Походження Чингісхана та його роду 4 страница
Саме подібні висновки вкотре вже свідчать про наявність московської вигадки про «перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю».
У слов’янських племен Дніпра і Двіни були свої річкові шляхи, які їх поєднували в єдине «політичне тіло». А колосальні простори їхніх рік давали змогу їм мігрувати лише на захід і південь. Не було в VIII—XIII століттях ніяких причин, які б змусили слов’янські племена зрушити зі своїх рік і піти у глухе тайгове безземелля. Не будемо забувати, що саме слов’янські племена вже до початку першого тисячоліття сповідували землеробську культуру. До речі, подібної думки дотримувався не лише А. П. Богданов, а й професор-історик Московського університету Іван Кіндратович Бабст (1823-1881).
Археологічні дослідження А. П. Богданова цінні тим, що вони повністю суголосні з археологічними дослідженнями О. С. Уварова і становлять із ними єдине ціле. Його антропологічні дослідження підтвердили, що всі черепи останків мерянських курганів доліхоцефальні (довгоголові), як у центрі «Мерського стану», поблизу озер Неро і Клещино (Переяславське і Ростовське), так і на заході й півдні Московської губернії. Останки доліхоцефалів містять усі могили до Київської землі IX—XIII століть.
Провівши величезну роботу з вимірювання курганних черепів, А. П. Богданов писав: «Що ми можемо виявити як із дослідження самих лише черепів, так і з вивчення таблиць вимірів для з’ясування фізичної будови курганного племені?..
По-перше, загальний огляд курганних черепів Московської губернії переконує в єдності курганного племені, тому що майже всі черепи мають яскраво виражені відомі ознаки, характерні для цього племені, і видаються надзвичайно подібними. Череп, якщо дивитися на нього зверху і збоку, є доволі довгим і вузьким… Особлива ознака курганного племені — виразно розвинута потилична частина черепа. Ця характерна форма потилиці, вузькість і довжина черепа — основні особливості курганного племені…
По-друге, аналіз числових величин із таблиці IV і їхніх співвідношень дає нам більш певну відповідь щодо форми черепа…
На підставі сказаного, я гадаю, ми маємо право зробити висновок, що типовий череп нашого курганного племені є субдоліхоцефальний» ((в: а) х 100<75, себто довгоголовий.—В.Б.)» [83, с. 16-19].
На всій території Московської губернії «курганне плем’я» належало до єдиного фінського етносу. Ніяких «слов’янських доважків» не виявлено.
На завершення професор зробив свої висновки про московитів:
«У VIII—X столітті (принаймні така думка тих археологів, порадами яких я міг користуватися) у Московській губернії жило Курганне плем’я, ймовірно, займалося скотарством і мисливством. Плем’я жило по Москві-ріці та її притоках і, можливо, лише воно володіло всіма угіддями місцевості: якби було кілька племен, то, не кажучи вже про те, що не було б такої єдності у фізичній будові його, були б сварки, війни, і з’явилися б бойові кургани… Із 134 черепів, що є у мене, немає жодного, на якому б були сліди поранення, сліди битви…» [83, с. 21].
«Курганне плем’я» жило на всіх ріках Московської губернії, було єдинородним і не зазнавало утиску з боку далеких йому племен. Однак А. П. Богданов проявив деяку скромність, коли обмежив час проживання «Курганного племені» Московської губернії лише VIII—X століттями.
Велика Енциклопедія (ще російська, СПб., 1903, т. 13) поправила А. П. Богданова і підтвердила факт проживання «Курганного племені» у Московській губернії у X—XII століттях. До речі, і розкопки археологів засвідчили (у тому числі й самого А. П. Богданова) саме VIII—XII століття (перший період). Не забуваймо, що існував і «другий період» мерянських курганних поховань.
Ось що подає Велика Енциклопедія:
«Давнє населення Московської губернії ще належить до епох застосування кам’яних знарядь, але про антропологічний тип цього населення не збереглося даних. Набагато більше даних про так зване Курганне плем’я, що жило тут, як гадають, у X—XII століттях і залишило після себе численні могили, кургани із залишками давньої культури, хоча й грубої, але вже знайомої і з бронзою, і з залізом. Це бідне й мирне населення, яке не залишило у своїх могилах ні золота, ні монет, ні зброї (а це вже неправда!—В.Б.), найімовірніше… і є та фінська народність, відома під ім’ям Мері» [52, с. 444].
