Цінності, їх природа та класифікація

У середині ХІХ ст. проблему цінностей плідно розробляв ще один німецький філософ Рудольф-Герман Лотце (1817 – 1881). Він вважав, що цінності існують тільки в їхній значущості для суб’єкта, але вони не є предметом його свавілля; цінності об’єктивні як загальнозначущі форми волі і поведінки людини. Розвиваючи ідеї Р.-Г. Лотце, його співвітчизник Вільгельм Віндельбанд(1848 – 1915) визнавав цінностями істину, добро, красу, мистецтво, науку, релігію.

У ХХ ст. теорію цінностей продовжували розробляти представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальних дій, марксистської філософії, багатьох природничих, технічних і гуманітарних наук. У результаті сформувалося філософське вчення про природу, походження і розвиток цінностей. Воно отримало назву «аксіологія» (від грец. axios – цінність та logos – вчення).

Людська діяльність будь-якого роду передбачає три підсистеми: задум, реалізацію і результат. Задум, у свою чергу, містить у собі мету, цінності і план. Мета відповідає на запитання: «Що необхідно зробити?», план – «Як це зробити?». Здавалося б, до чого тут ще цінності? Справа в тому, що реалізація однієї і тієї ж мети та плану може мати зовсім різний життєвий сенс, значення. Будинок, наприклад, можна побудувати, виходячи з необхідності мати житло або для реалізації принципу: «Мій дім – моя фортеця», з престижних міркувань, для здавання житла в оренду тощо. Також зовсім різні життєві моменти можуть приховуватися і за метою студента стосовно отримання ним вищої освіти. У цій ситуації іноді стверджують, що мова йде про більш глибоку мету, її ієрархію. Але це не так. Тут йдеться про цінності, які відрізняються від мети та інших станів свідомості, що керують діяльністю функціонально, тобто за своєю роллю в управлінні діями людей.

Специфіку цінностей можна пояснити за допомогою старої притчі. Перехожий запитує у трьох робітників, які везуть тачки з цеглою: «Що ви робите?». Перший з них відповідає: «Цеглу везу», другий – «На хліб заробляю», а третій – «Собор будую». Отже, дії робітників однакові, а ціннісні орієнтації в них різні.

Відомо, що у кожної людини існують свої потреби, інтереси та емоційні переживання. Але життя часто ставить людей у ситуацію вибору із множини альтернативних проблем, інтересів, шляхів і засобів їх реалізації певної домінанти[19]: чому віддати перевагу, від чого слід відмовитися, як встановити черговість, пріоритетність переваг та вчинків? Іншими словами, виникає необхідність порівнювати різні мотиви можливих дій та вибирати щось одне, погоджуючись з певною внутрішньою шкалою, системою еталонів. Саме цю роль орієнтира і виконують узагальнені, найтиповіші для даного суб’єкта потреби, інтереси й переживання, які синтезуються в єдину домінанту. Так виникають цінності.

Цінності (життєвий сенс) – це підстава для вибору людиною мети, засобів, результатів та умов діяльності, яка відповідає на запитання: заради чого здійснюється ця діяльність? Процедура вибору чогось на підставі цінностей називається оцінкою. Результат вибору є благом для даного суб’єкта. Спрямованість суб’єкта в його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

У сучасній аксіологічній літературі цінності трактуються неоднозначно. Деякі автори вважають, що цінностями є речі та їхні властивості, які необхідні (значущі, корисні, приємні) людям певної соціальної групи або окремій особистості як засоби задоволення їх потреб та інтересів. Інші стверджують, що цінність визначається значущістю об’єктів соціального і природного характеру для суб’єкта соціальної практики (індивіда, соціальної групи, суспільства). Треті доводять, що цінність – це ідеальний об’єкт, відчуття, тобто ідеал. Четверті розглядають цінність як значущість для людини чогось взагалі.

З наведених суджень видно, що для всіх визначень цінностей характерна загальна змістоутворююча ознака – «значущість». Ця ознака і складає суть цінності.

