Виконавське нюансування часто пов'язується із спрямованістю мелодії.
Диригенти-практики, мабуть, не раз переконувалися в залежності динаміки від темпу, а темпу від динаміки. Гучний вокальний звук, як правило, важко сумісний з швидким, віртуозним рухом. Чим голосніше звук, тим він важче і, отже, тим складніше управляти ним в швидкому темпі. Тому в творах, в яких одночасно з легкістю, витонченістю, грацією композитор вимагає форте або фортисимо, іноді слід дещо поступитися силою звучності для досягнення потрібного характеру музики.
Існує певний взаємозв'язок між тривалістю звуку, ритмічним малюнком і динамікою.
Сильним засобом виразності, особливо важливим для відображення процесу розвитку, є тривале крещендо і дімінуендо.
Існує певна залежність динаміки від ритмічного малюнка: чим енергійніше ритм, тим з більшою активністю він повинен виконуватися. Синкопа, виконана слабкіше, ніж нота, що з'являється до неї, після неї або одночасно з нею, але в іншому голосі, перестає бути синкопою, тобто втрачає ритмічну і динамічну свою характеристику.
Нарешті, виконавське нюансування в значній мірі пов'язано з гармонійним рухом, з чергуванням музичної стійкості, з функціональною роллю акордів в ладу. Наприклад, якщо після дисонуючого акорду слідує розв’язка, його необхідно виконувати тихіше.
Якщо ж необхідний легкий перехід від однієї градації звучання до іншої протягом короткого тимчасового відрізка, зокрема, від форте до піано або від піано до піанісимо, виконавець повинен орієнтуватися тільки на свій художній смак і відчуття міри.
Специфічний момент, який необхідно враховувати диригенту, — неоднакова сила голосних у недосвідченого співака. Найсильнішими є а, е, о, тоді як і і у звучать значно слабкіше. Над подоланням цієї динамічної нерівності потрібно працювати постійно. Інакше вокальна лінія виконуваного твору буде повна динамічних «вибоїн», перешкоджаючих природному і плавному перебігу музичної думки.
Широта динамічного діапазону хору і кожного співака окремо залежить від якості вокальної техніки і в першу чергу від навиків володіння диханням.
Артикуляція як засіб музичної виразності
Під артикуляцією в музиці слід розуміти спосіб «вимови» мелодії з тією або іншою мірою розчленованості або зв'язаності звуків, що їх складають. Цей спосіб конкретно реалізується в штрихах — прийомах відтворення і ведення звуку.
В науці про мову під терміном артикуляція мається на увазі міра ясності, розчленованості складів при вимові слова.
Артикуляція є вельми важливим і сильним засобом музичної виразності, виступаючим поряд з такими засобами, як мелодія, гармонія, ритм, фактура, темп, динаміка, тембр. Щоб усвідомити значення артикуляції, достатньо, наприклад, в творі гострого, поривчатого характеру, зберігши незмінним його мелодію, ритм, гармонію, фактуру, змінити лише штрих, лігуючи при цьому між собою звуки або акорди. Зрозуміло, що в цьому випадку характер твору спотвориться до невпізнання.
Функції артикуляції різноманітні і тісно пов'язані з ритмічними, динамічними, тембровими і деякими іншими музично-виразними засобами, а також із загальним характером музичного твору. Безпосередній зв'язок артикуляції з ритмікою зрозумілий, адже завжди артикулюється щось, що має ритмічне життя. Тривалість озвученої частини, тривалість паузи, що розчленовує звукову тканину в такій же мірі відносяться до ритму, як і до артикуляції.
Для знаходження вірного прийому артикуляції, правильного штриха вельми важлива та обставина, що кожний тип співацького голосу має свою, характерну для нього манеру артикуляції. Відтворюючи цю манеру, ми можемо викликати в уяві слухача те або інше звучання тільки через виконавську «вимову» мелодії. Цей момент диригенту необхідно враховувати при інтерпретації творів різних жанрів і стилів.
Не меншу роль відіграє тут виконавське відчуття характеру музичної мови, наскрізного руху музики, дихання, зв'язок артикуляції з просторовими і іншими образотворчими моментами, з емоційною виразністю виконання тексту. Так вибір штриха може залежати від того, що потрібно втілити в звучанні важкість або легкість, близькість або віддаленість, патетику або ліризм, вигук або спокійну оповідь.