Територія майбутньої Московії у X—XII століттях була найбільш глухим тайговим закутком. Та частина Мерянської землі навіть після завоювання її ханом Батиєм залишалася дикою і неосвоєною.
Відповідно до досліджень графа О. С. Уварова, майбутні московити на початку X століття жили у норах-землянках (як засвідчив у 922 році знаменитий Ібн-Фадлан). А ось якою була Москва через більш ніж400 років після Ібн-Фадлана, у часи Івана Калити (Кулхана):
«Москва була суцільно луб’яною, тобто зрубана з деревини, крита соломою, ґонтом, тесом і наполовину з курними хатами, без димарів» [76, т. 29, с. 364].
Очевидно, навіть ця луб’яна картина Москви 1330 років значно прикрашена. Тому що, як зазначив професор Д. О. Корсаков: «…усі наші давні міста (були) з трьох частин: рубленого, міста земляного й передмістя [81, с. 197].
При цьому «у рубленій частині розташовувалися тільки архієрейська та князівські палати (зруби.—В.Б.) і соборна церква» [81, с. 198].
Усі інші московити жили у «земляному місті». А яке те «земляне місто» було, розповів Ібн-Фадлан.
Ці житла разюче відрізнялися від слов’янських. Не варто забувати про величний Софійський собор та інші, споруджені в Києві на початку XI століття.
Однак картина Московії буде неповною, якщо не показати вигляд московита кінця XII — початку XIII століть.
Ось що про нього пише А. П. Богданов:
«Це… курганне плем’я жило не за таких же умов, за яких живемо ми, тому що фізичні умови Московської губернії були інші… Достаток вод, лісів, боліт, лугів, але разом із тим і клімат доволі вологий і холодний… ось умови, в яких жило курганне плем’я» [83, с. 21].
Далі він змалював портрет «великороса» X—XII століть:
«Плем’я було русяве, радше темно-русе, ніж світло-русе, ймовірно, з блакитнувато-сірими очима й низьким лобом. Можливо, жінки з їхнім ортогнатичним (незначним виступом.—В.Б.) обличчям і більш дрібними рисами його й були симпатичні, але про чоловіків сміливо можна сказати, що вони були дуже непрезентабельні зі своїми прогнатичними (висунутими вперед.—В.Б.) щелепами й зубами» [83, с. 22].
«Зуби в черепів дуже стерті, і якщо прийняти, як можливу, ту обставину, яка була запропонована щодо стертих зубів кам’яного віку, то можна стверджувати, що їжа нашого курганного темені була тверда рослинна, з коріння і напівзвареного, а може, й сирого м’яса» [83, с. 22].
І щоб одержати спочатку московита, а пізніше — великороса, його довелося «облагородити». І за тією ж московською версією, цей із висунутими щелепами тип, починаючи з 1132 року, взявся учити життю, культурі, геть-чисто всьому київських слов’ян.
Цікаво: практично всі наукові дослідження з царини філології, археології, антропології та історичні документи спростовують московську вигадку про їхнє «первородство» і «слов’янське коріння». Вони стверджують: московити («великороси») — винятково фінський етнос.
Раніше подавалися деякі відомості про московського професора А. П. Богданова і його видатну роль у становленні російської археології та антропології.
Не менш видатним був український професор Федір Кіндратович Вовк. Лише те, що Ф. К. Вовк вісімнадцять років (1887—1905) працював у найкращих археологічних і антропологічних закладах Парижа, а Париж у ті роки був визнаною столицею антропологічної науки, свідчить багато про що. Саме у Парижі він захистив докторську дисертацію і написав багато своїх відомих праць.
У1906 році Ф. К. Вовк зміг повернутися в Російську імперію, яку покинув 1877 року у зв’язку з політичним переслідуванням. Після повернення він обійняв посаду професора Петербурзького університету.
Не будемо посилатися на всі праці українського вченого, розглянемо лише його студію «Антропологічні особливості українського народу» (Санкт-Петербург, 1916).
