Соціальна стратифікація суспільства.

Лекція 3. Суспільство: сутність, типи, тенденції розвитку

Та соціальна структура

1. Суспільство: сутність, типи, тенденції розвитку.

Поняття суспільства.

Системний підхід до суспільства в соціології. Поняття соціальної системи.

Суспільство як складна ієрархія соціальних систем. Основні елементи суспільства.

Проблема суспільного розвитку: джерела, типологія суспільств та спрямованість історії.

2. Соціальна структура суспільства та соціальна стратифікація.

Поняття соціальної структури суспільства та її елементи. Соціальні спільноти, їх різновиди.

Соціальна стратифікація суспільства.

 

1.1. Поняття суспільства

Протягом всієї історії розвитку соціальної думки мислителі прагнули знайти відповіді на корінні питання спільного буття людей: як виникає суспільство і як воно існує? Що змушувало і змушує людей об'єднуватись? Яким чином це відбувається, якщо в індивідів, що складають суспільство, такі різноманітні і навіть протилежні інтереси та мотиви діяльності? Почнемо розглядати ці питання з термінології. Суспільство, суспільний, соціальний – поняття широко відомі. Латинське дієслово «соціо» означає зв'язувати, об'єднувати, починати спільну працю. Звідси – первісне значення суспільства як спільноти, союзу, співтовариства. Але поняття суспільства не тотожне з поняттям людської спільності. Хоча, безумовно, суспільство складається з певних спільнот і навіть зароджується саме з них, як система міжособистих зв'язків. Спільнота є формою сумісного буття або взаємодії людей, зв'язаних спільним походженням, мовою, долею або поглядами. Перші об'єднання людей ґрунтувалися на родинних і сусідських зв'язках, на звичці, на взаємному тяжінню і почуттях симпатії один до одного, врешті-решт через страх залишитися наодинці перед загрозою ззовні. Але з поступом історії, із зростанням населення, з ускладненням системи спільного життя виникають певні соціальні структури, що набувають власних законів розвитку. Вони підтримують цілісність та єдність суспільства, забезпечуючи його стабільність і можливість саморозвитку.

Суспільство є надскладною розгалуженою системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлюватися від природи, зберігаючи разом з тим зв'язок з нею. В суспільно-філософській та соціологічній літературі виділяють три групи факторів саморозвитку суспільства:

Ø трудова діяльність людей;

Ø соціальність, колективний характер людського життя, субстратом якого є культура, надбіологічна форма наслідування;

Ø духовний потенціал людства (наявність свідомості, інтелекту, пізнавальної діяльності).

Суспільство визначається в соціології як системно організована сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання, що породжується доцільною і цілеспрямованою діяльністю великих груп людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природних явищ і дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії.

Щоб зрозуміти феномен суспільства, потрібно визначити характер закономірностей, що об'єднують людей в єдине ціле, в суспільний організм. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями – між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення).

Так, для першого – натуралістичного підходу – характерним є розгляд суспільства, як продовження закономірностей природи, Космосу. Суспільно-історичні зміни і відмінні риси того чи іншого суспільства пояснюються географічним середовищем, природно-кліматичними характеристиками, ритмами сонячної активності і космічних випромінювань, специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими, статевими особливостями. На думку представників соціобіології, всі форми суспільної поведінки людей мають біологічну основу, саме природні сили, хоча окультурені і відкоректовані цивілізацією, є базовими в формуванні людського суспільства. Інший – ідеалістичний підхід – спрямований на аналіз духовних проявів людського життя. Його зміст полягає у тому, що сутність зв'язків, котрі об'єднують людей в єдине ціле, знаходять в релігійних віруваннях, в міфах, в ідеях, духовних устремліннях великих історичних діячів. Тобто єдиним основним фактором соціального життя виявляються суто духовні мотиви.

Нарешті, є третій підхід щодо пояснення суспільного життя. Він не заперечує ні наявність певних природних передумов людського існування, ні роль духовно-ідеологічних факторів, але основну увагу приділяє аналізу міжлюдських зв'язків, котрі мають, згідно цьому підходові, визначальний характер в системі соціальних закономірностей. Потрібно зауважити, що аналіз міжлюдських зв'язків безпосередньо пов'язаний з вирішенням проблеми індивід-суспільство: чи суспільство виникає з індивідної взаємодії, чи індивід – похідне від суспільства? Ця проблема має в соціальній думці два протилежні вирішення. В одних теоріях визначається первинність індивідуального початку в суспільстві (М. Вебер, Т. Парсонс, П. Сорокін, Дж. Хоманс, Дж. Мід, Г. Блумер), а інших вихідними є об'єктивні, надіндивідуальні соціальні структури (К. Маркс, Е. Дюркгейм). В матеріалістичному розумінні історії, що була розроблена Марксом, основною є ідея про спосіб виробництва, що формується об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідомості людей. Зв'язує людей в суспільний організм не спільна ідея або спільна релігія. а продуктивні сили і виробничі відносини. Матеріалістичне розуміння історії робить акцент на об'єктивності процесів, що відбуваються в суспільстві. Марксизм не заперечує суб'єктивного фактора в історії та свободи волі, навіть постулює той факт, що всі суспільні явища і структури виникають як результат взаємовідносин між людьми, але самі люди тут все ж таки перетворюються лише на соціальних функціонерів, виконують роль гвинтиків в суспільному механізмі.