Отже, цінностями називаються об’єктивні явища та предмети, або їхні властивості, ознаки, значущі для людей. При цьому значущість розуміється не взагалі, а, по-перше, як соціальна значущість, коли об’єктивно зачіпаються потреби та інтереси великих груп людей і навіть всього людства, і, по-друге, як позитивна значущість: предмет, явище, процес, що є для суб’єкта цінністю, розглядається таким тільки з позитивного боку. Не можуть належати до цінностей, наприклад, шкода або зло, але благо і добро – безумовно є цінностями. Цінності можуть входити до складу більш широких духовних утворень, трансформуватися через низку станів свідомості, за допомогою якої відбувається їх реалізація в процесі діяльності. Основна форма, що вбирає в себе цінності, – ідеал. Він є ціннісною характеристикою певного явища як належного і виконує роль стратегічного орієнтира на шляху до мети. Його не можна ототожнювати з планом і нормою, оскільки він є аксіологічним втіленням, а останні – технологічними вказівками. Виразити ідеал у конкретній системі цифр, показників – типова технологічна утопія . Життя різноманітне і динамічне, а тому ідеал у формі інструкції – безглуздя. Інша справа – шлях до ідеалу. Отримавши інформацію про конкретні умови руху до нього, необхідно в системі показників сформувати мету, «розгорнути» її в план і таким чином конкретизувати ідеал в норму, тобто перейти від стратегічного образу належного (відповідно прийнятих цінностей) до конкретного проекту реалізації того, що, не заперечуючи ідеал, реально може стати сущим за даних умов у напряму руху суб’єкта до ідеалу.

Отже, цінності є системоутворюючим ядром програми, задуму, внутрішнього духовного життя людей та їх практичної діяльності. Для того, щоб зрозуміти суть конкретної людини, її культури необхідно вжитися у систему цінностей цієї людини.

Цінності мають місце в будь-якій сфері людської діяльності. Вони різноманітні. Розрізняють предметні цінності і цінності свідомості, цінності індивіда і суспільства, економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, філософські цінності тощо.

Переважні – загальнолюдські цінності. Вони є базовими, ключовими, виражають сутність людини і визначають ядро її світогляду, характеризують її ставлення до світу. Розуміння їх змісту в різні епохи різними соціальними групами і особистостями може відрізнятися і навіть бути протилежним. Разом з тим, цінності – це атрибути[20] людини. Наприклад, істина по-різному трактується матеріалістами і суб’єктивними ідеалістами, проте немає людського буття без пізнання, і не існує пізнання без орієнтації на істину. Різний зміст вміщується людьми і в уявлення про красу, однак не існують спільноти і особистості, для яких естетичне уявлення взагалі не мало б місця у їхньому житті.

Кожна із загальнолюдських цінностей виражає сутнісне ставлення до світу, їх же система дає цілісне уявлення про відношення в системі «Людина – Світ». Якщо гармонійна взаємодія характеризує ідеальне (досконале) ставлення людини до світу, то дисгармонія, абсолютизація одного або декількох аксіологічних відношень, збіднювання їх змісту, викривляє цю досконалість на шкоду тому й іншому.

Практика свідчить, що людина в усіх аспектах своєї взаємодії зі світом орієнтується на підсумкову цінність – благо.

Благо – вершина цінностей, те, що задовольняє певну потребу, інтерес, мету людини. Досягається воно через єдність суб’єктивно - об’єктивного перетворення, орієнтованого на цінність користі (міри зовнішнього середовища) і міжособистісних ставлень, подолання перешкод, на цінність добра.

Крім блага, користі і добра, до основних загальнолюдських цінностей відносяться істина, розуміння, краса, творчість, мудрість, правда, а також свобода і причетність. Їх природа об’єктивна. Вони історично зумовлені: те, що було цінністю вчора, може перестати бути нею сьогодні, а в майбутньому, поряд з виникненням нових цінностей, можливе повернення його до цінностей минулого. При цьому зміна шкали цінностей, відмова від цінностей минулого, створення нових цінностей відбувається небезпідставно і невипадково, а необхідно і закономірно, незалежно від бажання чи небажання індивідів та суспільства. Цінності завжди є результатом практичного освоєння людиною дійсності, ступенем удосконалення всіх напрямів і видів її діяльності, мірою розвитку її інтелекту. Наприклад, знаряддя праці були, є і будуть цінностями як елементи засобів праці. Однак знаряддя праці Київської Русі для трудового процесу в сучасній Україні, вочевидь, не є цінностями. Цінності – суперечливі. Вони неминущі і минущі, абсолютні і відносні, дійсні і потенційні. Так, вічними цінностями для селянина є земля, природа, рослинний і тваринний світ, спосіб сільського життя, звичаї тощо. Праця для суспільства теж завжди суспільно значуща. Однак відчуження результатів праці призводить до зниження її цінності для суб’єкта, спричиняє заперечення творчого ставлення до неї. У той же час незадоволеність працею є для суб’єкта стимулом зміни тих суспільних відносин, в яких вона здійснюється.