Отже, проведемо антропологічні порівняння двох етносів: московитів і русичів-українців. Для порівняння й аналізу краніологічних вимірів черепів, проведених А. П. Богдановим і Ф. К. Вовком, подамо зведені таблиці головного показника, характерні для фінського (московського) і слов’янського (українського) етносів. Ф. К. Вовк охопив усю історичну територію проживання українського народу.
Краніологічні дослідження черепів курганного племені Московської губернії А. П. Богданов проводив за 60 показниками. Тобто була проведена колосальна робота з вивчення й виміру кожного черепа. Результати досліджень виявилися приголомшливими. Вони навіки поховали московську історичну вигадку про слов’янське походження Московії та московитів.
Ось як виглядає зведена таблиця дослідження черепів з поховань Московської губернії, проведеного професором А. П. Богдановим, без запущеного ним «доважку брехні» (таблиця наведена у скороченому варіанті):
1. Доліхоцефалія: 108 черепів — 77,2 %;
у т. ч. чоловіків — 61,
жінок — 47.
2. Мезоцефалія: 28 черепів — 20,0 %;
у т. ч. чоловіків — 10,
жінок—18.
3. Брахіцефалія: 4 черепи — 2,8 %;
ут. ч. чоловіків — 3,
жінок — 1.
Разом: 140 черепів.
Як видно, кістяків, що належать до брахіцефальної групи, серед останків Московської губернії практично не виявлено, тому що погрішність досліджень коливається в межах 3—5 % з огляду на випадкові елементи.
Середній антропологічний головний показник, згідно з дослідженнями професора А. П. Богданова, за окремими повітами Московської губернії був такий:
Московський повіт — 74,7 (доліхоцефалія);
Верейський повіт — 72,8 (доліхоцефалія);
Звенигородський повіт — 73,4 (доліхоцефалія);
Подольський повіт — 73,3 (доліхоцефалія);
Коломенський повіт — 75,0 (доліхоцефалія);
Рузький повіт — 73,4 (доліхоцефалія);
Бронницький повіт — 72,1 (доліхоцефалія);
Богородський повіт — 74,8 (доліхоцефалія) [84, с. 139, 158-165].
Упущено головний показник по Можайському повіту, бо із двох обстежених останків один був 1610 року поховання — періоду польської окупації Московії. Однак, що характерно, навіть у цьому випадку середній головний показник не виходить за межі доліхоцефалії.
Такі видатні антропологічні дослідження подарував світовій науці професор Московського університету А. П. Богданов. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з окремими умовиводами вченого, але проти фактологічного матеріалу досліджень виступати даремно.
Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів.
Не наводитимемо всі матеріали досліджень професора Ф. К. Вовка і його колег (Лебедєва, Кондрашенка, Шульгіна, Руденка, Дібольда, Сахарова, Чикаленка, Крижанівського й інших). Подамо лише середній антропологічний головний показник українського (слов’янського) етносу за місцями їхнього проживання:
Воронезькі українці — 83,0 (брахіцефалія);
Харківські українці — 83,4 (брахіцефалія);
Полтавські українці — 83,5 (брахіцефалія);
Київські українці — 82,1 (брахіцефалія);
Волинські українці — 84,4 (брахіцефалія);
Кубанські українці — 82,6 (брахіцефалія);
Таврійські українці — 84,5 (брахіцефалія);
Катеринославські українці — 83,5 (брахіцефалія);
Херсонські українці — 83,7 (брахіцефалія);
Подільські українці — 85,2 (брахіцефалія);
Галицькі українці — 84,4 (брахіцефалія);
Буковинські українці — 85,1 (брахіцефалія);
Закарпатські українці — 85,0 (брахіцефалія);
Увесь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів, у той час як московити — до доліхоцефальної групи. І цим фактом сказано все!
Так антропологічна наука забила останній осиковий кілок в ідею московського слов’янства.
* * *
Підіб’ємо короткі підсумки розвитку і стану фінських племен на землях сучасної Московії у V—XIII століттях.
