Типи акцентуацій характеру

Типами акцентуацій характеру вперше почали займатися психіатри (К. Леонгард, О. Личко, П. Ганнушкін та ін.), насампе­ред, у зв'язку з питанням про норму-патологію характеру. Критеріями патологічного характеру, або психопатії, за Ганнушкіним-Кербіковим є:

S соціальна дезадаптація, тобто у людини постійно виникають життєві труднощі;

■S відносна стабільність, тобто характер мало змінюється упро­довж життя;

■S тотальність прояву, тобто одні й ті ж риси характеру прявля-ються у всіх життєвих ситуаціях (вдома, на роботі, під час дозвілля, серед друзів, незнайомих).

На патологію характеру можуть вказувати також ригідність ре­акцій людини, тобто відсутність гнучкості, яка дає змогу реагува­ти по-різному на різні ситуації; розрив між можливостями людини


Розділ II


Персонологія


 


і їхньою реалізацією, тобто людина не намагається реалізувати свої задатки, незважаючи на сприятливі зовнішні обставини.

Причиною психопатій може бути несприятлива спадковість (у такому випадку подібний тип характеру спостерігається і в батьків та інших родичів). Однак до формування психопатій мо­жуть призвести і винятково важкі соціальні умови при абсолютно нормальній спадковості.

Проблеми у житті виникають не лише у людей з патологією характеру, а й у тих, що мають акцентуацію. Акцентуація харак­теру — це крайній варіант норми в результаті підсилення його окремих рис.Наявність акцентуацій зазвичай не заважає за­довільній соціальній адаптації людини, але вони породжують «найслабшу ланку», місце найменшого опору для неї. Не всі лю­ди мають акцентуації характеру, однак останнім часом їхня кількість зростає. Акцентуація характеру з віком змінюється: в підлітків і юнаків кількість акцентуацій збільшується, а в дорос­лих зменшується.

У різних типологіях вказують різну кількість акцентуацій. В середньому, їхня кількість близько десяти. Розглянемо такі типи акцентуацій характеру: демонстративний, педантичний, застряга­ючий, збудливий, гіпертимний, дистимний, циклоїдний, екзальто­ваний, тривожний, емотивний.

Демонстративний тип. Провідна риса цього типу — безмеж­ний егоцентризм', постійна потреба в увазі до своєї особи. Допус­каються незадоволення або ненависть оточуючих до себе, але ні в якому разі байдужість. Вважається, що сутністю демонстративно­го типу є його аномальна здатність до витіснення та вибіркового сприймання інформації про себе та світ. Схвальна інформація зберігається та перебільшується; нейтральна або негативна — забувається.

Перше враження про людей демонстративного типу приємне: вони видаються щирими, безпосередніми, емоційними, отже, спо­чатку викликають симпатію. Однак згодом з'ясовується, що вони

1 Егоцентризм - нездатність людини зрозуміти погляд, відмінний від власного. Воно близь­ке до поняття егоїзму — ціннісної орієнтації людини, яка характеризується переважанням особистих інтересів над інтересами інших людей чи спільноти. Якщо в егоїзмі на першому плані знаходиться власна вигода, то в егоцентризмі - утвердження винятковості свого «Я».


дуже заздрісні і цінують лише свою винятковість. їхня самооцінка завищена, а статус в групі — низький.

Такі люди мають розвинену фантазію, в результаті чого світ прикрашають і не бачать таким, яким є насправді; вони не люблять обов'язків та проблем, проте дуже люблять керувати іншими; кри­тичні зауваження ігнорують; власні помилки та невдачі не беруть до уваги. Вони постійно прагнуть отримати найрізноманітніші пільги та послаблення за рахунок інших (сім'ї, колег, одноклас­ників). Цього досягають двома шляхами: по-перше, роблять усе можливе, щоб викликати до себе якомога більше симпатії, поваги та захоплення; по-друге, якщо не діє перший спосіб, намагаються викликати співчуття до себе. У крайньому випадку увагу привер­тають блазнюванням, порушенням дисципліни та ін.

Дуже часто демонстративні учні і студенти допікають виклада­чам своєю балакучістю, постійними жартами. Зауважено, що при розвинутому інтелекті навчальна успішність таких акцентуантів добра, однак вибіркова: краще з тих предметів, де викладачі вста­новили добрі стосунки з ними. Якщо ж такого контакту немає, успішність може бути незадовільною. У таких випадках найкраще зробити наступне: спочатку слід приділити підвищену увагу до йо­го особи (похвалити, подивитись на нього, підійти тощо). В ре­зультаті демонстративний тип відразу стає дисциплінованішим. На наступному етапі слід звертати увагу на нього лише тоді, коли його поведінка відповідає очікуванням педагога. Нарешті, на тре­тьому етапі треба зробити більші паузи між звертанням уваги. їм також доцільно давати тимчасові доручення.

Педантичний тип. Приймаючи важливі рішення, вони постійно сумніваються, є нерішучими і надто схильними до само­аналізу. Перш ніж діяти, хочуть ще й ще раз переконатися, що кра­щого рішення знайти неможливо. Проте, вже прийняте рішення мають негайно виконати: чекати вони не вміють, виявляють не­терплячість, їхня нерішучість часто приводить до гіперкомпен-сації у вигляді несподіваної самовпевненості, безапеляційності, показової рішучості саме в тих ситуаціях, де потрібна обачливість.

Такі люди мають певні проблеми в особистому житті. Напри­клад, наприкінці робочого дня вони ніяк не можуть розпрощатися з робочим місцем, неодноразово повертаються, щоб перевірити, чи


Розділ II


Персонологія


 


вимкнене світло, зачинені двері. По дорозі додому все одне їх тур­бують різні думки про минулий робочий день.

При крайній вираженості педантичної акцентуації характерні абсесії — нав'язливі страхи, думки, побоювання. Ці страхи пов'язані з малоймовірними подіями і особливо стосуються най­ближчих людей: для молодої людини — особи матері, для матері — її дитини. Найвагоміша причина побоювань — здоров'я.

Психологічним захистом від постійної тривоги можуть бути спеціально придумані прикмети та ритуали. Наприклад, йдучи на заняття, вони обминають всі люки, щоб не «провалитись» на кон­трольній тощо. Іншою формою захисту є формалізм і педантизм в роботі («Якщо все наперед добре спланувати, нічого поганого не може трапитись»).

Якщо педантична акцентуація виражена не надто сильно, це може надавати людині певні переваги, а саме, вона може вирізня­тися чіткістю, добросовісністю, ґрунтовністю, надійністю. Такі люди люблять свою справу, а іноді працюють в одному закладі практично все життя. Порушувати правила, закони, норми поведінки їм не властиво.

