туровського пронизане типовим для давньоруської культури емоційним забарвленням, зворушливим зверненням до духовного (релігійного) почуття, у межах якого формувалася тогочасна культура. У своїх творах Кирило захоплювався духовною красою, і розглядав її основним джерелом насолоди. Уміло використовуючи євангельські тексти і оспівуючи світ духовності (Кирило називав його Божим світом), митрополит не протиставляв його світу земному, а, навпаки, підкреслював їх органічний зв’язок, констатуючи при цьому примат духовного, завдяки якому, на його думку, відбувається оновлення всього земного.
Кирило Туровський був неперевершеним майстром використання алегоричного методу мислення, який дозволяв йому ставити розум на рівень з вірою у житті людини. У своєму «Слові про премудрість» він напучував, що людина, володіючи розумом, має власну долю і не повинна цілком покладатися на небесного покровителя. Бог, зазначав Кирило, причетний до світського життя людини, служить їй, позбавляє її від «духовних недуг», «просвітлює» її, але не звільняє від власного розумового пошуку. Людина сама повинна робити вибір між добром і злом, демонструючи у такий спосіб свою мудрість. Методологічна цінність цієї установки Кирила Туровського полягає у налаштуванні людини на творчий підхід до осягнення сенсу її життя та організації його на розумних началах. Це були паростки нового, не характерного для середньовіччя, погляду на культуру життєдіяльності людини. Його декларування – велика заслуга Кирила Туровського.
Одним з найбільш цінних творів світського характеру останнього періоду існування Київської Русі є «Слово» («Моління», «Моленіє») Данила Заточника (Заточеника). Різні назви цього твору – це різні його редакції, що дійшли до наших днів.
Відомостей про автора цього твору вкрай мало. Хто такий Данило, коли і де він народився, яке його походження, чим він займався, чому його прозвано «Заточником», чи взагалі існувала така людина, чи це збірний образ, а літературний твір, що приписується йому, має колективне походження? На ці та інші питання поки що не отримано однозначної відповіді. Однак безумовним є той факт, що «Слово» – це видатна пам’ятка не лише давньоруської, але й світової культурної спадщини. У його основі знаходиться ідея сильної князівської влади, відсутність якої, на думку автора, – основна причина багатьох лихоліть періоду феодальної роздрібненості Київської Русі. Данило вважає, що князь – це опора і надія своїх підданих, він – джерело багатства і слави для всіх, хто йому служить, запорука процвітання держави та злагоди у суспільстві.
У творі йдеться про те, що його автор був бідняком, він зазнавав негод, від нього відвернулися ближні, йому була потрібна порада. Тому Данило і звертається до князя за порадою: як йому, людині освіченій і розумній, вийти з цього жахливого стану. Князь надає пораду, чим звеличує себе в очах Данила.
Глибинний культурологічний зміст «Слова» полягає у розкритті значення розуму та мудрості в житті людини. Данило не просто звеличував, оспівував і прославляв розум, але й абсолютизував його, підносив до найвищих цінностей людини. Він доводив, що розум важливіший за матеріальне багатство, найбільш цінний порівняно з іншими якостями людини. Ні фізична сила, ні хоробрість, ні слава, ні авторитет не можуть зрівнятися з ним. Усі зазначені цінності скороминущі, на думку автора, їх можна придбати або сформувати в собі, розум же дається не кожному, його не можна купити і далеко не кожного можна навчити розуму. «…Як мерця не розсмішити, – стверджував автор «Слова», – так і глупака розуму не навчити». Навіть здібній людині розум не дається у готовому, розвиненому вигляді, для цього необхідно багато трудитися, працювати, навчатися. Припадаючи до книжкової мудрості як бджола до квітів, людина, на думку Данила, збирає «сладость словесную и разум». Отже, природжений розум і всебічна та фундаментальна освіта, яка здобувається завдяки постійній і наполегливій праці, можуть дати бажаний результат – розвинути розум людини і піднести її на рівень мудреця.