Унаслідок вивчення великого фактологічного матеріалу про мерян (московитів) достовірно встановлено:
І. Усі давні історики, які писали про європейський Північний Схід, засвідчили факт проживання в межиріччі Оки і Волги фінських племен. Уже готський історик Йордан розповів про місця проживання в V—VI століттях мерян, мордви, весі та інших.
Матеріал історика не викликає сумнівів і доступний дослідникам.
Про це у 922 році писав стисліше посол Багдадського халіфату до царя Волзької Булгарії Алмуша знаменитий Ібн-Фадлан.
Наш геніальний предок Нестор назвав місця проживання в XI—XII століттях практично всіх фінських племен «країн північних». Він писав: «А на Білоозері сидить Весь, а на Ростовському озері Меря, на Клещині-озері — Меря також». Не будемо подавати назви місць проживання інших фінських племен, згаданих великим Нестором.
Розбіжностей між свідченнями давніх істориків не спостерігається.
І нарешті посол короля Франції до хана Сартака (сина Батия) Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву «країни», яка лежала у глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Липецька і Воронежа) — то була «країна Моксель». Її жителі до 1237 року мали «государя» і розводили свиней.
Згадані мандрівники й історики (Йордан, Ібн-Фадлан, Нестор, В. де Рубрук), як і багато інших, одночасно визначили й місце проживання скіфів, жодним чином не пов’язуючи фінські племена з русичами. При цьому В. де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Танаїд — сучасна ріка Дон.
Таким чином, історична література виразно окреслила місця поселення фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V—XIII століть.
ІІ. Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й незрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості насамперед мала питомо племінне поняття й зміст. Так, фінською мовою Москва — гнила (погана) вода. І цим словом (назвою) для фінських племен позначені певні відомості про місцевість.
Цілком природно, що нові племена, які з’являлися на місці колишніх (якщо подібне відбувалося), не могли послуговуватися далекими й не зрозумілими їм назвами і завжди міняли їх на свої, рідні. Навіть радянський археолог О. А. Спіцин змушений був визнати: «Етнічні назви… одразу зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена…» [5, с. 164-165].
Тобто збереження впродовж тисячоліть фінських топонімів і гідронімів на теренах Ростовсько-Суздальської землі є свідченням проживання на тій землі саме фінського етносу. Іншого пояснення цьому явищу не існує.
ІІІ. У XIX столітті, у роки становлення російської археологічної науки, російські археологи провели масові розкопки на території походження московитів, на так званій Ростовсько-Суздальській землі. Особливо великий внесок в археологічні дослідження території майбутньої Московської держави вніс, по суті, родоначальник російської археології — Олексій Сергійович Уваров. За 1851—1854 роки його наукова експедиція розкопала й дослідила 7729 курганних поховань у колисці Московії. Дослідження засвідчили проживання фінського племені Мері впродовж багатьох сотень років (VIII—XVI століття) на території тодішніх губерній: Московської, Тверської, Ярославської, Костромської, Калузької, Володимирської, Нижегородської, Івановської, Рязанської, Вологодської. А навколо Мері на сотні кілометрів проживали споріднені з нею фінські племена: марі, мурома, мещера, мордва, весь, морт-комі, уд-морт і так далі.
О. С. Уваров констатував: «Проведені дослідження повністю підтвердили достовірність свідчень літописця: “а на Ростовському озері Меря, а на Клещині озері Меря також…”, звідки згодом Меряни вийшли, розширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, виявився недостатнім» [4, с. 2].
Найціннішим став той факт, що на території зародження московитів ученим О. С. Уваровим і його колегами не виявлено жодного слов’янського поховання, жодної київської монети X—XII століть. Тобто ці факти вже вкотре свідчать про роздільне проживання й розвиток фінських і слов’янських племен. Перетікання слов’ян упродовж VIII—XVI століть на територію Ростовсько-Суздальської землі археологія не зафіксувала.
