Співвідношення бухгалтерського та економічного прибутку
Лекція 8.
Тема 11. Підприємство в системі ринкових відносин. Підприємництво
План.
- Сутність підприємства, його функції. Класифікація підприємств.
- Підприємництво та його види.
- Фонди підприємства, їх кругооборот та оборот.
- Витрати виробництва і підприємницький дохід.
Теми рефератів: Підприємництво в Україні. Малий бізнес в Україні. Фермерські господарства в Україні. Колективні підприємства в системі ринкових відносин. Державні підприємства в перехідній економіці України. Підприємницький дохід та фактори його зростання.
Проведення лекції
Вступне слово
Розглядаючи структуру факторів виробництва, ми визначили здатність до підприємництва. В цій лекції ми розглянемо економічну природу підприємництва, теоретичні уявлення про зміст цього явища, форми і моделі підприємництва в сучасних умовах.
- Сутність підприємства, його функції. Класифікація підприємств.
Підприємницька діяльність здійснюється через певні організаційні структури – підприємства.
Підприємство – господарська ланка, якій властиві такі риси:
· наявність єдиного майна, необхідного для здійснення певного економічного процесу, що відособлює його економічно;
· технологічна зумовленість факторів виробництва (для виробництва хліба потрібні інші засоби виробництва і працівники, аніж для виробництва швейних виробів);
· певне місце у системі суспільного поділу праці (спеціалізація, кооперація, комбінування, інтеграція);
· певне місце у соціумі.
Функції підприємства:
v основна виробнича функція Q = F (K,L) – створення максимуму товарів чи послуг для задоволення потреб споживачів за найменших витрат виробництва;
v виробничо-технологічні функції – забезпечення процесу виробництва необхідними засобами та їх використанням, упровадження новітніх технологій, раціоналізація виробничих процесів і винахідництво;
v економічні функції – управління процесами виробництва та збуту товарів, укладання контрактів, наймання працівників і раціональна організація їх праці, розподіл доходів (заробітної плати і прибутку), розрахунок еономічної ефективності, ціноутворення, вивчення ринку;
v соціальні функції підприємства – поліпшення умов праці та відпочинку співробітників, створення сприятливого психологічного клімату в колективі, надання допомоги та пільг працівникам і членам їх сімей, благодійна діяльність;
v зовнішньоекономічні функції – участь у міжнародному обміні товарів, спільному з іноземними партнерами виробництві, будівництві, науково-технічному співробітництві.
За формою організації підприємства розрізняють:
- індивідуальне (одноосібне володіння) – є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління; підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.;
- товариство (партнерство) – форма організації підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця в структурі управління товариством. Бувають такі види господарських товариств: повні – об’єднання громадян та юридичних осіб з метою здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між ними (не є юридичною особою, члени зберігають повну самостійність, але несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями не тільки майном підприємства, а й своїм власним майном); товариство з обмеженою відповідальністю – ґрунтується на відповідальності, яка обмежується тільки капіталом підприємства, і підприємець не відповідає своїм майном. Ця форма менш ризикована для підприємця і тому більш поширена; змішане товариство (командитне) – об’єднання кількох фізичних і (або) юридичних осіб для спільної діяльності на основі договору. Воно складається із дійсних членів (комплементаріїв), які несуть повну відповідальність за зобов’язаннями товариства, та членів-вкладників (командитистів), які відповідають за зобов’язаннями товариства тільки своїми внесками;
- корпорація (акціонерне товариство) – форма об’єднання капіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) – не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, та відкритого типу (ВАТ) – випускають акції, які вільно купують та продають.
За Господарським кодексом України(Стаття 63).Види та організаційні форми підприємств’
1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
державне підприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
2. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
4. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
5. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
За рівнем концентрації та централізації виробництва і капіталу підприємства поділяються на малі, середні та великі. Найпоширенішими критеріями визначення масштабів підприємств (великі, середні, малі) світовою практикою визнані: обсяг капіталу, чисельність зайнятих, обсяг випуску. Законодавство різних країн встановлюють свою кількісну визначеність підприємств того чи іншого типу. Разом з тим не слід ототожнювати велике, середнє та мале виробництво з поділом підприємств на аналогічні типи. В основі поділу підприємств на зазначені вище три типи лежать кількісні показники, в основі ж поділу підприємництва – якісні характеристики.
Головною організаційно-правовою формою для великого підприємства є акціонерне товариство (АТ). Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Малі підприємства законодавчо найчастіше визначаються чисельністю зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки сфер, галузей та видів економічної діяльності.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Усі інші підприємства визнаються середніми.
2. Підприємництво та його види.
Підприємництво – явище досить широке і багатовимірне. Тому в теорії підприємництво розглядається як економічна категорія, що виражає відносини між суб’єктами господарської діяльності, спрямованої на досягнення такої комбінації економічних ресурсів, яка здатна забезпечити їм комерційний успіх – максимізувати дохід, підірвати монополію конкурентів та створити свою власну монополію.