Намагаючись подолати «обезлюднений» підхід до суспільства, протилежна доктрина, що отримала назву методологічного індивідуалізму, саме взаємодію індивідів розглядає як вихідну основу соціальної організації. Початок такої традиції було покладено М. Вебером (він сформулював вихідні положення теорії соціальної дії) і розвинуто Т. Парсонсом. Продовжили розробку цієї традиції Дж. Хоманс в своїй теорії обміну, Дж. Мід і Г. Блумер в теорії символічного інтерраціонізму, Е. Гофман в теорії управління враженнями. В межах цієї традиції працював і П. Сорокін, який розробив свою теорію суспільного життя. Найпростішою моделлю суспільного явища, суспільства загалом, вважає П. Сорокін, є взаємодія двох індивідів. Щоб суспільство могло існувати, потрібна принаймні наявність двох людей, між якими існує зв'язок взаємодії. Людський світ, на думку П. Сорокіна, можна уявити собі у вигляді величезного моря, в якому окремими хвилями є окремі процеси взаємодії і створювані ними соціальні групи. Це і є найпростіша модель суспільства або суспільного явища, на які розкладається все суспільне життя і всі складні явища.

Індивіди постійно вступають у взаємодію в процесі праці, з метою самозахисту, гри, здобуття знань, народження та виховання дітей тощо. Ця взаємодія є первинним актом соціальності. Суспільство немов би нарощується над взаємодією індивідів. Причому найсуттєвішою відмінністю людського співтовариства від тваринного стада є той факт, що в процесі взаємодії в людському суспільстві історично створюється розподіл соціальних ролей, коли кожна людина не тільки подібна до іншої, але й виступає разом з тим в ролі робітника, банкіра, фермера тощо. Основою взаємодії та польового розподілу є необхідність задоволення матеріальних та духовних потреб.

Суспільство – це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Суспільство є системою спілкування, взаємозв'язків і взаємодій індивідів. Але разом з тим суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції, до розвитку за власними законами. Міжособиста взаємодія, що передбачає наявність регулятивних правил, норм, звичаїв, призводить до появи відносно самостійних і незалежних від індивідів форм суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною та природою. Виникають об'єктивні щодо людини інститути держави, права, науки, ідеології, моралі і т. ін. Саме цей інтерсуб'єктивний простір, в якому живе і чинить індивід, визначає як його життя, так і мільйонів інших людей.

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності – бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежно від них надлюдською силою – обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від природних закономірностей. Суспільні закони, на відмін від законів природи, виникають пізніше, реалізуються тільки в свідомій діяльності людей, складніші за механізмом дії і в значній мірі ймовірні. Це скоріше загальні тенденції, в їх розгортанні реалізуються далеко не всі потенції, можливості, а непередбачуваність багатьох подій є загальною закономірністю. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються із зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності. Проте сам цей результат стає об'єктивною передумовою людського існування. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної взаємодії індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людства. Тим самим закономірних тенденцій суспільного розвитку без діяльності людей не існує. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом і тим створюють і змінюють ті обставини.

 

1.2. Системний підхід до суспільства в соціології.

Поняття соціальної системи

Суспільство є складним соціальним утворенням, всі елементи якого мають свою власну розгалуженість на складові. Такі об'єкти можна дослідити, застосовуючи системний аналіз.

З тим фактом, що суспільство є надскладною системою, яка розвивається на власній основі, погоджуються практично всі мислителі минулого і теперішнього часу. Але спеціальна розробка системного методу і використання його в соціології є безперечним теоретичним досягненням науки XX ст. Найбільшого поширення системний підхід в соціології набув у другій половині XX ст. (хоча системні уявлення можна знайти вже в соціальній теорії К.Маркса). Саме як систему розглядають суспільство Т. Парсонс, Ю. Хабермас, Н. Луман, Р. Дарендорф, Дж. Тернер та інші.

Основним поняттям системного підходу є поняття системи. Система – це певним чином упорядкована сукупність взаємопов’язаних елементів, що створює цілісну єдність. Під соціальною системою розуміється цілісне утворення (суспільство, соціальна спільнота, група тощо), основними елементами якого є люди, Їхні зв'язки, взаємодії, відносини. Мікромоделлю соціальної системи є особистість – цілісність соціальних рис, характеристик, якостей індивіда як члена суспільства, групи, спільноти.

Основними характеристиками системи (в тому числі соціальної), що враховуються системним аналізом і стають вимогами даного підходу, є наступні:

1. Система внутрішньо упорядкована і диференційована, має багаторівневу ієрархічну будову (частини, елементи, відносно самостійні підсистеми), причому її структура історично змінна. Елементами соціальної системи є індивіди, групи, спільноти, соціальні інститути та організації.

2. Кожна соціальна система може бути елементом більш глобального соціального утворення.

