Основні ознаки сучасного інформаційного суспільства

Наприкінці XX ст. сталися значні зміни у сприйнятті самого поняття інформації та її соціального значення в суспільстві. Це пов’язано з процесом формування так званого інформаційного суспільства, тобто суспільства, основною характеристикою якого є стрімке зростання всепроникної інформації про всі сторони його життєдіяльності. Нині термін «інформаційне суспільство» є визнаним як у рамках різних галузей науки, так і на державному рівні і закріплений у низці міжнародних та національних нормативно-правових актів. Проте розглядати інформаційне суспільство слід не як явище, що вже відбулося, а як процес, що пов’язаний із різними галузьми життєдіяльності людства - економікою, правом, організацією публічної влади, політикою, соціальною галуззю та Ін 3 одного боку, процес формування інформаційного суспільства є одним із елементів більш обсягового явища - глобалізації, з другого - цей процес в різних державах відбувається різними темпами. Насамперед він охоплює економічно розвинені країни, які за показниками інформатизації суспільства перебувають в авангарді світової цивілізації. І хоча досі ще немає єдиного, універсального визначення інформаційного суспільства, можна виокремити кілька аспектів його формування й ті зміни, що відбуваються в різних галузьх життєдіяльності держави та суспільства.

У первинному значенні термін «Інформаційне суспільство» було застосовано в економічному аспекті для пояснення якісних змій у структурі валового внутрішнього продукту (ВВП) економічно розвинених країн, які почали виявлятися ще в 60-і роки XX ст. Ці зміни полягали у зростанні відсотка ВВП, у нематеріальній галузі виробництва, зокрема стосовно інформаційного продукту і послуг. Вперше термін «інформаційне суспільство» вжив американський економіст Ф. Машлуп у пращ «Виробництво і поширення знання у Сполучених Штатах» (1%2). хоча сам процес трансформації структури виробництва в розвинених державах почали виявляти японські та американські економісти наприкінці 50-х років XX ст. В економічному контексті синонімом терміна «інформаційне суспільство» є терміни «посткапіталістичне». «постіндустріальне» суспільство, в яких в економші починає переважати виробництво не матеріальних товарів а інформації і знань (Д. Дарендорф. 1958). Причому в такому суспільстві інформація починає контролювати не тільки бізнес, а й державу (Дж. Гелбрейт. 1967). Нині процес формування інформаційного суспільства став об’єктивним для економічно розвинених країн (насамперед США. Японії. Канади, країн Європейського Союзу), економіку яких формують галузь послуг, високі технології і виробництво інформаційної продукції. Крім того матеріальне виробництво переноситься у країни, що розвиваються, з більш дешевою і менш кваліфікованою робочою силою. При цьому постійно спостерігається збільшення економічного, технологічного та Інформаційного розрив) між країнами-лідерами та іншими, який стає практично нездоланним. Це явище дістало назву «технологічного розвитку, що вилучає», тобто розвитку, що призводить до вилучення певних суспільних верств, суспільств, територій і держав з нової глобальної системи інформаційних зв’язків та економічних відносин, залишаючи їх на «узбіччі цивілізації».

Істотні зміни в економічному житті, безумовно впливають і на суспільство та державу. Головними аспектами соціального та політичного обличчя і рівня розвитку такого суспільства є: «інформованість населення, безперешкодна робота всіх служб масової інформації та їх здатність збирати і передавати об’єктивні відомості І їх оцінки, а також інтерес їх до роботи у всіх верствах народу, доступність інформації та наявність технічних засобів, що дають змогу отримати її». Тобто в інформаційному суспільстві інформація є ресурсом не тільки економічного, а й соціального, політичного та культурного розвитку. Окремі члени суспільства не тільки мають можливість вільно отримувати інформацію й користуватися засобами інформації та комунікації, а її зацікавлені в отриманні та поширенні інформації, широко її використовують і беруть активну участь в інформаційних процесах. Це. в свою чергу. сприяє значному збільшенню кількості інформації, яку виробляє людство. Крім того, мас значення здатність інформації до швидкого поширення. Нині незаперечним є факт, що одночасно зі зростанням темпів розвитку суспільства і технологій зменшується час. протягом якого держава здатна забезпечувати секретність тієї чи іншої Інформації, і це не в останню чергу пов’язано зі специфікою такої субстанції, як інформація На думку X. Клівленда, «подібно до вірусу інформація намагається уразити все навколо себе. Найсуворіші бар’єри таємності, права інтелектуальної власності, а також питання конфіденційності будь якого рівня легко долаються за допомогою цього всесильного ресурсу».

Із зазначеним вище тісно пов’язаний І політико-право вий аспект формування інформаційного суспільства За визначенням І.В Арістової. інформаційне суспільство є громадянським суспільством розвиненим інформаційним виробництвом і високим рівнем інформаційно-правової культури, в якому ефективність діяльності людей забезпечується розмаїттям послуг на основі інтелектуальних інформаційних технологій і технологій зв’язку. Інформаційне суспільство може розвиватися лише в у мовах правової демократичної держави та розвиненого громадянського суспільства, адже ключовим у його формуванні с можливість вільного отримання та поширення інформації, що може бути забезпечена лише за неухильного дотримання прав і свобод людини, демократичної форми правління, дієвого контролю та часті інститутів громадянського суспільства. Деякі дослідники інформаційного суспільства зазначають, що фатальне економічне відставання колишнього СРСР та інших соціалістичних країн багато в чому було зумовлене закритим типом суспільства, в якому не існувало вільного обігу інформації. Відповідно в цих країнах не могли вільно розвиватися інформаційні відносини, що зробило неможливим процес інформатизації та перехід від економіки індустріального типу до інформаційної (постіндустріальної).

Процес формування інформаційного суспільства не оминув свої впливом і такни інститут, як держава та її публічна влада. Цей шипи характеризується терміном «зсув влади», під яким розуміють зміну акцентів у засобах управління в бік широкого використання інформації Відомий американський учений А. Тоффлер в одній зі своїх праць висловлює сучасні погляди на значення інформації для функціонування системи публічної влади. Зокрема, він підкреслює, що тепер традиційна система влади, що ґрунтується на силі та багатстві, вже втрачає свою ефективність. На його думку, суб’єкти управління «виявили, що більше ніхто не бажає сліпо підкорятися, як це було раніше Підлеглі задають питання і вимагають відповіді на них Відбулася революція и самій природі влади. Зсув влади - це не просто її зміна, це її перетворення».

А. Тоффлер виділяє три компоненти влади: силу, багатство і знання, що в принципі є трансформацією більш звичної класифікації методів управлінського вплив) на примус, заохочення та переконання, тільки в цьому разі йдеться не про самі методи здійснення влади, а про владні ресурси, що лежать в основі відповідних методів. Він. зокрема, зазначає, що знання, сита та багатство, відносини між ними визначають владу в суспільстві. Френсіс Бекон сказав «знання – сила, але він не згадав про її якість, про значення його зв’язку з іншими значущими ресурсами влади».