Людей з педантичним типом акцентуації часто помилково сприймають як дуже слухняних і дисциплінованих. Однак, дору­чити їм справу, яка вимагає комунікабельності та ініціативності, було би помилкою. Щоб згладити «гострі» кути педантичного ти­па, слід дотримуватися оптимістичного стилю спілкування з ними, уникати покарань та залякування, підтримувати їхню активність та самостійність.

Застрягаючий тип. Основою застрягаючого типу є пато­логічна стійкість афекту — короткочасного бурхливого емоційно­го стану, і надмірної образливості. В переважної більшості людей переживання, які викликають сильну реакцію, стихають після то­го, як реакції «дати волю»: гнів гасне, якщо можна покарати того, хто його викликав, страх минає, якщо усунути його джерело. Якщо ж розгнівана людина не змогла відреагувати на неприємну ситуацію ні словом, ні ділом, вона за якийсь час вже не буде відчу­вати сильного роздратування проти людини, яка його викликала. У застрягаючого типа усе по-іншому: афект припиняється значно повільніше, і варто лише згадати про заподіяне, як всі емоції ожи-


вають. Застрягання особливо яскраво виявляється тоді, коли тор­каються егоїстичних інтересів акцентуанта. Образа особистих інтересів зазвичай ніколи не забувається. Тому цей тип людей ча­сто називають злопам'ятними або мстивими.

Риси застрягаючого типу виявляються не лише тоді, коли хтось зачіпає цих людей, але й у випадку успіху. Тоді можна спостеріга­ти зарозумілість, самонадіяність, честолюбність та самовпев­неність, а у випадках особливої вираженості — підозрілість. Люди­на починає страждати від уявного поганого ставлення до себе і одночасно сама втрачає довіру до інших людей.

Збудливий тип. Провідною рисою цього типу є схильність до дисфорії — пониженого настрою з роздратованістю, озлобленістю, імпульсивністю, нетерплячістю, дратівливістю, схильністю до аг­ресії та тісно пов'язаною з цим афективністю. Впадає у вічі нестри­маність афекту: погрози, цинізм, жорстокі побої, байдужість до слабості та незахищеності супротивника. Це супроводжується зблідненням або почервонінням, пітливістю, напруженістю м'язів тощо. Такі особи часто вступають у суперечки, привід для якої мо­же бути незначний, але завжди пов'язаний із обмеженням прав та інтересів збудливого типу. Планувати своє майбутнє життя такі люди не люблять, а необхідність зайнятися іншим видом діяль­ності сприймається хворобливо. Особливо їх дратують органі­заційні моменти роботи. Тому вони часто можуть змінювати місце праці.

Навколишній світ сприймається ними як джерело конфліктів: все навколо існує для того, щоб дратувати, заважати. Вважають се­бе безкомпромісними борцями за справедливість і під цією завісою дозволяють собі ображати та принижувати інших, не вва­жати на їхню думку.

У підлітковому віці в збудливих дітей зазвичай падає моти­вація навчання, що часто поєднується з надмірними претензіями до своїх оцінок, починаючи з підлещування до вчителів і завершу­ючи конфліктами. До викладачів, а в майбутньому до керівництва, вони ставляться залежно від стилю їхнього спілкування: у разі ліберального — грубо, у разі авторитарного — з повагою.

У ставленні до збудливого типу дуже важливо не провокувати конфлікти. У спілкуванні слід дотримуватися доброзичливого то-


Розділ II


Персонологія


 


ну. Можна також викликати таку людину на відверту бесіду, дав­ши ій можливість висловити свої переживання, відчуття, пробле­ми тощо. Проявляючи щиру зацікавленість проблемами людини, можна, враховуючи прагматизм збудливого типу, спробувати ра­зом придумати найсприятливіший спосіб дій.

Гіпертимний тип. Це люди з підвищеним настроєм, оп­тимісти, задоволені життям, енергійні, активні, надмірно балакучі. Добрий настрій гіпертимів поєднується з добрим самопочуттям, високим життєвим тонусом, квітучим зовнішнім виглядом. Для них характерна непосидючість, часте коливання уваги, недис­циплінованість і жага пригод. Якщо гіпертимні ознаки сильно ви­ражені, людина може втратити почуття етичних норм, а в певний момент — і почуття обов'язку.

Легко адаптуються до нових умов. Спостерігається прагнення до лідерства, зокрема, неформального. Комунікабельні, при цьому нерозбірливі у виборі нових знайомств. У товаристві гіпертими є чудовими співрозмовниками, постійно знаходяться в центрі уваги, всіх розважають. Однак, їхні думки часто змінюються, а інтереси нестійкі. В дорослому віці гіпертими вибирають професію, яка ви­магає постійного спілкування. Схильні до зміни професії і місця праці.

Самооцінка стійка, завищена, спрямована на майбутнє. З ровес­никами їхні стосунки добрі, крім тих випадків, коли гіпертими по­чинають їм докучати своїм постійним бажанням всюди встрявати і командувати. З дорослими стосунки зазвичай погані, особливо, якщо гіпертимам не довіряють, намагаються контролювати, опіку­ються, «читають мораль».

Дуже погано переносять самотність, поміркований режим, жор­стку дисципліну, одноманітне оточення, монотонну справу, яка по­требує ретельності, а також вимушене неробство. За таких умов, а також під час намагання оточуючих сповільнити їхню бурхливу енергію і підкорити своїй волі, вступають у конфлікти.

Найкращий спосіб встановлення контактів з гіпертимами — залучення їх до цікавої для них діяльності, особливо якщо вона пов'язана з лідерством. У підлітковому віці для них однаково небажаними є як неконтрольованість поведінки, так і жорсткий контроль.


Дистимний тип. Цей тип є протилежністю гіпертимному. За натурою вони песимістичні, серйозні та більше зосереджені на не­гативному, ніж на позитивному. Серйозна налаштованість веде до формування серйозних етичних позицій. На першому плані у них високі почуття, які несумісні з людським егоїзмом. Події, які їх глибоко зворушили, можуть призвести до депресії.

Дистими пасивні, їхня думка працює уповільнено. В товаристві вони майже не беруть участі у спілкуванні, лише зрідка роблять зауваження після тривалої паузи. Цей тип легко вирізнити ще у дитинстві. Від інших дітей вони відрізняються нерішучістю та несміливістю.

У осіб дистимного типу акцентуації характеру слід підтримува­ти ініціативність, уникати легковажного ставлення до них, при спробі «проникнути в душу» вибирати дуже делікатні засоби впливу.

