Перепис населення 1272 року

 

Переписи населення у Золотій Орді відбувалися постійно. Хоча достовірні історичні джерела, які збереглися до наших часів, донесли свідчення тільки про три з них. Це перепис населення ханом Батиєм у 1237—1238 роках, перепис хана Берке у 1257—1262 роках та перепис населення Золотої Орди, проведений ханом Менгу-Тимуром взимку з 1271 на 1272 рік.

Якщо перших два переписи населення в північних улусах Золотої Орди проводилися в інтересах усієї імперії Чингісидів, то перепис 1272 року стосувався лише території Золотої Орди.

Коротенько згадаємо про перші два переписи. Радянські академіки Б. Д. Греков і О. Ю. Якубовський у книзі «Золота Орда та її падіння» лише натяком згадали про перший перепис населення у так званих Великих Володимирському і Рязанському князівствах. Вони соромились того перепису. І, звичайно, мали рацію, але тільки як патріоти своєї країни. А як історики і фахівці опустились до рівня простих невігласів-брехунів:

«Для первой переписи и сбора дани Бату послал баскаков. Об этой первой переписи мы имеем глухие намеки» [12, с. 221].

У чому ж покривили душею російські академіки?

Науковці мали доступ до всіх відкритих матеріалів свого часу, а саме до матеріалів, зібраних В. Г. Тизенгаузеном, в яких зберігався майже весь переклад (разом із копією оригіналу тексту) великої праці Джувейні «История миропокорителя». Не станемо пояснювати наскільки ця праця важлива. Нагадаємо: Джувейні жив і працював на теренах імперії Чингісидів із 1226 до 1283 року.

Радянська влада дозволила у другому томі «Сборника материалов, относящихся к Золотой Орде» надрукувати тільки п’ять сторінок із праці Джувейні. Однак і при цьому вони, як кажуть, «дали маху»:

«Они (Бату-хан із царевичами. — В. Б.) отдали приказание отрезать людям правое ухо. Сосчитано было 270 ООО ушей. Оттуда царевичи решили вернуться» [16, с. 23].

Отакий відбувся перший перепис населення у Мещері й Тмутаракані, тобто в країні Моксель, як її величали у XIII столітті Вільгельм де Рубрук, Джувейні та Рашид-ад-дін.

Російські історики у своїх працях ніколи не згадують про перший перепис населення так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств у 1237—1238 роках. Адже він засвідчив би належність тих князівств Золотій Орді з дня підкорення і позбавив би майбутніх московитів багатьох ілюзорних вигадок. Бо хто ж повірить, що Батий порахував населення для простої забави, а не для зведення його в десятки, сотні та тисячі. А коли населення території платить податки до казни держави і виконує її військову повинність, то воно, без сумніву, є частиною цієї держави.

Отакі дилеми висвітив перший перепис населення Мещери і Тмутаракані.

Другий перепис населення відбувався протягом 1254—1262 років. Він проходив поетапно: від однієї підкореної землі до іншої. Цей перепис зафіксували багато світлих умів свого часу, як-от вірменський духівник Кіракос:

«В 1254—1255 гг. Монке-Каан и великий… Бату послали комиссаром Аргуна, который уже получил от Куюк-хана обер-интенданство царских налогов в странах, покоренных татарами, а равно и другого начальника, состоявшаго при дворе Бату, по имени Хура-ага, с множеством сопутствовавших им людей. Им поручено было переписать народы, находившиеся под владычеством Татар. Снабженными этим приказанием, они ездили по всем странам для выполнения поручения. Они прибыли в Армению, Грузию, землю Агуанов, также, как и в соседния страны, перечисляя и переписывая всех людей с десятилетняго возраста, за исключением женщин, и требуя строго с каждого дань… Кто скрывался, того схватывали и предавали смерти» [93, с. 83].

Перепис 1254—1262 років у всій імперії Чингісидів проводила одна комісія на чолі з комісарами Аргуном і Хура-агою. Він розпочався ще за життя хана Батия, але у Золотій Орді вівся в 1257—1262 роках уже за часів хана Берке.

