Сенситивні та критичні періоди розвитку особистості

Як зазначалось вище, особистість людини розвивається нерівномірно у часі. На одних вікових етапах одні психічні проце­си чи властивості прискорюють свій темп, інші — уповільнюють. Крім того, одні й ті самі процеси чи властивості в одному віці роз­виваються надзвичайно швидко, а інші — значно повільніше. На­приклад, у 7-11 років особливо інтенсивно розвивається пам'ять дитини, а такі процеси як уява чи увага — значно повільніше; в 11-15 років прискорено розвивається абстрактне мислення, роз­виток же пам'яті, уваги та інших психічних процесів дещо уповільнюється. Така нерівномірність пов'язана з сенситивними і критичними періодами розвитку.

Сенситивні періоди — це такі періоди онтогенезу, упродовж яких організм стає особливо чутливим до певного роду впливу навколишньої дійсності. Це періоди оптимальних строків роз­витку певної психічної функції. Наприклад, для розвитку мовлен­ня такий період триває від 1 до 3 років, рухових навичок — від 7 до 11 років, математичних здібностей — від 14 до 15 років, чутливості до подразників — близько 25 років тощо. Якщо відповідну психічну функцію починають засвоювати занадто рано чи з запізненням, то її розвиток відбувається недостатньо ефективно.

Критичні періоди є найменш сприятливими періодами психічного розвитку людини, коли знижується темп просу­вання, з'являються конфлікти з оточенням, людина стає «важкою». Такі періоди можуть бути пов'язані з кризами особис­тості, сімейними та віковими кризами тощо. Спільним у всіх віко­вих кризах є зміна ставлення людини до середовища, яка виникає у зв'язку з появою нових потреб та мотивів поведінки. Перебудова потреб та мотивів, переоцінка цінностей роблять кризу внутріш­ньо детермінованою.

У психології описано дві великі та чотири малі вікові кризи. До великих належать кризи трьох і 13-ти років. До малих — кризи но­вонародженого (0 — 1 місяць), першого, сьомого і 16-ти років. Напевно, можна говорити і про кризу середини життя (40-45 ро­ків). Однак, симптоматика цієї кризи ще недостатньо вивчена.

4.6. Захисні механізми особистості

Для збереження самоповаги, а також для усунення внутрішньо­го дискомфорту і переживань, що загрожують «Я-образу», існує особлива регулятивна система, яка функціонує на рівні несвідомо­го. Це — механізми психічного захисту. Вони мають дві характери­стики: 1) діють на несвідомому рівні і тому є засобами самообду-рювання; 2) заперечують або спотворюють реальність, щоб зроби­ти тривогу менш загрозливою для індивідуума.

До захисних механізмів особистості належать: витіснення, проекція, ідентифікація, заперечення, раціоналізація, реактивне утворення, регресія, заміщення, ізоляція, сублімація. Людина пе­реважно застосовує не один, а різні захисні механізми.

Одним із головних і первинних механізмів є витіснення,яке по­лягає у забуванні неприємних для нас подій, думок, переживань. У результаті людина перестає усвідомлювати внутрішні конфлікти, а також не пам'ятає травматичних подій минулого. Найчастіше витісняється те, що вона заподіяла іншим чи собі; те, що зробили інші, вона може пам'ятати добре. Так, якщо студент на іспиті списував, і викладач поставив за це незадовільну оцінку, вже наступного дня студент може не пам'ятати, чому має «2». Витіснені імпульси, однак, не втрачають своєї активності у несві­домій сфері і постають у вигляді сновидінь, жартів, обмовок тощо.

За своєю значимістю наступним механізмом є проекція— приписування власних соціально небажаних почуттів, бажань, прагнень іншим. Провина за свої недоліки або невдачі покла­дається на когось або на щось. Наприклад, студент, який отримав незадовільну оцінку на іспиті, пояснює це тим, що професор був надто прискіпливим до нього або погано пояснив цю тему на лекції. Проекція пояснює виникнення різноманітних соціальних стереотипів і установок.

Ідентифікація— це приписування собі рис інших людей. У цьо­му випадку, зрозуміло, приписуються лише позитивні якості. Так, студент, який потрапив у дуже «сильну» академічну групу, почи­нає себе вважати обізнаним у предметах, які вивчають.

У разі запереченнялюдина відмовляється визнавати, що відбу­лась неприємна або конфліктна ситуація. Часто заперечення

Розділ II

Персонологія

пов'язане з «втечею» у фантазії. Наприклад, студент, почувши, що він не склав заліку, вважає, що професор помилився і сплутав йо­го з кимось іншим. Цей механізм характерний для маленьких дітей і людей старшого віку зі зниженим інтелектом.

Раціоналізація— це логічне пояснення людиною таких вчинків і бажань, які засуджує суспільство. Цей механізм побудований або на хибній аргументації, або на спробі обезцінювання недоступного об'єкта. Наприклад, якщо дівчина не відповідає хлопцеві взаємністю, він починає себе переконувати, що вона зовсім несим­патична, до того ж нецікава у спілкуванні.

Реактивне утвореннястає механізмом психічного захисту тоді, коли людина демонструє дії, протилежні її справжнім переживан­ням. Спочатку неприйнятний імпульс придушується, а далі прояв­ляється зовсім протилежний. Наприклад, людина, яка поширює чутки, може всім говорити, як вона не любить, коли хтось їх поши­рює.

Під час регресіїлюдина повертається до більш ранніх форм поведінки. Дорослий починає себе поводити як молода людина, мо­лода людина — як дитина. Переважно людина повертається до того віку, коли вона почувала себе найбезпечніше. Наприклад, доросла людина може насупитися і не розмовляти, або відмовитись їсти.

Заміщенняє перенесенням дій із недоступного об'єкта на до­ступний. Наприклад, студент, який поконфліктував із викладачем, переносить своє роздратування на однокурсників або батьків. Заміщення часто виявляється у підвищеній дратівливості людини: незначні провокації з боку батьків спричинюють спалахи гніву «потерпілого» студента. Іноді заміщення спрямоване проти само­го себе, і людина почуває себе пригніченою, засуджує кожен свій

учинок.

Ізоляція— це блокування неприємних спогадів, переживань, їх недопуск до повного усвідомлення. Наприклад, студент забороняє сам собі думати про те, як минулої сесії «завалив» екзамен. Цем механізм може з часом спричинити роздвоєння особистості, наяв­ність в людини двох «Я».

Під час сублімаціїпсихотравмуюча ситуація змінюється настільки, що її можна виразити через соціально принятні думки і дії. Психічна енергія спрямовується в інше русло: мистецтво, на-

уку, громадську діяльність тощо. На думку 3. Фройда, сублімація є основним поштовхом для великих досягнень у науці, техніці, культурі. Наприклад, людина, яка переживає велике особисте го­ре, починає писати вірші або конструює новий прилад. Цей ме­ханізм розглядають як єдину конструктивну стратегію поведінки в ситуації психологічного дискомфорту.

Кожен раз, коли починають діяти захисні механізми, індивіду­ум використовує психічну енергію, в результаті чого обмежується гнучкість і сила «Я» людини. Дія захисних механізмів є доведен­ням слабкості особистості, того, що вона з чимось не справилась. Надмірне їхнє використання небажане для людини. Питання про визволення від механізмів захисту стало вагомою частиною само-актуалізації особистості А. Маслоу.