3. Система завжди більша від суми елементів, які її складають. Тут діє так званий «ефект складання»: наприклад, проста сума певних дій індивідів переростає в суттєво нову, системну якість – соціальну життєдіяльність, яка не може бути зведеною до суми індивідуальних життєдіяльностей. Суспільство – не сумативна, а цілісна система, через взаємодію своїх елементів вона має таку якість, якої не має жодний її елемент.

4. Будь-яка система має певний системоутворюючий фактор (або їх може бути декілька), що обумовлює змістовну сторону системи, її структуру, сітку законів і відносин між елементами.

5. Система орієнтована на саморозвиток, спроможна на постійне власне самозбереження та відтворення.

Системне дослідження об'єднує різноманітні знання про об'єкт у цілісну теоретичну систему. Системний підхід дає можливість аналізу суспільства в єдності трьох аспектів – генетичного (або історичного), структурного і функціонального, – відповісти на питання про походження, історичні умови і фактори виникнення суспільства, про його ієрархічну будову і основні елементи, а також про механізми функціонування і розвитку соціальної системи.

Суспільство як цілісна соціальна система складається з множини індивідів, їх соціальних зв'язків, взаємодій у відносинах. Однак це не просто сума названих елементів. Інтегруючись, вони створюють абсолютно нову, системну якість. Саме тому суспільні структури набувають характеру надіндивідуальних, надособистих структур, а суспільство виступає особливою реальністю, що функціонує за власними закономірностями. Внаслідок своїх інтегральних якостей суспільство набуває самостійно і відносно незалежного способу функціонування і розвитку щодо його індивідів.

Які ж саме структури і підсистеми має суспільство, як вони взаємозв'язані і які функції виконують?

1.3. Суспільство як складна ієрархія соціальних систем.

Поняття соціальної структури

У сумативному вигляді суспільство складається з таких основних елементів, як:

Ø індивіди,

Ø соціальні спільноти,

Ø соціальні відносини,

Ø соціальні інститути та організації, соціальні норми і цінності (система культури).

Але суспільство є цілісною, а не сумативною єдністю, тому соціологія прагне знайти механізм внутрішньої упорядкованості суспільства, основний системоутворюючий фактор, принцип ієрархічного поділу суспільства на складові.

Поняття структури суспільства багатозначне. Воно наповнюється різним змістом в залежності від загальносоціологічного напрямку, в якому використовується, від тієї позиції, якої дотримується соціолог-дослідник і, нарешті, від конкретного завдання соціологічного дослідження. Трактування основного системостворюючого фактора і характеру об'єднання елементів в системи, має достатньо умовний характер. Соціальні системи можуть бути взаємно перегруповані, одні й ті самі індивіди можуть бути елементами різних систем. Так, одна й та сама соціальна система (наприклад, сім'я) може розглядатися і як соціальна група, і як система соціального контролю, і як соціальний інститут, і як соціальна організація.

В сучасній соціологічній літературі застосовують різні прийоми га принципи для структурування суспільства. Перш за все, в соціології розрізняють структуру суспільства в широкому та вузькому значенні.

Структура суспільства у вузькому значенні позначається поняттям «соціальна структура суспільства». Під соціальною структурою суспільства розуміється диференціація суспільного цілого на різноманітні соціальні групи та спільноти. Поняття «соціальна спільнота» вважається базовим поняттям в соціології.

Соціальна спільнота – це сукупність малих і великих групоутворень - націй, класів, верств, страт, професійних та кваліфікаційних груп, релігійних і конфесійних громад, трудових колективів, соціально-демографічних, поселенських і територіально-регіональних спільнот, сімейних, освітніх груп, неформальних угрупувань тощо. Соціальну спільноту характеризують спільні для її членів умови життєдіяльності даної спільноти до певних соціальних інститутів, спільне походження, доля, мова, єдність життєвих позицій і поглядів. Суспільство об'єктивно розподілено на різноманітні соціальні спільноти (класи, страти, соціальні групи), що свідчить про неоднакове соціальне положення людей у суспільстві, про різноякісність і нерівнозначність їх соціального стану, набору соціальних ролей, які вони виконують.

Виокремлення різних соціальних спільнот може здійснюватися не лише за соціальними ознаками (професійними, культурними, освітніми), але й за природними (стать, вік, раса). Але врешті-решт в основі формування усталених соціальних угрупувань лежать об'єктивні процеси суспільного розподілу праці. Виділяють, наприклад, соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). В марксизмі основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому ґрунтується класовий поділ суспільства – на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з поняттям «клас» застосовується термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти за ознаками культури, освіти, стилем життя, родом занять, відношенням до власності і до влади, рівнем прибутку, соціальним, професійним престижем, доступом до інформації та ін.).

Визначення структури суспільства в широкому значенні має два найпоширеніших варіанти.

По-перше, це поділ суспільства на макро- і мікрорівень.

По-друге, це застосування сферного членування суспільства.