Цінності – складна наукова проблема, яка потребує подальших глибоких досліджень. Проте навіть існуючі напрацювання дозволяють не тільки визначати основні аспекти цінностей і їх функції, але й відокремлювати цінності від їх антиподів, антицінностей. Не можна відносити до цінностей, наприклад, командно-адміністративні економічні системи, диктаторські політичні режими, рух до демократії антидемократичними способами, насильство, війни і збройні конфлікти, расизм і шовінізм, заняття будь-якої посади за відсутності необхідних здібностей, знань, умінь і навичок, алкоголізм і наркоманію, безграмотність і бездуховність, інші негативні явища у людському житті.

Ціннісний підхід також вказує на помилковість широко розповсюджених уявлень про релігію як єдине джерело духовної культури. Релігія була і залишається лише одним із джерел духовного життя людей. Разом з тим, очевидні моральні й естетичні цінності релігії. Однак не слід забувати, що моральні принципи і норми релігія акумулювала з історичного досвіду, народних комунікацій, а її естетична складова обмежується головним чином сюжетною тематикою для діячів та працівників мистецтва. Проте суттєвими у духовності передусім є природничо-наукові, політичні, правові, моральні, естетичні, наукові, філософські погляди, уявлення, переконання та ідеали людей, які складають основу їхнього світовідчуття і світорозуміння, світогляду в цілому. Від них залежать, врешті-решт, спрямованість життєдіяльності особистості і суспільства, їх культура.

Отже, сукупність цінностей, процес їх виробництва та використання і є культура. Вона виявляється у специфічному способі організації і розвитку людської життєдіяльності, продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і установ, у відношенні людей до природи, їх ставленні до самих себе і в стосунках між собою. Цінності визначають, пронизують і цементують зміст культури. Тому світ культури – це світ цінностей.

У зазначеному визначенні культури містяться ідеї вікових напрацювань її знаменитих дослідників. Вонофіксує як загальну відмінність життєдіяльності людей від біологічних форм життя, що підкреслює її однозначно соціальний характер, так і якісну своєрідність історично конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільного розвитку. Це дає можливість виокремлювати і творчо аналізувати культуру певних історичних епох, наприклад, античності, Відродження, Нового часу та інших епох, вивчати культуру різних народів (українську, російську, французьку і т. д.), досліджувати культуру за ознакою рівня розвитку свідомості і поведінки людей (культура мислення, культура праці, культура побуту, культура харчування, культура виробництва, культура спілкування, культура управління тощо).

Поділ цінностей на матеріальні і духовні, обумовлює диференціацію культури на матеріальну і духовну. Якщо до матеріальної культури відносяться цінності процесу виробництва і використання засобів матеріального життя людей, розподілу і обміну його результатів, цінності споживання, то до духовної – політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, наукові, філософські цінності. При цьому, як вже зазначалося раніше, розмежування матеріальної і духовної культури функціональне, оскільки предмети матеріальної культури є реалізацією ідей і теорій, матеріалізацією знання, тобто духовна культура об’єктивується у матеріальних цінностях. Тому будь-який об’єкт культури – це єдність матеріального і духовного. Наприклад, здавна людина мріяла про те, щоб вивести рослини, які б мали найкорисніші для неї властивості. Саме до цієї мети прагнули вчені, коли схрещували рослини і терпляче змінювали генетичні матеріали, створювали нові, поліпшені сорти. Нарешті, за допомогою біотехнологій вони навчилися впливати на смак, колір, запах і вміст вітамінів в рослинах, набули навичок надійно зберігати вирощений врожай. І все це – без застосування шкідливих хімікатів!

Економіка, матеріальне і духовне виробництво детермінують основні параметри культури. Але творить культуру людина. Вона формує предметний і духовний світ культури і одночасно створює саму себе як суспільну істоту і цілісний універсальний продукт суспільства. Культура – це все людське, що є в людині.

Таким всеохоплюючим і глибоким є зміст поняття «культура». Актуальним є його гносеологічне, аксіологічне і методологічне значення для загальнонаукових, гуманітарних і спеціальних наук. Незамінне місце воно посідає у теоретичному, практичному і повсякденному житті людини.

Для позначення установок, чинників, що протистоять фундаментальним принципам ядра культури, використовується поняття «контркультура».