Для аналізу можливостей використання відповідних владних ресурсів важливими чинниками є рівень їх доступності та наявності в управлінському арсеналі Як влада, так і багатство є обмеженими та вичерпними ресурсами, що призводить до наявності відповідних обмежень їх використання. Як застосування сапі мас певні обмеження та вичерпує значні ресурси (людські, технічні, матеріальні), так і застосування багатства обмежене розмірами наявних фінансових ресурсів. Інформація ж. навпаки, є невичерпним ресурсом через її властивість копіювати саму себе будь-яку кількість разів При застосуванні такого владного ресурсу, як знання чи Інформація, витрачається не сам ресурс, а лише наявні витрати на функціонування засобів комунікації і тиражування носіїв інформації.

Однією з основних ознак сучасної державної влади є її інформаційно-інтелектуальний характер, що виявляється у певних її характеристиках:

- будь-які процеси організації вимагають інформаційного забезпечення, наявність повних достовірних відомостей про об’єкт і середовище, в якому той перебуває;

- інформація забезпечує життєздатність влади. її стійкість:

- «хто володіє інформацією, той володіє владою».

- інформація віїсту лає як ефективний засіб формування інтелектуального потенціалу держави.

- інтелект (розум, знання) є головною основою пронесу реалізації влади, без знань неможливо раціоналізувати й цілеспрямовано здійснювати політику».

Одним із ключових аспектів формування інформаційного суспільства є технологічний, який полягає у створенні й запровадженні нових інформаційних та інформаційно-телекомунікаційних технологій. У 1993 р.. офіційно проголошуючи завдання розбудови інформаційного суспільства в Європі. Комісія ЄС. зокрема, визначила, що інформаційне суспільство - це суспільство, в якому діяльність людей відбувається на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій і технологій зв’язку

Ще одним аспектом формування інформаційного суспільства за умов застосування новітніх інформаційних технологій є його глобальний характер. Сучасні інформаційні технології вже не обмежуються рамками однієї країни, а мають загальносвітове значення. Це зумовлює збільшення темпів життя держави і суспільства та «стискає» наш світ, роблячи його маленьким з огляду на інформаційні відносини та інформованість людини. На думку канадського вченого Маршала Маклюена. інформаційна ситуація світу схожа на велике селище. Події, що відбулися в найвіддаленішому регіоні планети, в той самий день стають відомими людям у всіх цивілізованих країнах. Електронні засоби масової комунікації та передачі інформації діють зі швидкістю світла, тим самим стираючи кордони та зменшуючи відстані. Завдяки розвитку сучасних інформаційних технології! інформація і будь-якого куточка нащо ї планети може за лічені секунди бути передана в будь-яку іншу точку земної кулі. Таким чином в інформаційному суспільстві суттєво змінюються уявлення про час і відстань, які у сприйнятті ЛЮДИНИ «стискаються».

Розвиваючи цю ідею. М. Кастельс підкреслює, що всі культури створені із комунікативних процесів, а відповідно, всі форми комунікації ґрунтуються на виробництві і споживанні знаків. Тобто всі реальності передаються через систему символів. Отже, людина сприймає не саму реальність, а певну, прийнятну для її культури систему символів які передають цю реальність. Отже, «в людській, інтерактивній комунікації, незалежно від засобів, усі символи дещо зміщені відносно їх символічного значення. В певному сенсі вся реальність сприймається віртуально. Причому така ситуація повністю відбиває етимологічне значення цих термінів; віртуальний (уігіиаі) - такий, що існує на практиці, хоча не строго в заданій формі або не під певним Ім’ям, а реальний - фактично існує.

Отже. М. Кастельс вважає, що нова комунікаційна система, на відміну від історичного досвід. створює реальну віртуальність. яка визначається як система, в якій сама реальність (тобто матеріальне/символічне існування людей) повністю схвалене, повністю занурене в віртуальні образи, у вигаданий світ. світ, у якому зовнішні зображення перебувають не просто на екрані, через який передається досвід, але й самі стають досвідом. Фактично можна говорити, що сучасна людина живе у світі, більшу частину якого вона не здатна обстежити за допомогою власного досвіду, тому уявлення і окремої людини і соціальних груп формуються завдяки передаванню чужого досвіду через комунікативні канали — друковані видання, телевізійні чи радіопрограми, документи, мультимедіа тощо.

Подібна нова система комунікації здатна рунну вати звичну послідовність подій, адже минуле, сьогодення і майбутнє можуть бути об’єднані і взаємодіяти в одному повідомленні, що дає змогу говорити про «позачасовий час. який належить до простору потоків» і який залежить виключно від того, ким програмується послідовність передач інформації або повідомлень

Подібні, ще до кінця не осмислені, зміни, в комунікаційних та інформаційних процесах, а особливо їх темпи і обсяги, дають підстави стверджу вати, що традиційні підходи до проблеми забезпечення інформаційної безпеки з кожним днем втрачають свою ефективність.

Проте зміни, що відбуваються завдяки формуванню інформаційного суспільства, можуть мати як позитивні, так І негативні наслідки. Адже реформування держави, економіки й суспільства в напрямі орієнтації на використання інформаційного ресурсу як основного ресурсу та засобу регулювання само по собі не гарантує ані демократії, ані процвітання. Навпаки, за деякими концепціями, розвиток у геометричні її прогресії засобів масової комунікації призвів до виникнення такого суспільного феномена, як Інфокротія, що означає владу інформації. Завдяки розвитку засобів комунікації та інформаційних технологій влада дістала можливість, по-перше, здійснювати тотальний контроль за збиранням інформації щодо своїх громадян, по-друге, маніпулювати свідомістю мас. Це може призвести до обмеження громадянських прав і свобод людини і навіть до нового типу диктатури чи принаймні до порушень рівноваги між дефініціями «інститути держави» і «Інститути громадянського суспільства»

Можливості влади контролювати власних громадян справді збільшилися і не стільки внаслідок застосування спеціальних технологій збирання інформації, скільки внаслідок змін, яких зазнає суспільство в процесі інформатизації Введення систем електронних рорлхпків розвиток електронних засобів комунікації значно спрощують процедури контролю за діяльністю громадян та їх переміщенням.

Пріоритет у застосуванні органами публічної влади інформаційного ресурсу як засобу переконання також не завжди відображає демократичну сутність цієї влади. Засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення) - один із масових процесів виробництва інформації, розрахований на передачу інформації не для окремих осіб, а для «маси» - специфічного стихійного угруповання індивідів Незрідка саме засоби масової комунікації і стають інструментом формування і відтворення такої маси іі передачі ні певних моделей поведінки. Засоби масової комунікації стали вагомим Інструментом концентрації політичної влади завдяки своїй здатності охопити більшу частин) суспільства та пристосувати будь-які ідеї до середнього загального
рівня сприйняття. Недаремно пресу називають «четвертою владою», але такі функції вона може викот вати лише в умовах ії реальної незалежності або альтернативності джерел інформації та їх конкуренції в суспільстві. Тоді засоби масової комунікації справді стають одним із атрибутів громадянського суспільства. За монополізації засобів масової комунікації виникає така сама ситуація, як і в разі монополізації чи узурпації державної влади Масова комунікація перетворюється на інструмент маніпулювання свідомістю мас. стає основою концентрації та зростання державної влади.