Будь-яка людська діяльність є суб’єктивною, оскільки вона здійснюється суб’єктом (людиною). Чинне законодавство України певною мірою обмежує можливість займатися підприємницькою діяльністю деяким категоріям громадян: військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, державної безпеки, МВС, суду, державного арбітражу, державного нотаріату, представникам органів державної влади та управління, громадянам, що мають судимість за економічні злочини.
Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт. Об’єкт підприємництва – сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу. Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути: приватні особи, група юридичних або фізичних осіб, держава.
Види підприємницької діяльності:
Ø виробнича;
Ø фінансова;
Ø торговельна;
Ø інноваційна;
Ø посередницька;
Ø страхова.
Принципи підприємницької діяльності:
§ орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів;
§ прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в інноваційній сфері економіки, застосовувати найновіше першим;
§ максимальне використання конкурентних переваг;
§ дотримання принципів ділової етики;
§ постійний творчий пошук, прагматизм, наслідування демократичних традицій.
Ознаки підприємництва як економічної діяльності:самостійність, новаторство, ініціатива, творчість, ризиковість, економічна та соціальна відповідальність, масштабність мислення, діловитість.
Теорії та моделі підприємництва:
1). Вперше термін “підприємець” ввів в науковий обіг французький банкір Р. Кантільйон у XVIII ст. Він називав підприємцями людей з нефіксованими доходами, оскільки вони займаються ризикованою діяльністю: ремісників, торговців, селян, лихварів, розбійників і злидарів.
2). Класик англійської політичної економії А. Сміт визначав підприємця як власника, що ризикує заради комерційного успіху. Він сам організує економічну діяльність, сам управляє, сам розпоряджається її результатами.
3). Французький економіст Ж.-Б. Сей уперше підкреслив роль підприємця як особи, що вміло комбінує фактори виробництва.
4). Німецький економіст та соціолог В. Зомбарт визначав підприємця таким чином: як завойовника (оскільки він духовно розкріпачений, багатий на ідеї, готовий ризикувати, настирливий та має сильну волю), як організатора ( який вміє об’єднувати навколо себе людей заради реалізації своїх ідей), як творця (що вміє переконати покупців купити саме його товар, привернути інтерес до себе та своєї справи, завойовувати їхню довіру).
5). Австро-американський економіст Й. Шумпетер першим зауважив, що підприємець – не обов’язково власник капіталу. Це зумовлено розвитком кредитних відносин, оскільки в ринковій економіці жоден комерційний банк не є власником усього капіталу: одна його частина представлена власним капіталом, інша – залученим. Корпоративна форма підприємництва наочно відображає відокремлення функції підприємництва від функції власності, причому перша є активнішою.
Типи підприємців в сучасній економіці:підприємець-власник, підприємець-орендар, підприємець-менеджер.
3. Фонди підприємства, їх кругооборот та оборот.
У початковій стадії свого існування підприємство повинно мати необхідні кошти, яких мусить вистачити на весь час розгортання виробництва. Поряд із кваліфікованою робочою силою економічний потенціал підприємства визначають його основні і оборотні фонди.
Основні фонди підприємства – це сукупність знарядь праці, що функціонують протягом тривалого часу і переносять свою вартість на собівартість продукції не повністю, а частково. До них належать будівлі, споруди, машини і устаткування, транспортні засоби тощо.
Основні фонди підприємства залежно від ступеня їх участі у процесі виробництва поділяють на виробничі і невиробничі.
Основними виробничими фондами називають засоби виробництва, які впродовж багатьох виробничих циклів зберігають натуральну форму і поступово, в міру зносу, переносять свою вартість на готову продукцію.
Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі у процесі виробництва товарів, наданні послуг. До них відносять житлові будинки, гуртожитки, будинки культури і відпочинку, дитсадки, їдальні тощо, які належать підприємству на правах власності.
Структура основних фондів відображує технічну озброєність підприємства та ефективність капіталовкладень. Від їх обсягів, якості і ефективності використання залежать масштаби виробництва, продуктивність праці й темпи зростання доходу підприємства.
У процесі експлуатації основні фонди переносять свою вартість на собівартість продукції не повністю, частково.
Амортизація – зниження вартості основних фондів протягом певного періоду їх функціонування і поступове перенесення їх вартості на продукт, що виробляється.
Для того щоб визначити дійсну величину зношення основних фондів, розрахунок амортизації щорічно повинен враховувати рівень фізичного зношення обладнання і приміщень. Але, оскільки важко передбачити цей рівень достатньо точно, процедура розрахунку полягає у визначенні фіксованої величини амортизаційних відрахувань в процентному відношенні до купівельної ціни обладнання. Фізичне зношення – втрата основними фондами підприємства своїх якісних характеристик в результаті виробничого функціонування чи бездіяльності (руйнування, старіння).
Моральне зношення – втрата спорудами, будівлями, автоматами та іншим обладнанням своєї вартості внаслідок науково- технічного прогресу і зростання продуктивності праці. Для того щоб зменшити втрати від морального зношення і найшвидше повернути витрати на обладнання, підприємці прагнуть підвищити річні норми амортизаційних відрахувань, а держава сприяє цьому, проводячи політику”прискореної амортизації”.