4.7. Самоактуалізація особистості

Незважаючи на всі життєві труднощі, люди прагнуть знайти своє місце в житті, максимально себе реалізувати. Тенденцію особис­тості до саморозвитку за допомогою взаємодії з об'єктивною дійсністю, використання своїх талантів і можливостей нази­вають самоактугалізацією. Сутність її полягає у здатності люди­ни розвинути себе, свої можливості, таланти, стати такою, якою во­на покликана бути. Процес самоактуалізації неперервний і потребує від особи постійних зусиль. Його кінцевою метою є віднайдення та­кого способу мислення і форм поведінки, які б могли розкрити осо­бу у всій повноті її можливостей. Актуалізуватися — значить става­ти реальним, існувавти кожну мить, а не лише в потенціалі.

Поняття самоактуалізації зазвичай розробляють у гуманіс­тичній психології. А. Маслоу вважав, що людина задовольняє свої потреби у самоактуалізації лише на 10 %, однак менше 1 % стають самоактуалізованими особистостями. Це пояснюється тим, що ба­гато людей просто не бачать свого потенціалу або мають страх пе­ред успіхом. На заваді стають також несприятливі соціальні та культурні чинники, а також потреба у безпеці. Процес росту потре­бує постійної готовності до ризику і помилок, а це збільшує страх і тривогу людини. Тому люди схильні зберігати свої звички і до­тримуватися стереотипів у поведінці. Реалізація ж наших потреб у самоактуалізації потребує відкритості новим ідеям і досвіду.

Розділ II

Персонологія

А. Маслоу описує вісім способів досягнення самоактуалізації: повністю віддаватися своїм переживанням, щоб розкрити свою сутність; відмовитися від загальноприйнятої поведінки; не боятися робити вибір; бути чесним і брати на себе відповідальність; бути гото­вим не подобатися іншим; прагнути виконувати свою справу доскона­ло; бути готовим до екстазу; не приховувати своєї справжної сутності. Психолог-гуманіст описує такі характеристики самоактуалізо-ваної людини;

S Ефективне сприйняття реальності. Вони більш об'єктивні і менш емоційні у сприйманні світу і не дозволяють надіям і стра­хам впливати на свою оцінку. Дійсність бачать такою, якою вона є, а не такою, якою їм би хотілось її бачити. Вони толерантніші до суперечностей і невизначеності, ніж більшість людей. Вони не бояться проблем і сумнівів.

S Прийняття себе, інших, природи. Вони приймають себе такими, якими вони є (це стосується як фізіологічної природи, так і психо­логічних якостей). Не є надмірно критичними до своїх недоліків, не обтяжені надмірним почуттям провини, сорому чи тривоги. Основні біологічні процеси організму (наприклад, вагітність, старіння) вва­жаються нормальним явищем і не спричинюють страждання. Вони переносять слабкості інших і не бояться їхньої сили.

S Безпосередність, простота, природність. У їхній поведінці відсутня штучність і бажання справити враження. Вони можуть бути терпимими до різноманітних недоречностей, однак, коли вимагає ситуація, стають непримиримими навіть під загрозою засудження з боку оточуючих.

■S Центрованість на проблемі. Самоактуалізовані особистості не є зосереджені на своєму «Я», а на задачах і обов'язках, які вва­жають метою свого життя. Вони живуть, щоб працювати, а не пра­цюють, щоби жити. Вони цікавляться філософією та етикою і вміють відрізнити головне від другорядного у житті.

S Незалежність: потреба в усамітненні. Вони відчувають необхідність у недоторканості свого внутрішнього життя і самот­ності. Цю незалежність не завжди розуміють і приймають інші. Тому оточуючі їх можуть вважати байдужими, некомунікабельни­ми, високомірними і холодними. Однак, насправді вони є самодо­статніми людьми, які мають власний погляд на ситуацію.

S Автономія: незалежність від культури та оточення. Вони вільні у своїх діях, незалежно від фізичного і соціального оточен­ня. Ця автономія дає їм змогу покладатися на власний потенціал. Мають високорозвинене самоуправління і свободу волі. Вони ак­тивні, відповідальні і самодисципліновані. Достатньо сильні, щоб не піддатися впливові інших. Тому такі люди не прагнуть високо­го статусу і популярності.

•S Свіжість сприймання. Мають здатність гідно оцінити навіть звичайні події в житті, при цьому відчуваючи новизну і задоволен­ня. Вони подекуди скаржаться на нецікаве життя. їхній суб'єктив­ний досвід дуже багатий.

•S Містичні переживання. Самоактуалізовані люди пережива­ють моменти сильного хвилювання і високого напруження, які чергуються з моментами блаженства і спокою. За своєю суттю ці вершинні переживання є релігійними. У такі моменти людина відчуває гармонію зі світом і виходить за межі свого «Я».

S Громадський інтерес. Вони мають щире бажання, щоб інші люди удосконалили себе. Мають до всього людства співчуття, симпатію і любов.

S Глибокі міжособистісні відносини. Вони прагнуть глибших міжособистісних відносин, ніж інші люди, хоча коло їхніх друзів невелике. Перевагу надають людям із подібним характером. Особ­ливу ніжність відчувають до дітей.

S Демократичний характер. У них немає упереджень, і тому вони поважають інших людей, незалежно від того, до якої раси, національності, релігії, статі вони належать, який їхній вік, професія чи соціальний статус. Вони готові вчитися в інших, не показуючи при цьому зверхнього ставлення.

S Розмежування засобів і цілей. У повсякденному житті самоакту­алізовані особистості більш визначені, послідовні і тверді стосовно того, що добре, а що ні, ніж звичайні люди. Вони дотримуються мо­ральних і етичних норм, хоча дуже небагато з них є релігійними в ор­тодоксальному сенсі цього слова. Розмежовуючи засоби і цілі діяль­ності, вони надають перевагу засобам, тобто вони отримують більше задоволення від самого процесу діяльності, аніж від досягнутої мети.

S Філософське почуття гумору. Якщо звичайні люди отриму­ють задоволення, висміюючи чи принижуючи когось, то самоакту-

Розділ II

Персонологія

алізовані особистості можуть висміювати людство загалом, що викликає лише посмішку інших. Через це такі люди здаються до­волі стриманими і серйозними.

S Креативність. Усі без винятку самоактуалізовані особистості здатні до творчості, яка відрізняється природністю і спонтанністю. Ця креативність присутня у повсякденному житті й не обов'язко­во пов'язана з живописом, поезією чи музикою.

■S Опір тиску культури. Самоактуалізовані люди знаходяться у гармонії зі своєю культурою, зберігаючи водночас певну внут­рішню незалежність від неї. Вони автономні й впевнені у собі, і то­му їхнє мислення і поведінка не піддаються соціальному та куль­турному тиску. Це, однак, не означає, що вони антисоціальні. Не витрачаючи енергії на боротьбу з існуючими звичаями і правила­ми, такі люди можуть бути надзвичайно незалежними, коли йдеть­ся про їхні основні цінності.

З наведеної вище характеристики самоактуалізованої особис­тості може скластися враження, що ці люди — ідеали. А. Маслоу, однак, відзначав, що вони не мають бути наділені всіма характери­стиками і що, як і всі інші люди, підвладні неконструктивним і по­ганим звичкам, можуть бути впертими, дратівливими, егоїстични­ми. Можуть поводити себе так, що це ображає інших людей. Однак, незважаючи на всі ці недосконалості, самоактуалізовані люди знаходяться на вершині розвитку особистості і є зразком психічного здоров'я людини.

Індивід — це людина як представник виду Homo Sapiens. Індивідуальність — це сукупність неповторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей. Соціалізова­ного індивіда, який свої якості набуває у соціокультурному середо­вищі у процесі сумісної діяльності та спілкування з іншими людьми, називають особистістю. Ядром особистості є «Я-концепція», або «Я-образ».