Цей перепис цікавий тим, що був поширений на Новгород і Псков. І хоча населення Новгорода у 1258 році вчинило повстання та переписувачі з охороною, яку очолював «прийомний син хана Батия» — Олександр, прибули до міста наступної зими, оточили місто і примусили населення пройти перепис і сплачувати данину. Найімовірніше, син Батия Олександр виступав під тюркським іменем Хура-ага та був тим самим «начальником, состоявшим при дворе Бату».

Саме «прийомний син хана Батия» покарав Новгородців за непослух: «оному носа урезаша, а иному очи выймаша» [121, с. 30].

А після цього судіть самі — був то християнин чи ні.

Це той Олександр, про якого Плано Карпіні писав, як про аманата, що перебував при ставці Батия у 1246 році та якому на той час ще не виповнилось шістнадцять. Л. М. Гумільов, Г. В. Вернадський та інші історики Московії величають цю людину «прийомним сином хана Батия».

Російська історіографія прозвала цю людину — Олександром Невським та приписала їй Невську і Чудську битви, а його нащадкам — заснування Москви та багато чого іншого.

Однак, якщо вивчати історію Московії у неспотвореному вигляді, без «доважків брехні», то «прийомному синові хана Батия» у ній місця немає, окрім аманатства, перепису населення на Суздальщині та у Новгороді, смерті в Городці на Волзі. Бо ще після отруєння сина Батия — Сартака, Берке був зобов’язаний знищити його анду — Олександра. Інакше той би знищив хана Берке. Таким був обов’язок анди.

Можемо тільки здогадуватись, чому після смерті Сартака в 1255 році «прийомний син хана Батия» Олександр протримався до 1262 року. Перепис населення допоміг йому вціліти. Переписувачі з 1254 року побували у: Вірменії, Грузії, Сірії, Іраку, Ірані, всіх улусах Золотої Орди і так далі. Поки «прийомний син хана Батия» був у «переписній команді», йому нічого не загрожувало, оскільки комісія діяла за указом Великого Хана і перебувала під його захистом, а Олександр (він же Хура-ага), у свою чергу, не становив загрози для Берке. Після Новгорода перепис продовжили в улусі хана Мухаммеда, улусі хана Чимпая, Великій Булгарії, Великій Башкири тощо. Хан Берке знищив Олександра, коли той повертався до свого Заволзького улусу (родинного гнізда роду Батия).

Ні в Московському, ні в Мещерському улусах місця для «прийомного сина хана Батия», так званого Олександра Невського, бути не могло. Така правда історії.

Перепис населення 1272 року проводив хан Менгу-Тимур. Він був видатною особистістю не тільки в історії Золотої Орди, айв історії Московського улусу, тому що саме цей хан заснував Москву і Московський удільний улус, названий московитами князівством. Дивно, чому московити та їхні правителі так затято заперечують і приховують ці великі істини, якими можна пишатись?

Навіть М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского» приділив перепису населення так званого Великого Володимирського князівства тільки одне речення. Щось же приховується за цими неординарними вчинками?

Мещерський улус хана Чилаукуна у 70-ті роки XIII століття перебував на досить-таки низькому рівні суспільного розвитку.

У такому ж стані були всі північні улуси Золотої Орди, які переходили у християнську віру.

Ось слова митрополита Кирила, сказані ним у 1274 році: «Мы сведали, что некоторые Иереи… от Пасхи до Недели всех Святых празднуют только и веселяться, не крестят никого и не отправляют службы Божественной: такие да исправятся или да будут извержены!.. Известно нам также, что многие люди, держась древних языческих обыкновений, сходятся в святые праздники на какие-то бесовские игрища, криком и свистом созывают подобных себе пьяниц и бьются дрекальем до самой смерти, снимая с убитых одежду; отныне, кто не перестанет тешить Диавола такими гнусными забавами, да будет отлучен от церквей Божих» [18, т. IV, с. 225].

Що в такому разі мав робити мудрий правитель Золотої Орди? А з походу Менгу-Тимура на Константинополь ми мали можливість у цьому переконатись.

А ще досяг повноліття син хана Берке, якому, згідно з Ясою Чингісхана, треба було повертати батьківський улус (Західнокаспійські землі).

Війна з Хулагуїдами на Кавказі пожирала значну частину ханської казни. До того ж багато витрачалось на надання пільг церкві.

Отже, перед Менгу-Тимуром стояли непрості питання: що вчинити? де взяти додаткові кошти?