Ще один аспект небезпеки полягає якраз в описаній вище вищезгаданій моделі «реальної віртуальності». котра Істотно змінює сприйняття людиною навколишнього світу. Одним із перших на цю особливість звернув увагу американській дослідник Г. Шиллер ше в 19X0 р. У своїй праці «Маніпулятори свідомістю»«« він обґрунтовував наявність глобальної маніпуляції за допомогою інформаційних потоків, що здійснюється урядами та великими корпораціями, інструментом якої виступають ЗМІ. Зміст цієї маніпуляції полягає у глобальній морфологізації всіх аспектів життя людства. Створюються певні образи, які сприймаються людиною і цілими соціальними групами, причому дуже часто на рівні підсвідомого; особисті оцінки І думки замінюються нав’язаними, і все це примушує людину вчиняти конкретні дії. За Г. Шиллером. подібний механізм є єдиним як для комерційної, так і для політичної реклами або пропаганди. Зокрема, зазначав, що насправді реклама переважно не демонструє споживчі якості товару, а нав’язує певне уявлення про стиль життя, що є атрибутом володіння тим чи іншим товаром, потреби в цьому товарі для підтвердження певного соціального статусу. Отже, система реклами загалом, а також індустрія розваг фактично маніпулюють свідомістю окремої людини і масовою свідомістю, створюючи і нав’язуючи вигадану картину стилю життя, підсвідомо примушуючи наслідувати її. А це може
мати досить негативні наслідки для суспільної моралі і традиційної побудови суспільства.

У практиці формування інформаційного суспільства в різних країнах виділяють три основні моделі: європейську, американську та азіатську, які розрізняються спрямованістю здійснюваних перетворень, ((юрмами та способами участі в них держави, особливостями взаємодії між основними суб’єктами інформаційних відносин Європейська модель розвитку інформаційного суспільства характеризується насамперед соціальною орієнтованістю та активним залученням держави та міжнародних інституцій. Так. органи ЄС реалізують низку програм розбудови інформаційного суспільства та створення Єдиного європейського інформаційного простору. ЦІ програми орієнтовані на забезпечення прав і свобод громадян, розвитку інформаційної інфраструктури вільного доступу до неї та інформованої суспільства, створення пільгових у мов для розвитку підприємництва у галузі інформаційних технологій.

Американська модель розвитку інформаційного суспільства ґрунтується на популярній у США концепції «мінімальної держави». За цієї моделі основне навантаження щодо інформатизації, розвитку інформаційної інфраструктури та й загалом щодо формування ідеології і програм інформаційного розвитку припадає на приватний сектор. Держава насамперед забезпечує регулювання інформаційної діяльності, вільну конкуренцію, бере участь у реалізації найбільш масштабних проектів, здійснює інформатизацію публічної влади тощо. З огляду на передову роль приватною сектора, ця модель є більш комерціалізованою, орієнтованою не на вирішення соціальних і суспільних завдань, а на насичення ринку комерційними інформаційними продуктами та послугами, розвиток що у-бізнесу тощо.

Азіатська модель інформаційного суспільства зумовлена, насамперед специфікою відповідної філософії і традицій побудови державної влади, бізнесу, суспільних відносин Відповідно більшість завдань з інформатизації вирішується у межах взаємодії держави і великих корпорацій. Приділяється також увага забезпеченню повсякденних потреб суспільства, доступності інформаційних продуктів і послуг.

1.5. Програмні норма і пітіїїрлкмі.і акти щодо формування інформаційного суспільства

Важливою особливістю сучасних процесів глобалізації та інформатизації є так званий «економічний і технологічний розвиток, що вилучає»«, сутність якого полягає у постійному збільшенні розриву ніж розвиненими країнами та рештою країн світу, внаслідок чого перші користуються перевагами зазначених вище процесів, в другі ще більше відчувають їх негативні наслідки. 1 така диверсифікація спостерігається не тільки між різними державами, а іі у середині суспільства кожної держави Одні соціальні групи активно залучаються до трансформаційних процесів, інші, навпаки, залишаються осторонь їх.

Тому нині загальновизнаною є потреба в активному втру чанні та контролі з боку окремих держав і міжнародної спільноти, аби явища глобалізації та інформатизації позитивно впливали на кожну державу і світ у цілому. Одним із способів такого впливу стало прийняття низки програмних документів, що визначають цілі і завдання держав у формуванні глобального інформаційного суспільства. Подібні акти на міжнародному рівні було прийнято у межах ООН, ОБСЄ. Ради Європи. Крім того, нині більшість держав, зокрема н Україну, створили національні нормативно-правові акти з питань розбудови інформаційного суспільства.

Одним Із перших міжнародно-правових актів, яким зроблено спробу накреслити основні принципи і шляхи формування та розвитку інформаційного суспільства, безперечно є «Хартія глобального інформаційного суспільства», прийнята лідерами «сімки» найбільш розвинених держав світу в Окінаві 22 липня 2000 р.,:. Згідно з положеннями цієї Хартії (п. 2), сутність стимульованої Інформаційно-комунікаційними технологіями (ІТ) економічної іі соціальної трансформації полягає в її здатності сприяти людям і суспільству у використанні знань та ідей. Інформаційне суспільство, як його розуміють автори Хартії, дає змор. Людям використовувати свій потенціал і реалізовувати свої устремління У Хартії також визначено, що головним принципом формування є те, що «всі люди скрізь, без винятку, повинні мати можливість користуватися перевагами глобального інформаційної о суспільства», а стійкість цього суспільства - ґрунтується на демократичних цінностях, таких як вільний обмін інформацією і знаннями, взаємна терпимість і повага до особливостей інших людей.

При цьому сама Хартія (п. 5) розглядається передусім як заклик до всіх як у державному, так і в приватному секторах ліквідувати міжнародний розриву галузі інформації і знань Для виконання цього завдання пропонується (п. 6) будувати роботу у таких ключових напрямах:

- проведення економічних і структурних реформ з метою створення обстановки відкритості, ефективності, конкуренції і використання нововведень.

раціональне управління макрос коном і кою. що сприяє більш точному плануванню з боку ділових кіл і користувачів, і використання переваг нових Інформаційних технологій: розроблення інформаційних мереж, то забезпечують швидкий, надійним, безпечний та економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов:

- розвиток людських ресурсів, що відповідають вимогам, за допомогою освіти і постійного навчання та задоволення зростаючого попиту на спеціалістів ІТ у багатьох секторах економіки;

- активне використання ІТ в державному секторі, сприяння наданню в режимі реального часу послуг, потрібних для підвищення рівня доступності влади для всіх громадян.

У процесі розбудови інформаційного суспільства одним з головних завдань держави на національному рівні визначається (п. 19-а) вдосконалення системи управління, формування нових методів комплексного розроблення політики іі відповідного нормативного забезпечення.

