Становлення виборчої системи в Україні
У ст. 69 Конституції України зазначено, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії».
За допомогою виборів громадяни обирають органи державної влади (Верховну Раду України та Президента України), та органи місцевого самоврядування (обласні, районні, міські, селищні та сільські ради, міських, сільських і селищних голів). При цьому слід наголосити, що Україна є єдиною європейською країною, яка за роки своєї незалежності спробувала всі типи виборчих систем.
Так, перші в нашій державі вибори до Верховної Ради України 1994 р. відбувалися за мажоритарною системою абсолютної більшості, яка врешті-решт виявилася не результативною,а також вимагала чимало коштів і часу через проведення других турів голосування в одномандатних виборчих округах, а також не надала можливості партійного структурування парламенту та утворення коаліційної більшості.
У 1997 році був прийнятий Законом України «Про вибори народних депутатів України», який відобразив компроміс між політичними партіями і фінансовими та регіональними кланами і передбачав заміну мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану виборчу систему. І тому в 1998 році депутати до Верховної Ради України обиралися за пропорційно-мажоритарною виборчою системою Тобто, 50 відсотків (225 депутатів) обиралися в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50 відсотків (225 депутатів) за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Таким чином, по одномандатному виборчому округу обраним вважався той кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, котрі балотувалися по дпнному виборчому округу, а по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандати розподілялися між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів пропорційно до отриманих ними голосів.
Особливість цієї виборчої системи, полягає в тому, що була здійснена спроба встановлення певного взаємозв’язку між двома складовими (мажоритарною і пропорційною), яка надавала право кандидату балотуватися на тих же виборах як в одномандатному окрузі, так і за партійним списком. Іншими недоліками змішаної виборчої системи на той час були такі як збереження норми, яка і надалі залишала право за трудовими коллективами та зборами виборців бути суб'єктами висування; недосконалий механізм контролю за формуванням і витрачанням коштів на передвиборчу кампанію, а також відсутність достатньо чітких процедур, які б унеможливили або істотно скорочували діапазон зловживань під час виборчої кампанії. У зв`язку з цим, Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 2001 року було скасовано одночасне балотування депутата в одномандатному та за партійними списками. Хоча цей закон і закріпив низку нових положень, однак він не заклав достатніх правових умов для зростання ролі партії в суспільстві та посиленню партійної конкуренції. Прикладом цього, можуть слугувати вибори до Верховної Ради України у 2002 році, які остаточно призвели до суспільної дискредитації цієї виборчої системи, бо в одномандатних округах були виявлені протиправні дії з боку діючої державної влади, а саме застосування адміністративного ресурсу, та підкуп виборців, що істотно влинуло на перебіг виборів. Але незважаючи на зазначене, в законі були закріплені норми, які дозволили скоротити термін виборчої кампанії з 170 до 90 днів; надати пріоритет під час формування виборчих окружних комісій партіям, які мали фракції у складі парламенту ( а участь інших партій у цьому процесі визначався жеребкуванням); встановити замість збору підписів для підтримки партій та виборчих блоків заставу у розмірі 15 тис. неоподаткованих мінімумів для партій і 60 неоподаткованих мінімумів — для мажоритарників.
Істотні зміни у виборчій системі України відбулися внаслідок прийняття Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 2004 року, який передбачав обрання всіх 450 народних депутатів України за єдиною виборчою системою – пропорційною – в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі із закритими списками. При цьому було змінено виборчий бар’єр для політичних партій і блоків з 4 до 3 відсотків.
Пропорційна система виборів до парламенту та місцевих рад була достатньо «прозорою», такою, в що практично кожен виборець при бажанні міг зрозуміти, яким чином голоси виборців перетворювалися в мандати. Лише це дозволяло в умовах значної недовіри народу до дій державної влади, забезпечити необхідний рівень довіри до результатів виборів і, таким чином, – їх суспільне визнання та легітимізацію обраного парламенту.
На парламентських виборах 2006 року та позачергових парламентських виборах 2007 року волевиявлення громадян відбувалося на засадах пропорційної виборчої системою із застосуванням жорстких виборчих списків, а в 2012 та 2014 роках вибори до Верховної Ради України знову проходили за змішаної системою – мажоритарно-пропорційною, яка повністю не розв`язала проблем демократичних виборів і формування стійкого уряду в Україні.
Отже, основними недоліками всіх видів виборчих систем можна вважати широке коло суб'єктів висунення і відсутність нижніх меж необхідної кількості голосів для перемоги на виборах, а також встановлення застави для кандидатів у мажоритарних округах; недосконалий механізм відповідальності за порушення чинного виборчого законодавства; нечітке визначення компетенції інстанцій щодо розв'язання виборчих конфліктів, зокрема питання про визнання виборів такими, що не відбулися; відсутність контролю за використанням виборчих фінансових фондів тощо.