Я ТОБІ ГАЛАНТНО НЕ ВКЛОНЮСЯ
Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
спеленає землю довга ніч,
довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти, крихітна і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, наче стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.
* * *
Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.
Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле
Упаде на тім'я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.
Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук —
Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!
| СУПЕРНИКИ І Вітер пісню співав стоголосо, Але раптом в екстазі німім Зупинивсь біля тебе і млосно Зазітхав у волоссі твоїм. І підслухали зорі і трави, І підслухали ріки й мости, Як шептав тобі вітер ласкаво: «Я такої не бачив, як ти... Хочеш — хмари для тебе розвію? Хочеш — землю в дощах утоплю? Тільки дай мені крихту надії, Тільки тихо шепни — люблю...» І хоч ти не сказала нічого, Бо не слухала вітрових слів, Він, забувши солодку знемогу, Розганяти хмарки полетів. А як глянуло сонце із неба Через сині зіниці ніш, Закохалося сонце у тебе, Засіяло іще ясніш. ІІ Вітер в небі за хмарами гониться І про тебе складає пісні, Почалася у сонця безсонниця — І подовшали раптом дні. І обоє тобі заходились Говорити у всякий час: «Ми по вуха в тебе влюбились, Усміхнися ж хоч раз до нас...» | ІІІ Тож послухайте, сонце і вітре! Перестаньте скиглить на мить! Маю річ я до вас нехитру, Ви послухайте, помовчіть. Я б хотів, щоб мені ви сказали Без брехні, без ридань і виття: Скільки раз ви уже кохали За своє безконечне життя? У скількох у волоссі мліли, У скількох іще будете мліть? Ви всіх разом так не любили, Як одну її треба любить! Я для неї хмар не розвію І дощами землі не заллю. І хвалитись, як ви, не вмію, Але я її дужче люблю. Те, що кидали ви, як намисто, Міліонам красунь до ніг, Я в душі недоторкано чистим Для одної для неї зберіг. |
Ну скажи — хіба не фантастично
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
24.09.1962
Кожна людина у В. Симоненка — це особистість, неповторність, це незбагненний космос. І як перетинаються дороги людей, як виникають почуття — теж незбагненна таємниця. Вірш «Ну скажи — хіба не фантастично...» — про нерозділене кохання. Але ліричний герой ставиться до нього по-філософськи. Особисто для нього — трагедія, він не зумів зберегти, утримати любові. Але його дівчина — чиясь кохана, можливо, дружина,
Значить знайшла свою долю. Узагалі ж, кохання — це диво, і скільки б його не було на Землі, для кожного покоління, кожної нової людини воно буде новим, невідомим, жаданим.
Питання для самоконтролю:
1. Неповторність віршів про кохання.
Тема 6.Микола Вінграновський. Загальний огляд творчості. «У синьому небі я висіяв ліс...», «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...», «Прилетіли коні — ударили в скроні...», «Чорна райдуга»: вселюдські та національні мотиви крізь призму «інтимного само зосередження».
План
1. Біографічні відомості поета, збірки поезій.
2. Вірш «У синьому небі я висіяв ліс...»
3. «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...»
4. «Прилетіли коні — ударили в скроні...»
5. «Чорна райдуга».
Література:
1.Авраменко О.М., Пахаренко В.І. Українська література *(рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл. – К. : Грамота, 2011.
2.Семенюк Г.Ф., Ткачук М.П., Слоньовська О.В., Гром’як Р.Т., Вашків Л.П., Плетенчук Н.С. Українська література* (рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл, – К.: Освіта, 2011
3.О.Слоньовська, Б.Сушевський. Конспекти уроків з української літератури для 11-х класів. – К.: Рідна мова, 2000.
4.Непорожній О. та інш. українська література. Підручник для 11 класу. – К.: Освіта, 1995.
Студенти повинні знати:короткі біографічні відомості поета, основні мотиви поезії ;
Студенти повинні вміти:визначати тему та основну думку поезій, визначати художні засоби та їх роль у вираженні почуттів та переживань ліричного героя.
1. Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в місті Первомайськ на Миколаївщині. Тут він закінчив школу, тут написав перші вірші, в яких відлунювалося захоплення народною піснею, творчістю Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова. Описуючи своє дитинство, що припало на тяжкі воєнні роки, і жадану Перемогу над фашистськими загарбниками, Микола Вінграновський у вірші «День Перемоги» назве своїх однолітків *незаскленим вікном» українського народу. Виховані вдовами, вони прийшли в українську літературу, щоб розповісти світові про українську землю, її красивий і працьовитий народ, його болі й радості, будні й свята. Після закінчення школи приїжджає до Києва і вступає до театрального інституту, навчається на акторському факультеті, цікавиться режисурою. На нього звертає увагу Олександр Довженко і забирає юнака до Москви, де геніальний кінорежисер викладає у ВДІКу — Всесоюзному державному інституті кінематографії. Микола Вінграновський навчається на курсі Довженка разом із Ларисою Шепітько, Отаром Іоселіані, іншими талановитими студентами. Олександр Довженко мав намір зняти Вінграновського в ролі Івана Орлюка у фільмі «Повість полум'яних літ» (цей задум у 1961 році втілила вдова кінорежисера Юлія Солнцева). 1961 Після закінчення ВДІКу в 1960 році молодий актор повертається до Києва, працює на кіностудії, яка носить ім'я його вчителя. Вінграновський поринає в літературно-мистецьке життя столиці. 7 квітня 1961 року в «Літературній газеті» було опубліковано добірку його віршів. Цього ж року дебютували Віталій Коротич, Іван Драч, Євген Гуцало. Пошуки молодих поетів підтримали Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, яким імпонували художнє новаторство шістдесятників, цікава й незвична образність, несподівана асоціативність, сміливість у відстоюванні правди, дерзновенність їхніх мрій про незалежну Україну. Збірка поезій Миколи Вінграновського «Атомні прелюди» у 1962 році засвідчила появу самобутнього, іскрометного, талановитого митця. Наступні збірки — «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990) — щоразу являли читачеві нові поетичні грані Вінграновського: зосередженість, журливість, розважливість, увагу до краси буденності, тяжіння до сокровенного, уміння поєднати в одному рядку й занурення в глобальні проблеми, й замилування летом ластівки, й трибунність вислову, і побутовий вираз, забарвлений тонким гумором. Якщо спробувати виділити тематичне ядро поезій Миколи Вінграновського, то ним є, за словами Івана Дзюби, «народ, нація, Україна. Україна, в усій складності її історичної долі, — це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше, віддаючи данину злобі дня, традиції чи власному сенти ментові. Це просто те, чим живе його душа. І зрештою все, про що він пише, — про неї. Хоч би про що говорив — говорить про неї». У 1967 році на екрани вийшов фільм режисера «Берег надії», у 1970 — «Дума про Британку», у 1984 — «Климко» (за повістями Григора Тютюнника). Він зняв і ряд документальних фільмів — «Слово про Андрія Малишка* (1983), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993) та інші. Вінграновський відомий і як автор блискучих поезій для дітей. Саме за збірки творів, адресованих дітям, він 1984 року був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка. У доробку Вінграновського є й низка високохудожніх повістей — «Сіроманець», «Первінка», «У глибині дощів», оповідань про дітей, прозових творів, присвячених сьогоденню, творів історичних — передусім роман «Наливайко». Прикметними ознаками прози Миколи Вінграновського є поетичність, емоційність, асоціативність. Перу Вінграновського належать також спогади про Олександра Довженка, які доповнюють ряд віршів, присвячених незабутньому вчителю. Помер Микола Вінграновський у Києві 26 травня 2004 року, вічний спочинок знайшов на Байковому кладовищі.
Художній світ М. Вінграновського — у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому — глибинне філософічне осягнення сутності, чи навпаки. Вінграновський — шістдесятник за суттю цього поняття, за ємкістю ідей та образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю».
2. Головна й переважаюча ознака лірики Миколи Вінграновського — оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені й драматичні.
Вірш «У синьому небі я висіяв ліс...» відкриває збірку «Сто поезій». Небо, хмари, їх мінливість — це благодатний матеріал для поета. Кожен із вас, очевидно, не раз помічав, що он та хмаринка схожа на корабель, а он ота — на птаха чи дракона... Вінграновський уявно висіває на небі ліс «із дубів та беріз і весняні сни коханої дівчини. І той хмаряний ліс, і ті сни, перетікаючи один в одного, зливаючись, творять образ самої дівчини: «Тебе вони являть і так і замруть. Увесь світ для ліричного героя сповнюється теплом і рисами коханої — і птиці, і стебла, і небо, і море... Це для нього стає опертям, що полегшує ходу, додає впевненості. Поезія Вінграновського відтворює гармонію і музику душі закоханого героя, а пісенні ритми, повтори дещо змінених рядків налаштовують читача на піднесений, пісенний лад. У цьому вірші привертає увагу художня ощадливість поета.