Кожній суспільно-економічній формації[21], тобто конкретному типу суспільства, притаманний свій тип культури. Однак це не означає наявність розриву в розвитку культури, знищення старої культури, відмову від культурної спадщини і традицій. Законом розвитку культури є її спадкоємність, яка означає не тільки активне використання новими поколіннями досягнень попередньої культури, але й її вплив на формування культури майбутнього. Історія знає, на жаль, чимало прикладів, коли у роки корінних суспільних перетворень знищувалися об’єкти і предмети культури на тій підставі, що вони служили попередньому політичному ладу. Так було у колишньому Радянському Союзі при його становленні в 20-х роках і розпаді наприкінці ХХ ст., у Китаї – в ході так званої «культурної революції» 60-х років того ж століття, у деяких інших країнах. Наслідки такого суб’єктивістського, волюнтаристського заперечення культури минулих епох не подолані і на початку ХХІ ст. Прикладом може служити знищення талібами у 2001р. прекрасного твору світової культури – буддійської скульптури в Афганістані. Між тим, об’єктивні закономірності розвитку культури свідчать про необхідність бережливого і турботливого ставлення до культури минулого як основи культурного процесу.

У зв’язку з цим культурологія покликана вирішувати і таку актуальну проблему сьогодення, як взаємодія культур. Справа в тому, що різноманітність культур – об’єктивна реальність. У суспільній свідомості до недавніх часів існувало двоїсте ставлення до цієї реальності: як до єдиної світової культури в усьому її розмаїтті, і як до набору локальних, регіональних, національних культур, кожна з яких у своєму розвитку стимулюється власними принципами і нездатна до взаємодії з іншими культурами.

Культурологія ретельно вивчає обидві точки зору. Дійсно, світова культура єдина у своїй різноманітності. Її основи – це єдність історичного процесу, універсальна природа праці, людської діяльності взагалі, інтеграція світового співтовариства тощо. Локальні, національні культури сформувалися в періоди відносно відособленого розвитку народів, утворення народностей і націй і є їх здобутками у сфері матеріального і духовного виробництва чи життєдіяльності взагалі. Тому будь-яка з них виражає в особливій формі загальнолюдський зміст культури і, звичайно, унікальні духовні напрацювання свого народу, неповторні за окремими елементами змісту і його колоритом. Однак, якщо об’єкт, предмет, явище чи процес відповідає критеріям культури, то він належить її змісту незалежно від місця створення чи історичної епохи свого походження. Жоден народ, держава ніколи не розглядали елементами культури, наприклад, тероризм, бандитизм, алкоголізм, наркоманію, будь-які інші дії з руйнування здоров’я і психіки людини.

Отже, не штучна ізоляція, а навпаки, взаємодія, взаємозбагачення, взаєморозуміння, синтез культурних досягнень – така ще одна загальна закономірність розвитку і функціонування культури. Вона реалізується через удосконалення і розквіт кожної з локальних культур. Відмінність культур – одне із джерел різноманітності історичного процесу, міжкультурна взаємодія – істотна його частина. Як не може бути культури поза чи до людини, так не може бути і людини поза чи до культури. Культура – це сутність, родова якість людини. Культурними не народжуються, а стають. Кожна людина вчиться бути культурною.

Світ культури – це світ самої людини, який від початку і до кінця вона створює сама. У культурі людина представлена не тільки як істота, що вже сформувалася, а головним чином – як творець культури, не як пасивний об’єкт впливу зовнішніх, непідвладних людині сил і обставин, а як суб’єкт їх змін і перетворень. Ідеал культури конкретного народу, держави, регіону – єдність загальнолюдських і національних матеріальних та духовних цінностей. Рух до них – магістральний шлях соціального прогресу суспільства, кожної нації і особи.

Таким чином, культура – явище соціальне. Культурними можуть бути тільки люди і стосунки між ними; не речі, а ціннісне ставлення до них. Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом усієї його історії, спосіб життя людей згідно з їх ціннісними критеріями. Культура – явище історичне. На всіх етапах історії людства вона завжди була і є мірою людяності людей, показником рівня розвитку епох, суспільно-економічних формацій, конкретних суспільств, націй і народностей. Головною закономірністю існування і функціонування культури є спадкоємність в її розвитку. Культура не виникає з нічого, кожен її етап формується на підставі минулого і є основою для подальшого її розвитку. При цьому в новому етапі зберігається все позитивне з минулого. Культурний прогрес не можна призупинити, як не можна спинити розвиток суспільства. Будь-яке руйнування цінностей минулої культури є результатом неосвіченості , невігластва, дикості і варварства.