Немає сумніву, що питання збільшення надходжень до ханської казни стосувались абсолютно всіх улусів Золотої Орди, у тому числі й улусів Чилаукуна, Мухаммеда і Беркечара. Звичайно, свої поради з цього приводу давали і православні владики: митрополит і єпископи церкви. Митрополит Кирило був своєю людиною в столиці й користувався повного довірою хана. Знаючи стан справ з обліком населення у дикій, лісистій місцевості і будучи зацікавленим у церковних пільгах, імовірно, що саме він з єпископами і вказали ханові та його двору джерела покриття збитків. Основними з них були всеохопний облік лісового населення та поширення ханської влади і церкви на територію тайгових масивів. Саме туди, у глибокі, глухі лісові хащі, під тиском влади і церкви відбувався відплив населення з улусів Чилаукуна, Мухаммеда (Буре) та Беркечара.

Тому Менгу-Тимур у 1272 році провів новий перепис населення в Золотій Орді. Що ж стосувалось улусу Чилаукуна, то Менгу-Тимур вирішив після перепису створити для Петра Ординського новий улус на неосвоєних землях за річкою Москва.

Таким чином він вирішив відразу кілька проблем: по-перше, залишив за собою улус Берке; по-друге, наділив землею (улусом) рід Петра Ординського; по-третє, збільшив надходження коштів до казни та поширив свою владу на нові землі.

Заснування Москви та поява Московського улусу (1272)

 

Підйом Золотої Орди розпочався з часів хана Менгу-Тимура. За його царювання влада стала стабільною та передбачуваною. У державі діяли закони Яси Чингісхана, а всі улуси підпорядковувались центральній владі, що сиділа в столиці Сарай-Берке.

Із часів Берка-хана Золота Орда була самостійною державою, не підпорядковуючись Великому Ханові. Отож, до Менгу-Тимура потяглися всі улусні хани, єпископи та митрополит, аби отримати від нової влади ярлики на свої посади. Хан залишив усіх улусних князів, закріпивши за їхніми родами старі улуси (князівства).

Син хана Берке (після прийняття християнства — Петро) свого часу залишив столицю і виховувався у ростовського єпископа Кирила. Найімовірніше, він народився в 1247—1250 роках. Наближався час, коли Менгу-Тимур повинен був повернути йому батьківський улус (межиріччя Волги і Дону від сучасного Волгограда до Кавказького хребта). А Менгу-Тимуру робити цього не хотілось. Бо за законами держави всі землі хана Берке після його смерті у 1266 році відійшли йому.

Тому по закінченню війни з Візантією (1269—1271), під час перепису населення, хан Менгу-Тимур у 1271 році запросив до себе улусного хана (князя) Чилаукуна («Бахмета Усейнова сина») і Петра-царевича (сина Берке-хана) та передав царевичу із роду Берке частину володінь роду Чилаукуна. По суті, він передав царевичу Петру неосвоєні, дикі землі за Москвою-рікою.

Мотивами, на які посилався Менгу-Тимур, були надзвичайно вагомими, на них постійно наголошували Митрополит Золотої Орди Кирило та єпископи Мещерського і Темниковського улусів. Не забуваймо: Православна церква Золотої Орди, отримавши у 1267 році привілеї від Менгу-Тимура, повністю підтримувала свого Царя, а після 1271 року — офіційного Царя Православної церкви Золотої Орди.

Основними мотивами хана були:

По-перше, припинення відходу лісового населення із Мещерського улусу на захід, за Москву-ріку. Фінське населення Мещери тікало в глухі ліси, рятуючись від православного хрещення та ханської данини, а особливо — примусової військової повинності. Треба мати на увазі, що хан Чилаукун був язичником і дотримувався старої віри Чингісидів — тенгріанства, а отже, ставився до православної віри байдуже.

По-друге, допомога Православній церкві у примусовій християнізації фінського населення, що вела до закріплення населення навколо храмів і збільшення ресурсів держави, як військових, так і загальнодержавних.

Мабуть, улусний хан Чилаукун згоден був підтримувати заходи Менгу-Тимура, але, звісно, противився передачі своєї землі царевичу Петру. Тому немає нічого дивного, що, повертаючись із ставки Менгу-Тимура наприкінці 1271 року, хан Чилаукун «помер у дорозі». І цього хана Чингісида знищили за звичайною схемою — отруїли, тому що людей із роду Чингісхана не можна було знищувати фізичним насиллям. Так померли: Гуюк, Батий, Сартак, Чилаукун і багато інших.