Розглянемо названі підходи до будови суспільства детальніше. Суспільство як ієрархічна система має власні підсистеми різного рівня загальності. Макрорівень охоплює суспільство загалом, людство в цілому. На цьому глобальному рівні суспільство включає в себе всезагальні форми соціальної організації – культуру, соціальні інститути, основні сфери суспільної життєдіяльності. Мікрорівень, представлений сукупністю індивідів, тут розглядаються в основному міжіндивідуальні зв'язки та зв'язок індивідів – мала група (сім'я, друзі, спільники, єдиновірці, однодумці тощо). Мезорівень є рівнем функціонування соціальних спільнот. Мезорівень об'єднує макро- і мікрорівні суспільства, саме дослідження соціальних спільнот дозволяє врахувати не тільки загальні форми соціальної організації, але й безпосередню поведінку людей, індивідні взаємини.

Ще один спосіб структурування суспільства зумовлений тим, що між суб'єктами соціальної структури завжди мають місце певного типу соціальні відносини. Саме вони лежать в основі різних сфер суспільства, а відтак – і в основі сферного членування суспільства.

Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності – в економічній, соціально-політичній і духовній. Суспільні відносини охоплюють всі сфери суспільного життя. Економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну тощо; соціально-політичні – політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовні – моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Основні сфери людської життєдіяльності зумовлюють основні функції суспільства:

Ø функцію забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (продукування благ для задоволення вітальних потреб, зростання добробуту, матеріального достатку, підвищення рівня комфортності життя);

Ø функцію регулювання і організації суспільних відносин (забезпечення соціально-політичних і етичних гарантій виживання людства, упорядкування і нормалізація політичних, правових, моральних, релігійних відносин);

Ø функцію акумуляції і зберігання людської духовності в соціальних формах науки, мистецтва, релігії, філософії, перетворення їх у механізм соціальної пам'яті і в засоби духовного росту особистості.

Економічна сфера є вихідною структурою суспільства. Справа в тому, що основне призначення суспільства – відтворити існування живих людських істот, які є субстратом суспільства. Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя.

Економічна сфера орієнтована в першу чергу на забезпечення вітальних (життєутворюючих і життєзберігаючих) потреб індивідів. Але це не означає, що суспільство функціонує лише як економічна система. Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом, процесом розвитку людьми соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній теорії поняттям «суспільне виробництво». Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою, матеріальними виробництвом, воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (тобто є виробництвом форм спілкування, процесом формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості (це так зване «духовне виробництво»). Отже, основні сфери життєдіяльності суспільства в їх взаємозв'язку – це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його умов і його суб'єкта – соціального індивіда.

Соціально-політична сфера суспільства – це сфера, в якій здійснюється взаємодія індивідів та соціальних спільнот, це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Ця сфера пов'язана з формуванням в історії різноманітних соціальних систем, соціальних спільнот та інститутів (конкретно-історичних суспільств, держав, класів, націй, численних соціальних груп), політичних партій тощо. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути – це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата тощо); політичні, або інститути влади (держава, армія, інститут права, партії, профспілки та ін.); інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль, інститути освіти, сім'ї, церкви).

Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя – мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, суспільних цілей та ідеалів, науки, виховання, освіти. Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету народу підпадають під загрозу ерозії, то негативного впливу зазнають суспільні відносини, відповідним чином трансформується цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.

1.4. Проблема суспільного розвитку: джерела, типологія суспільств

та спрямованість історії

Загальносоціологічна теорія не може залишити поза увагою проблеми суспільного розвитку - джерела саморозвитку людського суспільства, історично суперечливий характер суспільного прогресу та його критерії, спрямування історії, історичну типологію суспільства та інші. Більше того, перед сучасною соціологією та іншими науками постає завдання розробки загальної соціодинамічної теорії, що дало б змогу прогнозувати соціальний розвиток різних спільностей і людства загалом.

В соціальній філософії та соціології по-різному вирішується питання про основні чинники розвитку суспільства. Як правило, пошук йде в напрямку визначення певної єдиної детермінанти або «мотора» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість. В натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснюється біологічними законами, природними факторами, зокрема, географічними чинниками, змінами народонаселення тощо. Інші концепції апелюють до людського розуму. Ідея про вирішальне значення людської духовності є чи не найпоширенішою в соціальній філософії і соціології. Особлива увага тут приділяється численним соціокультурним та художнім факторам – ролі пізнання і науки в історії, ролі творчої діяльності особистості, її вольовим проявам. Історичний розвиток пов'язується із зростанням усвідомлення людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням культурних цінностей тощо. В сучасних західних технократичних концепціях соціальний розвиток пояснюється прогресом техніки і технології. В марксистській соціальній теорії визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться економічному фактору, матеріальному виробництву, рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, продуктивності праці.

Всі названі фактори є суттєвими і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюють певним чином план історичних подій. В еволюції суспільства важливі всі форми життєдіяльності – матеріально-економічні, політичні, релігійні, моральні та інші – в їх історичній єдності і взає­мозв'язку. Не заперечуючи величезний детермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна вказати на єдиний визначальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників. Суспільство – ймовірнісна система, джерело розвитку якої є досить складним і містить цілий спектр різних сил – природних, власне соціальних, духовних. Їх співвідношення змінюється в ході історії і не може бути передбаченим з математичною точністю. На формування тої чи іншої суспільної структури впливають і природні особливості, і наука, і економіка, і техніка, і технологія, і устрій політичної системи, і наявна ідеологія та рівень духовної культури, і національні особливості, і міжнародні умови, і роль особистості.

