Західноукраїнські письменники. Літературні угрупування.
Літературні угрупування.
Жанрово-тематичне розмаїття творів.
Тема 5.В.Симоненко. «Вона прийшла непрохана й неждана….», «Є в коханні і будні, і свята…», «Ну скажи, хіба не фантастично...», «Я тобі галантно не вклонюся» та інші : краса інтимних почуттів, любовних переживань ліричного героя.
План
1. Інтимна лірика В. Симоненка — потужне крило його поезії.
2. Полюбити — зрадити, гнів — любов, будні—свята, радість - жаль, фантастична зустріч — трагічна втрата — такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почутті» в інтерпретації В. Симоненка
Література:
1. Авраменко О.М., Пахаренко В.І. Українська література *(рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл. – К. : Грамота, 2011.
2. Семенюк Г.Ф., Ткачук М.П., Слоньовська О.В., Гром’як Р.Т., Вашків Л.П., Плетенчук Н.С. Українська література* (рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл, – К.: Освіта, 2011
3. О.Слоньовська, Б.Сушевський. Конспекти уроків з української літератури для 11-х класів. – К.: Рідна мова, 2000.
4. Непорожній О. та інш. українська література. Підручник для 11 класу. – К: Освіта, 1995.
Студенти повинні знати: поезії про кохання В.А.Симоненка ;
Студенти повинні вміти:визначати основну думку поезій, художні засоби та їх роль у вираженні почуттів та переживань ліричного героя.
1. Інтимна лірика В. Симоненка — потужне крило його поезії. Неповторність віршів про кохання — в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності й складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, вибухи емоцій, які супроводжують кохання. «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав...» — це твердження В. Симоненка є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті і звабі образу коханої. Лише кількома штрихами - деталями він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: «лобик... упертий і смішний», «біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, як абажурами, блищить очей овал», «губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі», «милі, теплі руки». Ще виразнішими у своїй емоційній напрузі є характеристики — означення, якими поет передає багатство внутрішнього світу коханої. Вона — «прозора й чиста», «єдина, мила», «прозора, мов ранкова тінь». Підкреслювана поетом «прозорість» і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій на своєю довершеністю формі криються глибокі почуття. Показовою щодо цього є поезія «Мені здавалась пошлою й бридкою...». Вона, порівняно з іншими інтимними віршами, написана у більш спокійно-розмисловому тоні, чому сприяють окремі сюжетні елементи. Юнаки розповідають про свої любовні втіхи і насолоди, а напускною бравадою, голосно й цинічно смакують еротичними плітками. У ліричного героя вони викликають осуд, огиду — фізичну і моральну, так прозаїчно й точно це виражено словами:
В кімнаті тхнули прілі сигарети
І різав носа неприємний дух.
Брутальність і кохання — речі несумісні. Найінтимніші людські почуття повинні вражати первозданною чистотою, цнотливістю,сором’язливістю:
А мені ввижались білі ниви,
Знайомі образи витали наді мною,
І ти мені на плечі клала руки
І обпікала дотиком гарячим.
І я мовчав. Я не хотів про тебе
Розповісти завзятим брехунам.
Які б моє кохання осміяли.
У цьому контексті епітет «білий» символізує чистоту кохання, протиставляється бруду й цинізму і у вчинках, і в помислах, і в розмовах, коли йдеться про найніжніші почуття.
Прикметною особливістю інтимної лірики В. Симоненка є її контрастність в образно-емоційному і в словесному ладі. Сила кохання, повінь почуттів («я тебе заголубить, запестити хочу») і передчуття чогось незвіданого, бентежного («ти ще не торкалася губами вічних і прозорих таємниць»), біль розлуки й розчарування («волочив я тебе в ореолі безгрішності крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій»), а на іншому полюсі — благальне вимолювання взаємності хоч на мить:
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!
Полюбити — зрадити, гнів — любов, будні—свята, радість - жаль, фантастична зустріч — трагічна втрата — такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почутті» в інтерпретації В. Симоненка. Тільки в його інтимній ліриці знаходимо рядки, які так вражаюче точно відтворюють сум'яття душі, розтривоженої коханням, його неминучість, його велику силу, інколи свідомо чи несвідомо приховану. Це твердження від протилежного:
Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменти зроду не зліплю.
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
Або:
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
У них — велика таїна кохання. Поет, намагаючись розгадати космос жіночої душі, секрет взаємного притягання двох сердець, у вірші з присвятою чорнявій математичці з добрим гумором відкриває формулу: «Ікс плюс ігрек — це будеш ти». Так від вимріяного, романтичного образу коханої («я від тебе жадав незвичайного й дивного, щоб з’явилася маренням, видивом, сном...») він приходить до земного образу чорнявої математички, а їхнє поєднання бачимо в обожнюванні жінки - матері, жінки-продовжувачки роду людського, а значить, і всього сущого на землі:
…І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночності,
Що красою життя — материнством стає.
ВОНА ПРИЙШЛА
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?
* * *
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, тремтіла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
22.02.1961
ЧАДРА
Я тебе не сприймаю за істину,
Бо таких, мабуть, зовсім нема.
Ніч, вітрами дурними освистана,
Свою чорну чадру підніма.
І дивлюсь я здивовано в очі,
Що заблискали з-під чадри.
У волоссі — у сірому клоччі —
Причаїлися дикі вітри.
Недарма понад нею пронісся
Ураганний тайфун стихій.
Виповзає на перенісся
Зморшка відчаю і надій.
І куди я до істини втраплю
Через ями й вибоїни слів?
Коли б випив її хоч краплю,
То, напевне б, від жаху зомлів.
Я тебе не сприймаю за істину —
Небо навіть, і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану —
І таку я люблю тебе!
12.01.1962