Російська історіографія не придумала нічого розумнішого, як замість хана Чилаукуна ввести до своєї хронології двох Ярославів: так званого Ярослава Всеволодовича та його сина Ярослава Ярославовича. Перший (хоча загинув у Германії в 1241 році) «підмінив» хана Чилаукуна з 1238 до 1246 року, а другий — із 1246 до 1271 року. Хоча, як ми пам’ятаємо, Чилаукун «посів Мещеру та володів нею» з часів завоювання. І, звичайно, у володіннях хана Чингісида паралельного володаря Рюриковича існувати не могло. Своїми вигадками московити довели свою історичну науку до цілковитого абсурду.

Та повернімось до року заснування Москви. 1272 рік для майбутньої Московії став знаменним. Саме того року із дозволу хана Менгу-Тимура була заснована Москва.

Із російських церковних джерел:

1. «Спаса, на Бору, Собор в Москве, в Кремле… в то время, когда место нынешняго Кремля еще покрыто было… густым лесом… Св. Даниил, только лишь получивший в удел земли и села, принадлежавшия некогда… Кучке (ось вам перекручене на російський лад ім’я Чилаукуна.—В.Б.), построил в 1272 году, среди бора, на Боровицком холме (как урочище это в древности называлось), на том самом месте, где жил в уединенной хижине пустынник Вукол, деревянную церковь Спаса-Преображения. Это было еще за 54 года до основания Успенского Собора и за 67 лет до обнесення Детинца (нынешняго Кремля) дубовою рубленою стеною. — Существование сего деревяннаго храма продолжалось 56 лет…» [19, с. 325-326].

Це незаперечне свідчення першої забудови на території сучасного Московського Кремля у 1272 році. Не могло існувати християнське місто з 1147 року без церкви.

Не станемо зараз відволікатись на вигаданого московитами так званого «Св. Даниила». Такої людини у московській історичній дійсності не існувало. Ми до цього ще повернемось.

Оскільки сучасне місто Москва поглинуло сотні квадратних кілометрів території, то доцільно з’ясувати, які ще споруди з’явились у ті далекі часи на цій землі. Церковна література дає відповідь і на це питання.

2. «Крутицкий Архиерейский Дом (Таганка)… на гористом берегу Москвы-реки, на урочище, издревле именуемом, по причине крутизны местоположения, Крутицами, при подошве этой возвышенности, во рвах, протекают ручьи: с северной стороны — Сара (татарською мовою—золотий, жовтий.—В.Б.), ас южной — Подон (тобто між Сараєм і Доном.—В.Б.)… Обитель сия, древнейшая в Москве… основана св. князем Даниилом Александровичем Московским в последней половине XIII века (около 1272 года) и служила с половины XV века местопребыванием Владык древней Сарайской Епархии, переименованной в Сарайскую и Подонскую, а потом в Крутицкую, и уничтоженной по именному указу Императрицы Екатерины II15 мая 1788 года» [19, с. 264—265].

Із 1764 до 1792 року Катерина II закрила і знищила сотні старовинних храмів і монастирів по всій Російській імперії, які зберігали відкриту залежність від Золотої Орди. Йшла цілеспрямована фальсифікація, винищувалось геть усе, що нагадувало ординське минуле Москви.

3. «Данилов (монастырь.—В.Б.), мужской, 2 класса, в Москве, на краю города, между Даниловскою и Серпуховскою заставами; состоит под управлением Архимандрита. Он основан около 1272 года Святым Князем Даниилом Александровичем Московским (Монастырь двукратно переводился с одного места на другое, еще именовался — Новоспасский.—В.Б.), когда Москва едва возникла из ничтожества и… была под Владычеством Монголо-Татарским…» [19, с.199, 231].

Важко уявити, щоб нащадки людини, яка заклала основу столиці держави, нищили про неї пам’ять, переіменовуючи храм і переносячи з місця на місце той заклад навіть не раз, а двічі! Всесвітня історія такого не знає.