Однак при всій важливості розуму він не складає, як стверджував автор, ні основу буття, ні джерело його пізнання. Такою основою є серце – істинне «Я», самість людини, а його опорою – мудрість і краса, раціональне й естетичне. «Серце розумного укріпляється в тілі його красою і мудрістю», – констатував Данило. Воно – той орган, що зводить воєдино розум, чуття і волю людини. Цей погляд на провідне місце і визначальну роль серця не тільки у пізнавальній діяльності людини, а і в її духовному житті в цілому, отримав назву кордоцентризму. Його обґрунтування розпочалося ще в перших пам’ятках києво - руської писемності. Особливо виділявся своїми думками стосовно цієї проблеми Володимир Мономах у «Повчанні дітям». Гідний внесок у цю культурницьку справу зробив і Данило Заточник.
Таким чином, аналізуючи творчі напрацюванням автора «Слова», можна зробити висновок. По-перше, заслуга Данила Заточника полягала в акцентуванні ролі розуму у пізнавальній діяльності людини, проголошенні культу особистої мудрості. У цьому плані його твір продемонстрував високий рівень розвитку індивідуальної самосвідомості, відверто проголосивши мислячу особистість вищою цінністю. По-друге, Данило Заточник доклав значних зусиль у справу перетворення розрізнених поглядів на кордоцентризм у концепцію примату серця над розумом, яка стала у наступні часи однією з провідних в українському фольклорі, мистецтві, філософії та в інших сферах духовного життя.
У першій половині ХІІІ ст. створюється на Русі ще одна пам’ятка – «Києво-Печерський патерик», який став яскравим зразком східнослов’янської літератури. За своїм змістом – це збірка творів з історії Києво-Печерської лаври та оповідань про життя її перших подвижників. Вона стала відомою завдяки двом рукописним зібранням ХV ст. – Тверському (1406; так званому Арсенієвському) і Київському (1462, має назву Касянівського). На сьогодні відомо майже двісті списків «Патерика». Вперше він був надрукований у 1635 р.
Часові межі і географія подій, що описуються у «Києво – Печерському патерику», дуже широкі. Однак наявність у ньому сюжетів і мотивів з перекладних описів життя ченців, що містяться в Єгипетському, Афонському, Єрусалимському, Синайському та інших патериках, не позбавляє цей твір унікальності й самобутності. Його основу складають послання суздальського єпископа Симеона печерському ченцю Полікарпу та звернення Полікарпа до ігумена Акиндіна, а також Лаврський літопис 1076 р. Через розкриття образів святих «Патерик» дає читачам можливість усвідомити глибину духовної культури Київської Русі, а саме знайомить їх з уявленнями русичів про світ та стосунками з іншими народами, про сенс життя людини, про характер відносин світської влади і церкви, про моральний ідеал, про добро і зло, про шляхи усунення зла з життя людей, про традиції і побут населення Київської держави. У ньому детально описується столичне світське і релігійне життя. Як приклад наслідування наводиться спосіб життя святого Феодосія – ігумена Києво – Печерського монастиря, який, у першу чергу, піклувався про благо людини, співчував їй, приймав на себе відповідальність перед Богом за все, що вона скоїла. Такий ідеал любові до ближнього був мірилом ставлення до земного життя прогресивних діячів тієї доби, завдяки чому стверджувався загальнолюдський характер моральності, закладались етичні основи самобутньої української культури.
Поряд з реальними відомостями про життя в монастирі, про ставлення князів до монастиря, про роль варягів у культурному житті Стародавньої Русі, про приватні бібліотеки ченців, у «Патерику» містяться і фантастичні розповіді (чорти виконують накази святого і т.д.). Однак це жодним чином не принижує його привабливості, історичної цінності і культурного значення.
Величезну роль у духовному житті Київської Русі відігравали фольклор (усна народна творчість), епос(сукупність творів народного походження – сказань, оповідань, легенд і т. ін., об’єднаних єдиною темою або національною приналежністю), танці, співи, музика.
У селах і містах люди любили розповідати казки, водити танок, танцювати, співати. Професійних артистів називали скоморохами. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і циркачами. Появилися билини (епічні пісні, складені народом Стародавньої Русі, що відображали реальність того часу). У процесі багатовікового розвитку билини змінювалися, вбирали в себе події більш пізніх часів і більш ранніх епох.
У центрі подій, що оспівувалися у билинах, знаходилися образи улюблених богатирів, які наділялися високими моральними якостями, були зразком самовідданості і любові до рідної землі. Такими запам’яталися, наприклад Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. У билинах прославлялась їх служба князю Володимиру і боротьба зі злом. Так, у постаті Іллі Муромця поетично втілені риси селянського сина з його спокійною впевненістю в собі та урівноваженістю, який стоїть на чолі богатирської застави поперек дороги ворогам (ця тема була актуальною для Русі і стала формуватися ще за часів монгольської навали). Подібними поетичними і героїчними рисами наділені постаті й інших богатирів, які захищали рідну землю.