Циклоїдний тип. Цей тип акцентуації найчастіше спостеріга­ють у старшому підлітковому та юнацькому віці (13-21 років). Його особливістю є періодичні безпідставні коливання настрою та життєвого тонусу. У типових циклоїдів цикли зазвичай тривають два-три тижні. В період підйому характерними стають риси гіпер-тимного типу, в період спаду виникає депресія. У такому стані лю­дина залишає попередні захоплення, зменшується апетит, в день настає сонливість, а в ночі — безсоння. Різко знижується працез­датність, до всього втрачається інтерес, людина стає млявою, ма­лорухливою, байдужою до всього, прагне самотності, уникає гуч­них компаній. Невдачі та дрібні прорахунки тяжко переживає. На зауваження та докори циклоїди можуть відповісти грубістю та гнівом, хоча в глибині душі вони ще більше удаються в тугу. В конфлікти при цьому вступають рідко. Іноді можливі спроби до самогубства.

Циклоїди вразливі до докорінної зміни життєвих стереотипів (зміни місця проживання, навчання, втрати друзів, близьких). Особливо це може бути виражено в студентів-першокурсників. Різка зміна характеру навчального процесу, оманлива легкість сту­дентського життя, відсутність повсякденного контролю з боку ви­кладачів, великий обсяг матеріалу у період заліково-екзаме­наційної сесії — все це може призвести до затяжної депресії. Через


.*aJ


Розділ II


Персонологія


 


перевтому депресивні явища можуть загостритися. В результаті з'являється відраза до розумової праці і навчання загалом, а також коливання самооцінки: вона в циклоїдів то висока, то низька.

По відношенню до таких осіб категорично заборонені розпиту­вання типу: «Ну чому в тебе такий поганий настрій?». В цей період необхідно по можливості зменшити різноманітні вимоги до цик­лоїдів і посилити теплі контакти зі значущими для них людьми.

Екзальтований тип. Цей тип можна назвати типом тривоги та щастя. Йому характерне різке мотивоване коливання настрою. Вони однаково легко приходять у захоплення від радісних подій, так і у відчай від сумних. Від радості до суму в них один крок. Екзальтовані люди реагують на життя бурхливіше, ніж інші, при цьому темп наростання реакції та зовнішній вияв відрізняється ве­ликою інтенсивністю. Найменші переживання супроводжуються фізіологічними проявами: потовиділенням, тремтінням.

Екзальтація найчастіше мотивуюється тонкими, альтруїстич­ними спонуканнями і тісно пов'язана з емоціями. Тому цей тип властивий зазвичай художникам та поетам. Любов до музики, мистецтва, природи, захоплення спортом, релігійні переживання, пошуки сенсу життя — все це здатне захопити екзальтовану люди­ну до глибини душі.

Інший бік їхнього характеру — надзвичайна вразливість з при­воду сумних фактів. Жалість та співчуття до нещасних, хворих людей та тварин здатні довести їх до відчаю. З приводу легкої не­вдачі чи розчарування екзальтовані люди можуть переживати щи­ре та глибоке горе. Неприємність іншої людини відчувають значно болючіше, ніж сама ця людина.

Найкращий спосіб встановлення контакту з особами екзальто­ваного типу акцентуації характеру — це проявляти ласку по відно­шенню до них, співчуття, відмовитися від докорів і покарань.

Тривожний тип. Люди цього типу акцентуації ще в дитинстві були дуже боязкими: боялись заходити в темне приміщення, заси­нати в темноті, боялись собак, грози, нарешті, інших дітей та вчи­телів. Через це однолітки їх часто дражнили та переслідували, а тривожні діти не наважувались захищатися, що провокувало сміливіших дітей ще більше знущатися над ними. В групі вони ви­конували роль «цапа відбивайла».


У дорослому віці страх відходить на задній план, а на перший виступає нездатність відстояти свою позицію у суперечливій ситу­ації. Достатньо іншій людині виступити енергійніше, як тривож­ний тип відходить на задній план. Тому такі люди відрізняються несміливістю, покірністю, приниженістю, невпевненістю та лякливістю. Іноді вони намагаються компенсувати свої тривоги самовпевненою і навіть зухвалою поведінкою, однак її непри­родність відразу впадає у вічі.

У спілкуванні з особами тривожного типу слід уникати заляку­вання, надмірної строгості і тиску; оберігати їх від насмішок і приниження.

Емотивний тип. Цей тип можна характеризувати двома слова­ми: чутливий та вразливий. Звичайно людей цього типу назива­ють м'якосердними, чуйними, жалісливими, задушевними. Всі ці якості яскраво виявляються у зовнішніх реакціях: міміці, жестах, плаксивості.

Душевні потрясіння залишають у душах таких людей особливо глибокий слід і можуть спричинити депресію: чим сильніше пере­живання, тим сильніше загальмована психічна діяльність та пору­шена емоційна сфера. В таких ситуаціях вони можуть перестати чинити опір. Іноді можливі спроби самогубства. Однак загалом до депресій вони не схильні, і так само легко, як суму, можуть підда­тися і радості, яка захоплює їх більше, ніж інших людей.

Емотивні особи відчувають особливе задоволення від спілку­вання з природою, люблять мистецтво.

Осіб з емотивним типом акцентуації характеру треба оберігати від надмірно сильних переживань, як радісних, веселих, так і сумних, тривожних. Дітям з таким типом акцентуації не можна читати усіх казок, бо коли сюжет сумний, вони відразу починають плакати.

6.4. Чинники формування характеру

Становлення характеру починається відразу після народження. Особливо сприятливим віком є період до 10 років. Чим старшою стає людина, тим важче змінити її характер. Формування характе­ру залежить від багатьох чинників: фізіологічних задатків, умов життя, виховання, самовиховання.


Розділ II


Персонологія


 


Фізіологічні задатки впливають на характер опосередковано че­рез тип темпераменту. Темперамент забарвлює риси характеру, визначаючи динаміку їхнього перебігу. Риси темпераменту мо­жуть сприяти, але можуть і заважати розвитку тих чи інших рис характеру. Наприклад, флегматику легше, ніж холерику, стати аку­ратним, але важче ініціативним і рішучим; сангвініку легше стати життєрадісним, ніж відповідальним; меланхоліку — чуйним, ніж сміливим. Риси темпераменту і характеру інтегруються і зумовлю­ють неповторність кожної індивідуальності.

Характер формується під впливом навколишнього середовища, зокрема умов життя. Відомі факти, які переконують, що люди з однаковими темпераментами (монозиготні близнюки), виховані в різних сім'ях і різному оточенні, мають різні риси характеру. Нерідко можна спостерігати і те, що в одній й тій самій сім'ї брати і сестри, маючи подібні темпераменти, виявляють різні риси характеру. У цьому випадку різні характери сформувались, оче­видно, внаслідок того, що діти, залежно від статі, віку, статусу в сім'ї, прихильності до них батьків і багатьох інших чинників по-різному сприйняли це, ніби-то однакове середовище. Суб'єк­тивно для них воно виявилось різним.