Певні цілі іі завдання формування інформаційного суспільства сформульовано в Декларації тисячоліття ООН». яка, безсумнівно, є програмним документом, що визначає основні цілі та принципи міждержавного співробітництва у XXI ст.

У ній, зокрема, зазначається (п. 5). що головним завданням міжнародної спільноти, є забезпечення умов, за яких стала б позитивним фактором для всіх народів у світі. Це пов’язано з тим. що . хоча глобалізація відкриває широкі можливості. її благами користуються досить нерівномірно іі нерівномірно розподіляють витрати на неї. Задля вирішення цього завдання в Декларації визначений головні цілі, яким держави-учасниці надають особливого значення. Серед таких цілей деякі стосуються безпосередньо розвитку інформаційної галузі. Зокрема, визначено, що міжнародна спільнота повинна

- вжити заходів щодо того, щоб усі могли користуватися благами нових технологій, особливо інформаційних і комунікаційних, відповідно до рекомендацій, що містяться в Декларації міністрів на сесії Економічної і соціальної ради ООН (ЄКО-СОС) 2000 р. (п. 20);

- забезпечити свобод) ЗМІ у виконанні ними своєї функції, а також право громадськості на доступ до інформації (п. 25).

На розвиток положень Декларації тисячоліття, держави-члени ООН під час проведення в Женеві 10-12 грудня 2003 р. першого етапу Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань Інформаційного суспільства було прийнято міжнародно-правовий акт під назвою «Декларація принципів побудови інформаційного суспільства - глобальне завдання в новому тисячолітті»«. Основною мстою цієї декларації, як зазначено в її п. 2. є використання потенціалу інформаційних І комунікаційних технологій для досягнення сформульованих у Декларації тисячоріччя цілей розвитку.

У контексті цієї мети учасники Декларації заявили про своє загальне прагнення іі рішучість побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток Інформаційне суспільство (п. І).

За своєю структурою Декларація складається з трьох основних розділів, у яких визначаються певні узгоджені позиції, спільні цілі та спільні обов’язки держав-учасниць.

У розділі А «Наша загальна концепція інформаційного суспільства» викладено переваги та небезпеки, пов’язані з формуванням інформаційного суспільства, декларується необхідність здійснення всіх пов’язаних з цим процесів у повній відповідності з принципами та цілями ООН. захистом прав І свобод людини, розбудовою Інформаційного суспільства на благо нинішнього та прийдешнього поколінь.

Зокрема, визначено, що фундаментом інформаційного суспільства є проголошене в ст. 19 Загальної декларації прав людини право кожної особи на волю переконань і на вільне їх вираженим Кожний, де б він не перебував, повинен маги можливість брати участь в інформаційному суспільстві, і нікого не можна позбавити пропонованих цим суспільством переваг (п. 4).

Важливим с застереження, що Інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) слід розглядати як інструмент, а не як самоціль {п. 9). Тобто основною мстою розбудови інформаційного суспільства є задоволення потреб окремих Індивідів, суспільства та держави. А ІКТ виступають лише потужним інструментом підвищення продуктивності, економічного зростання, створення нових робочих місць і розширення можливостей працевлаштування, а також підвищення якості життя для всіх.

У розділі В Декларації «Інформаційне суспільство для всіх: основні принципи» визначено ключові принципи побудови відкритого для всіх інформаційного суспільства:

І сприяння органів державного управління її усіх зацікавлених сторіч застосуванню ІКТ із метою розвитку. Підкреслено, що органи державного у правління, приватний сектор, громадянське суспільство, міжнародні організації мають відігравати важливу роль у розвитку інформаційного суспільства, брати на себе відповідальність за це і за можливості брати участь у процесах ухвалення рішень:

2) інформаційна та комунікаційна інфраструктура необхідний фундамент відкритого для всіх інформаційного суспільства. Це забезпечується проведенням політики, що створює на всіх рівнях сприятливі умови для стабільності, передбачуваності й чесної конкуренції. Цю політику потрібно розробляти І здійснювати так. щоб не тільки залучати приватні інвестиції в розвиток інфраструктури ІКТ, а й забезпечу ваги виконання зобов’язань щодо універсального обслуговування в тих галузьх, де не діють традиційні ринкові механізми:

3) доступ до інформації і знань. Полягає у забезпеченні кожному можливості мати доступ до інформації, ідей і знань та робити свій внесок:

4) нарощування потенціалу, тобто кожна людина повинна мати можливість опановувати навички і знання, потрібні для розуміння суті інформаційного суспільства та економічних знань, для активної участі в ньому і повномасштабного використання його переваг.

5) зміцнення довіри й безпеки при використанні ІКТ. Означає інформаційну безпеку та безпеку мереж аутентификацію, захист недоторканності приватного життя і прав користувачів, та є передумовою становлення інформаційного суспільства і зростання довіри з боку користувачів ІКТ.

6) формування сприятливого середовища, що Є важливою умовою існування Інформаційного суспільства. Таке середовище маг формуватися як на національному, так і на міжнародному рівнях. Воно має забезпечувати:

- верховенство права, прозору, сприятливу конкуренцію, технологічно нейтральну і передбачувану політичну і регламентну базу:

- застосування ІКТ як важливого інструменту належного державного управління;

- забезпечення захисту інтелектуальної власності для заохочення інноваційної діяльності і творчості в інформаційному суспільстві:

- особливу увагу до розроблення і ухвалення міжнародних стандартів:

- керування використанням радіочастотного спектра в інтересах суспільства:

- керування використанням Інтернет на міжнародному рівні, яке охоплює як технічні питання, так і питання державної політики і в якому мають брати участь усі зацікавлені сторони, міжнародні, міжурядові та неурядові організації:

71 додатки на бал ІКТ: переваги є усіх аспектах життя - використання і розгортання ІКТ має бути спрямоване на створення переваг у всіх аспектах нащо го повсякденного життя. Додатки ІКТ мають бути зручними для користувачів, доступними для всіх, прийнятним з цінового погляду, відповідати місцевим потребам завдяки адаптації до місцевих мов і культур та підтримувати стійкий розвиток:

8) культурна різноманітність і культурна самобутність, мовна різноманітність, оскільки це забезпечує збереження загальної спадщини людства, що передбачено відповідними програмними документами ООН;

У) визнання засобів масової інформації основною складовою інформаційного суспільства. Підтверджується потреба дотримання свободи преси та свободи інформації, а також їх незалежності, плюралізму її різноманітності:

10) дотримання етичних аспектів інформаційного суспільства, які полягають у потребі поважати мир і обстоювати такі основні цінності. як воля, рівність, солідарність, терпимість, колективна відповідальність і дбайливе ставлення до природи:

11) міжнародна та регіональна співпраця, що є важливою умовою розбудови інформаційного суспільства, оскільки останнє є глобальним по суті Основна мста такої співпраці - сприяння подоланню розриву в цифрових технологіях, розширення доступу до ІКТ. створення цифрових можливостей і використання потенціалу ІКТ
в інтересах розвитку. Окремо визначено роль Міжнародного союзу електрозв’язку в реалізації основних цілей розбудови інформаційного суспільства.