Основними теоретичними напрямами психології особистості є психоаналітична, біхевіоральна, гуманістична, диспозиційна, діяльнісна. У психоаналітичній теорії підкреслено роль несвідомої сфери в житті особистості; в біхевіоральній — вплив зовнішнього середовища; у гуманістичній — сутність особистості вбачають у її

самовдосконаленні; диспозиційна — спирається на те, що всі люди мають неповторні стійкі риси особистості; діяльнісна — виходить з того, що вирішальним чинником формування особистості людини є її діяльність, яка керується системою мотивів.

Потреби — це переживання людиною необхідності у чомусь, що стає джерелом її активності. Потреби особистості мають ієрархічну природу і поділяються на фізіологічні, особистої безпеки, філіації, самоповаги і самоактуалізації.

Мотиви — це спонукання до діяльності, пов'язані із задоволен­ням певних потреб. Вони можуть бути неусвідомленими (потяги та установки) та усвідомленими (інтереси, прагнення, переконан­ня). Система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини, називається мотивацією. Вона може бути як зовнішньою, так і внутрішньою.

Соціально-історичне значення для суспільства і особистіший смисл для індивіда певних явищ навколишнього світу, називається цінностями. Цінності як суспільний феномен слід відрізняти від ціннісних орієнтацій як особистісного феномену. Ціннісні орієнтації — це вибіркова, відносно стійка система спрямованості інтересів і потреб особистості, напрямлена на певний аспект соціальних цінностей.

Особистість людини формується у результаті соціалізації — засвоєння індивідом суспільно вироблених норм та правил поведінки та інтерналізації — перетворення засвоєних норм і правил у власні ціннісні орієнтації людини. Сенситивні періоди — це такі періоди онтогенезу, в які організм стає особливо чутливим до певного роду впливу навколишньої дійсності. Критичні періоди є найменш спри­ятливими періодами психічного розвитку людини, коли знижується темп просування, з'являються конфлікти з оточенням, людина стає «важкою».

Для збереження цілісності «Я-образу» існує особлива регуля­тивна система — механізми психічного захисту. До них належать витіснення, проекція, ідентифікація, заперечення, раціоналізація, реактивне утворення, регресія, заміщення, ізоляція та сублімація. Упродовж життя люди прагнуть самоактуалізації — тенденції ор­ганізму до саморозвитку за допомогою взаємодії з об'єктивною дійсністю, використання нею своїх талантів, можливостей тощо.

Розділ II

Персонологія

Список літератури

Енергетичні характеристики виражаються у таких рисах тем­пераменту, як активність, сенситивність і витривалість. Активність свідчить про загальний енергетичний рівень по­ведінки і відіграє найважливішу роль у структурі темпераменту. її визначають кількість і якість взаємодії людини з навколишнім

Розділ II

Персонологія

середовищем: фізичним і соціальним. За цим параметром людина може бути активною і пасивною, ініціативною і спокійною тощо. Про активність людини судять на основі запланованих, а не випад­кових дій людини. Найчастіше вона виявляється на моторному і мовленнєвому рівнях. Сенситивність характеризує ступінь сен­сорної чутливості до подразників і навколишніх подій загалом. Вона визначається на основі того, яка мінімальна сила зовнішніх впливів спричиняє психічну реакцію людини. Підвищена сенси­тивність супроводжується високою тривожністю, страхом перед новими ситуаціями і людьми. Такі люди нерішучі і сором'язливі. Витривалість пов'язана з мірою працездатності людини.

Часові характеристики виражаються у таких рисах темпера­менту: рухливість, стійкість і жвавість. Рухливість — це швидкість, з якою людина переходить від однієї діяльності до іншої, особливо якщо вона пов'язана з переходом від активності до спокою, і на­впаки. Стійкість характеризує постійність і сталість поведінки лю­дини. Це здатність довго витримувати зовнішній вплив, виявляю­чи наполегливість, твердість, непохитність у намірах, поглядах, вчинках. Жвавість — це швидкість і легкість перебігу психічних процесів і поведінкових реакцій.

Афективною характеристикою є реактивність — сила ми­мовільної емоційної реакції на зовнішні і внутрішні подразники. Це реакція людини на випадкові обставини, а не заздалегідь запла­новані дії. Реактивність може свідчити про емоційну збудливість, вразливість, імпульсивність людини та ін.

Крім зазначених рис темпераменту у працях психологів відзна­чається також роль екстраверсії-інтроверсії та пластичності-ригідності. Екстраверсія (від лат. extra — зовні; versio — звертати, видозмінювати) характеризує спрямованість особистості на довкілля й інших людей; реакції і діяльність людини залежать від її зовнішніх вражень, які виникають у цей момент. Інтроверсія (від лат. intro — всередині; versio — звертати, видозмінювати) характе­ризує фіксацію особистості на себе, свої переживання і думки; поведінка людини залежить від спогадів, уяви, думок, спрямова­них на минуле і майбутнє. Пластичність — це гнучкість і легкість, з якою людина пристосовується до нових умов; ригідність — не­чутливість до змін, які відбуваються у довкіллі.

Риси темпераменту є найстійкішими індивідуально-типо­логічними особливостями людини. Вони виявляються з перших днів життя, тобто є вродженими; зберігаються тривалі роки, часто все життя, тобто є сталими; демонструються у різних ситуаціях, тобто не залежать від виду діяльності людини. Доказом цього є спостереження за темпераментом монозиготних близнюків, які мають однаковий генотип. Після їхнього розлучення з'ясувалось, що різні умови вихованя (у випадку, якщо ці умови були нормаль­ними) практично не змінили їхнього темпераменту.

Незважаючи на сталість рис темпераменту, у різному віці вони виявляються по-різному, бо у дитячо-підлітковому і похилому віці індивідуально-типологічні риси людини «маскуються» її вікови­ми особливостями. Так, до 7-8 років діти швидко стомлюються, вони надзвичайно рухливі та емоційні. Це нагадує деякі риси ме­ланхоліків. До 12 років спостерігаємо неврівноваженість нервової системи з переважанням збудження. Ці риси найчастіше трапля­ються у холериків. Після 75 років люди похилого віку стають інертними з високою чутливістю нервової ситсеми. Така поведінка подібна до поведінки меланхоліків. Крім того, риси темпераменту можуть «замасковуватися» індивідуальними рисами, набутими упродовж життя.

5.2. Теорії темпераменту

Учення про темперамент має довгу і складну історію. Воно знайоме людству вже понад 25 століть. Найбільшої популярності набули гуморальна, конституційна, фізіологічна і регуляторна те­орії темпераменту.

Гуморальна теорія

У V ст. до н. є. грецький лікар Гіппократ зробив спробу з'ясу­вати, чим зумовлені індивідуальні відмінності перебігу фізичних і душевних захворювань. Він висловив думку, що різні стани ор­ганізму, а також індивідуальні відміності у поведінці людей зале­жать від пропорцій, в яких змішані основні рідини, або «соки», ор­ганізму: кров, слиз, жовта жовч і чорна жовч. Якщо переважає кров (лат. sanguis), людина є сангвіником, слиз (гр. phlegma) — флегматиком, жовта жовч (гр. chole) — холериком, чорна жовч (гр. melaina chole) — меланхоліком. Так зародилась гуморальна (від лат.

Розділ II

Персонологія

humor — рідина) теорія темпераменту. Слід зазначити, що Гіппо­крат не пов'язував темперамент із психічною діяльністю людини; він говорив про темперамент окремих органів, наприклад, серця чи печінки.