Отже, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант. Досвід XX ст. спростовував однофакторний підхід до розвитку суспільства.

Проблема джерел та основних чинників соціального розвитку безпосередньо пов'язана з проблемою історичної типології суспільства. У сучасному світі існують різноманітності форми суспільства, що суттєво відрізняються одне від одного за багатьма параметрами.

Так само і в історії людства можна помітити, що суспільство пройшло в своєму розвитку різні етапи. За якими ж критеріями можна визначити істо­ричні типи, а також різноманітні форми сучасного суспільства?

З цього приводу в сучасній соціологічній думці співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють один одного – формаційний і цивілізаційний.

Формаційна теорія розвитку суспільства належить К. Марксу. Свою основну ідею матеріалістичного розуміння історії він ґрунтує на концепції суспільства як соціально-економічної цілісності, вирішальна роль в якому належить економічному фактору. З різних сфер суспільного життя він виділяє економічну, а з усіх суспільних відносин – виробничі як основі і визначальні.

Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Марксизм розрізняє п'ять історичних типів суспільства, п'ять суспільно-економічних формацій – первіснообщинну, рабовласнику, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Дії людей в межах кожної суспільно-економічної формації були узагальнені марксизмом і зведені до дій великих груп людей, в класовому суспільстві –класів. Зміна однієї формації іншою відбувається в результаті соціальної революції.

Капіталістичне суспільство, згідно з марксизмом, – остання з формацій, що ґрунтуються на антагонізмі класів. Нею завершується передісторія людства і починається справжня історія – комунізм. Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утвердився в сучасній соціології і соціальній філософії.

Термін «цивілізація» досить багатогранний і не має однозначного визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям культури (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям «цивілізація» розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану – варварству, і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття «цивілізація» вживається для характеристики цілісної матеріальної і духовної життєдіяльності людей.

Щодо цивілізаційного підходу в соціології, то тут під цивілізацією розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, Окупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. В соціології став уже загальноприйнятим поділ історії на три типи цивілізації – на період:

Ø традиційної (аграрної),

Ø індустріальної (техногенної),

Ø постіндустріальної (інформаційної) цивілізації.

Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тис. років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (ХVІ-ХVП ст. ст.); інформаційна революція, в яку вступають найрозвиненіші країни сучасності, є початком нової цивілізації. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?

Потрібно зауважити, що цивілізаційний підхід в його початкових варіантах теж виявив свою обмеженість і односторонність, тому згодом зазнав певних змін. Творцями концепції трьох історичних типів цивілізації стали американські соціологи і футурологи Д. Белл і О. Тоффлер. За основу їх цивілізаційної схеми була взята технологія як сукупність виробництва і певного типу використовуваного знання. Якщо в марксизмі в соціальній теорії панує економічний детермінізм, то в цивілізаційній концепції – технологічний. Пізніше при аналізі типів цивілізації більша увага приділяється соціокультурним факторам.

На відміну від формаційної типології суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній і технологічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі - сукупність культурних зразків, ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів. Цивілізаційний підхід універсальніший від формаційного. Його типи більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізацій є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типові цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.

Під традиційною цивілізацією розуміють докапіталістичні (доіндустріальні) суспільні уклади аграрного типу, зі способом соціокультурної регуляції, заснованим на традиції. Традиційна цивілізація охоплює не лише періоди стародавності і середньовіччя, цей тип соціальної організації зберігся і де наших часів. Багатьом країнам так званого «третього світу» притаманні риси традиційного суспільства. Його характерними ознаками є такі:

Ø аграрна спрямованість економіки та екстенсивний тип її розвитку;

Ø високий рівень залежності від природнокліматичних, географічних умов буття;

Ø консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження усталеного порядку і наявних структур соціального життя;

Ø негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету;

Ø високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.

Індустріальна (техногенна) цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Її основою став розвиток масового машинного виробництва. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищим принципом життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивідів стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям.

Індустріальна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє культуру традиційного суспільства. Серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природою.

Еволюція західних суспільств ХІХ-ХХ ст. виявила фундаментальну суперечність технологічної цивілізації. З одного боку, її вища мета - збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем – перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку, та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток її потреб та здібностей, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чином, індустріальна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис. З цим пов'язаний розвиток економічного і політичного лібералізму, визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального захисту, обмеження влади пануючої еліти, демократичні свободи тощо.

Систему ідей індустріального суспільства розробляли в 50-60-х рр. ХХ ст. такі відомі соціологи США та Західної Європи, як Р. Дарендорф, Р. Арон, У. Роетор, Д. Белл та інші. Теорії індустріального суспільства об'єднуються сьогодні з технократичними концепціями, а також з теорією модернізації.

Концепція постіндустріального суспільства була розроблена Д. Беллом, а також продовжена в соціологічних, економічних, футурологічних концепціях О. Тофлера, Ж. Журастьє, Р. Гелбрейта, Р. Арона, У. Ростоу. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви – постіндустріальне суспільство, суспільство «третьої хвилі», технотронне, споживацьке, трансформаційне тощо. Останнім часом все частіше використовуються термін «інформаційна цивілізація».