У розділі С Декларації «До інформаційного суспільства для всіх, заснованому на спільному використанні знань» викладені зобов’язання де ржа в-у час ниць ООН щодо зміцнення співпраці з мстою реалізації Плану дій та принципів Декларації, періодичного оцінювання ефективності вжиття заходів та координації міжнародних
зусиль з розбудови інформаційного суспільства.

Важливим кроком України на шляху до активного залучення нащо ї держави до процесів розбудови інформаційного суспільства стало прийняття в січні 2007 р. Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки* . Закон передбачає реалізацію цілей і принципів, сформульованих у Декларації. Викладені в ньому основні засади є концептуальною основою для розроблення завдань розвитку інформаційного суспільства в Україні.

За нормами розділу III Закону, національна політика України щодо розбудови інформаційного суспільства мас забезпечувати:

- перехід до пріоритетного науково-технічного та інноваційного розвитку.

- законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства:

- формування сприятливих економічних умов розвитку інформаційного суспільства;

- розвиток загальнодоступної інформаційної інфраструктури;

- повсюдний доступ до телекомунікаційних послуг та інформаційних ресурсів:

сприяння збільшенню різноманітності та кількості електронних послуг;

- створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів:

- підготовку людини до роботи в інформаційному суспільстві:

- створення системи мотивацій щодо впровадження і використання ІКТ:

пріоритетний розвиток науки та культури в інформаційному суспільстві:

- охорону здоров’я в інформаційному суспільстві;

- охорону навколишнього природного середовища:

- захист інформаційної безпеки в інформаційному суспільстві Для виконання завдань розвитку інформаційного суспільства

Закон передбачає (Розділ IV) створення відповідних організаційно-правових основ, таких як: інституційне, організаційне та ресурсне забезпечення, відповідні об’єднання громадян: механізми інтеграції України у світовий інформаційний простір та механізми реалізації Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки.

Хоча самі по собі перелічені вище нормативно-правові акти мають декларативний характер, викладені в них принципи і завдання є основою для розроблення конкретних заходів у межах проведення державної інформаційної політики та окремих планів І програм Крім того, такі норми мають характер морального зобов’язання публічної влади держави щодо цілей, яких потрібно досягти у межах розвитку інформаційного суспільства, відбивають офіційну позицію щодо бачення сутності і змісту такого суспільства. Передбачається, що реалізація визначених у цих актах концептуальних засад дасть змогу забезпечити позитивні зміни в життєдіяльності суспільства і людини.

 

Модуль ІІІ. Правові відносини, що виникають в процесі формування, використання та зберігання документно-інформаційних ресурсів

 

Тема 17. Законодавство України в галузі архівів та архівної справи

Закон «Про Національний архівний фонд і архівні заклади» - визначає правовий статус Національного архівного фонду;

 

Марущак

7.4. Доступ до інформації в архівах

До законодавчих і нормативно-правових актів з архівної справи та діловодства відносяться наступні:

— Закон України «Про Національний архівний фонд і архівні установи».

— Постанова Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи».

— Основи законодавства України про культуру.

— Закон України «Про державну таємницю».

— Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу».

— Закон України «Про звернення громадян».

— Закон України «Про обов’язковий примірник документів».

- Закон України « Про вивезення, ввезення та повернення куль

турних цінностей». Відомості Верховної Ради, 1999, № 48, ст. 405.

-Закон України «Про охорону культурної спадщини».

-Указ Президента України від 22 березня 2000 р. № 486/2000 «Про затвердження Положення про Державний комітет архівів України».

-Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348 «Про затвердження інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації».

-Постанова Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1997 р. № 1153 «Про затвердження Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади».

-Постанова Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р. № 639 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами».

-Постанова Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 731 «Про затвердження Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади».

-Державний стандарт України «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення». ДСТУ 2732-94.

- Наказ Держкомсекретів та Головархіву України від 3 березня

1997 р. № 26/8 «Про затвердження Типового положення про

секретний архівний підрозділ державного органу, підприємс

тва, установи і організації».

-Наказ Головархіву України від 16 жовтня 1995 р. № 47 «Про затвердження Типового положення про архівний підрозділ державного органу, органу місцевого самоврядування, державного підприємства, установи і організації».

-Наказ Головархіву України від 6 серпня 1997 р. № 40 «Про затвердження Положення про порядок надання державними архівними установами допомоги юридичним особам і громадянам, які є власниками документів Національного архівного фонду, в поліпшенні умов зберігання, реставрації, консервації, створенні страхового фонду і фонду користування документів».

— Наказ Держкомархіву України від 15 червня 2000 р. № 31 «Про затвердження Положення про порядок зупинення діяльності архівних установ, що не забезпечують збереженість документів Національного архівного фонду або порушують вимоги щодо їх державної реєстрації».

— Наказ Головдержслужби України від 5 липня 1998 р. № 24 «Про затвердження методичних рекомендацій щодо застосування Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади та зразків оформлення документів особових справ».

— Наказ Головархіву України від 20 липня 1998 р. № 41 «Про затвердження Переліку типових документів, що створюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, із зазначенням термінів зберігання документів».

— Наказ Головархіву України від 16 вересня 1999 р. № 59 «Про затвердження Порядку надання платних послуг державними архівними установами».

— Наказ Головархіву України від 10 січня 2000 р. № 3 «Про затвердження цін та тарифів на роботи та послуги із забезпечення схоронності та науково-технічного опрацювання документів на підприємствах, в установах і організаціях, що виконуються державними архівами на договірних засадах».

— Примірне положення про архівний підрозділ самоврядної наукової установи, державного музею, бібліотеки, схвалене Методичною комісією Головархіву України 13 листопада 1996 p., протокол № 7.

— Примірне положення про архів (архівний підрозділ) об’єднання громадян, підприємства, установи, організації, заснованих на колективній та приватній формах власності, схвалене Методичною комісією Головархіву України 13 листопада 1996 p., протокол № 7.

Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» від 24 грудня 1993 року регулює відносини, пов’язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.

Стаття 15 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» визначає доступ до документів Національного архівного фонду. Документи Національного архівного фонду і довідковий апарат до них надаються у користування в архівних установах з часу їх надходження на зберігання, а в приватних архівних зібраннях — відповідно до рішення їх власників.

Держава заохочує власників приватних архівних зібрань до розширення доступу до документів Національного архівного фонду, сприяє публікації та експонуванню цих документів на виставках.

Забороняється відносити до державної або іншої передбаченої законами України таємниці інформацію про місця зберігання документів Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, а також створювати таємні архіви для зберігання таких документів.

Громадяни України мають право користуватися документами Національного архівного фонду або їх копіями на підставі особистої заяви і документа, що посвідчує особу. Особи, які користуються документами Національного архівного фонду за службовим завданням, подають документ, що підтверджує їх повноваження.