Так, першій дитині в сім'ї до появи другої приділяють макси­мум уваги. Вона отримує безмежну любов і турботу з боку батьків. Це продовжується до появи другої дитини. Народження молодшо­го брата чи сестри може драматично вплинути на первістка, змінивши не лише його статус в сім'ї, а й погляди на світ. Якщо ж перша дитина так і залишається єдиною, часто це може призвести до формування таких рис характеру, як залежність і егоцентризм; в таких дітей бувають труднощі у взаємовідносинах з ровесника­ми, бо вони ніколи, нічого, ні з ким не ділили.

Розвиток другої дитини в сім'ї зазвичай відбувається швидше, ніж першої, бо їй слід «доганяти» старшу. Часто вони більше схильні до суперництва і стають честолюбними, ніби хочуть до­вести, що не гірші за свого старшого брата чи сестру. Таким чи­ном, для другої дитини характерна орієнтація на досягнення успіху.

Положення в сім'ї наймолодшого унікальне у всіх відношеннях: його ніколи не «позбавляла трона» ще менша дитина; в нього


нерідко немає нового одягу, забавок тощо (все це передається від старших); батьки можуть йому більше пробачати провин, а старші діти — утискувати. В результаті у наймолодшої дитини може роз­винутись як почуття меншовартості і залежності, так і сильна мотивація перевершити старших дітей.

Виховання і самовиховання характеру починається з наших учинків. Це підтверджує східна приказка: «Посій вчинок — пожнеш звичку, посій звичку — пожнеш характер, посій характер — пожнеш долю». Однак те, як людина чинить за тих чи інших обставин, знач­ною мірою залежать від її темпераменту і загальної спрямованості особистості. Під час виховання характеру слід пам'ятати також і про те, що одні й ті ж педагогічні впливи можуть спричинити проти­лежні результати.

У самовихованні характеру провідне значення відіграють во­льові якості людини. Особливої інтенсивності цей процес набуває, починаючи з підліткового віку.

* * * * #

Характер — це сукупність стійких індивідуально-типологічних особливостей особистості, в яких виражаються типові способи її поведінки у типових ситуаціях. У характері виражається устале­не ставлення до інших людей, до себе, до праці, до речей. Провідни­ми є моральні, вольові, емоційні та інтелектуальні риси характеру. Сукупність рис характеру, спільну для більшості людей у даному суспільстві, називають соціальним характером. Національний ха­рактер — це сукупність соціально-психологічних рис, що властиві національній спільноті на певному етапі її розвитку і проявляють­ся у ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у куль­турі, традиціях, звичаях, обрядах. Упродовж історії суть характе­ру намагались пояснити за допомогою різноманітних теорій: фізіогномічної, френологічної, хіромантії, графології.

Залежно від орієнтації вирізняють такі типи характеру: рецеп­тивний (орієнтація на те, що хтось з оточуючих надасть бажане у го­товому вигляді), експлуататорський (орієнтація на оволодіння варто­стями силою або хитрощами), користолюбний (орієнтація на збага­чення і економію), ринковий (орієнтація на те, що людина — товар).

Крайній варіант норми характеру називають акцентуацією. Провідною рисою демонстративного типу акцентуації є егоцент-


Розділ II


Персонологія


 


ризм, педантичного — нерішучість і сумніви, застрягаючого — стійкість афекту і надмірна образливість, збудливого — поганий настрій і роздратованість, гіпертимного — підвищений настрій і оптимізм, дистимного — песимізм і серйозність, циклоїдного — періодичні безпідставні коливання настрою і життєвого тонусу, екзальтованого — різке мотивоване коливання настрою, тривож­ного — нездатність відстояти свою позицію, а у дитинстві боязкість, емотивного — надмірна чутливість і вразливість.

Характер, насамперед, залежить від умов життя, виховання і самовиховання і тому надається коригуванню; певною мірою характер визначається і фізіологічними задатками людини.

Список літератури

1. Ананьев Б. Г. Строение характера // Психология индивидуальных

различий. Тексты / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В. Я. Романо­ва. - М.: Изд. Моск. унив., 1982. - С. 172-178.

2. Асмолов А. Г. Психология личности: Принципы общепсихологичес-

кого анализа. — М.: Смысл, 2001. — С. 375-382.

3. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. Курс лекций. —

М.: ЧеРо, 1996. - С. 267-291.

4. Тнатенко П. І. Український національний характер. — К.: «ДОК-К»,

1997.-116 с.

5. Психология и психоанализ характера. Хрестоматия по психологии

и типологии характеров / Ред.-сост. Д. Я. Райгородский. — Сама­ра: Издательский Дом «БАХРАХ». - 1997. С. 3-22, 55-114, 422-493, 604-610.


Здібності

7.1. Поняття про здібності та їхню природу.

7.2. Види здібностей:

 

7.2.1. Загальні здібності;

7.2.2. Спеціальні здібності.

 

7.3. Особливості особистості обдарованої людини.

7.4. Організація навчання та виховання обдарованої молоді:

 

7.4.1. Принципи та стратегії навчання;

7.4.2. Концептуальні моделі навчання обдарованих;

7.4.3. Сучасні технології навчання обдарованих;

7.4.4. Педагог для обдарованих.

7.1. Поняття про здібності та їхню природу

Проблема здібностей виникла декілька століть тому. Незважа­ючи на зміну соціально-історичних умов, вона й досі залишається актуальною і з теоретичного, і з практичного погляду. Це зумовле­но тим, що потенціал обдарованості є найміцнішим ресурсом ду­ховного поступу й матеріального розвитку країни. Як і будь-який ресурс, його слід вчасно виявити і розумно використати.

У XX ст. у багатьох державах було сформовано політику щодо пошуку та виховання обдарованих дітей та молоді, а також створе­но умови, які б усіляко сприяли їхньому розвиткові. Одна з пер­ших програм почала діяти в Японії ще на початку XX ст. З середи­ни XX ст. такі програми були розроблені в США і Європі. З 1988 р. діє «Євроталант» — комітет європейських країн з освіти інтелек­туально розвинених, обдарованих і талановитих дітей та підлітків. У 1991 р. в Україні було прийнято комплексну програму пошуку, навчання і виховання обдарованих дітей «Творча обдарованість», однак внаслідок кризової ситуації у країні не було до кінця реалізовано. У 2001 р. вийшов Указ президента «Про програму роботи з обдарованою молоддю на 2001-2005 p.». Він передбачав науково-методичне забезпечення роботи; систему пошуку обдаро-ваной молоді; їхнє навчання, виховання та розвиток; забезпечення соціально-правових гарантій. Усі ці заходи вживають для підтрим­ки і розвитку здібностей людини.