1.3. Об’єкт і предмет навчальної дисципліни «Історія української культури»

Будь-яка наука або система наукових знань обов’язково має об’єкт і предмет свого дослідження, вивчення. Об’єктом науки є та реальність, яку вона досліджує (вивчає) у процесі практично-перетворюючої та пізнавальної діяльності людей, а її предметом називається цілісність, котра виділяється в об’єкті, та його аспекти, частини і властивості, що вивчаються. В одному і тому ж об’єкті можуть мати свій предмет багато наук. Наприклад, природа як об’єкт пізнання вивчається фізикою, хімією, астрономією, природознавством у цілому. При цьому кожна така наука досліджує в цьому об’єкті свій аспект чи предмет: біологія вивчає загальні й окремі закономірності життя в усіх його проявах і властивостях (обмін речовин, розмноження, спадковість, мінливість, пристосування, ріст тощо); біохімія – хімічний склад живої речовини та геохімічні процеси в біосфері Землі за участю живих організмів; агрометеорологія – метеорологічні, кліматичні та гідрологічні умови вирощування сільськогосподарських культур. Очевидно, що протиставлення предмета і об’єкта вивчення в загально-гносеологічному плані неправомірне. Основна відмінність об’єкта і предмета полягає в тому, що до предмета належать не всі, а лише головні, найсуттєвіші для конкретного дослідження властивості, якості, ознаки об’єкта. «Історія української культури» теж має свій об’єкт і предмет вивчення.

Об’єктом навчальної дисципліни «Історія української культури» є весь процес – від зародження вітчизняної культури до її сьогодення – в усіх його деталях, зв’язках, аспектах, тенденціях і закономірностях.

Предметом цієї дисципліни є історія української культури в її закономірностях та основних видах: матеріальній (виробничій, розподільчій, обміну, споживчій) і духовній (політичній, правовій, моральній, естетичній, релігійній, науковій, філософській) культурі.

Свій об’єкт і предмет дисципліна вивчає за допомогою системи категорій. Це найбільш фундаментальні поняття про закономірні зв’язки, явища культури та процеси в ній, за допомогою яких здійснюється пізнання культурних феноменів. До них, у першу чергу, відносяться філософські і специфічно культурологічні категорії. Суто філософськими категоріями є: свідомість, світогляд, матерія, базис, надбудова, одиничне, особливе та загальне, причина та наслідок, необхідність та випадковість, зміст та форма, сутність та явище, можливість та дійсність, система та елемент, ін. До філософсько-етичних категорій належать: добро, зло, життя, смерть, любов, свобода, віра, чоловіче, жіноче тощо. Серед специфічно культурологічних категорій найбільш усталеними є : цінність, культурна домінанта, культурна ієрархія (субординація в культурі), культурний код (сукупність знаків культури), культурний стиль, культурні об’єкти (культурні риси, артефакти[22], культурні системи), культурогенез[23], культурні властивості (функціональність, комунікативність[24], універсальність, локальність), культурні змісти, знаки, символи, культурні норми (традиція, інновація, мода, стиль), міжкультурні взаємодії (запозичення, відторгнення, синтез), архетипи (прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини) та ін.

Як і будь-яка наукова система знань, дисципліна «Історія української культури» користується певними методами. Перш за все, це філософські методи. Серед них головним є діалектика з її принципами розвитку і всезагального зв’язку, а також вимогами об’єктивності і конкретності вивчення культури (оскільки абстрактних істин не буває) та всебічності дослідження. До змісту цієї навчальної дисципліни теж відносяться загальнонаукові методи (аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання, порівняння, спостереження; системний, функціональний, комплексний підходи; єдність логічного й історичного та ін.). Використовуються багато і спеціальних методів (вивчення літописів, билин, результатів археологічних експедицій тощо).

На всіх етапах історичного розвитку культура в Україні виконувала певні функції[25], знання яких дає можливість більш глибоко вивчати її вплив на життєдіяльність українського народу в різні епохи. Серед цих функцій найбільш розповсюдженими є наступні.