Забороняється вимагати від користувачів надання документів, не передбачених Законом України «Про Національний архівний фонд та архівні установи». Про відмову в доступі до документів Національного архівного фонду користувачеві повідомляється письмово із зазначенням вичерпних підстав відмови.

Архівні установи у порядку, визначеному законодавством, надають документи Національного архівного фонду для користування фізичним та юридичним особам, створюють для цього відповідний довідковий апарат; видають архівні довідки, копії документів та іншим шляхом задовольняють запити фізичних і юридичних осіб; повідомляють про документи, в яких містяться відомості, що можуть бути використані органами державної влади і органами місцевого самоврядування та іншими заінтересованими сторонами; публікують, експонують та в іншій формі популяризують архівні документи, а також виконують інші функції, спрямовані на ефективне використання відомостей, що містяться в документах Національного архівного фонду.

Порядок користування документами Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, визначається центральним органом виконавчої влади у галузі архівної справи і діловодства.

Порядок користування документами Національного архівного фонду, що належать іншим власникам, встановлюється власником або уповноваженою ним особою з урахуванням рекомендацій центрального органу виконавчої влади у галузі архівної справи і діловодства.

Користувачі документами Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, мають право:

1) користуватися в читальному залі архівної установи копіями документів з фондів користування, а у разі їх відсутності — оригіналами, якщо доступ до них не обмежено на підставах, визначених законом, а також відповідно до закону користуватися документами обмеженого доступу;

2) отримувати від архівних установ довідки про відомості, що містяться в документах, доступ до яких не обмежено на підставах, визначених законом;

3) за письмовою згодою архівних установ отримувати документи або їх копії в тимчасове користування поза архівними установами;

4) користуватися довідковим апаратом до документів, а за згодою архівних установ — і обліковими документами;

5) виготовляти, у тому числі за допомогою технічних засобів, або отримувати від архівних установ копії документів і витяги з них, якщо це не загрожує стану документів та не порушує авторські та суміжні права, а також вимагати, щоб ці копії або витяги були засвідчені архівною установою;

6) публікувати, оголошувати, цитувати та іншим чином відтворювати зміст архівних документів з посиланням на місце їх зберігання і з дотриманням умов, передбачених законодавством.

Права користувачів документами Національного архівного фонду, що належать іншим власникам, визначаються власником документів з урахуванням рекомендацій центрального органу виконавчої влади у галузі архівної справи і діловодства.

Основні правила роботи державних архівів України, схвалено колегією Держкомархіву України від 03.02.2004 р.

Національний архівний фонд України відповідно до Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» — це сукупність архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя Українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації та складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини.

До Національного архівного фонду України (НАФ) належать архівні документи (оригінали або копії, що їх заміняють) незалежно від їх виду, видів носіїв інформації, місця і часу створення і місця зберігання, режиму доступу, форми власності на них, що перебувають на території України або за її межами і відповідно до міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України, підлягають поверненню в Україну.

Архів зберігає документи НАФ в особливому режимі, що забезпечує їх збереженість і збереженість інформації, що міститься в них, цілісність упорядкованих документальних комплексів (архівних фондів, архівних колекцій, архівних зібрань тощо), доступність їх для користувачів. Для цього архів веде комплектування, здійснює заходи щодо забезпечення збереженості документів, створює і вдосконалює довідковий апарат, забезпечує умови для користування документами, задовольняє інформаційні запити органів державної влади, інших юридичних осіб, забезпечує реалізацію конституційних прав фізичних осіб щодо одержання архівної інформації, з власної ініціативи здійснює використання архівної інформації в державних та суспільних інтересах, а також регулює доступ до документів, що спеціально охороняються законодавством.

За категоріями доступу документи НАФ поділяються на документи з відкритим (необмеженим) доступом та документи з обмеженим доступом: документи з таємною інформацією, документи з конфіденційною інформацією та документи з особливими умовами доступу. Виокремлені за цією ознакою документальні комплекси на міжархівному рівні організаційно не розмежовуються.

Документи з конфіденційною інформацією та документи з особливими умовами доступу організуються на загальних засадах і підлягають окремому обліку у відповідних допоміжних облікових документах.

Таємні документи організуються в порядку, передбаченому спеціальною інструкцією, з віднесенням їх до відповідних архівних фондів або нефондових комплексів на загальних засадах.

Депоноване зберігання архівних документів — зберігання документів в архіві за угодою між архівом і власником документів, із збереженням за власником права власності на документи.

Існує строкове і безстрокове депоноване зберігання. Під час приймання документів на строкове депоноване зберігання в угоді зазначається термін, після закінчення якого архів документи повертає власникові. Якщо після закінчення терміну депонованого зберігання власник не подовжує угоду і не забирає документи, вони переходять у власність держави відповідно до законодавства. У разі безстрокового депонованого зберігання термін зберігання не обумовлюється, але документи мають бути повернені власнику за першою ж його вимогою. Архів може приймати на депоноване зберігання будь-які архівні документи, що не належать державі, якщо це не погіршує умов постійного зберігання документів НАФ в його сховищах.

Депоноване зберігання документів здійснюється, як правило, на платній основі. Під час укладання угоди доцільно передбачити умови доступу до документів та використання їх інформації. Експертиза цінності та науково-технічне опрацювання депонованих документів здійснюється лише за попередньою домовленістю з

власником.

З метою забезпечення підвищеного контролю за доступом до документів, станом їх збереженості та переміщенням, а також для забезпечення негайної евакуації за екстремальних умов окремі категорії документів підлягають відокремленому зберіганню. До них належать:

— секретні документи;

— унікальні документи;

— особливо цінні документи;

— документи, що мають у зовнішньому оформленні або у додатках до них матеріальні цінності;

— документи з конфіденційною інформацією або з особливими умовами доступу, встановленими їх власниками;

— документи, що надійшли до архіву в стані розсипу або за описом первинного розбирання;

—документи, що перебувають на депонованому зберіганні. Тимчасовому відокремленому зберіганню підлягають документи, уражені біологічними шкідниками.

Документи відокремленого зберігання підлягають вилученню із своїх компактно розміщених організаційних груп. На місце вилучених одиниць зберігання підкладається карта-замінник.

Документи видаються зі сховищ:

— для користування (користувачам — до сектору користування документами, працівникам архіву — до робочих приміщень, юридичним і фізичним особам — у тимчасове користування за межами архіву);

— для виконання планових робіт з документами (працівникам архіву — до робочих приміщень);

— для створення страхового фонду та фонду користування, здійснення спеціального оброблення документів з метою поліпшення їх фізико-хімічного та технічного стану (до лабораторій архіву чи інших юридичних осіб).

За наявності копій фонду користування для користування видаються копії, за їх відсутності — оригінали документів.

Оригінали унікальних та особливо цінних документів, а також документів, що перебувають у незадовільному фізичному стані, для користування не видаються. У виключних випадках оригінали цих документів може бути видано лише з письмового дозволу директора архіву.