Думка про те, що переважання крові, жовчі та інших рідин яки­мось чином пов'язані з психічними властивостями людини, з'яви­лась значно пізніше. її висловив давньоримський анатом і лікар Гален (II ст. до н.е), який розробив першу типологію темпера­ментів. У майбутньому запропоновані ним дев'ять типів темпера­менту античні медики звели до чотирьох.

До середини XVIII ст. анатомо-фізіологічні основи темпера­менту вбачались у будові та функціонуванні кровоносної системи. Спроба узагальнити та систематизувати знання про темперамнт належала німецькому філософу і математику J. Канту («Антро­пологія», 1789). Основою темпераменту, як і його попередники, він вважав хімічний склад крові, тобто поділяв позицію прихиль­ників гуморальної теорії. Концепція про залежність динаміки по­ведінки від «рідин» організму частково підтверджена і у сучасних дослідженнях ендокринології і психофармокології.

Теорія Гіппократа-Гал єна була провідною у науці до початку XX ст. Під впливом конституційних відмінностей між людьми, які було виявлено в антропології і психіатрії, а також їхні схильності до психічних захворювань, почали з'являтися концепції, що пов'язували темперамент із будовою тіла.

Конституційна теорія

Лідерами конституційної теорії темпераменту є німецький психіатр Е. Кречмер і американський учений У. Шелдон. У 1921 р. Е. Кречмер видав працю «Будова тіла та характер», у якій на ос­нові клінічних спостережень висунув припущення, що люди ма­ють чотири типи будови тіла, або чотири конституційні типи:

1. Лептосоматики (від гр. leptos — слабкий; soma — тіло). Це тендітні, високі на зріст люди, зі слабкою мускулатурою. Мають вузькі плечі, витягнуте обличчя, довгі худі ноги. Крайня вира-женість цього типу — астеніки.

2. Пікніки (від гр. pyknos — товстий, повний). Це повні люди, які мають малий або середній зріст, широкі груди, великий живіт, круглу голову і коротку шию.

3. Атлетики (від гр. athlon — боротьба, сутичка). Це люди з міцною будовою тіла, середні або високі на зріст. Мають сильно розвинену мускулатуру, широкі плечі, вузькі стегна.

4. Диспластики (від гр. dys — погано; plastos — сформований). Будова тіла неправильна, диспропорційна.

Кожен із цих типів має вроджену схильність до певного психічного захворювання і типу темпераменту. Отже, Е. Кречмер вирізнив три типи темпераменту: шизотиміка, циклотиміка та іксотиміка. Шизотиміки мають астенічну будову тіла, вони зану­рені в себе, замкнуті, погано пристосовані до оточення. Проявля­ють схильність до надмірних абстракцій. Шизотиміки схильні до захворювання шизофренією. Циклотиміки мають пікнічну будову тіла. Вони комунікабельні, відкриті, реалістично дивляться на світ, характеризуються різкою зміною настрою. Схильні до цикло­тимії. Іксотимікам притаманна атлетична будова тіла. Вони мало вразливі, зациклюються на дрібницях, стримані у жестикуляції. Схильні до епілепсії.

На той час, як у Західній Європі набувала популярності типо­логія Е. Кречмера, у 40-х роках XX ст. в Америці поширилась конституційна концепція У. Шелдона, на яку значною мірою вплинули соціальні стереотипи американської культури того часу. В основу покладено поняття соматотипу, який визначається за допомогою трьох параметрів:

1. Ендоморфізм ( від гр. endos — всередині; гр. morfis — вид, фор­ма). Переважає розвиток внутрішніх органів, надлишок жирової тканини у будові тіла. Зовнішній вигляд справляє враження м'якості та округлості, опорно-рухова система розвинена слабо.

2. Мезоморфізм ( від гр. mezos — середній; гр. morfis — вид, фор­ма). Опорно-рухова система розвинена добре. Сильне міцне тіло.

3. Ектоморфізм ( від гр. ektos — зовні; гр. morfis — вид, форма). Слабкі м'язи, довгі руки і ноги. Тендітна будова тіла. М'язи слабо виражені.

Встановивши відповідність між типами тілобудови і динамічними особливостями людини, У. Шелдон запропонував такі три типи темпераменту: вісцеротоніки (від лат. viscera — нут­рощі), соматотоніки (від гр. soma — тіло), церебротоніки (від лат. cerebrum — мозок).

Розділ II

Персонологія

Вісцеротонікам характерний ендоморфізм. Вони розслаблені у своїй поставі і рухах, мають заповільнену реакцію на зовнішні под­разники, добрий сон. Люблять комфорт і отримують задоволення від вживання їди. Зі всіма привітні, легкі і м'які у спілкуванні, люблять компанії, активно включаються у громадське життя. Емоційно рівні і терпимі до інших. Відсутня непрогнозована по­ведінка. Орієнтуються на сім'ю і дітей. У важкі хвилини відчува­ють потребу в людях. Соматотонікам характерний мезоморфізм. їх характеризує різка поведінка і жорстокість. Впевнена постава і рухи, схильні до фізичної діяльності, енергійні. Отримують задо­волення від руху. В товаристві поводять себе галасливо, доміну­ють, схильні до ризику і пригод, рішучі, хоробрі, агресивні. Неспівчутливі, легко переносять біль. Бояться замкнутого просто­ру. У важкі хвилини мають потребу діяти. Церебротонікам харак­терний ектоморфізм. Постава скута, рухи загальмовані. Підвище­на швидкість реакцій. Поганий сон, хронічна втома. Схильні до усамітнення, розмірковування. Замкнуті, некомунікабельні, емоційно загальмовані. У товаристві поводять себе тихо або непрогнозовано. Мають надмірну чутливість до болю, страх кон­тактів із людьми і відкритого простору. Орієнтуються на людей похилого віку. У важкі хвилини відчувають потребу усамітнитися.

Сучасна наука стверджує, що особливості будови тіла самі по собі не визначають динамічних особливостей поведінки людини. Отже, конституційна теорія темпераменту з експериментальної точки зору недостатньо обґрунтована. Однак від зовнішнього ви­гляду людини може залежати її поведінка. У психіатрії описано випадки хворобливого уявлення щодо фізичного дефекту — дис-морфофобія. Особливо часто воно виявляється у підлітково-юнацькому віці. Молоді люди вважають, що в них, наприклад, над­то довгий ніс або що вони надто повні. В результаті починають уникати товариства, збіднюється коло їхнього спілкування. Вони годинами простоюють перед дзеркалом, вишукуючи пози, у яких їхні «дефекти» менш помітні. В результаті можуть настати розла­ди самосвідомості і руйнування «Я-бразу».

Фізіологічна теорія

Фізіологічну теорію темпераменту запропонував російський фізіолог /. П. Павлов у 30-х роках XX ст. Вивчаючи умовно-рефлек-

торні реації собак, він зі своїми співробітниками звернув увагу на відмінності у їхній поведінці. В одних тварин умовні рефлекси утво­рювались швидко, однак так само швидко і зникали; в інших — повільно, однак зберігались на значно довший час. І. П. Павлов ви­сунув припущення, що в основі цих особливостей поведінки лежать три основні властивості нервової системи: сила, врівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування. Сила визначається працездатністю нервової системи і виявляється у здатності витри­мувати сильні подразники. Якщо людина тривалий час, не втомлю­ючись, витримує сильне збудження, може довго перебувати у шумній компанії, вона має сильний тип нервової системи; якщо ж незначний подзразник викликає перевтому людини, сонливість, — то слабкий тип. Врівноваженість — це баланс між збудженням і гальмуванням. Якщо в людини немає великої різниці між збуджен­ням і гальмуванням, вона є спокійна, приймає обдумані рішення, то в неї врівноважена нервова система; якщо ж між збудженням і галь­муванням велика різниця, наприклад, переважає збудження, і тому людина є надмірно імпульсивна, дратівлива, тривожна, то вона має неврівноважену нервову систему. Рухливість — це швидкість, з якою збудження переходить у гальмування, і навпаки. Люди з рух­ливою нервовою системою легко переключаються з однієї роботи на іншу, легко переходять зі стану активності у стан спокою, і навпаки. При інертній нервовій системі людині важко перейти з однієї справи до іншої; зранку їй важко прокинутись, а увечорі заснути.