ІV. Нищівного удару по так званій теорії московського слов’янства завдала російська антропологія. Вона встановила проживання впродовж VIII—XVI століть на території Ростовсько-Суздальської землі (цієї колиски московитів) цілком відмінного від київських слов’ян етносу. То були етноси, різні за антропологічними показниками: одні — брахіцефали, другі — доліхоцефали. Отже, московити були народом іншого, неслов’янського, походження й не мали у своєму корені слов’янського начала. Але найвагомішим стало свідчення московського антрополога А. П. Богданова:
«Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським населенням… Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий… Мерянському населенню (доліхоцефалія.—В.Б.), сягає на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і 3(ахід)аждо Мінська, Новгорода та Олонецької губернії» [85, с. 7].
Як довели антропологічні дослідження професора А. П. Богданова, перетікання слов’янських племен в IX—XIII століттях у межиріччі Оки і Волги не могло відбутися навіть із тієї простої причини, що вже за чернігівською землею проживали фінські племена. І мігрувати на багато сотень кілометрів по чужій території було неможливо. Та головне: жодних слідів міграції слов’ян російська антропологія не виявила.
Розглянемо процес появи так званого Ростовсько-Суздальського князівства.
Згідно з дослідженнями Чернігівського архієпископа Філарета, першим історично достовірним єпископом, який поїхав до Ростовської землі (саме!!!) до мерян, був грек Леонтій родом із Константинополя. Мабуть, єпископ Леонтій, згодом проголошений святим православної церкви, був у підпорядкуванні Київської митрополії. Хоча не виключено, що його спрямував у далекі мерянські землі сам Всесвітній Патріарх. А Київській митрополії лише пропонували надати підтримку єпископові у справі збільшення «Божої пастви».
Ось витяг із книги Д. О. Корсакова «Меря й Ростовське князівство», виданої у Російській імперії 1872 року:
«За даними преосв. Філарета Чернігівського, просвітительська діяльність Леонтія в Ростовській землі належить до другої половини XI ст. Святий Леонтій застав у своїй віддаленій єпархії язичників, затятих і диких… Князя тоді там не було, і Леонтій повинен був боротися з язичництвом тільки моральними засобами. Проповідь його не лише не мала успіху, а й збудила повстання язичників. Вони обсипали Леонтія лайкою, били його й, нарешті, вигнали з Ростова… Оселившись неподалік міста, біля струмка Брутовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість до язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх і пестив; діти ходили до нього охоче в келію, а він учив їх християнській вірі та хрестив… Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила… щоб убити або вигнати Леонтія… Християнству ще не час був восторжествувати тут над язичництвом, до якого була дуже прив’язана «заблудшая Чудь», як мовиться у Никоновському літописі. Леонтій помер мученицькою смертю. Преосвященний Філарет гадає, що вбивство св. Леонтія сталося 1073 року» [81, с. 87-88].
Лише в 1073 році, згідно з дослідженням архієпископа Чернігівського Філарета, вперше в Ростовській землі з’явився єпископ-грек Леонтій і спробував проповідувати християнство серед фінського етносу. У Ростовській землі 1073 року він не знайшов жодного християнина, який би його підтримав. Укотре серед безсумнівних фактів історії знаходимо незаперечні докази:
1. До 1073 року на території Мерянської землі не помічено присутності слов’ян. Усі язичники, що повстали проти Леонтія, належали до «заблудлої чуді». Фінський етнос Ростовсько-Суздальської землі християнську релігію до кінця XI століття не сприймав.
2. До 1073 року на території Ростовсько-Суздальської землі не було князя Рюриковича. Навіть більше того — на тій землі не було ніякої князівської адміністрації. Тому що по ста роках християнства в Києві серед Рюриковичів не існувало князів-нехристів.
3. Логіка подій 1073 року в Мерянській землі приводить до висновку: на період 1073 року так звана Ростовсько-Суздальська земля не належала і не могла належати єдиному Великому Київському князівству. Усі вигадки про приєднання країни Моксель (Ростовсько-Суздальської землі) до Київської держави з 882 до 1073 року суперечать елементарній людській логіці і є звичайними російськими вимислами, або, як казав М. М. Карамзін, «доважком брехні, яким так наповнена історія».
Про боротьбу мерян із першими представниками християнської проповіді писали й класики російської історії. Ось слова академіка В. О. Ключевського:
«Сліди цієї релігійної боротьби можна зустріти у двох давніх житіях древніх… святих, що належать до другої половини XI ст., єпископа Леонтія та архімандрита Авраамія (Ростовського.—В.Б.): із житія першого, ростовці затято протистояли християнству, прогнали двох перших єпископів Феодора та Іларіона й умертвили третього — Леонтія» [7, с. 43].
