СУЧАСНА ЛІНГВІСТИКА: НАПРЯМИ ТА ПРОБЛЕМИ. мовних знань є універсальною граматичною частиною біологічної спадщини
мовних знань є універсальною граматичною частиною біологічної спадщини
людини, а оточення відіграє роль не більше, як пускового регулятивного
механізму. С. Пінкер навіть уводить поняття мовного інстинкту, притаманного
людині від народження і вбудованого в мозок завдяки еволюції [Pinker 1995].
Розробка універсальних принципів і параметрів бази вроджених знань
складає основу генеративної теорії Н. Хомського та його прихильників.
Спочатку такими принципами були трансформаційні правила, згодом -
принципи управління та зв’язування й комплекс модулів обмежень на
трансформації. У 1968 p. Н. Хомський у книзі «Мова й мислення» розглядає
універсальну граматику як набір глибинних синтаксичних структур, що «задає
певну підсистему правил, які складають каркас структури будь-якої мови», і є
вродженою базою для ЇЇ опанування [Chomsky 1968].
У 80-ті р. р. дослідник запропонував як додаток до концепції нативізму
теорію switches (перемикачів), які уможливлюють подібну параметризацію
мови середовища шляхом «спроб і помилок», тобто гіпотез і їхнього
підтвердження чи спростування. Уроджений стан синтаксичного розвитку
дитини характеризується наявністю обчислювальної системи таких
параметрів, правил і принципів. Завданням дитини є встановлення параметрів
рідної мови щодо цієї системи на підставі мови середовища. Дитина повинна
відкрити характерні для її мови параметри, тобто «поставити перемикач»
у відповідне положення, що приведе до певних наслідків (імплікацій).
Принципом універсальної бази є, наприклад, обов’язковість підмета навіть
у мовах, які допускають його вербальну відсутність (пор. теорію відмінка
Н. Хомського, яка розглядала наявність у всіх мовах універсальних глибинних
відмінків навіть при їхній граматичній відсутності). Для мов із допущенням
відсутності підмета встановлюється параметр нульового підмета. Вважається,
що параметри бінарні, тобто щодо принципу обов’язковості підмета
встановлюються параметри вербальної представленості / непредставленості.
Д. МакНейл зауважує, що вродженими є відношення суб’єкта та предиката,
предиката й об’єкта, означення й означуваного [McNeil 1967, 99-115].
Дослідження продемонстрували, що терміном засвоєння мовлення в повному
обсязі є 12-14 років. Висновком щодо цього стало положення про втрату
дітьми в цей період принципів універсальної граматики, що значно обмежує
можливості засвоєння іноземної мови після 14 років. Віковий період, протягом
якого мовлення засвоюється без зусиль, за умови своєчасної стимуляції
мовними сигналами, названий критичним, оскільки за межами цього періоду
дитина стає неспроможною навчатися мові.
Деякі дослідники дотримуються інших поглядів, уважаючи, що дорослі
мусять правильно визначити установку параметрів іноземної мови та змінити
вже встановлені параметри рідної мови [Schwarz 1992]. Існують слабкі версії
нативізму, які відстоюють уроджену схильність у вигляді когнітивних навичок
до опанування мовою у процесі соціалізації дитини [Tomasello 1996, 276].
Критично налаштованими на теорію нативізму Н. Хомського були й деякі
американські й західноєвропейські психологи. Ідеям вродженості знань мови
протиставлена конекціоністська аргументація в поєднанні з екологічним
ПСИХОЛІНГВІСТИКА
підходом і культурно-історичною психологією (Ж. Нуазе, Д. Дюбуа, Франція;
Дж. Верч, Д. Стейнберг, США та ін.).
Концепція онтогенезу мовлення радянської психолінгвістики протилежна
положенням нативізму і ґрунтується на діяльнісно-евристичній теорії JL Виготського.
Услід за Л. Виготським, представники Московської психологічної школи
доводили, що підґрунтям для засвоєння мови є санкціоновані суспільством
норми та способи спілкування. О. Лурія вважав, що мовна компетенція є
наслідком активного відображення дійсності, предметної діяльності та
спілкування з оточенням. Н. Уфімцева викладає вітчизняну концепцію онтогенезу
так: «структури мови не є вродженими, вони є результатом відображення
основних відношень об’єктивної дійсності. Підґрунтя для засвоєння мови
треба шукати поза індивідом, який опановує мову, а в санкціонованих
суспільством нормах і способах спілкування, носіями яких для дитини є
дорослі; біологічні корені знання, у тому числі й мови, необхідно шукати
в механізмі саморегуляції / самоорганізації» [1983, 1988]. О. Леонтьев розглядав
три головних етапи розвитку дитячого мовлення до 3 років: 1) домовленнєвий
(два періоди - гуління, гукання й лепету; або чотири періоди, за даними інших
дослідників - гуління, сопілка, лепет і модульований лепет [Белянин 2003, 43]),
2) дограматичний етап первинного засвоєння мови; 3) етап засвоєння
граматики [1999]. Період гуління (2-3 місяця або 4-5 місяців) є найважливішим
етапом мовного онтогенезу, оскільки в ньому реалізується спадкова програма
голосового розвитку як рефлексу дихання, ссання, глитання, адже він
спостерігається навіть у глухонімих від народження дітей. Він є фонацією
доскладового типу, монотонною вокалізацією. Гукання є вже продукуванням
звукокомплексів. У період лепету (4-5 або 19-20 місяців) виникає синтагматична
організація мовлення (структурація складу, розпад на складові відрізки) як
імітація мовлення, яке чує дитина (ехолалія).
Загалом, перший еквівалент слова (псевдослово) з ’являється через 2-3
місяці. Дитина починає засвоювати різні види інтонаційної виразності.
Дослідники називають їх протознаками, або прото-мовою як першою
дословесною системою комунікації. Основою цієї системи є жести (кінезнаки),
серед яких виокремлюються знаки, що не мають соціально-фіксованої форми
(указівка, відштовхування тощо), і жести, що складають частину мовленнєвої
поведінки в певній культурі [Горелов, Седов 2005, 206]. У віці 8 місяців
закріплюються справжні слова, створюються синкрети (за Л. Виготським,
перші узагальнення), артикуляції наближуються до звуків відповідної мови.
Дослідники вважають, що в цей період формуються елементи протожанрового
мислення, оскільки дитина вже здатна на підсвідомому рівні налаштуватися на
комунікативну ситуацію [Горелов, Седов 2005, 209].
Між роком і трьома місяцями у дитини формується парадигматична
фонетика, яка була загальмована етапом поповнення словника, адже з другого
року починається зростання активного лексикону дитини. Цей період сприяє
зростанню лексичного запасу дитини: у рік запас слів дорівнює 9 словам, у два
роки - 300, у чотири роки - 2000 слів із перевагою іменників. У півтора роки
з ’являються голофрази, або однослівні висловлення, і перші двослівні речення,