Ці властивості утворюють певні комбінації, що зумовлює чоти­ри загальні типи нервової системи і, на думку І. П. Павлова, відповідні їм чотири типи темпераменту:

1. Сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи — сангвінічний темперамент.

2. Сильний, неврівноважений, рухливий тип нервової систе­ми — холеричний темперамент.

3. Сильний, врівноважений, інертний тип нервової системи — флегматичний темперамент.

4. Слабкий, неврівноважений, інертний тип нервової системи — меланхолічний темперамент.

Типи нервової системи І. П. Павлов назвав генотипами, вважав їх вродженими і недостатньо схильними до змін під впливом ото-

Розділ II

Персонологія

чення. Подальші розроблення фізіологічної теорії темпераменту показали, що не завжди кожному із чотирьох типів нервової систе­ми відповідає зазначений тип темпераменту. Крім того, є факти, які свідчать про опосередковану залежність типу темпераменту і від анатомо-фізіологічних особливостей організму загалом.

Дослідження, які провели наприкінці 50-х років XX ст. Б. М. Теплое і В. Д. Небиліцин показали, що існує не три, а більше основних властивостей нервової системи. Зокрема, було виявлено динамічність, лабільність та інші властивості. Динамічність — це швидкість і легкість утворення умовних рефлексів; лабільність — швидкість виникнення і перебігу процесів збудження і гальмуван­ня. З'ясувалось також, що існують не лише загальні, а й парціальні властивості нервової системи, які також впливають на темпера­мент. Тому положення про те, що тип нервової системи є фізіологічною основою темпераменту вже не відповідає сучасним науковим досягненням.

Регуляторна теорія

Регуляторну теорію темпераменту запропонував у другій поло­вині XX ст. польський психолог Я. Стреляу. Вона ґрунтується на традиціях Павлова. Темперамент тут розуміється як сукупність стабільних властивостей (енергетичних, часових і афективних), які визначаються особливістю нервової і гуморальної систем. При цьому взято до уваги особливості як центральної, так і автономної нервової системи.

Вважають, що механізми темпераменту закладено від народ­ження і можуть частково змінювтися в результаті фізіологічного дозрівання і впливу середовища.

53. Типи темпераменту та їхня психологічна характеристика

Поєднання закономірно пов'язаних між собою рис темпера­менту називають типом темпераменту.В психології традиційно використовують типологію Гіппократа- Галена, виділяючи сангвініка, холерика, флегматика і меланхоліка. Схематично це зо­бражено на рис. 1.

Рис. 1. Схематичне зображення типів та рис темпераменту (за Г. Айзенком, 70-ті роки XX ст.) Типи: М — меланхолік, X — холерик, С — сангвінік, Ф — флегматик; Ознаки: екстровертований-інтровертований; стійкий-нестійкий Даючи психологічну характеристику типам темпераменту, слід пам'ятати, що цей поділ є умовний. Типовим для кожного типу є крайні його полюси і співвідношення між різними рисами. Водно­час «чисті» темпераменти у житті майже на трапляються. У більшості людей поєднуються риси різних темпераментів, а особ­ливо яскраво після того, як дитина оволодіває усним мовленням, тобто після 2-2,5 років. Також не слід говорити про «добрий» чи «поганий» темперамент: в кожному типі є як сильні, так і слабкі сторони.

5.3.1. СангвінікиСангвініки — це люди, які мають сильну, врівноважену і рухли­ву нервову систему. Вони активні, комунікабельні, легко адапту­ються до нових умов. Товариські, швидко розуміються з людьми, легко встановлюють з ними добрі стосунки. У колі друзів веселі, життєрадісні, оптимістичні. За спрямованістю — екстраверти.

Розділ II

Персонологія

/. Кант називав сангвініків людьми веселої вдачі, безтурботни­ми і повними надій, які завжди сподіваються на успіх. На його думку, вони є поганими боржниками, бо обіцяють, але не дотриму­ють свого слова.

Сангвініки емоційні, з виразною мімікою і пантомімікою, яку легко контролювати. Мовлення голосне, чітке, швидке, з правиль­ними інтонаціями. Під час бесіди активно жестикулюють, голосно сміються. Почуття виникають дуже легко, так само легко зміню­ються і є, як правило, неглибокі. Сьогодні вони радісні, безтур­ботні і палко закохані, завтра — сумні, занепокоєні і можуть забу­ти про своє палке кохання. Однак, загалом удачі і неприємності переживаються легко і тому в сангвініків переважає добрий настрій і є добре розвинене почуття гумору.

Сангвініки охоче беруться за нову справу, однак їхня діяльність продуктивна лише тоді, коли робота їх захоплює. Якщо стає нецікаво, робота монотонна, вони закидають справу, не доводячи до кінця. Під час роботи легко переключають увагу, однак мало ча­су приділяють підготовчим і контрольним діям (наприклад, підго­товці до роботи, виправленням, доповненням тощо). Рідко плану­ють свою роботу, а якщо й мають план, не дотримуються його строго, часто відволікаються через дрібниці. Сангвініки легко схоплюють все нове, однак їхні інтереси слабкі, мінливі й постійно потребують нових вражень.

Отже, для сангвініка сильною стороною є те, що вони життєрадісні, швидко засвоюють новий матеріал, «хапаючи» його «на льоту». Вони придатні до роботи з сильними і несподіваними подразниками. Під час відповідальних змагань, конкурсів показу­ють вищі результати, ніж під час навчання і тренування. Слабкою стороною є те, що вони переоцінюють себе і свої можливості, час­то відволікаються від основної справи, не є достатньо зосереджені, в них нестійкі інтереси і почуття, можуть бути легковажні й по­верхневі. Сангвініки не можуть протягом тривалого часу викону­вати роботу, яка потребує наполегливості, стійкості уваги і терпіння. Через швидкість дій можуть припуститись помилок. Тому в них слід виховувати посидючість і зосередженість, підтри­мувати стійкий інтерес до справи.

При спілкуванні зі сангвініками можемо рекомендувати на­ступне. Вимоги до них мають бути максимальними, але справедли-

вими. Слід виявляти до них довіру і давати вихід їхній внутрішній енергії, спрямовуючи на корисні справи. Недоцільно доручати мо­нотонну роботу, бо від неї сангвініки втомлюються, однак розпоча­ту роботу потрібно навчити виконувати до кінця. Для цього можна використовувати додаткову мотивацію. Доцільно виховувати терпіння і цілеспрямованість, навчити дорожити дружбою.

Холерики

Холерики сильні, рухливі і неврівноважені люди з переважан­ням збудження над гальмуванням. їм характерний високий рівень активності, енергійності і наполегливості. За спрямованістю — ек­страверти. Люблять бути в центрі уваги. У спілкуванні конфліктні і непоступливі. Бувають нетерплячими, нестриманими, запальни­ми, у стосунках з оточуючими — різкими і надмірно прямолінійни­ми, їм бракує витримки. Однак в їхньому гніві немає ненависті, і вони люблять інших тим сильніше, чим швидше вони їм поступа­ються. /. Кант пише, що холерики охоче стають начальниками, які не люблять самі працювати, а лише керувати.