Не видаються для користування і проведення робіт, пов’язаних зі створенням страхового фонду і фонду користування та поліпшенням фізико-хімічного стану, документи, що не пройшли наукового описування і технічного оформлення. Такі документи може бути видано, як виняток, для проведення невідкладних реставраційно-ремонтних робіт.

Не видаються для користування документи під час проведення перевіряння їх наявності та стану, проведення реставраційних та інших спеціальних робіт з ними, а також документи з обмеженим режимом доступу, допуск до яких надається у встановленому законодавством порядку.

Основні правила роботи державних архівів України встановлюють, що основними принципами користування документами архіву є:

— відкритість ретроспективної документної інформації,

— законність її пошуку, отримання та використання,

—рівні права доступу до неї усіх юридичних і фізичних осіб, —незавдання шкоди документам під час користування ними.

Архів забезпечує для громадян України, іноземців та осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, вільний доступ до документів з відкритою інформацією та архівних довідників і баз даних до них з часу надходження цих документів на зберігання до архіву чи з часу створення в архіві цих довідників та баз даних.

Архів може обмежити доступ до документів НАФ, що належать державі, територіальним громадам, на строк до одного року в зв’язку з їх науково-технічним опрацюванням, перевіркою наявності та стану або реставрацією. У разі проведення великого обсягу зазначених робіт строк обмеження може бути продовжено з дозволу Держкомархіву України, але не більше, ніж на один рік.

Архів не має права обмежувати або визначати умови використання відкритої архівної інформації, отриманої користувачем в результаті самостійного пошуку або як платна послуга архіву. Архів не несе відповідальності за використання інформації отриманої користувачем на законних підставах.

Архів обмежує доступ до документів та баз даних, що містять державну або іншу передбачену законом таємницю, — до моменту скасування рішення про встановлення обмежень для певної категорії документів з такою інформацією; до документів з конфіденційною інформацією про особу, а також до документів, що можуть створити загрозу для її життя чи недоторканості житла — на 75років від часу їх створення. Архів зобов’язаний надати користувачеві вичерпну інформацію щодо порядку отримання дозволу на доступ та у разі його отримання попередити користувача в установленому порядку про відповідальність за збереження таємності чи конфіденційності інформації.

Надання допуску до секретних документів та ознайомлення з ними здійснюється у порядку, встановленому законодавством про державну таємницю. Доступ до розсекречених документів надається на загальних підставах.

Доступ до документів з конфіденційною інформацією про особу, а також до документів, що можуть створити загрозу для її життя чи недоторканості житла може бути надано з дозволу фізичної особи, права та законні інтереси якої можуть бути порушені (суб’єкта персональних даних), а у разі його смерті — з дозволу її спадкоємців. До таких документів можуть належати особові справи, медичні карти (історії хвороб), первинні документи переписів населення, соціологічних досліджень та інші документи офіційного походження, а також листи, щоденники та інші документи особового походження, що містять окремі відомості чи сукупність відомостей про факти, події і обставини приватного життя фізичної особи. Архів зобов’язаний на вимогу особи — суб’єкта персональних даних надати йому для ознайомлення документи про нього і за його запитом повідомити про усі випадки користування цими документами. У разі виявлення особою недостовірних відомостей про себе до документів з персональними даними може бути долучено документи, що спростовують або уточнюють ці дані.

До документів офіційного походження, що містять конфіденційну інформацію, віднесену до комерційної або іншої передбаченої законом таємниці (окрім інформації про особу), доступ може бути надано з письмового дозволу фондоутворювача або його правонаступника (подальшого власника).

Зазначені вище обмеження не поширюються на працівників державних архівних установ, суду, правоохоронних, контрольно-ревізійних та податкових органів, які виконують службові завдання, а також в інших передбачених законом випадках.

У разі передачі за договором до архіву на постійне зберігання документів НАФ, що не належали державі, територіальним громадам, умови подальшого користування ними визначаються з колишніми власниками зазначеним договором. Цей порядок може бути встановлено також у випадках передачі документів на депоноване зберігання.

Доступ до документів, що є об’єктами авторського і суміжних прав та права інтелектуальної власності, надається на загальних підставах, якщо інше не передбачено письмовим розпорядженням суб’єкта права (фондоутворювача чи іншої особи) або його спадкоємців.

Доступ до аудіовізуальних та науково-технічних документів, створених як продукт цільової виробничої діяльності, регулюється угодою архіву з юридичними особами — виробниками, які передали документи на зберігання, за погодженням з іншими суб’єктами права відповідно до законодавства. Про відмову в доступі користувачеві повідомляється письмово із зазначенням вичерпних підстав відмови.

Виконання тематичних і персональних запитів, надавання користувачеві документів для використання їх інформації чи їх оприлюднення, опублікування, експонування з комерційною метою архів має право здійснювати як платну послугу. В усіх зазначених випадках користувач документами (заявник, користувач) повинен чітко зазначати мету одержання архівної інформації, документів чи їх копій. У разі значних обсягів робіт з виявлення, надання, копіювання документів, особливостей взаємодії користувача і архіву між ними укладається відповідна угода.

Основними формами використання відомостей, що містяться в документах архіву, є:

— ініціативне інформування архівом органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб про склад і зміст документів НАФ;

— надання документної інформації за запитами органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб;

— виконання звернень громадян, у тому числі іноземних та осіб без громадянства, з метою підтвердження або відновлення їх прав;

— надання копій або оригіналів документів для користування у секторі користування (читальному залі) архіву;

— видавання документів у тимчасове користування за межами архіву;

— експонування документів або їх копій на виставках;

— публікація документів та оприлюднення інформації, що міститься у них, у засобах масової інформації, у тому числі електронних;

— демонстрація документів і/або оприлюднення архівної інформації під час проведення інформаційних заходів.

Інформатизація архівної справи — це комплекс організаційних, науково-методичних та технологічних заходів, що забезпечують створення за єдиними методологічними і методичними засадами взаємопов’язаних інформаційних технологій в архівній справі, формуванні національних архівних інформаційних ресурсів. Основними завданнями інформатизації архівної справи є: —вдосконалення управління архівною справою та національними архівними інформаційними ресурсами;

— оптимізація експертизи цінності документів, формування НАФ, описування, обліку документів;

— забезпечення широкого доступу до документної інформації;

— забезпечення збереженості документів та зберігання інформації.

Зазначимо також, що законодавство України передбачає існування відомчих архівів. Так, наприклад, як відмічалося, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення у порядку, встановленому законом, утримує державний архів телебачення і радіомовлення України. Положення про державний архів телебачення і радіомовлення України затверджується Національною радою та центральним органом виконавчої влади у галузі архівної справи і діловодства.

 

Тема 18. Законодавства в галузі бібліотечної справи

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» - встановлює вимоги до формування і збереження бібліотечних фондів, бібліотечного обслуговування з метою задоволення інформаційних, наукових і культурних потреб суспільства, збагачення духовного потенціалу народу;

 

Марущак

7.3. Доступ до інформації з бібліотечних ресурсів

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» визначає статус бібліотек, правові та організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні, гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти, що зберігаються в бібліотеках.