Виникнення нового, інформаційного суспільства, пов'язано насамперед із змінами в соціальній структурі суспільства, що обумовлено новою роллю науки і техніки. Власність, на думку Д. Белла, втрачає своє значення як критерій соціальної стратифікації, вирішальним стає рівень освіти і знань. Основою постіндустріальної цивілізації стає інформація, інформаційна технологія, а також так звані «синтергетичні», здатні до самоорганізації та саморозвитку відкриті системи (комп'ютерні, біотехнологічні комплекси тощо).

Соціокультурний підхід пов'язаний з іменами таких вчених як М. Данилевський (1822-1885 рр.), О. Шпенглер (1880-1936 рр.), П. Сорокін (1889-1968 рр.), А. Тойнбі (1889-1975 рр.), і полягає в тому, що основним у тенденціях розвитку визначається існування у суспільстві багатьох різноманітних і своєрідних культур. Основним недоліком цих теорій є те, що вони заперечують єдність всесвітньо-історичного розвитку людства.

Один з перших варіантів теорії культурно-історичних типів був розроблений російським соціологом М. Данилевським, який започаткував новий погляд на суспільство як сукупність культурно-історичних типів людства. Людство, на його думку, це абстрактне поняття, існує не людство, а культурно-історичні типи цивілізації, яких є 13: єгипетський, китайський, ассіро-вавілонсько-фінікійський, єврейський, грецький, римський, індійський, іранський, аравійський, романс-германський, слов'янський, мексиканський і перуанський. Кожен з них по-своєму відтворює ідею людини та людяності, цивілізації та цивілізованості зі своїми особливостями й специфічними методами. Абсолютизація будь-якого з них, механічне перенесення його характерних рис на цивілізацію в цілому призвело б до її деградації. Ідею вселюдськості може відбити лише сукупність культурно-історичних типів.

Історія розвитку цивілізації – це постійна зміна культурно-історичних типів. Кожен народ створює власний унікальний тип культури. І хоча вони взаємодіють, постійно обмінюються взаємонадбанням, проте їх унікальні не тільки не знищується, а й міцніє, входить в історичний контекст цивілізації й проходить ряд фаз – від неусвідомленого періоду через державне становлення й розквіт цивілізації до занепаду.

Інший варіант такої теорії запропонував німецький філософ О. Шпенглер, який стверджував, що кожен народ створює унікальну культуру, яка має «душу», внутрішню єдність всіх елементів і відокремлена від інших культур як своєрідних організмів, що послідовно проходить стадії зародження, розвитку, злету й падіння. За Шпенглером, існує вісім таких культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, греко-римська, західноєвропейська і культура майя, російсько-сибірська. Кожен тип культури має свій термін існування, що визначається внутрішніми особливостями її організації. Цей термін - приблизно тисячоліття. Вмираючи, культура перетворюється на цивілізацію, яка постає у вигляді мертвого простору інтелекту, поля згасання культури.

Подібну концепцію запропонував англійський соціолог А. Тойнбі, який, як і його попередники, заперечував єдність історії людства, одночасно обстоюючи думку про існування своєрідних замкнених (локальних) цивілізацій. В ранніх роботах він виділяв 21 локальну цивілізацію, а згодом, узагальнивши, виділив 13, кожна з яких проходить стадії виникнення, зростання, надлому, розкладу, після чого гине, поступаючись місцем іншим. На основі глибокого аналізу історичного матеріалу, вчений намагався вивести закономірності історичної зміни цивілізацій, спрогнозувати майбутнє людства. XX ст. позначене існуванням 5-ти головних цивілізацій: китайської, індійської, ісламської, російської і західної. Рушійною силою їх розвитку виступає творча меншість, носій своєрідного життєвого прориву, який залучає в процес культурно-історичної творчості інертну більшість. З часом творча еліта вичерпує свій життєвий потенціал, перетворюється на пануючу меншість, що нав'язує волю масам вже не авторитетом, як раніше, а силою. Суперечність, що виникає, руйнує цивілізацію, готує підґрунтя для нового культурно-історичного повороту.

Ще одним представником соціокультурного підходу був соціолог та культуролог П. Сорокін, який стверджував, що історичний процес є циклічною флуктуацією типів культури, кожна з яких – індивідуально неповторна система цінностей. Дослідник виділяє три типи культури: чуттєвий – домінує безпосереднє чуттєве сприйняття дійсності; ідеаціональний, де домінує раціональне мислення; ідеалістичний, що базується на інтуїтивному пізнанні. Кожна система культури втілюється в право, філософію, мистецтво, мораль, структуру суспільних відносин, які змінюються шляхом криз, революцій, війн, соціальних катастроф.

Важливою заслугою соціокультурного підходу є те, що він фіксує й детально аналізує різноманітність шляхів культурного й соціального розвитку.

Осмислення сутності суспільного розвитку з необхідністю підводить до Читання: в якому напрямку йде людство? Давно було помічене, що в історичному поступі від минулого до майбутнього спостерігаються певні цикли: історичні події відбуваються в певному ритмі і немов би повторюються. Поступово в соціальній думці людства сформувалися дві позиції щодо розуміння характеру розвитку. Це, з одного боку, визнання циклічного, колоподібного розвитку суспільства, з другого – уявлення про прогресивний поступ людства. Ці два підходи поперемінне домінують в людських уявленнях, обидва мають серйозне наукове обґрунтування, а значить – право на існування і наукову перспективу.