Це емоційно нестійкі люди. Емоції і почуття швидко виника­ють, але так само швидко можуть і зникнути. Експресія яскраво виражена. Мовлення квапливе, переривчасте, напружене. Жвава міміка, виразна жестикуляція, різкі та енергійні рухи. Свої радості, болі, смуток переживають глибоко. Часто знаходяться під впли­вом сильних пристрастей і афектів. У такому стані можуть вчини­ти необдуманий вчинок, про який будуть жалкувати. Мають спокій лише під час найнапруженішої діяльності.

Холерикам характерна циклічність у поведінці: можуть завзято працювати, переборюючи труднощі, і раптом усе лишити. Цьому сприяє швидка зміна інтересів. Якщо інтереси серйозні, можуть бути енергійними, ініціативними, принциповими, здатними до ви­сокої концентрації уваги. Якщо ж немає інтересу, демонструють афективні переживання, дратівливість і нестриманість. Так само як сангвініки, мало часу приділяють підготовчим і контрольним діям і рідко планують свою роботу.

Отже, сильною стороною холериків є те, що вони легко концент­рують свою увагу, особливо у стресовій ситуації, є активними, швидкими, енергійними. Можуть працювати із сильними і не­сподіваними подразниками, зокрема, у непрогнозованих ситуаціях.

Розділ II

Персонологія

В умовах змагання і конкуренції покращують свої результати. Ма­ють організаторські здібності. Мають здатність легко утворювати навички і звички. Слабкою стороною є їхня схильність до порушен­ня дисципліни і конфліктність, а також нестриманість, різкість, афективність, слабкість самоконтролю в емоціогенних ситуаціях. Через швидкість дій можуть припускатись помилок.

У роботі з холериками рекомендовано захопити їх цікавою справою і давати доручення; навчити бути стриманими; привчати до більш спокійної і рівномірної роботи; спрямовувати їхню ак­тивність у належне русло. У спілкуванні з холериками слід раціонально використовувати їхню енергію, не гальмувати актив­ності у формі прямих заборон, спілкуватися спокійно і впевнено. Якщо це дитина, ні в якому разі не карати, забороняючи її активність (наприклад, постій, посиди). У зв'язку зі схильністю холериків до агресії, виховувати співчуття.

Флегматики

Флегматики сильні, врівноважені та інертні. Мають низький рівень активності поведінки, повільні, посидючі, спокійні, стри­мані, рівні, наполегливі, м'які. Зберігають спокій навіть у важких життєвих ситуаціях. Адекватно реагують на вплив зовнішнього се­редовища, проте не можуть швидко реагувати на зміни середови­ща, їм властиве однакове ставлення до інших, товариськість, але низька комунікабельність. За спрямованістю — інтроверти. /. Кант відзначав, що у повсякденному житті флегматика часто називають або філософом, або пролазою.

Почуття виникають повільно, але вирізняются силою, глиби­ною, постійністю, тривалістю і стриманістю у зовнішніх проявах. Вони є терпеливі і рідко скаржаться. Не схильні до афектів. Не­говіркі, мовлення повільне, спокійне, із паузами. Голос тихий, неви­разний. Жестикуляція і міміка дуже бідні. Вміють контролювати свої емоції. Тому їх важко роздратувати і вони рідко «виходять із себе».

Флегматики не схильні до зміни оточення, до частого переходу з однієї роботи на іншу. У діяльності проявляють серйозність, про­думаність, наполегливість. Працюють зосереджено, завжди дово­дять справу до кінця. Завдання виконують рівномірно і точно, но­ву інформацію засвоюють повільно, однак ґрунтовно і надовго.

Характеризуються стійкими інтересами. Роботу планують і строго дотримуються плану. Перш ніж прийняти рішення, довго його об­думують. Мають стійку увагу, однак її переключення дещо уповільнене.

Отже, сильною стороною флегматиків є їхня дисципліно­ваність, стабільність, регулярність і систематичність у роботі, вит­римка, пунктуальність. Слабкою стороною є повільність дій, інертність, млявість, зовнішня байдужість, погане переключення уваги. Вони часто затримуються із здачею роботи, а їхні стереоти­пи важко перебудувати. Флегматики також не придатні до роботи з сильними і несподіваними подразниками.

Флегматикам рекомендовано давати більше часу для виконан­ня тих чи інших завдань, а переключати від однієї звичної дії до іншої слід поступово. Можна давати додатковий інструктаж з при­воду роботи, яку вони виконують, уникати доручень, пов'язаних із високим темпом діяльності. Ні в якому разі не нарікати на повільність і некмітливість. Вітати кожен вияв ініціативності і самостійності. Доцільно стимулювати вияв щирих почуттів.

Меланхоліки

Меланхоліки характеризуються слабкою, неврівноваженою і інертною нервовою системою. Мають низький рівень активності, стримані, переживають страх перед новою ситуацією. Потрапляю­чи в нові умови, вони губляться. Тому важко переносять зміну ото­чення. Є замкненими, сором'язливими, нерішучими, боязкими, уникають спілкування з малознайомими людьми. Не люблять но­вих знайомств і галасливих компаній. За спрямованістю вони інтроверти. І. Кант називав меланхоліків людьми похмурої вдачі, які насамперед звертають увагу на життєві труднощі.

Меланхоліки є дуже вразливі люди, часто ображаються; їхні почуття вирізняються повільністю перебігу і тривалістю. Глибоко переживають будь-яку подію у житті, особливо образи і невдачі, однак, на відміну від холериків, своє горе носять в собі, зовні не по­казуючи переживань. Рухи стримані, мовлення пригальмоване, тихе, іноді переходить у шепіт. Постійні у своїх прихильностях. Якщо вони когось полюблять, то розрив є великою трагедією для них. Будуть страждати, однак не наважаться на той чи інший учи­нок.

Розділ II

Персояологія

Тривале і сильне напруження, а також все нове і незвичне вик­ликає сповільнену дію, а потім і її припинення. Однак у звичній і спокійній обстановці почувають себе добре і працюють продук­тивно. Свою роботу планують. При цьому рішення приймають обережно. Багато часу приділяють підготовчим і контрольним діям (наприклад, підготовці до роботи, виправленням, доповнен­ням тощо). Під час роботи їхня увага легко відволікається і зосере­джується лише на нетривалий час. Мають стійкі, сильно виражені інтереси, які змінюються повільно.

Отже, сильною стороною меланхоліків є їхнє співчуття і ро­зуміння проблем інших людей. Вони «глибокі» та стійкі у почут­тях, здатні вловлювати такі деталі, що недоступні іншим людям. Добре виконують монотонну роботу Слабкою стороною мелан­холіків є їхня надмірна вразливість, занурення у власні пережи­вання, сором'язливість, замкнутість, відчуженість, повільність, швидка втомлюваність. Вони важко переносять сильні і не­сподівані подразники. Під час змагань показують гірші результа­ти. Меланхолікам, так само як і флегматикам, слід давати більше часу для виконання тих чи інших завдань. їм необхідне спокійне, сприятливе оточення, тактовність, чуйність і доброзичливість у відносинах, поступовий перехід від однієї діяльності до іншої.

У роботі з меланхоліками рекомендовано дотримуватися принципу поступовості. Виявляти співчуття і розуміння стану лю­дини. Морально підтримувати при зміні оточення. Схвалювати найменший вияв активності. Виховувати почуття власної цінності. Навчити планувати свою діяльність, розумно роз­поділяючи час між роботою і відпочинком.