Тема захисту Батьківщини була закономірно і нерозривно пов’язана в билинах з темою повсякденного життя селянина – його важкою працею. Відомо, що перший подвиг, який здійснив Ілля Муромець після свого зцілення – було викорчовування пеньків і розчистка поля для оранки. У билинах про Вольгу і Микулу Селяниновича теж відображена вічна мрія селянина про легку оранку, про плідну працю, що забезпечує високий врожай.
Одночасно виникали билини, що фіксували суспільний і родинний устрій, звичаї й побут народу. Цей тип билин був характерний в основному для населення Новгородського князівства та прилеглих до нього земель. Найбільш значні з билин цього типу – «Садко» і «Василь Буслаєв». У них збереглось яскраве відображення побуту середньовічного міста Київської Русі.
Билини передавалися із вуст в уста, від покоління до покоління, примножуючи розмаїтість і духовне багатство своїх персонажів, що були віддзеркаленням змін у житті русичів тієї доби. Серед піснярів – бардів своїм талантом особливо виділявся славнозвісний Боян, який жив у ХІ ст. при дворі київського князя Святослава Ярославича.
Виникнення та поширення писемності і розповсюдження книг сприяли швидкому розвитку освіти і науки в Київській державі. Особливо позитивно цей вплив позначився на процесах становлення шкільної освіти. Певного динамізму цим процесам надало запровадження християнства на Русі. Достовірно відомо, що Володимир Великий після хрещення Русі в 988 – 989 рр. створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії; його син Ярослав Мудрий заклав у Новгороді школу на 300 осіб для дітей старост і духовних осіб. Такі школи, а вони почали створюватися і в інших містах, поширювали елементарну освіту: знайомили з основами християнського віровчення, а також вчили читати, писати, рахувати, співати, і не тільки дітей з багатих родин, але й вихідців з нижчих шарів суспільства – дітей купців, старост, ремісників і навіть селян. Навчання велося рідною мовою, вчителями були священики та дяки, школи, як правило, організовувалися при церквах, а змістом освіти була переважно візантійська культура, що відображалась у тогочасній перекладній літературі. Найбільш розповсюдженими підручниками були богослужбові книги, частіш за все – Псалтир. З розвитком книжної справи та поширенням писемності стала залучатися до навчання й оригінальна література, що відкрило нові можливості для засвоєння вітчизняної культури.
Крім звичайної загальної освіти на Русі також практикувалася самоосвіта молоді під керівництвом педагогів-наставників, яка полягала в засвоєнні традиційних для середньовіччя семи«вільних мистецтв» – граматики, риторики, діалектики (логіки), арифметики, геометрії(до якої входила і географія), астрономії і музики. Популярними у навчанні з цією категорією учнів стають праці Гомера, Малали, Флавія, «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр. , збірка під назвою «Бджола», до складу якої входили фрагменти з творів Платона, Арістотеля, Епікура, Ціцерона, Сенеки, Плутарха та інших античних авторів. Назва останньої збірки символічна. На думку її укладачів, як бджола, що по всіх садах і полях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які навчаються філософії (діалектиці) і хочуть стати мудрими, повинні всюди збирати найкращі духовні здобутки. Іншими словами: «Не можна стати культурною особистістю не засвоївши кращі духовні надбання минулого і сучасного», – вважали перші вітчизняні книжники - педагоги. Тому «Бджола» стала своєрідною хрестоматією для самоосвіти і поглиблення знань.
Однак розвиток матеріального і духовного виробництва вимагав подальшого поглиблення і систематизації знань. Освічені люди були потрібні для підтримки широких торгівельних зв’язків, ведення господарств у боярських маєтках, управління державними установами, для функціонування церкви.
Бурхливе палацо- і храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, теж вимагало системної підготовки висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, зодчих, співаків для церковних відправ. Тому, крім загальноосвітніх шкіл на Русі, розпочали створювати спеціальні школи малярства, різьбярства, художнього ковальства, гутництва, співу тощо.