Перший підхід розглядає історію як складну конфігурацію співіснуючих або постійно змінюючих одна одну у часі цивілізацій і культур. Кожна з них живе власним життям, має власну неповторну історію, але згодом неминуче гине, перетворюється на іншу. Загальний принцип такого підходу – постійна повторюваність, ритмічність, циклічність історичного процесу. Розвиток історичних систем (людства в цілому, окремих держав, окремих соціальних сфер – політики, культури, релігії, економіки) розглядається відповідно з певними ритмами і циклами. Відбувається постійний процес зародження, зрілості, старіння, занепаду і нового відродження соціальної систе­ми та інститутів.

В межах даного підходу знаходяться ідеї фіналістського розуміння історії, ідеї циклізму, культурно-історичних типів (М. Данилевський, О. Шпенглер, М. Вебер, П. Сорокін, А. Тойнбі та ін.).

Другий підхід стверджує єдність історичного процесу, наявність загальних історичних законів і універсальність ступенів, фаз, через які проходить людство в своєму розвитку. Цей підхід найбільш яскраво представлений в соціальній думці марксизму, але таку позицію (в різних її варіантах) поділяли й класики філософії історії (Вольтер, Гердер, Гегель), і представники цивілізаційного підходу до типології суспільства (Спенсер, Дюркгейм, Белл, Тоффлер, Арон), і представники сучасних технократичних теорій (Гелбрейт, Ростоу). Особливою рисою даного підходу є уявлення про прогресивний поступ людства, як закономірне сходження від примітивних, нижчих форм соціальної організації до більш досконалих, вищих форм.

Соціальний прогрес ще й досі здебільшого трактується як висхідна лінія розвитку шляхом просування від простого до складного, від менш досконалого до більш досконалого. Таке розуміння прогресу зустрічаємо у Конта, Спенсера, у Маркса і Гегеля.

Ідея прогресу була пануючою на протязі ХVІІІ-ХІХ ст. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.

Формаційна теорія К. Маркса була спрямована на теоретичне обґрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого типу суспільно-економічної формації до вищого стану суспільства. Марксом був запропонований об'єктивний критерій історичного розвитку – рівень розвитку продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим, головним, економічним показником, визнавався й інший – гуманістичний, зміст якого полягав у загальному становищі людини в суспільстві, в можливостях, котрі відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.

Деякі напрямки сучасної західної соціології (технократичні концепції, теорії модернізації, конвергенції, постіндустріального суспільства тощо) не заперечують ідею прогресу і важливість його об'єктивного критерію (він доповнюється іншими показникам – рівнем зайнятості, рівнем споживання тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого соціального явища (наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи не дає підстави робити висновок щодо тенденції історії в цілому. По-перше, потрібно врахувати суперечливий характер суспільного прогресу, бо своєю зворотною стороною він має регрес. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Важко знайти загальний баланс здобутків і втрат людства, тим більше, що певне сходження людства в різних сферах соціального життя – економіці, технології, духовній сфері – виявляється неоднаковим. Особливо наочно помітна розбіжність, неспівпадання прогресу матеріально-технічної сфери із рівнем духовно-культурного розвитку індивіда. Загальновідомі і такі зворотні сторони науково-технічного прогресу, як екологічні, демографічні та інші так звані «глобальні» проблеми людства.

По-друге, в сучасній соціально-філософській та соціологічній літературі відзначають факт неузгодженості між собою прогресу соціальної системи і розвитку особливостей, з яких складається суспільство і які є його субстратом. Удосконалення і зміцнення системи, як правило, нівелює особистість індивіда, внаслідок чого відбувається його відчуження, перетворення на «гвинтик», фактор суспільного механізму. Чи прогресує сама людина – залишається відкритим питанням. Простіше знайти ознаки прогресивного поступу суспільства як системи. Системні дослідження свідчать про те, що в системних утвореннях наявна спрямованість розвитку по висхідній (зростає рівень самоорганізації системи, підвищується здатність до більш високого рівня цілеспрямованості, власної оптимізації тощо).

Ідеї прогресивного розвитку і циклічності не взаємовиключають, а взаємодоповнюють одна одну. Дійсно, злети і падіння відбуваються в суспільстві ритмічно, певні цикли можна знайти в розвитку економіки, культури, Релігії, але разом з тим спостерігається і поступальний рух в історії.

Останнім часом з'явився новий – третій підхід до проблеми спрямованості суспільного розвитку. Він прагне органічно поєднати уявлення про лінійно-прогресивний поступ історії з теоріями циклічного розвитку. У сучасному світовому розвитку, вважають вчені, на перший план починають виходити закони системно-циклічної динаміки. Відбувається становлення і розвиток багатоваріантного і багатомірного світу, в котрому поєднуються ритм і поступальність соціального процесу, його альтернативність і разом з тим невідворотність еволюції.

 

2.1. Поняття соціальної структури суспільства та її елементи.