5.4. Вплив темпераменту на діяльність людини

У психології завжди було актуальним питання про те, чи впли­ває темперамент людини на її життєвий успіх: по-перше, на особи­сте життя; по-друге, на трудову діяльність.

Під час спілкування з людьми слід пам'ятати, що темперамент є стійкою індивідуально-психологічною особливістю людини і тому змінити його практично неможливо. Під впливом довкілля здебільшого лише посилюються або послаблюються окремі риси

темпераменту, не змінюючи при цьому його типу. Тому, знаючи сильні і слабкі сторони свого темпераменту, можна навчитися не показувати окремі його прояви, наприклад, надмірну міміку і жес­тикуляцію, сором'язливість, образливість тощо. Цьому може на­вчитися людина з будь-яким темпераментом. Значною мірою це за­лежить від морально-вольових якостей характеру.

Лише в окремих випадках, здебільшого у ранньому дитинстві, під впливом сильних фізичних і психічних травм, важких інфекційних захворювань та інших чинників в результаті змін ви­щої нервової діяльності спостерігають зміни і типу темпераменту.

До людей з різними типами темпераменту, відповідно, потрібне і різне ставлення. Так, покарання, догана, погана оцінка може по­зитивно вплинути на холериків, які мають сильну нервову систе­му. У цьому випадку негативне підкріплення може стимулювати їх виправитися.

Однак, на меланхоліків це може впливати протилежно: вони стають пригніченими, знижується їхня працездатність, може ви­никнути депресія. Зазначений вище тип реагування на негативне підкріплення є найімовірніший, однак не обов'язковий. Чи люди­на вчинить саме так чи по-іншому в кінцевому результаті залежа­тиме від її характеру.

З практичного погляду актуальним є питання про те, чи темпе­рамент накладає обмеження на види діяльності. Загалом, можна стверджувати, що такого обмеження немає, і людина з будь-яким темпераментом може досягти значних успіхів у житті, а може і не реалізувати своїх потенційних можливостей. Однак, якщо про­фесії накладають жорсткі вимоги до швидкості, темпу і ритму роботи, такі обмеження виникають. Наприклад, диспетчер аеро­порту чи атомної електростанції, пілот-випробувач потребують сильного і рухливого типу нервової системи, які характерні сангві­нікам і холерикам. Навпаки, акторам, музикантам необхідна емоційна чутливість, що більш притаманно меланхолікам. Проте для більшості професій риси темпераменту не відіграють вирішальної ролі, і їхні недоліки можна компенсувати індивіду­альним стилем діяльності людини. Слід пам'ятати, що в умовах сумісної діяльності риси темпераменту більш суттєво впливають на кінцевий результат, ніж коли людина прцює наодинці.

Розділ II

Персонологія

Отже, відмінності за темпераментом — це насамперед відмінності за своєрідністю динамічних проявів психіки, а не за рівнем її можливостей. Особливості темпераменту зумовлюють шляхи і способи роботи, а не рівень досягнень. Тому темперамент не визначає соціальної цінності і морально-вольових якостей лю­дини. Вони залежатимуть від характеру.

afe * * # #

Темперамент є індивідуально своєрідною, природно зумовленою сукупністю відносно стійких динамічних виявів психіки людини, які характеризують спосіб її поведінки. Він пов'язаний з трьома основ­ними характеристиками поведінки: енергетичними, часовими та афективними. Ця поведінка відбувається по-різному, залежно від таких провідних рис темпераменту, як активність, сенситивність, витривалість, рухливість, стійкість, жвавість, реактивність, екс­траверсія, інтроверсія, пластичність, ригідність. Ці риси є найстійкішими індивідуально-типологічними особливостями люди­ни, однак можуть «маскуватися» під впливом характеру і вікових змін.

Найпоширенішими є гуморальна, конституційна, фізіологічна і регуляторна теорії темпераменту. Гуморальна теорія темпера­менту пов'язана зі складом крові, слизу, жовтої і чорної жовчі; конституційна — з будовою тіла; фізіологічна — з діяльністю нервової системи; регуляторна — з особливостями нервової і гумо­ральної систем.

Найбільшої популярності в психології набули чотири типи тем­пераменту, запропоновані Гіппократом-Галеном: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Ці типи у «чистому» вигляді практично не зустрічаються. Сильним боком сангвініків є те, що вони швидко засвоюють новий матеріал, придатні до роботи з сильними і не­сподіваними подразниками за умов змагань і конкуренції; слабки­ми — те, що вони переоцінюють себе, недостатньо зосереджені, можуть бути легковажні й поверхневі. Сильною стороною холе­риків є те, що вони придатні до роботи у стресовій ситуації, є активні, енергійні, мають організаторські здібності; слабкою сто­роною є їхня недисциплінованість, конфліктність, нестриманість, слабкий самоконтроль. Сильною стороною флегматиків є дис­циплінованість, стабільність, регулярність і систематичність у

роботі, витримка, пунктуальність; слабкою — повільність дій, інертність, млявість, зовнішня байдужість, погане переключення уваги. Сильною стороною меланхоліків є їхня співчутливість, глиби­на і стійкість почуттів; слабкою — надмірна вразливість, занурен­ня у власні переживання, сором'язливість, замкнутість, повіль­ність, швидка втомлюваність.

Темперамент людини змінити практично неможливо, однак можна навчитися керувати окремими його проявами. Відмінності за темпераментом — це насамперед відмінності за своєрідністю прояву її психодинаміки, які можна компенсувати завдяки індивіду­альному стилю діяльності людини. Тому темперамент не визначає ані соціальної цінності людини, її світогляду, переконань, ані мож­ливих меж її досягнень. Людина з будь-яким темпераментом може досягти значних успіхів у житті і лише окремі професії наклада­ють жорсткі вимоги щодо типу темпераменту.

Список літератури

1. Асмолов А. Г. Психология личности: Принципы общепсихологичес-

кого анализа. — М.: Смысл, 2001. — С. 240-264.

2. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. Курс лекций. —

М., ЧеРо, 1996. - С. 256-266.

3. Кант И. О темпераменте // Психология индивидуальных разли-

чий. Тексты / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В. Я. Романова. — М.: Изд. Моск. унив., 1982. - С. 148-152.

4. Капрара Дж., СервонД. Психология личности. — М.—СПб.: Питер,

2003. - С. 122-127.

5. Мерлин В. С. Отличительные признаки темперамента // Хрестома-

тия по психологии / Под ред. А. В. Петровского. 2- изд. — М.: Просвещение, 1987. - С. 286-292.

6. Небылицын В. Д. Темперамент // Психология индивидуальных раз-

личий. Тексты / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В. Я. Романова. — М.: Изд. Моск. унив., 1982. - С. 153-159.

Розділ II

Персонологія

Характер

6.1. Поняття про характер та його провідні риси.

6.2. Історія вчення про характер.

6.3. Типологія характеру:

6.3.1. Типи орієнтацій характеру;

6.3.2. Типи акцентуацій характеру.

6.4. Чинники формування характеру.

6.1. Поняття про характер та його провідні риси

Характер належать до індивідуально-типологічних особливос­тей особистості. На відміну від інших особливостей (наприклад, темпераменту, здібностей), у ньому виражається ставлення люди­ни до інших, до себе, до праці, до речей тощо. Якщо поведінка лю­дини виражає її усталене ставлення до інших людей, можуть сфор­муватися такі риси характеру як принциповість, грубість, так­товність, правдивість тощо; до себе — самолюбство, приниження, впевненість, егоцентризм тощо; до праці — ентузіазм, безвідповідальність, старанність, серйозність тощо; до речей — акуратність, скупість, недбалість, охайність тощо. Отож, характер(від гр. charassein — різьбити, мітити) — це сукупність стійких індивідуально-типологічних особливостей особистості, в яких виражається типове ставлення до навколишнього світу і до себе у типових ситуаціях.