«Цікавий життєвий шлях нового героя — Авраамія Ростовського — пояснює процес започаткування прийняття християнства фінським етносом. Зокрема, мерянами. Пізніші “Житія російських святих” плутають Авраамія Ростовського з Авраамієм Чухломським, подвижником XVI ст.» [81, с. 92].
Однак плутати не слід. І меря, і мордва, і чухлома, кожне із цих фінських племен у свій час мало свого першого носія християнства — Авраамія.
Служіння Богу Авраамія Ростовського відбувалося, ймовірно, у 1080—1120 роках. Цілком вірогідно, що він був одним із тих діток-мерян, яких навчав грамоти й хрестив єпископ Леонтій. Тобто, якщо виходити з логіки подій, які відбувалися в Мерянській землі у другій половині XI століття, то Авраамій Ростовський народився орієнтовно в 1062-1065 роках.
Підтвердження тому слова Д. О. Корсакова: «Авраамій став засновником, призвідником Монастирської колонізації… Святий Авраамій був тубілець, місцевий житель Ростовської області. Він навчений… грамоти і з юних літ мав схильність до самоти, до споглядального життя. Залишивши рідний дім, він пішов до лісу і побудував собі біля озера Неро (!) окрему хатину… Леонтій заманював до себе дітей язичників ласкою та пригощаннями. Авраамій вчить їх грамоти… Авраамій засновує монастир… Тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах, піддаючись небезпеці з боку язичників, переслідуваний наклепами і заздрістю» [81, с. 93—94].
«Язичники не раз збиралися пограбувати і спалити монастир Авраамія, але він енергійно йшов своїм апостольським шляхом… Він ревно проповідував Християнство… Святий Авраамій, як і святий Леонтій, намагався насамперед впливати на язичницьких юнаків. Він учив дітей грамоти й хрестив їх. Багато хто з учнів Авраамія постригся у ченці в його монастир…» [81, с. 93].
Саме з мерянина Авраамія починає побутувати християнство серед племені меря. Сторонні єпископи лише кинули християнську іскру в мерянське середовище, а саму християнську релігію поширили серед фінського етносу не сторонні слов’яни, а саме мерянське населення. Довгою та завзятою працею. Вочевидь, до XII століття серед фінських племен відбувалося розшарування суспільства на бідних і багатих, на сильних і слабких. І, звичайно, християнська релігія насамперед підбирала слабких духом і бідних, які шукали у новій релігії захисту і порятунку.
Як розповідає збірник «Житія святих Ростовської землі», після вбивства єпископа Леонтія кілька років представників церкви не було. Другим владикою, який з’явився в середовищі мерян, був єпископ Ісайя, що також став святим Російської православної церкви.
«Він знайшов у Ростові людей «новохрещених» (єпископом Леонтієм.—В.Б.) і ретельно взявся за свій апостольський подвиг, “напуваючи нетвердих у вірі, як новонасаджений виноград, своїм ученням”, — мовить його житіє» [81, с. 92].
Найімовірніше, знаменитий мерянин Авраамій Ростовський став тим «новохрещеним», якого серед деяких інших «знайшов» новий єпископ і зробив своїм першим учнем. Саме від Ісайї Авраамій перейняв церковний досвід і релігійні обряди.
Разом вони заклали в лісі монастир, куди заманювали мерянських дітей. Після смерті Ісайї (очевидно, він теж був убитий) у 90-му році XI століття на чолі християнського життя Мерянської землі залишився архімандрит Авраамій. До речі, зверніть увагу: єпископ Ісайя не міг висвятити Авраамія в сан вище архімандрита. Тому не одержав Авраамій Ростовський єпископського сану.
А далі, як уже мовилося, довгих «тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах».
Ні російська історія, ні «Житія святих Ростовської землі» не знають більше єпископів, які б відвідали Ростовсько-Суздальську землю з 1090 до 1150 року. Жодного задовгих 60 років! Більше півстоліття! Лише за Юрія Довгорукого в країні Моксель з’явився єпископ.