Розділ II


Персонологія


 


Здібності — це такі індивідуально-типологічні особливості особистості, які зумовлюють успішне виконання певного різновиду діяльності.Вони виявляються у швидкості, глибині та міцності оволодіння засобами і прийомами діяльності, і їх слід відрізняти від знань, умінь та навичок людини. Особа, яка володіє великим обсягом знань, необов'язково є здібною у цій галузі, а яка не осягнула цього обсягу — нездібна. Так само не можна однозначно стверджувати, що здібною є людина, яка на­вчилася добре виконувати якусь роботу і це стало її навичкою. Однак, здібності допомагають людині швидше і якісніше оволодіти цими знаннями, уміннями і навичками порівняно з іншими людьми.

У психологічній літературі можна знайти два діаметрально протилежні підходи до природи здібностей: здібності вроджені — здібності набуті. Англійський психолог Ф. Гальтону XIX ст. нама­гався обґрунтувати спадковість здібностей, зокрема таланту, аналізуючи біографічні дані видатних людей. У 1875 р. було опубліковано його книгу «Спадковість таланту. її закони та наслідки». Дослідивши родинні зв'язки сотень видатних людей, він дійшов висновку, що талант можна успадковувати так само, як і фізіологічні характеристики батьків: колір очей та волосся, будо­ву тіла, тембр голосу тощо. Для підтвердження своєї гіпотези вчений наводив вражаючи факти: в родині Бахів обдарованість до музики вперше проявилась у 1550 р. і з особливою силою була продемонстрована через п'ять поколінь у великого композитора І.-С. Баха; в родині Моцартів було п'ять відомих музикантів. «Як­що людина, — писав Ф. Гальтон, — обдарована, енергійна в роботі й здатна до тяжкої праці, навряд чи якісь причини перешкодять їй висунутися». Справжній талант, немов джерело, обов'язково «проб'ється» на поверхню.

Природну зумовленість здібностей деякий час намагались пов'язати з вагою головного мозку. Справді, у декотрих видатних людей мозок був чималої ваги, наприклад, у Тургенева — 2021 г, Байрона — 1800 г. Проте є факти, які доводять, що у безперечно обдарованих людей вага мозку була нижчою, від середніх — 1400 г {наприклад, у відомого вченого-хіміка Лібіха — 1362 г). Отже, ва­га мозку не впливає на рівень обдарованостей.


Якою б не була роль вродженого у природі обдарованостей, все-таки багатовіковий досвід людства надає перевагу соціальним умовам їхнього розвитку. Початок такого трактування природи здібностей заклав, мабуть, французькій просвітитель XVIII ст. Гельвецій. В особі Гельвеція та його майбутніх прихильників відо­бразилась крайня позиція щодо ролі середовища у формуванні здібностей. Він вважав, що засобами виховання можна сформува­ти геніальність. Ця теорія пов'язувала обдарованість із соціальним станом людини.

На початку XIX ст. пастор К. Вітптпе з німецького містечка Лохау спробував практично довести слушність поглядів Гельвеція. «Все залежить, — твердив Вітте, — від належного виховання в перші п'ять-шість років життя». Розробивши певну систему, він за нею виховував сина з дня його народження. В результаті маленький Карл у дев'ятирічному віці вступив до Лейпцігського університету, а рік по тому блискуче його закінчив. У тринадцять років він став доктором філософії, а у п'ятнадцять отримав ступінь доктора юри­спруденції. У 18-річному віці Карл став професором Гейдель-бергського університету. Помер Карл Вітте на 83-му році життя.

Отже, соціальне оточення відіграє важливу роль у формуванні обдарованості. Провідними є такі чинники, як сприятливе куль­турне оточення, можливість отримати ґрунтовну освіту, престиж інтелектуальних (художніх, технічних тощо) цінностей у сім'ї, опіка, заохочення.

У сучасній психології все більше дослідників схильні вважати, що здібності та обдарованість зумовлені як біологічними, так і соціальними чинниками, отже мають біосоціальну природу.

Очевидно, спадкові чинники здібностей пов'язані із задатками людини і визначають межу досягнень людини. Задатки розгляда­ють як спадкові анатомо-фізіологічні особливості, які є основою для розвитку на їх базі здібностей. їх вважають передумовою роз­витку здібностей, бо лише за певних соціальних умов задатки включаються у процес формування здібностей. Для реалізації задатків потрібні сприятливі умови (як природні, так і соціальні), а також індивідуальна праця людини.

Здібності тісно пов'язані з обдарованостями— інтегральним проявом здібностей, що забезпечує можливість досягнення вищих,


Розділ II


Персонологія


 


порівняно з іншими людьми, результатів діяльності. Це — індивідуальна своєрідність здібностей людини. Обдарованих лю­дей є незначна кількість — всього 2 %.

Відомий американський дослідник проблем здібностей та обда­рувань кінця XX ст. Дж. Рензуллі вважав, що обдарованість є ре­зультатом поєднання трьох характеристик: інтелектуальних здібностей, які мають бути вище середнього рівня; творчого підхо­ду; мотиваційної спонуки, тобто внутрішньої готовності до розв'язання завдання. Зв'язок між цими трьома компонентами зображено у вигляді трьох кіл. Звідси походить і назва моделі обдарованості Дж. Рензуллі — трикільцева (див. рис. 2).

Рис. 2. Трикільцева модель обдарованості Дж. Рензуллі

Проблемами здібностей та обдарованості у сучасній вітчиз­няній психології займались Г. С Костюк, В. А. Роменець, Ю. 3. Гільбух, В. О. Моляко. Зокрема, В. О. Моляко обдарованість визначає як специфічне поєднання здібностей, інтересів, потреб, яке дає змогу виконувати певну діяльність на якісно високому рівні, що відрізняється від умовного «середнього» рівня.

Спорідненими зі здібностями є поняття таланту і генільності. Талант— це система якостей та властивостей, які дають змогу осо­бистості досягати значних успіхів в оригінальному виконанні тієї


чи іншої діяльності. Іноді «талант» розглядають як синонім «обда­рованості». Геніальність— це вищий ступінь творчих проявів особистості, які мають важливе значення для життя суспільства. Геній створює нову епоху у своїй сфері діяльності, йому характер­на надзвичайна творча продуктивність, оволодіння культурним надбанням минулого і подолання застарілих норм і традицій.

7.2. Види здібностей

Різноманітні види здібностей можна класифікувати залежно від ступеня їхньої загальності. На цій основі виділяють загальні та спеціальні здібності. До загальних належать інтелектуальні та творчі; до спеціальних — академічні, технічні, мистецькі, моторні, соціальні та практичні.

Загальні здібності

Загальні здібності пов'язані з успішним виконанням будь-яко­го виду діяльності. Обдарована людина швидко оволодіває загаль­ними поняттями, легко запам'ятовує та зберігає інформацію. Це дає змогу досягати успіху у багатьох видах діяльності.

Завдяки дослідженням американських психологів Дж. Гілфор-да, П. Торренса та інших учені дійшли висновку, що існують два ви­ди загальних здібностей: інтелектуальні та творчі.