Соціальні спільноти, їх різновиди

Суспільство в соціології розглядається як певна історична, інтегративна та системна цілісність, яка складається з різних підсистем, способів взаємодії та форм об'єднання людей. Центральною проблемою соціології є аналіз та розгляд соціальної структури суспільства.

Поняття соціальної структури суспільства в науковій літературі розглядається в декількох аспектах.

Соціальна структура суспільства – сукупність взаємозв'язаних та взаємодіючих спільнот або побудова суспільства в цілому. Соціальна структура характеризує різні види соціальних спільнот і відносини між ними. Це, зокрема, соціально-демографічні, класові, соціально-етнічні та інші спільноти. Тому ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи.

Соціальні групи – це відносно сталі спільності людей, що склалися історично і відрізняються роллю і місцем у системі соціальних зв'язків суспільства. Соціальні групи виникають на базі об'єднання людей за певною об'єктивною ознакою та відстоюючи їх інтереси.

Соціальні групи поділяються на первинні і вторинні. Первинні соціальні групице такі, члени яких контактують між собою безпосередньо. Ці групи відзначаються стабільністю і згуртованістю, емоційним забарвленням контактів між членами. Їх ще називають малими соціальними групами. До малої соціальної групи соціологи відносять: сім'ю, навчальний чи трудовий колектив – академічну групу, бригаду, сусідів і т.д. Вторинні соціальні групи складаються з окремих малих груп: нація, жінки, колектив вузу і т.д. Вони не можуть забезпечити безпосередніх особистих контактів між індивідами, які до них включені. Масовість вторинних соціальних груп дозволяє їм істотно впливати на життєдіяльність суспільства.

Соціальні групи формуються в силу певних об'єктивних обставин, а належність до певної групи пов'язана з об'єктивним становищем людей у системі соціальних зв'язків, виконанням певних соціальних ролей.

Кожна людина займає одночасно декілька позицій в суспільстві. Наприклад, мужчина може бути художником, інженером, чоловіком, батьком. Соціальна позиція, яка пов'язана із певними правами і обов'язками, називається статусом.

Американський соціолог Н.Смелзер виділяє статуси:

Ø приписані,

Ø досягнуті.

Приписані статуси – це такі статуси, які інколи вже визначені від народження. Наприклад, расова приналежність, стать, етнічне походження, місце народження, прізвище родини. Досягнутий (набутий) статус визначається тим, що людина здійснила в своєму житті. Статус композитора досягається внаслідок створення нових музичних творів, статус студента – після вступу у вищий чи середній спеціальний навчальній заклад.

Роллю можна називати ту очікувану поведінку, яка обумовлена статусом певної людини. Кожний статус включає ряд ролей. Наприклад, людина, яка має статус викладача по-різному веде себе із студентами, іншими викладачами, з представниками міністерства чи ректором. Сукупність ролей, які відповідають даному статусу, називається рольовим набором.

В суспільстві існує величезна кількість формальних ролей. Кожна людина може грати різні ролі: студента, спортсмена, члена профспілки, виборця і т.д.

Відомий соціолог Т. Парсонс здійснив систематизацію соціальних ролей, виходячи із основних характеристик:

1) деякі ролі вимагають емоційної стриманості, в той час як інші дозволяють відверте вираження почуттів;

2) деякі ролі приписані, а бувають досягнуті;

3) деякі ролі передбачають спілкування з людьми за формальними правилами, інші дозволяють встановлювати неформальні, особисті відносини;

4) різні види ролей пов'язані з різною мотивацією.

Коли людина стикається з протилежними вимогами двох чи більше несумісних ролей, виникає рольовий конфлікт. Суперечливі вимоги, які пред'явлені однією і тією ж роллю, можуть стати причиною рольові напруги, існує декілька способів подолання рольового конфлікту: вважати деякі ролі більш важливими, ніж інші, розділяти дім та місце роботи, а також свої ролі в них; розряджати конфліктну ситуацію допомагають жарти та гумор.

Виконання певних соціальних ролей і передбачає належність індивідів до тих чи інших соціальних груп чи спільнот.

Найважливішими соціальними спільнотами вважають соціально-етнічні утворення, які виникають на ґрунті історико-географічного походження, культури, і демографічне пов'язані з соціально-біологічною природою людини. З часом з'являються спільноти, пов'язані з розподілом трудової діяльності, зі специфікою соціально-економічного стану, розвитком поселенських утворень. Тому на суспільній арені з'являються такі соціальні зрізи, або соціальні підструктури суспільства: національно-етнічна, соціально-демографічна соціально-професійна, соціально-класова та інші.

Становлення соціальної групи – це тривалий і складний процес, пов'язаний із усвідомленням свого стану, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідомості і норм поведінки.

Такі соціальні групи, як соціально-класові спільноти (класи, верстви соціальні прошарки): соціально-демографічні спільноти (мужчини, жінки діти, батьки і т.д.); етносоціальні спільноти (нації, народності, племена, на тональності і етнографічні групи): соціально-територіальні спільноти (місто, село, регіон): соціально-професійні; спільноти (інженери, вчителі, металурги) та інші і формують соціальну структуру суспільства.