Церква, втративши з двома першими єпископами людей, на довгі роки припинила свою місію із залучення фінських племен у християнство. Результати діяльності єпископів Леонтія та Ісайї не виправдали витрат церкви, ні матеріальних, ні моральних. Необхідно розуміти: кожного єпископа, який вирушав у Мерянську землю, супроводжувало кілька рядових священиків і обслуга. Усі вони, мабуть, розділили долю єпископів.
Якби Ростовсько-Суздальська земля наприкінці XI століття була частиною єдиної Київської держави з єдиною Київською митрополією, чи залишили б держава і митрополія частину своєї землі та частину свого народу на довгі 60 років без управління і релігійного піклування? Цілковитий абсурд! Позаяк Київська держава на той час була в зеніті сили і слави.
«Безпосереднього спадкоємця святого Ісайї у Ростові, окремого єпископа цієї землі після нього ми не бачимо… Юрій Довгорукий… У його час Християнство… утверджується в Ростовсько-Суздальській області. Сучасним йому єпископом цієї області є Нестор» [81, с. 94].
Таку справжню картину Мерянської землі, піддавши комплексному аналізу безсумнівні факти і події протягом XI століття, спостерігає незалежний експерт.
Зафіксуємо факти, які засвідчили відсутність у Мерянській землі князівської влади, починаючи зі знаменитого 988 року до не менш знаменитого 1137 року. Отже:
988 рік. Під ту пору, згідно із «загальноросійським літописним зводом», у Ростов і Муром нібито прямували князі Борис і Гліб. Як довів професор О. О. Шахматов, це твердження — звичайний вимисел російської історії, вставка — фальсифікація наступних часів. Давній київський літописець Нестор стверджував інше: Борис одержав престол від батька Володимира Великого у Володимирі-Волинському, а Гліб залишився при батькові як малолітній. Розповідь про Бориса і Гліба — вигадка російської історії у частині, яка стосується князювання в Мерянській і Муромській землях.
1024 рік. У Ростовській землі лютував голод. Князя у тій землі не було. Як свідчить Російський Енциклопедичний Словник (1891, т. ІV-А, с. 898), саме Булгарська держава рятувала мерян від голоду. Подібні свідчення є також і в татарських (булгарських) джерелах.
1071 рік. У Ростовсько-Суздальській землі з невеликою дружиною перебував новгородець Ян Вишатич. Нібито збирав данину для Новгорода. Князівської влади в землі не існувало. Християнської релігії серед фінських племен не помічено. Священика, який був серед дружинників, меряни-язичники вбили. Населення ставилося до прибульців вороже.
1073 рік. Згідно зі збірником «Житія святих Ростовської області», меряни («заблукана чудь») убили єпископа Леонтія. Ні князя, ні князівської влади в Ростовсько-Суздальській землі не було. Християнську релігію місцеве населення не сприймало.
1096 рік. Московські історики стверджують, ніби того року «у своїй вотчині» побував і «покняжив» Юрій Довгорукий. Ще одна вигадка російської історії: Юрію Довгорукому в 1096 році могло бути максимум п’ять років. Можливо, що він на той час ще й не народився. Інших князів у 1096 році у межиріччі Оки та Волги (Мерянська земля) не було, як і князівської влади.
1107 рік. «У 1107 році у Ростовській області не було князя…» «Під 1107 (6615) роком у Ростовському літопису… читаємо: “приидоша Болгары… на Суждаль и обступиша град, и много зла сотвориша, воююще села и погосты… Сущии же люди в городе не могуще противу их стояти, не сущу князю у них…”» [81, с. 72].
Настало XII століття, а князів у Ростовсько-Суздальської землі «не сущу».
1090—1120 роки. Протягом цих тридцяти років у Ростовсько-Суздальській землі не було єпископа. Мерянин «святий Авраамій проводить свої дні в апостольських подвигах». Саме Авраамій Ростовський, за відсутності князівської влади і єпископа, зберігав тридцять років у фінському середовищі іскру християнської релігії, навчав молодих мерянських отроків азів християнства. Так тривало до 1137 року, поки не прибув князь Юрій Довгорукий.