І щоби прибрати останню побрехеньку московитів про існування на території Москви до 1272 року так званої церкви Михайла Хоробрита, ще одного вигаданого брата так званого Олександра Невського. Ось що з цього приводу писав О. Ратшин:

4. «Архангела Михаила, Собор, в Москве, в Кремле, Кафедральный Московскаго митрополита, называвшийся в старину Церковью св. Михаила на площади. Первоначальное построение сей церкви некоторые писатели относят к XIII и даже к концу XII века, когда Москва уже существовала и, следовательно, должна была иметь свой храм, во имя Начальника Небесных Сил, Архангела Михаила, признаваемаш издревле заступникам Руских Князей. Другие же и с большею достоверностию предполагают, что она была построена деревянная еще слишком за 20 лет до начала княжения св. Даниила первым известным в Истории удельным Московским Князем Михаилом Храбрым, меньшим братом Александра Невского, в честь Ангела его, Великого Архистратига. Впрочем никакими историческими фактами нельзя подтвердить о существовании сей деревянной церкви. Истинная и никакому сомнению не подлежащая история сей Соборной церкви начинается со времен Великаго князя Иоанна Даниловича Калиты» [19, с. 302].

Церковна праця професора О. Ратшина при виданні у 1852 році пройшла жорстку потрійну цензуру, у тому числі церковну, і отримала дозвіл на друк без будь-яких заперечень.

Істину про відсутність якихось ознак церкви на території сучасної Москви до 1272 року визнали у 1852 році і влада, і московська церква. Тож не личить сучасним московським історикам виставляти себе на посміховисько.

Таким чином встановлено рік заснування Москви — 1272: бо «Существовавшая Москва… должна была иметь свой храм». А він з’явився тільки у 1272 році.

А далі пропонуємо дослідити питання щодо першого Московського князя, аби прибрати з історичної науки московські вигадки.

Московська історіографія вважає своїм першим офіційним князем сина так званого Олександра Невського — Данила, приписуючи йому заснування перших церков на території сучасної Москви.

Особа Данила Олександровича повністю вигадана. Такої особи в історичному минулому не існувало.

На території Московського Кремля з давніх часів збереглися три храми:

1. Успенський собор. «Собор Успения Богородицы… Основание сему знаменитому храму положено 4 августа 1326 года… В 1472 году Митрополит Филипп I… велел разобрать его до основания… Два года продолжалось строение… как внезапно ночью 21 мая 1474 года стены и своды… обрушились… Болонец Фиоравенти Аристотель, который, снова начав строение в мае 1476, окончил Собор… Он освящен 12 Августа 1479 года» [19, с. 286-287].

Успенський собор є усипальницею московських митрополитів із часів митрополита Петра, похованого тут у 1327 році.

Саме в Успенському соборі після його спорудження Московські князі присягали на вірність царям Золотої Орди.

2. Архангельський собор. «Собор Архангела Михаила… Каменный Архангельский Собор (заложен) в 1333 году; он кончен в один год и освящен Митрополитом св. Феогностом 20 сентября… а в 1475 году сгорел… В. К. Иоанн II велел Миланскому архитектору Алевизу (вытребованого из крымского Бахчисарая.—В.Б.)… вновь его перестроить. — Он разобран в 1505, и в Мае того ж года заложен обширнейший против прежняго; совершен 1507… и освящен 8 ноября 1509… С тех пор Собор в главных частях не перестраивался и доселе существует в одном и том же виде» [19, с. 302—303].

Кремлівський Архангельський собор ще з часів так званого Івана Калити став усипальницею московських князів:

«Собор сей при самом начале существования своего предназначен быть усыпальницею князей Московских» [19, с. 303].

Отож, в одному храмі (Успенському) ховали московських митрополитів, а в другому (Архангельському) — московських князів.

Відомо, що до періоду Великої смути (1598—1613) за офіційними джерелами на московському престолі Орди сиділо дванадцять так званих князів:

1. Данило Олександрович (1272—1303);

2. Юрій Данилович (1303—1326);

3. Іван Данилович (Калита) (1328—1340);

4. Семен Іванович (Гордий) (1340—1353);

5. Іван Іванович (1353—1359);

6. Дмитрій Іванович (Донський) (1363—1389);

7. Василь Дмитрович (1389—1425);

8. Василь Васильович (Темний) (1425—1462);

9. Іван III Васильович (1462—1505);

10. Василь III Іванович (1505—1533);

11. Іван IV Васильович (Грозний) (1533—1584);

12. Федір Іванович (1584—1598);

А в часи Великої смути на московському престолі сиділи:

13. Борис Годунов (1598—1604);

14. Лжедмитрій І (1505-1506);

15. Василь Шуйський (1606-1611).