Розширення дипломатичних і торговельних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими державами також висунуло на передній план проблему підготовки дипломатичного корпусу, кадрового забезпечення представництв за кордоном високопрофесійними фахівцями, людьми з широким світоглядом і високим рівнем культури, які досконало знають грецьку і латинську мови та вміють спілкуватися мовами народів сусідніх держав. Була потрібна школа вищого рівня. Цю необхідність реалізував Ярослав Мудрий у 1037 р. створивши при Софії Київській школу, яка продовжуючи традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Її без перебільшення можна назвати вищим навчальним закладом, оскільки рівень знань, що тут отримували діти, був фундаментальним і всебічним, не нижчим за якість підготовки у візантійській вищій школі та подібних школах інших європейських країн. До речі, Ярославова школа з’явилася дещо раніше, ніж перші вищі навчальні заклади Західної Європи. Найстарішими європейськими закладами були Болонська юридична, що спеціалізувалася на римському праві, та Салернська медична вищі школи. Вони з’явилися на території сучасної Італії в ХІ ст. Потім було засновано перші університети,[136] найстарішим з яких вважається Паризький університет, що існував як «вільна школа» з першої половини ХІІ ст. Згодом виникли (ХІІІ ст.) Оксфордський і Кембриджський університети в Англії, Саламанкський (ХІІІ ст.) в Іспанії, Неаполітанський (ХІІІ ст.) в Італії, а пізніше були створені й інші європейські вищі навчальні заклади.
У Київській вищій школі навчалися діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (укладачі, які зводили в єдине ціле кодекси «Руської правди») Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, а також чимало шляхетних іноземців – претендентів на корони князів та королів. Серед них у різні часи здобували освіту в Києві діти англійського короля Едмунда, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, син норвезького короля Олаф та ін. У школі вивчалися: богослов’я, філософія, історія, географія та деякі інші природничі науки, риторика, граматика, грецька мова, твори античних авторів.
Пізніше почали створюватися школи при єпископальних осередках для підготовки духівництва. При парафіях та церквах існували школи початкової освіти для дітей простих людей.
Характерною рисою поширення освіти в Київській державі було й те, що до неї прилучалися не тільки хлопчики, але й дівчата, особливо з княжих родин. Деякі князівни, ставши потім дружинами перших осіб європейських держав, розповсюджували здобуті знання в нових для себе країнах, дехто допомагав розбудовувати освіту в рідній державі. Так, дочка Ярослава Мудрого Ганна, приїхавши до Франції як наречена спадкоємця французького престолу, знайшла нову батьківщину варварською порівняно з Києвом. Її приголомшив низький рівень письменності представників французького королівського двору. Навіть її майбутній чоловік був неписьменним, Ганна ж володіла декількома мовами, добре знала літературу; це вона привезла з собою священну реліквію – так зване «Російське Євангеліє», книгу, на якій протягом століть будуть складати присягу французькі королі. Слід навести ще декілька добре відомих фактів, що підтверджують тезу про високий рівень освіченості багатьох представниць прекрасної статі з князівських родин. Так, літопис, датований 1085 роком, засвідчує, що онука Ярослава Мудрого і сестра Володимира Мономаха Янка (Ганна) Всеволодівна у цьому ж році відкрила у Києві при Андріївському монастирі першу в Європі спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім грамоти і виховання навчали також різним видам рукоділля. Ерудованими і шляхетно вихованими були чернігівська княгиня Параскева та Параскева Полоцька. Причому вони вивчали і добре знали не тільки життєві премудрості, але й філософію, історію, поезію, риторику. Як ідеться в літопису, Параскева Полоцька крім того «была умна книжному писанию» і сама писала прекрасні книжки. Великих успіхів у цій справі досягла і дочка київського князя Мстислава Євпраксія (онука Володимира Мономаха). Це їй належить рукописний трактат «Мазі», який був утрачений, а потім знайдений в Італії, у бібліотеці Медичів. Дана книга є одним з перших на Русі посібників для використання лікарських рослин. У ній містяться різнобічні відомості про застосування мазей, виготовлених з подрібнених трав на основі баранячого жиру, а також лікарські поради стосовно їх прикладання.
Поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на зародження науки в державі. Науковими центрами в період розквіту Київської держави були передусім Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський та інші адміністративні центри. У цих містах існували школи, створені в основному духівництвом, що і стали осередками нових знань. У них працювали вчителі, письменники, художники, літописці, тобто творці і носії тогочасних наукових знань.