Артикуляція може виконувати функцію акустичну, допомагаючи виконавцю привести звучання у відповідність з акустичними властивостями концертного залу. Якщо залу властива велика реверберація то окремі моменти звучання змішуються, напливають один на одного. Користування при такій акустиці глибоким легато може позбавити музичну тканину ясності. В цих умовах доцільно замість основної вимови легато поставити нон легато, яке звучатиме злито і ясно. В приміщенні з великою реверберацією виконавцю вартує звернути особливу увагу на цезури. Паузі, що розчленовує звукову тканину при такій акустиці повинна бути надана достатня тривалість.
Артикуляція володіє і яскраво вираженими формотворчими функціями. Застосуванням легато і стакато можна підкреслювати контрастність, зіставлення мотивів, фраз, речень, періодів. Артикуляцією можна підкреслити і деякі сторони структури інтонації мелодії. Оскільки в мелодії найбільш часто протиставляються два типи руху — секундове і по звуках акорду, можна підсилити це зіставлення, виконуючи перше з них прийомом легато, друге — нон легато.
Та все ж головна функція артикуляції — розчленовування або зв’язування музичної тканини твору. В одних випадках цезура артикуляції співпадає з синтаксичним розчленовуванням тексту, в інших — не співпадає, а вводиться виконавцем для підкреслення смислових, образних, психологічних аспектів.
Вокальна і хорова музика запозичила термін «штрих» з галузі інструментального і, зокрема, смичкового виконання, в якому використовуються в основному такі прийоми звуковедення, як легато і стакато.
Перенесені у вокально-хорове виконання, вони вказують на необхідність максимального наближення прийомів вокального звуковедення до оркестрових прийомів.
Основний спосіб вокального звуковедення — легато. Мистецтво легато пов'язано з навичками плавного і рівномірного розподілу співаком звукового потоку від тону до тону, від складу до складу без порушення єдиної вокальної лінії, без перерви або поштовху.
Не мало мистецтва і вокального тренування вимагає виконання нон легато.
Це один з найважчих штрихів у вокальному мистецтві, поскільки техніка його виконання містить в собі елементи легато і стакато, щознаходяться в певному співвідношенні між собою. Саме наявність такого дуалізму обумовлює його специфічність. Звуки, що становлять мелодійну лінію при нон легато, втрачають свою безперервність і набувають відносної самостійності. Кожний звук максимально витриманий в часі і відділяється від наступного невеликою цезурою за допомогою короткої затримки дихання. У момент затримки голос, завдяки збереженню вокальної позиції, миттєво, без «під'їздів», перебудовується на новий звук. Проте відчуття чіткої атаки кожної ноти повинно зберегтися.
Більш жорстким, ніж нон легато є штрих маркато, що означає підкреслене, виразне виконання кожної ноти. Характеризується він тим, що це підкреслення досягається не за допомогою пауз між звуками, а за допомогою акценту.
Вокальна майстерність виконання стакато полягає в максимальному скороченні тривалості звуків і збільшенні між ними без запізнювання ритмічного руху в часі. Недотримання цієї умови веде до порушення метро-ритмічної пульсації і нелогічним змінам темпу. Звуковий потік, що виконується стакато, слід трактувати як єдину цілісну лінію на одній співацькій позиції без зміни дихання між окремими тонами. Тому при співі стаккатоне варто кожний звук утворювати заново. Атака тут відбувається за допомогою активного і гострого поштовху діафрагми в поєднанні з м'якою, але активною реакцією гортані.
Голос на стакато повинен звучати пружно, легко і неголосно. Велика гучність неминуче спричинить за собою збільшення маси звуку, а разом з нею і втрату його легкості.
Робота над оволодінням стаккато сприяє вихованню гнучкості голосу, точності атаки звуку, інтонаційної визначеності, знищенню «під'їздів».
В художньо-образному плані цей штрих необхідний для втілення грації, тонкості, легкості.
Кожний штрих, узятий окремо, має незліченну кількість властивих тільки йому відтінків, різноманітних по характеру. Так, стакато може бути колючим, гострим, стрибаючим, повітряним, граціозним. Легато може бути більш менш зв'язним, співучим, експресивним, насиченим. Якщо врахувати при цьому всілякі сплетіння і комбінації різних штрихів, стає ясним, що різноманітності і виразності їх немає меж.