Перетворююча функціякультуривиявляється у її впливі на всі аспекти матеріального і духовного життя суспільства та окремої людини. Позитивну динаміку зміни соціальні суб’єкти намагаються закріпити, а негативну – виключити. Це стосується і безкультур’я, яке є однією з основних причин руйнування суспільства, способу життя людей, економічного занепаду, усіх форм насильства і збройних конфліктів. Звідси випливає значущість цієї функції культури.

Світоглядна функція. Історичний рух культури – це одночасно – рух світогляду людей від стихійного і наївного, міфологічного, релігійного до сучасного – філософського. Філософія – ядро духовної культури особистості і суспільства. Філософський світогляд завжди є результатом досягнень культури, а його рівень – одна з визначальних причин подальшого її розвитку.

Методологічна функція. Історія української культури є творчим полем формування методів і методик наукового пізнання і наукової діяльності у галузі українознавства. Вона забезпечує представників інших гуманітарних та спеціальних наук знаннями фактів з історії культуротворчої діяльності українського народу для осягнення їх програмного матеріалу. В цьому полягає її методологічне призначення.

Інформаційна функція. Досягнення культури є найбільш наочним свідченням характеру і рівня життєдіяльності людей в різні історичні часи, а засоби комунікації об’єднують людей через розповсюдження матеріальних і духовних цінностей, залучають їх до надбань людства.

Гуманістична функція.Культура стверджує гідність особистості, її право на життя, свободу і щастя, сприяє вияву всіх здібностей людини, що гарантують її всебічний і гармонійний розвиток.

Виховна функція. Культура сприяє формуванню в індивідів якостей цивілізованої особистості, становленню у них діалектичного стилю мислення, усуненню комунікативних бар’єрів між людьми.

Адаптаційна функція. Культура забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування. Вона є одним з основних факторів інноваційних процесів у суспільстві, підтримки балансу між людиною та її довкіллям.

Інтеграційна функція.Культура здійснює консолідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колективного життя на основі формування у них спільної мети й ідеалів. Все це надає існуванню людини певної захищеності та виступає засобом вияву її лояльності до соціальної групи.

Нормативна функція.Культура передбачає існування системи конвенцій, що впорядковують життєдіяльність людей у суспільстві. Ця система звичаїв, стандартів поведінки, способів життя базується на досвіді соціокультурної регуляції і підтримується за допомогою ціннісної детермінації, соціальної взаємодії людей та їх консолідації.

Пізнавальна функція.Культура сприяє здійсненню процесу накопичення соціально значущих раціональних або ірраціональних знань і досвіду, сприяє впорядкуванню і систематизації уявлень про навколишній світ з метою перетворення і реформування довкілля. Основним результатом реалізації цієї функції стає створення універсальної картини світу.

Комунікативна функція. Культура забезпечує процес взаємодії між суб’єктами соціокультурної діяльності завдяки прийнятим у суспільстві знаковим системам. Символізація об’єктів і явищ дійсності виступає способом досягнення порозуміння між людьми.

Наведені функції є лише деякими з повної їх системи, а тому не всебічно характеризують взаємодію соціальних суб’єктів, проте дають достатнє уявлення про їх життєдіяльність, а також про зміст та завдання, які покликана виконувати культура.

Отже, культура є найбільш глибокою і об’єктивною мірою та показником рівня людяності суспільства, людини та умов життя, створених ними для свого існування і розвитку. Історія культури кожного народу – це його шлях до усталення соціального прогресу, укріплення загальнолюдських і національних цінностей. Вона надихає нащадків на її постійне осмислення та недопущення виявів контркультури в повсякденному житті.

за художньо-стильовими ознаками – на культуру Ренесансу, бароко, класицизму, рококо, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму;

за домінантними формами розвитку (парадигмами[28]) – на міфологічну, релігійну, наукову;

за домінантними формами мислення – на партикулярну[29] (акцентування специфічного, асоціативного[30]) та універсальну (акцентування загального, абстрактного) тощо.

У сучасній етнографії знайшов широке розповсюдження поділ культури докапіталістичної доби на три послідовні господарчі типи – привласнювання (мисливство, рибальство, збиральництво),ручнеземлеробство, орне землеробство.

Культура поділяється також на матріархальну і патріархальну. Провідними цінностями матріархальної культури є зв'язок її носіїв із землею, кровні узи, пасивне ставлення до природи, рівність людей як дітей матері, а патріархальної – з існуванням моногамної[31] сім’ї, вищості батька, суспільної ієрархії, відносин підкорення, домінантності раціонального мислення, вторгнення у довкілля.