Інтелектуальні здібності(від лат. intellectus — розуміння, пізнання) — це загальні здібності до пізнання і розв'язання про­блем, які визначають успішність будь-якої діяльності і склада­ють основу інших здібностей.Іноді їх розуміють як систему пізнавальних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, мислення, уяви, уваги) та волі. Якщо в інтелектуальній діяльності домінує мовлення, такий інтелект називають вербальним. Вербальний інтелект визначає словарний запас, ерудиція, вміння розуміти прочитане. Якщо в інтелектуальній діяльності домінують обра­зи — інтелект називають невербальним. Невербальный інтелект визначає багатство образів і чуттєві враження людини, вміння оперувати ними.

Головною функцією інтелекту є управління інтелектуальними ресурсами людини. Суттєвим у людському інтелекті є те, що він дає змогу не лише розкривати закономірні зв'язки і відношення у навколишньому світі, а й пізнавати свій внутрішній світ і вплива-


Розділ II


Персонологія


 


ти на нього, передбачаючи можливі зміни. Люди між собою різняться за способом використання свого інтелекту.

Англо-американський психолог Р. Кетптелл (70-ті роки XX ст.) виділив два види інтелекту: мінливий і кристалізований. Мінливий інтелект пов'язаний з отриманням нових знань та пристосуван­ням до нових ситуацій; він досягає свого максимуму в юнацькому віці, а після 40-50 років знижується. Кристалізований інтелект працює під час розв'язання тих задач, які вимагають вже сформо­ваних навичок та використання минулого досвіду; до 25-30 років він зростає і з віком залишається майже незмінним.

Інтелект прийнято вимірювати за допомогою коефіцієнта інте­лекту (IQ), який визначається як відношення розумового віку до хронологічного, виражений у процентах. Розумовий вік визна­чається за допомогою спеціальних психологічних тестів. Одним із перших ініціаторів такого вимірювання інтелекту був французь­кий психолог початку XX ст. А. Біне.

Творчі здібності,або креативність(від лат. creatio — творен­ня), — це загальні здібності, які дають змогу успішно виконувати творчу діяльність.Показниками творчих здібностей є схильність людини до оригінальності, продуктивності, гнучкості та дета­лізації. Оригінальність виявляється у здатності відмовлятися від стереотипних способів мислення, уяви, почуттів. Продуктивність визначається кількістю різноманітних ідей, запропонованих людиною; гнучкість — кількістю ідей різного класу. Саме тому творчістю вважають схильність людини до нових ідей. Деталі­зація — це ступінь уточнення нових ідей.

Основою творчих здібностей є дивергентне мислення, тобто та­ке, що відступає від логіки, передбачає декілька шляхів розв'язку і декілька вірних відповідей.

У психології відомо декілька моделей творчої обдарованості. Український психолог В. О. Моляко наприкінці XX ст. запропону­вав свою модель творчої обдарованості, у якій розглядають шість основних параметрів: сфера реалізації обдарованості, її переважа­ючий тип; прояви творчого пошуку; прояви інтелекту; динаміка діяльності; рівні досягнень; емоційна забарвленість. Автор виділяє такі основні типи творчої діяльності, як науково-логічна, техніко-конструктивна, образно-художня, вербально-поетична, музично-рухова та ситуативна. Прояви творчого пошуку мають три ознак:


реконструктивну творчість, комбінаторну творчість, творчість із використанням аналогій. Вияви інтелекту представлені у вигляді розуміння та структурування конкретної інформації, постановки задачі, пошуку й конструювання розв'язань, прогнозування розв'язань, гіпотез, задумів. Динаміку діяльності, тобто швидкісні показники розв'язань творчих завдань, можна подати трьома типа­ми: повільному, швидкому та надшвидкому. Рівні досягнень визна­чають за тими завданнями, що їх ставить перед собою конкретний суб'єкт, або ж на основі конкретно досягнутих успіхів. Тут також можна виділити три типи: перший, коли домінує бажання переви­щити існуючі досягнення (зробити краще, ніж є), другий — досяг­нути результату найвищого з існуючих рівнів, третій — здійснити розв'язання проблеми, яку ще ніхто не вирішував. Щодо емоційної забарвленості діяльності, то В. О. Моляко характеризує її такими типами, як натхненний, упевнений та сумнівний.

Інтелектуальні і творчі здібності пов'язані між собою. Згідно з теорією інтелектуального порогу, якщо IQ не перевищує розумову норму для певного віку, інтелект та креативність взаємозалежні; якщо перевищує — творчі здібності стають незалежною величи­ною. Останнім часом взаємозв'язок між інтелектуальними та твор­чими здібностями знайшов своє відображення у понятті «твор­чий інтелект»-. Можна виділити три основні інтелектуальні вла­стивості, які відображають його специфіку. Однією з них є вміння змінювати функції об'єкта. Винахід часто пов'язаний зі зміною функцій речей та явищ, коли їх використовують не за звичним призначенням, а в новій, раніше не властивій їм якості. У багатьох випадках для того, щоб знайти нове рішення, слід перебудувати основні функціональні зв'язки між поняттями у старій системі знань. Другою властивістю творчого інтелекту є здатність перест-руктуровувати матеріал. Відомий дослідник цього питання К. Дункер писав, що виникнення чогось нового завжди є перест-руктуровуванням матеріалу, коли звичні зв'язки та відношення міняються, «перевертаються». Дуже вірогідно, що найглибші відмінності між людьми у творчій обдарованості визначаються більшою чи меншою здатністю до такого переструктуровування. Нарешті, третьою властивістю творчого інтелекту є виявлення прихованих властивостей предметів та явищ.


Розділ II


Персонологія


 


В основі властивостей творчого інтелекту лежать бісоціації — ре­комбінація та об'єднання різнорідних, ніяк, на перший погляд, не пов'язаних між собою ідей. При цьому звичні стереотипні зв'язки між поняттями розриваються, натомість встановлюються нові, незвичні та невластиві їм. Саме таке невимушене поєднання непоєднуваних явищ і становить відмінну ознаку творчого генія. Звертаючись до фактів історії науки, можемо навести приклад бісоціації — теорію ево­люції Дарвіна, яка народилась з поєднання двох незалежних і відомих до Дарвіна ідей: ідеї боротьби за існування Мальтуса та принципу штучного відбору, який застосовують для виведення нових порід свійських тварин. Для бісоціативного мислення характерна також відмова від законів формальної логіки. Людина тимчасово звільняється від гніту правил логіки, вербальних структур, концепцій та аксіом. Діє творча інтуїція, яка поєднує елементи з різних площин досвіду, руйнуючи всі логічні перепони і бар'єри між поняттями.

Загальні здібності складають основу для розвитку спеціальних здібностей, однак разом з тим є незалежними від них.