Такий список своїх князів і царів надає московська офіційна влада. За винятком перших двох, усі вони поховані в Архангельському соборі Москви. Звичайно, там немає і не могло бути Лжедмитрія І. Разом із князями поховані їхні сини та рідні брати. Серед них — Шемяка та його сини Василь (Косой) і Дмитро (Красний). Загалом до перебудови храму, а це 1505-1508 роки, у храмі було поховано 24 особи.

«За Калитою лягли здесь кости и всех последующих Властителей земли… с их детьми, братьями… мужского пола» [19, с. 303].

За часів свого правління Лжедмитрій І виніс із Архангельського храму останки Бориса Годунова, що цілком зрозуміло.

«Гробы сих Князей были выносимы на все время перестройки и потом, в 1508 году, торжественно внесены в новый Собор, где уже находилась гробница В. К. Иоанна III, погребенного в неоконченном еще храме. Сии 24 гроба поставлены со строгим соблюдением родового порядка, в том положении, в каком они ныне видимы. После их погребены здесь: Великий Князь Василий Иванович… Цари Иоанн IV (Грозный), Федор Иоаннович, Василий Иоаннович (Шуйский), принявшие Христианскую веру — Александр Сафагиреевич, Царь Казанский, сын знаменитой Сююньбеки; и Петр (Кудагуйло) Ибрагимович, Царевич Казанский…» [19, с. 304].

Як бачимо, у московських князів і царів були рідні брати серед казанських ханів. І тут дивуватись не треба — це був один рід нащадків Чингісхана. І їхні останки теж покояться у Московському Кремлі.

Та повернімось до витоків роду московських князів. Варто зазначити, що на стінах Архангельського храму, над кожним похованням московського князя поданий його портрет. Знову цитуємо О. Ратшина:

«По трем стенам Собора, над рядами гробниц, в нижнем ярусе, изображены в рост же… здесь погребенные Великие и Удельные Князья, начиная с Иоанна Калиты, и между ими св. Петр Царевич Ордынский» [19, с. 308].

Таким чином ми дійшли до родоначальника московських ханів (князів) — Петра Ординського, сина хана Берке. Випадковості тут бути не могло, бо, як засвідчив О. Ратшин: «Вся стенопись произведена была еще в XVI веке под наблюдением Архитектора Алевиза» [19, с. 308].

А вносити «доважки брехні» до свого великого Чингісханового роду у Василя III, який на той час правив Московським улусом, ще не було потреби.

Місця для вигаданих Данила Олександровича та його сина Юрія Даниловича у московському Архангельському храмі не знайшлося. І це при тому, що так званий князь Данило, за офіційною московською версією, був засновником перших церков у Москві, а отже, самої Москви.

Може виникнути цілком закономірне питання: чому московити, знищуючи стару штукатурку в цих двох храмах, не знищили портрет Петра Ординського — родоначальника московських князів?

Тут відповідь може бути тільки одна: пізно схаменулись!

Потужна фальсифікація московської історичної науки почалася з другої половини XVII століття, за часів династії Романових. Хоча до фальшування вдавались ще за часів Івана III.

Та Іван III не міг відмовитись від свого роду, тому пов’язав його з київськими, візантійськими, римськими кесарями, пояснюючи своє Божественне походження.

Знищивши штукатурку в Успенському та Архангельському соборах Кремля, московити знищили ханську тамгу, приховавши Чингісове походження Петра Ординського. Бо в імперії Чингісидів уся власність ханів позначалась тамгою — особистим знаком ханського роду.Тамгою позначались: палаци, будинки, мечеті, церкви, худоба. Та не все було зрубане і замазане. Залишилась тамга на тонких колонах Успенського та в галереї Благовіщенського соборів. Її Романови знищити не могли — тоді б обрушились самі храми. Вона і стала свідком великої істини. Стара штукатурка обох храмів несе на собі тамгу родів нащадків Чингісхана.

ЧАСТИНА П’ЯТА