Культура класифікується ще за технологічними основами – виокремлюється неписемна культура, писемна, книжна, культура нових інформаційних технологій. Так, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883 – 1955) виділяв «технологію випадку» (примітивні технології архаїчної людини), «технологію майстра» (закриту для інновацій і підпорядковану нормативній традиції) та деантропоморфізовану технологію ( базується на розподілі праці і обслуговуванні машин).

Американський соціолог Питирим Сорокін запропонував класифікувати культуру на підставі характеру світосприйняття, виділяючи ідеаційний (надчуттєве осягнення Абсолюту), чуттєвий (чуттєве сприйняття світу), ідеалістичний (гармонійне поєднання перших двох сприйняттів) та еклектичний (суміш чуттєвого й ідеаційного сприйняттів) типи.

Німецький філософ Карл Ясперс (1883 – 1969) намагався вибудувати єдину схему історії культури, яка включала б в себе «прометеївську» добу, добу «великих культур давнини», добу «осьового часу» та добу «розвитку техніки». «Прометеївська» доба, на його думку, визначалася процесом формування людини, закладенням підвалин її соціального існування, появою вогню, знарядь праці, мови, табу, людських колективів. Доба «великих культур давнини» охоплювала шумеро-вавилонську, єгипетську і стародавню китайську культури. «Осьовий час» був добою існування дихотомії[32] Захід – Схід, періодом, коли локальні культури поступалися місцем історії світового людства. В п’яти окремих світових культурах – грецькій, іудейській, іранській, індійській та китайській – в середині І-го тис. до н.е., тобто в «осьовий час», діяльність релігійно-філософських «вчителів людства» сприяла привнесенню в культурну свідомість персоналізованих цінностей, духовних проблем особистості. Доба «розвитку техніки» передбачала створення нових джерел енергії та нових інформаційних технологій.

Сучасна історична типологія культури все більше звертається до синергетичної[33] методології, згідно з якою соціокультурні утворення еволюціонують шляхом самовдосконалення, невпинно рухаючись до більш високих рівнів самоорганізації, розкриваючи різноспрямовані можливості їхньої подальшої динаміки. При цьому соціокультурний процес не розглядається однозначно детермінованим розвитком способу виробництва, як це стверджується у марксистській теорії на підставі її вчення про суспільно-економічну формацію. Поліфакторна кореляція культурних елементів задає ймовірнісну логіку становлення суспільного буття, що містить безліч варіантів майбутнього в сьогоденні.

У розробку сучасної історичної типології культури значний внесок здійснив український вчений Юрій Павленко. На його думку, соціокультурна структура світової історії може бути представлена таким чином: первісне суспільство; формування передумов зародження ранніх цивілізацій, що починається з «неолітичної революції»; ранні цивілізації давнини (ІІІ – І тис. до н.е.); традиційні цивілізації (від початку І тис. до н.е. до «осьового часу»); індустріальне суспільство та макроцивілізація (починаючи з ХVІ ст.).

Існують й інші підходи до здійснення типології культури.

Наведені типології не виключають одна одну. Їх множина – свідоцтво складності культури як суспільного явища. Однак головному критерію типології культури – виробництву і використанню цінностей – знайти альтернативу важко.

Всередині культури часто виокремлюються цілісні утворення, що відрізняються власною системою цінностей, звичаїв і норм. Це – субкультури. Кожна субкультура характеризується спільним стилем життя, ієрархією цінностей, менталітетом носіїв. Існування субкультур пов’язане з тим, що практично будь – яка культура внутрішньо неоднорідна, об’єднуючи різні за становими, професійними, конфесійними, функціональними ознаками групи її носіїв. У кожній культурі є елітарне і масове, офіційне і народне, містичне і профановане.

Субкультура завжди герметична: вона не прагне вийти за свої межі. Так, наприклад, карнавальна субкультура середньовіччя і Відродження не претендувала на утвердження сміху ядром всієї культури цих епох. Це можна сказати і про субкультуру аграрія, яка не нав’язує представникам інших субкультур свої цінності.

Субкультури можуть засновуватися на соціальній або віковій специфіці. Наприклад, професійна субкультура (військового, актора, педагога, письменника тощо) ґрунтується на визнанні певної спільності мислення та поведінки людей, в основі яких знаходяться особливості технології професійної діяльності, професійних традицій, професійного сленгу, статусних ролей, у той час як станова субкультура проявляється в символах соціальної престижності, жаргоні, стилі поведінки й одягу, способі життя, що покликані виразити ставлення індивідів до існуючих соціальних порядків і духовної атмосфери в суспільстві.