За значенням бібліотеки поділяються на:

— всеукраїнські загальнодержавного значення (національні, державні);

— республіканські (Автономної Республіки Крим);

— обласні;

— міські;

— районні;

— селищні;

— сільські.

За змістом бібліотечних фондів бібліотеки є:

— універсальні;

— галузеві;

— міжгалузеві.

— За призначенням бібліотеки поділяються на:

— публічні (загальнодоступні);

— спеціальні (академій наук, науково-дослідних інститутів, навчальних закладів, підприємств, установ, організацій);

— спеціалізовані (для дітей, юнацтва, осіб з фізичними вадами).

Публічні, спеціальні та спеціалізовані бібліотеки можуть

об’єднуватися у централізовані бібліотечні системи.

Національна бібліотека України — провідний державний культурний, освітній, науково-інформаційний заклад, що виконує функцію методичного та координаційного центру з питань бібліотекознавства, бібліографознавства, документознавства, бере участь у розробленні державної політики в галузі бібліотечної справи та реалізує її.

Національна бібліотека України володіє потужним фондом вітчизняних і найважливіших науково значущих зарубіжних документів і задовольняє найрізноманітніші потреби суспільства, сприяє розвитку науки, освіти, культури, здійснює міжнародне співробітництво у формуванні та використанні світових бібліотечних ресурсів.

Бібліотечний фонд національної бібліотеки України є національним культурним надбанням українського народу, невід’ємною складовою частиною культурної спадщини та перебуває під охороною держави.

Національна бібліотека України має право на одержання обов’язкового безоплатного примірника документів згідно із Законом України «Про обов’язковий примірник документів».

Державна бібліотека — бібліотека загальнодержавного значення, що здійснює бібліотечне, бібліографічне, інформаційне обслуговування користувачів і виконує функцію всеукраїнського науково-дослідного, методичного та організаційного центру бібліотек відповідної галузі або категорій користувачів. Державна бібліотека може бути універсальною, спеціальною, спеціалізованою. Державна бібліотека також має право на одержання обов’язкового безоплатного примірника документів.

Центральні бібліотеки — головні бібліотеки регіонів, які зобов’язані формувати, зберігати та надавати в користування найбільш повне зібрання документів у межах своєї території, організовувати взаємовикористання бібліотечних ресурсів і надавати методичну допомогу бібліотекам різних видів відповідних територій.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування повинні забезпечувати пріоритетне додаткове бюджетне фінансування центральних бібліотек відповідно до обсягів їх діяльності. Центральні бібліотеки беруть участь у розробленні та реалізації державних і регіональних програм у межах своєї компетенції та програм розвитку бібліотечної справи, створенні інформаційних мереж на основі єдиних стандартів обробки документів і обміну даних.

Бібліотеки створюються з урахуванням соціально-економічних, національних, культурно-освітніх і виробничих потреб суспільства згідно з соціальними нормативами, встановленими відповідними органами державної влади. Бібліотеки можуть створюватися на основі усіх форм власності, передбачених законами України. Засновниками бібліотек можуть бути органи державної влади, органи місцевого самоврядування, самоврядні організації, фізичні та юридичні особи, у тому числі іноземні, в порядку, передбаченому законом. Бібліотека може не мати статусу юридичної особи та перебувати у складі підприємства, установи або організації. Бібліотека, що входить до складу централізованої бібліотечної системи, може мати статус юридичної особи.

Бібліотека діє на основі статуту (положення), що затверджується її засновником (засновниками). У статуті (положенні) бібліотеки визначаються її статус, форма власності, джерела фінансування, вид і профіль діяльності.

Реєстрація бібліотек незалежно від форм власності проводиться за місцем їх знаходження органами місцевого самоврядування у порядку, встановленому законодавством. Бібліотека набуває статусу юридичної особи з дня її реєстрації. Свідоцтво про реєстрацію бібліотеки є підставою для відкриття рахунків в установах банків. Бібліотеки, що не є юридичними особами, реєстрації не підлягають.

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» визначає права громадян, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування

Громадяни України незалежно від статі, віку, національності, освіти, соціального походження, політичних та релігійних переконань, місця проживання мають право на бібліотечне обслуговування, яке може бути у формі:

— абонемента (у тому числі міжбібліотечного);

— системи читальних залів;

— дистанційного обслуговування засобами телекомунікації;

— бібліотечних пунктів;

— пересувних бібліотек.

Громадяни України, підприємства, установи та організації мають право вільного вибору бібліотек відповідно до своїх потреб.

Права громадян України, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування забезпечуються створенням мережі бібліотек та різноманітністю їх видів, безкоштовністю основних бібліотечних послуг.

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» визначає також права користувачів бібліотеки. Доступ до документів та надання бібліотечних послуг користувачам бібліотек здійснюються з додержанням вимог щодо забезпечення охорони державної таємниці, забезпечення зберігання фондів бібліотек, а також відповідно до статутів (положень) бібліотек, правил користування бібліотеками.

Користувачі бібліотек мають право:

— безоплатно користуватися інформацією про склад бібліотечних фондів через довідково-пошуковий апарат (крім комерційних баз даних);

— безоплатно отримувати консультаційну допомогу в пошуку та виборі джерел інформації;

— безоплатно отримувати у тимчасове користування документи із фондів бібліотеки, крім документів, придбаних за кошти, одержані від господарської діяльності бібліотеки;

— одержувати документи або їх копії по міжбібліотечному абонементу;

— одержувати інформацію з інших бібліотек, користуючись каналами зв’язку;

— користуватися іншими видами послуг, у тому числі на платній основі;

— брати участь у роботі бібліотечних рад.

Користувачі бібліотек з вадами зору мають право на одержання документів на спеціальних носіях інформації через мережу спеціалізованих та інших загальнодоступних бібліотек.

Користувачі бібліотек дитячого та юнацького віку мають право на бібліотечне обслуговування у загальнодоступних та спеціалізованих бібліотеках.

При цьому користувачі бібліотек зобов’язані:

— дотримуватися правил користування бібліотеками;

— замінювати втрачені (пошкоджені) документи, одержані з фондів бібліотек, рівноцінними або відшкодовувати їх ринкову вартість у розмірах, встановлених правилами користування бібліотекою.

Загалом, основою державної політики в галузі бібліотечної справи є реалізація прав громадян на бібліотечне обслуговування, забезпечення загальної доступності до інформації та культурних цінностей, що збираються, зберігаються та надаються в тимчасове користування бібліотеками.

Бібліотеки своєю діяльністю забезпечують реалізацію прав громадян на бібліотечне обслуговування, встановлених Законом України «Про бібліотеки і бібліотечну справу».

Бібліотеки обслуговують користувачів бібліотеки згідно із правилами користування бібліотекою, розробленими на основі типових правил, затверджених Наказом Міністерства культури і мистецтв України від 05.05.99 р. № 275.

Використання бібліотеками відомостей про користувачів бібліотеки та їх інтереси з будь-якою метою, крім наукової, без їх згоди не допускається.