Виділяють такі провідні риси характеру: моральні, вольові, емоційні та інтелектуальні. Моральні риси є визначальними у став­ленні до оточуючих людей (наприклад, ввічливість, відпо­відальність, непринциповість тощо). Вони виявляються у ситу­аціях, коли слід діяти згідно з суспільними нормами та правилами поведінки. В умовах, які спонукають людину до здійснення вольо­вих дій, долаючи перешкоди, найяскравіше виявляються вольові риси характеру (наприклад, наполегливість, цілеспрямованість, нерішучість тощо). Вони відіграють провідну роль в утворенні цілісного характеру. Саме від сформованості вольових рис зале­жить сила характеру людини. Якщо людині потрібно емоційно оцінити себе, інших людей або навколишню дійсність, то найяс-

кравіше виявляються емоційні риси (наприклад, чуйність, щирість, черствість тощо). Інтелектуальні риси (наприклад, допитливість, вдумливість, кмітливість тощо) переконують у індивідуальних відмінностях розуму. Вони набувають особливого значення за об­ставин, коли необхідно усвідомлено сприймати навколишню дійсність і приймати обдумані рішення. Усі зазначені провідні ри­си характеру в людини проявляються комплексно. Вони є віднос­но стійкими, але під впливом оточення і самовиховання надають­ся зміні.

Якщо в характері людини домінує одна чи декілька несупереч-ливих рис (наприклад, вдумливість, рішучість і відповідальність), такий характер називають цілісним. Суперечливому характеру вла­стиво домінування несумісних рис (наприклад, принциповість і нерішучість). Якщо домінуючі риси відсутні або мало виражені, характер називають невизначеним.

Сукупність рис характеру, спільну для більшості людей у даному суспільстві, називають соціальним характером. Досоціального характеру належать лише ті риси, які властиві більшості членам певної соціальної групи і які виникають в ре­зультаті спільних для них переживань і спільного способу життя. Розуміння соціального характетру є ключовим для пояснення суспільних процесів.

Якщо характер людини розглядати в контексті конкретних історичних і соціально-економічних умов буття національної спільноти, можна говорити про національний характер. Націо­нальний характер — це сукупність соціально-психологічних рис, що властиві національній спільноті на певному етапі її розвитку. Він проявляється у національних установках і стерео­типах, ціннісних ставленнях до навколишнього світу, у культурі, традиціях, звичаях, обрядах. За допомогою національного харак­теру продовжується і передається з покоління в покоління національна культура. Основними рисами українсього національ­ного характеру є релігійність, перевага емоційних рис над інтелек­туальними та індивідуалізм.

Розділ II

Персонологія

6.2. Історія вчення про характер

У давнину під характером розуміли інструмент для карбуван­ня, штампу, клейма; згодом — образ штампа, прикмети відбитка. У Стародавній Греції слово «характер» почали застосовувати й для окреслення ознак, рис, особливостей обличчя людини і її по­ведінки, зокрема моральної.

Тривалий час характер ототожнювали з поняттями особистість, темперамент, воля, моральність. Особливо була поширеною думка про тотожність характеру і темпераменту. Лише у XVIII ст. /. Кант розмежував їх, розуміючи під темпераментом те, що робить з лю­дини природа, а під характером те, що вона сама робить із собою. Зв'язок між характером і темпераментом є настільки сильний, що і тепер часто ці поняття використовують як синоніми. Причина, мабуть, у тому, що кожна риса характеру забарвлюється ди­намічними характеристиками конкретного темпераменту, який представлений у всіх рисах характеру, а особливо яскраво — у во­льових і емоційних. Якщо динаміка поведінки є яскравішою за її змістовий бік, то є привід для ототожнення характеру і темпера­менту. У XIX ст. поняття «характер» починає набувати свого сучасного загальноприйнятого значення.

Початок наукового вивчення проблеми характеру людини при­падає на добу Стародавньої Греції і пов'язаний з іменами Платона, Арістотеля, Протагора, Теофраста. У працях Платона та Арістоте-ля простежено спробу пов'язати характер з рисами обличчя. Вважалось, якщо у рисах обличчя є схожість до якоїсь тварини, можна прирівняти характер до її особливостей. Наприклад, якщо людина має товстий, як у бика ніс, вона лінива. Такий підхід до характеру отримав назву фізіогномічної теорії характеру.

У XVIII ст. цю теорію поширював /. Лафатер. Він вважав, що дзеркалом душі є голова людини: її будова, конфігурація черепа і міміка обличчя. Безперечно, існує певний зв'язок між звичним виразом обличчя людини і складом її характеру, однак він не є закономірним. Один й той самий вираз обличчя може мати багато причин виникнення.

На початку XIX ст. подібний підхід — френологічну теорію — запровадив австрійський лікар та анатом Ф. Галль. Він висунув

припущення, що особливий розвиток психічних функцій, у тому числі і рис характеру, спричинює утворення опуклостей у черепі. Всі властивості характеру строго локалізовані у півкулях головно­го мозку. Чим більше розвинена та чи інша частина мозку, тим яскравіше і виявляється певна риса характеру. Відповідно до цих ідей були побудовані спеціальні френологічні карти, де кожній із 27-ми ділянок мозку відповідала певна риса характеру.

Характер людини пов'язують також з лініями долоні (хіро­мантія) і почерком (графологія). Вважається, що певний малю­нок «ліній долі» або розмір, форма, нахил, зв'язок букв при письмі свідчать про схильність людини до тих чи інших рис характеру.

Сучасна наука не має прямих доведень того, що характер лю­дини залежить від будови тіла, черепа, рис обличчя, «ліній долі» або почерку людини. Водночас не можна заперечити зв'язок між звичним виразом обличчя людини (особливо очей), посмішкою, сміхом, мовленням, ходою, потиском руки, одягом, іншими прикметами поведінки і характерологічними особливостями людини.

Так, на думку Достоєвського, сміх може свідчити про характер значно більше, ніж психологічне обстеження. Цікавою і небез­підставною є спроба пов'язати характер з мовленням. Спостере­ження показують, що за тембром і інтонаціями голосу можна суди­ти про щирість людини, про її доброту, суворість тощо. Виразна інтонація говорить про щирість, тверда — про мужність. Голос найточніше відображає стан нервозності і душевного розладу. Якщо людина говорить повільно і контролює себе, можна припус­тити, що вона напружена. Про характер може свідчити і хода людини. Так, тверді, розмірені кроки вказують на мужність, хода З частими зупинками — про нерішучість, сором'язливість. Важли­вим моментом у розпізнаванні характеру здавна визнається потиск руки. В'ялий і короткий потиск може свідчити про неба­жаність зустрічі, несміливість і нерішучість; грубий і міцний — про бажання справити враження. Ззовні характер демонструється і че­рез одяг людини, особливо через окремі його деталі.

T

Розділ II

Персонологія

6.3. Типологія характеру

У психології описані різні типології характеру. З практичного погляду найбільший інтерес являють собою типи орієнтацій ха­рактеру і типи акцентуацій характеру.

• ⇐ Назад
• 8
• 9
• 10
• 11
• 12
• 13
• 141516
• 17
• 18
• 19
• 20
• 21
• 22
• 23
• Далее ⇒