Своєрідними є молодіжні субкультури, які обумовлені невизначеністю соціального статусу молодої людини у віці, коли вона вже психологічно і фізіологічно готова до участі в дорослому житті. Вони виявляються у пошуку майбутньої соціальної ролі, зовнішньому протесті проти соціально значущих цінностей, у підтримці повного підкорення системі внутрішньо групових норм, постулюванні гедонізму як стратегії існування та моралі вседозволеності. Прикладами таких неформальних молодіжних субкультур є металісти, брейкери, пацифісти, «зелені», «качки», «гопники», «мажори», «золота молодь» і т.д.

Своєрідним феноменом сучасних субкультур є так звана масова культура. Це різнопланові явища культури, що розповсюдилися у ХХ ст. завдяки досягненням науково-технічної революції та сучасних засобів масової комунікації у різноманітних формах: від примітивного «хіта» (ранній комікс, мелодрама, естрадний шлягер, «мильна опера») до складних форм вияву (деякі види рок-музики, «інтелектуальний» детектив, поп-арт тощо). Для масової культури характерно балансування між традиційним і оригінальним, агресивним і сентиментальним, вульгарним і витонченим, тому вона не відповідає потребам величезної аудиторії у дозвіллі, розважанні, спілкуванні, емоційній компенсації або в психологічній розрядці.

До основних напрямів реалізації ідей масової культури відносяться:

універсалізація виховання;

стандартизація ціннісної свідомості;

інтерпретація актуальної інформації на основі стандартизованих кліше;

контроль за свідомістю людей та їх поведінкою за допомогою примітивізації та архаїзації системи цінностей;

організація та стимулювання масового споживацького побуту, що формує стандарти престижності та вкорінює споживання як самоціль існування людини;

формування іміджу інтелектуальної та фізичної досконалості індивідів, які пропагують стандартизований ідеал людини;

«індустріалізація» розваг, спрямування їх на інфантилізування змісту художньої творчості тощо.

З викладеного випливає, що проблема субкультур у наш час – суттєвий аргумент для осмислення змісту цілісної концепції культури і навіть переосмислення ставлення до деяких з її субкультур. Цьому може сприяти використання знань, які дає типологія культури. Воно дозволяє іноді у несподіваному ракурсі прослідкувати генезис культури та її динаміку.

Таким чином, досконале знання сучасним фахівцем теоретичних основ культурології, вміння застосовувати їх у своїй професійній і громадській діяльності та побуті – обов’язкова умова його успішності в житті. Це повною мірою стосується і глибокого знання ним історії культури свого народу.

Внаслідок кривавих війн та інших тяжких випробувань, що випали на долю українського народу, його культура зазнала великих, а в чомусь і непоправних втрат. Було знищено чи опинилося за кордоном багато унікальних пам’яток культури та її творців, усувалася з ниви культурної творчості решта найбільш обдарованої частини української інтелігенції. Сьогодні ситуація корінним чином змінилася на краще. До нас повертається забута й замовчувана спадщина багатьох українських митців, чиї твори з різних причин знаходились за кордоном, у приватних осіб чи у спецфондах. Держава й громадськість вживають заходи стосовно відродження та повернення народу його культурних цінностей. Тож є усі підстави отримати більш об’єктивні й правдиві знання та уявлення про історію своєї культури. Тепер важливо, щоб цей процес відбувався неупереджено, на міцній науковій основі. Тому осмислення української культури як цілого в її історичній динаміці та контексті світового культурного процесу – одне з невідкладних завдань культурологічної науки сьогодні. Вивчення навчальної дисципліни «Історія української культури» повинно сприяти вирішенню цього завдання. Його реалізацію доцільно розпочати з усвідомлення витоків і джерел формування вітчизняної культури.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення категорії «культура».

2.Визначте зміст поняття « культури».

3.Охарактеризуйте функції і структуру культури.

4.Назвіть закономірності розвитку культури.

5.Що таке тип культури?

6.Дайте визначення категорії «цінність».

7.Розкрийте властивості цінностей.

8.Визначте об’єкт і предмет навчальної дисципліни «Історія української культури».

9.Що таке артефакт?

10.У чому полягають корінні відмінності культури і контркультури?

11.Що таке культурологія?

12.Дайте визначення категорії «субкультура».