Спеціальні здібності

Спеціальні здібності виявляються у дуже різноманітних видах діяльності людини: академічній, технічній, мистецькій, моторній, соціальній, практичній.

Академічні здібності переконують в успішності навчання різним предметам і є достатньо вибірковими. Академічно одаро­вані учні і студенти можуть демонструвати високі показники з легкості, глибини та швидкості просування з математики чи біології, мови чи фізики і в той самий час мають посередні успіхи й можливості з інших предметів. Така вибірковість щодо ака­демічних успіхів створює певні проблеми в навчальному закладі та сім'ї. Нерідко у таких випадках педагоги відмовляються визна­ти обдарованість своїх вихованців і не роблять спроб для їхньої підтримки та розвитку. Найхарактернішим проявом спеціальних академічних здібностей є математичні здібності.

Математичну обдарованість всебічно вивчав В. А. Крутецький. Він виділив такі її складові: отримання математичної інформації, її опрацювання, збереження і загальний синтез.

Отримання математичної інформації ґрунтується на здібності до формалізованого сприйняття математичного матеріалу, до


схоплювання формальної структури задачі. Опрацювання матема­тичної інформації охоплює здібність до логічного мислення у сфері кількісних та просторових відношень, використовуючи ма­тематичні символи; широкого та швидкого узагальнення матема­тичних об'єктів, відношень і дій; здібність згортати процес матема­тичних міркувань; гнучкість мислительних процесів; прагнення до ясності, простоти, економності та раціональності рішень; здібність до швидкого переключення мислительних процесів з прямого на зворотній хід думки. Зберегти математичну інформацію означає мати математичну пам'ять на схеми міркувань, доведення, методи розв'язку задач тощо. Загальний синтетичний компонент означає, що людина має математично спрямований розум.

Технічні здібності виявляються у сфері техніки. Згідно з кон­цепцією технічної обдарованості, розробленої В. О. Моляко, показ­никами технічної обдарованості є зацікавленість технікою, твор­чий конструкторський розум, технічна винахідливість, уміння ви­користовувати логічні принципи, схильність до накопичення технічних знань та уміння кодувати технічні образи і поняття. Вчений також запропонував вирізняти такі основні стратегії технічної обдарованості, як комбінування, аналогізування, рекон-структуювання, стратегію випадкових підстановок (за визначення О. В. Моляка — Ред.) та універсальну стратегію як поєднання пер­ших трьох.

Мистецькі здібності людини багатогранні. До них належать художні, літературні та музичні здібності. Основою мистецьких здібностей є особливе ставлення людини до світу. Під художніми здібностями розуміють здібності до малювання та живопису. Особливо велику роль у їхньому розвитку відіграє чутливість зо­рового аналізатора, яка дає змогу сформувати такі важливі якості, як відчуття лінії, пропорції, форми та об'єму, світотіні, ритму ліній та колориту. Не менш важливу роль відіграє і чутливість руки. Чутливість ока та руки, однак, ще не гарантує становлення видат­ного художника. Тому провідною якістю в художніх здібностях вважають художню уяву. Літературні здібності є даром до поезії та прози. їхньою основою є особлива чутливість до слова, до його відтінків, звукових та графічних властивостей. Значну роль має також чуття мови та багатий словниковий запас, проте вони є


Розділ II


Персонологія


 


обов'язковими, однак не специфічними для художньої творчості. Музичні здібності— це здібності до створення та виконання му­зичних творів. їхніми показниками є музичний слух, феноменаль­на слухова пам'ять, пластичний та скоординований руховий апа­рат. Розрізняють два типи музичних здібностей: «моцартівський», коли обдарованість до музики яскраво виявляється у ранньому та дошкільному дитинстві під впливом середовища та раннього навчання; «бахівський», коли обдарованість до музики яскраво виявляється у підлітковому та юнацькому віці часто без впливу середовища (або наперекір зовнішнім умовам) і без систематично­го спеціального навчання.

Моторні здібностіпов'язані з діяльністю, яка вимагає тонкої та точної моторики, доброї координації рухів та високого рівня роз­витку рухових навичок. Вона потрібна танцюристам, спортсменам, піаністам, слюсарям та представникам багатьох інших професій.

Спроба визначити соціальні здібності (лідерські, організа­торські, соціальний інтелект) має майже столітню історію. Це є здібність встановлювати зрілі та конструктивні взаємовідносини з іншими людьми. Вважають, що вони формуються до 17-18 років і значною мірою залежать від сімейного виховання. Батьки тих дітей, які виявляють лідерські тенденції, будують свої відносини з дітьми особливим чином. Вони багато спілкуються з ними, вико­ристовуючи як вербальні, та і невербальні засоби комунікації, спілкування відбувається на рівні очей, тобто, спілкуючись, до­рослі так нахиляються до дитини, що їхні очі знаходяться на одно­му рівні. Вони запитують дітей, що вони хочуть робити, вислухо­вують те, що їм кажуть діти; не погрожують і не бувають агресив­ними по відношенню до них, у той самий час не схильні до гіпе-ропіки. Батьків також вирізняє послідовна стабільність поведінки.

Соціальні здібності передбачають здібність розуміти, любити, співпереживати іншим, налагоджувати стосунки, що є необхідною передумовою успіху у багатьох видах діяльності, а особливо у пе­дагогічній, психологічній, психотерапевтичній, а також усіх видах керівної роботи.

Ще одним видом здібностей, який ще не знайшов належного місця серед інших видів та його не завжди визнають спеціалісти, є практичні здібності. їх запропонував виділяти американський

ПО


психолог кінця XX ст. Р. Стернберг. Практичні здібності ґрунту­ються на практичному мисленні та практичній діяльності. Вони властиві людям, які з успіхом застосовують свій інтелект головно до практичної діяльності, а не до теоретичної. Це дає змогу їм до­сягти поставленої мети. Провідною особливістю цих здібностей є знання своїх слабких та сильних сторін і здатність використовува­ти ці знання.

7.3. Особливості особистості обдарованої людини

Обдарованість завжди унікальна. Тому універсальних якостей, які б об'єднували всіх обдарованих людей, знайти непросто, але можливо. Розглянемо найзагальніші спільні риси особистостей людей, які мають різні здібності.

Мабуть, найхарактернішою особливістю для інтелектуальної обдарованостіє її ранній прискорений розвиток, який спричиняє невластивий вікові інтелект та компетентність дітей. Нерідко вже в 3-4 роки вони вміють читать та рахувать; можуть захоплювати­ся непритаманними вікові розумовими заняттями, наприклад, різного роду підрахунками, засвоєнням географічних карт тощо. Полюбляють малювати схеми, створювати класифікації. Можуть захоплюватись складанням таблиць історичних фактів, дат, випи­суванням різноманітних даних з астрономії, хімії тощо.

У дошкільному віці вони вже можуть безпомилково писати довгі фрази. Швидше та правильніше за ровесників схоплюють смисл принципів, понять, положень, швидше аналізують, узагаль­нюють, роблять висновки. Високий темп психічних процесів іноді породжує проблеми з письмом, бо швидкість мислення виперед­жає можливості моторики руки і через це з'являються помилки.

Інтелектуально обдаровану людину вирізняє також висока ро­зумова активність, яка, зокрема, полягає в їхньому постійному прагненні до розумового навантаження, до поповнення своїх знань, які зазвичай є дуже обширними. Інформацію отримують з найрізноманітніших джерел: наукової літератури, словників, ен­циклопедій, атласів, періодики, інтернету тощо. Ця інформація зберігається надовго, бо вони мають добру пам'ять. Розумова ак­тивність підтримується підвищеним інтересом до розумової діяль­ні


Розділ II


Персонологія


 


ності. Вони охоче беруть участь в різноманітних конкурсах, турнірах, олімпіадах і т. п. змаганнях. Підвищена розумова ак­тивність пов'язана з непритаманною для дитячого віку саморегу­ляцією. Такі діти не забувають про поставлену ними мету і намага­ються керувати своїми діями. Навіть найрухливіші з них можуть тривалий час зосереджувати свої розумові зусилля та увагу.

Інтелектуальна обдарованість, особливо у дитячі роки, пов'яза­на з підвищеною допитливістю. Вони задають багато запитань, чим досить часто викликають незадоволення педагогів. Характер­ним є зміст запитань. Вони стосуються головно причин виникнен­ня подій та явищ; не окремих фактів, а їхнього доведення. Тому такі діти і молодь надають перевагу заняттям, де використовують проблемний метод і не люблять занять, де матеріал повторюється.

Характерною особливістю особистості розумово обдарованих є їхня схильність до самостійного міркування. Вони незалежні у своїх судженнях, особливо стосовно змісту своїх знань, не підда­ються груповому тискові. Одночасно є надзвичайно терпимі до когнітивної невизначеності, припускають можливість існування багатьох поглядів на питання. Таким людям характерний також високий рівень самодостатності та автономії.

Для творчої обдарованостіхарактерні свої особливості. Насамперед, такі люди вирізняються винахідливістю, зосеред­женістю на обраному напрямі, захопленістю і підпорядкованістю творчості духовній мотивації. Якщо роботу виконують з приму­су або за винагороду, елементи творчості можуть зникнути. Творчість можна реалізувати лише за умови, якщо людина почу­ває себе вільно, якщо вона не скута надмірним досвідом та знан­нями, заборонами.

Таким людям характерна висока працездатність і значний обсяг створеного. Вони дуже ретельні в оформленні продукта своєї праці, бо встановлюють для себе високі стандарти. Унаслідок цього людина рідко почуває себе успішною у своїй діяльності. Іноді через це в них формується негативне самосприйняття та низька самооцінка. Висока критичність по відношенню до себе змушує їх бути постійно незадоволеними результатами своєї робо­ти і постійно прагнути поліпшувати її. Тому продукт праці багато разів удосконалюється.


Відзначимо, що творчі особистості — це надзвичайно вразливі та чутливі люди. Схильність до досконалості приводить до нетер­пимості до зауважень і критики щодо себе, непоступливості у творчості, навіть впертості. Вони мають також загострене почуття справедливості, як стосовно себе, так і інших людей.

Згідно з теорією інвестування американських психологів кінця XX ст. Р. Стернберга і Д. Лаверта, креативною можна вважати та­ку людину, яка здатна «купувати» ідеї за низьку ціну, а «продава­ти» за високу. Купувати за низьку ціну означає займатися у цей час невідомими, невизначеними, малопопулярними ідеями, але потенційними щодо майбутнього попиту. Наперекір опору середо­вища творча людина наполягає на розробленні цих ідей, бо відчу­ває, що найближчим часом вони будуть являти собою великий інтерес, і тоді їх можна буде «продати» за високу ціну. Здатність вчасно «побачити» таку ідею, на думку авторів теорії, залежить від інтелекту, знань, стилю мислення, індивідуальних рис, мотивації і зовнішнього середовища. Людина може не реалізувати свій твор­чий потенціал у двох випадках: якщо ідеї висловлені надто перед­часно і якщо їх не виносять на обговорення надто довго, і тому ці ідеї стають очевидними.

Особистісними рисами соціально обдарованої людини є соціальна адаптованість, почуття відповідальності за справу і лю­дей, ентузіазм, наполегливість і терпіння у роботі з людьми. Важливо також планувати майбутню діяльність із урахуванням напрямку змін, бути впевненим у собі і знати свої сильні і слабкі сторони, вміти вчасно приймати рішення і ясно висловлювати свої думки в усній і письмовій формі. Для цього необхідно мати інте­лект вище середнього, гнучкість мислення, здатність оперувати абстрактними поняттями.

Дослідження американських психологів дали змогу встановити низку особистісних рис та суспільних обставин, що дали поштовх для появи літературного обдаровання.Видатні письменники до­сить часто починали рано читати; з дитинства звикли читати й пи­сати багато, здебільшого, щоб утекти від реалій навколишнього світу; у дитинстві пережили тяжку травму й схильні до депресій. Мають великий словниковий запас, незалежні, непідвладні прави­лам, не люблять приєднуватися до групової діяльності, часто


Розділ II


Персонологія


 


віддаляються від суспільства. Пишуть заради того, щоб передати свої емоції; люблять працювати довгий час наодинці; цінують можливість вільного самовираження і творчості; дуже часто мають велике почуття гумору. Літературна обдарованість виявляється ще у ранньому дитинстві, однак найсприятливіший період для її розвитку — це 16-18 років.

Американськими дослідниками також встановлені характерні риси математично обдарованихосіб та умови їхнього виховання. Було зауважено, що видатні математики здобули ґрунтовну освіту; виявляють значну схильність та любов до математики; батьки й учителі заохочували їх до праці; у них постійно була потреба в міцному зв'язку та підтримці з боку наставників; стосунки в їхніх родинах були кращі від тих, що мали обдаровані письменники та художники; вони часто є вихідцями із сільської місцевості та з кон­сервативних родин; рано починали робити успіхи; їхня особистість змінювалась від відлюдкуватості та відстороненості до настирли­вості та енергійності. Відзначається також, що найсприятливішим періодом для вияву математичної обдарованості є 14-15 років.

7.4. Організація навчання та виховання обдарованої молоді

Після виявлення обдарованості дітей та молоді відразу виникає питання, чому і як їх навчати, як сприяти її оптимальному розвит­кові. Для цього першогерговими завданнями є визначити принци­пи та стратегії навчання, концептуальні моделі та технології на­вчання, а також визначити, якими рисами має володіти педагог, який з ними працює.