Кожне підприємство повинне мати оборотні виробничі фонди та фонди обігу в розмірах, достатніх для забезпечення безперервності технологічного і виробничого процесу.
Оборотні виробничі фонди складаються з предметів праці (сировина, матеріали, паливо, енергетичні ресурси), незавершеного будівництва, напівфабрикатів, деяких знарядь праці (запчастини, інструменти, спецодяг).
Фонди обігу становлять кошти, вкладені у запаси готової продукції, кошти на банківських рахунках та в розрахунках.
Функціонуючи за схемою Г-Т-Г’, фонди підприємства безперервно повертаються до своєї початкової форми, здійснюючи своєрідний рух по колу. Реальний кругооборот фондів проходить три логічні послідовні стадії: І – закупівля необхідних засобів виробництва та робочої сили; ІІ – виробництво визначеної товарної маси; ІІ – продаж створеної товарної продукції.
 | |||||||||
 |
| ||||||||
 | |||||||||
| |||||||||
| |||||||||
Кругооборт фондів підприємства – це безперервний рух фондів підприємства по трьох стадіях із послідовною зміною форм та повернення у свою початкову форму у збільшеному, як правило, розмірі. Безперервний рух основних фондів підприємства за логікою їх кругообороту є оборотом фондів підприємства. Швидкість обороту фондів підприємства вимірюється кількістю обертів за рік: n=O/o, n - кількість обертів основних фондів, О - рік (12 місяців),о - тривалість одного обороту.
4. Витрати виробництва і підприємницький дохід.
Підприємець виконуватиме свої функції лише тоді, коли це дасть йому можливість реалізувати приватний інтерес, досягти власної вигоди. Вищим втіленням інтересу підприємця є підприємницький дохід.
Але перш ніж його отримати, підприємець повинен зробити певні витрати. Розглянемо витрати виробництва. До них, передусім, належать елементи факторів виробництва, які використані в даному процесі:
• витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам фірми);
• витрати на придбання будівель та обладнання, що в економіці називаються інвестиціями;
• витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних копалин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали;
• витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу), електричної енергії.
Витрати поділяються на постійні та змінні. Постійні протягом певного часу не залежать від обсягів виробництва. Це, наприклад, витрати на оплату приміщень, засобів зв’язку, на придбання верстатів. Змінні витрати зростають разом зі зростанням обсягів виробництва. Це витрати на сировину, паливо, заробітну плату працівників.
Підприємство має господарювати таким чином, щоб загальні витрати були менші, ніж дохід від продажу (реалізації) продукту його діяльності. Тільки в цьому випадку фірма одержить прибуток.
Грошова виручка, яку одержує підприємець за свій товар, називається валовим доходомфірми.
Зрозуміло, що підприємця цікавить не сам валовий дохід, а та його частина, яка залишається після відшкодування витрат на виробництво. З валового доходу він відрахує витрати на виробництво і одержить валовий прибуток.
Проте й валовий прибуток не надходить безпосередньо у власність підприємця. З нього треба заплатити податки.
Чистий прибуток — різниця між валовим прибутком і сумою податків та платежів.
Для визначення економічного прибутку ми ще раз повернемося до проблеми витрат виробництва. Крім їх поділу на постійні та змінні, існує ще одна класифікація: зовнішні та внутрішні (неявні, альтернативні).
Суть того, про що йшлося вище, зобразимо схематично.
Співвідношення бухгалтерського та економічного прибутку
Пояснення до схеми:
Бухгалтерський прибуток за розміром перевищує економічний, оскільки він визначається без врахування внутрішніх, неявних витрат.
Економічний прибуток базується на тому, що кожен ресурс, незалежно від його фактичної оплати підприємцем, має бути врахований, і неявні витрати, пов’язані з використанням всіх ресурсів, включаються до економічних витрат.
Підприємницький дохід.Він складається з двох частин.
Пояснення до схеми:
Схема демонструє складові підприємницького доходу.
Із трьох понять, що відбиті в ній, нами поки що не визначено поняття “нормальний прибуток”.
Нормальний прибуток— це мінімальний дохід, що робить перебування підприємця у певній галузі, у певному виробництві економічно доцільним. Він має відшкодувати витрати нервової та розумової енергії для виконання підприємницьких функцій, тобто винагородити особистий ресурс здатності до підприємництва, а також відшкодувати винагороду у формі заробітної плати та процента на вкладений капітал. Фактично, нормальний прибуток — це неявні, альтернативні витрати. Джерело економічного прибуткуекономісти пояснюють по-різному. Головним чином пояснення зводиться до того, що деякі підприємці, діючи у динамічній і невизначеній економічній ситуації, можуть використати її на свою користь. Це можливо або при успішних інноваціях (капіталовкладеннях у нові технології), або при тимчасовому захопленні монопольних позицій у галузі. Зрозуміло, що перевищення (надлишок) над нормальним прибутком здобувається підприємцем нелегко.
Розглянувши структурні елементи підприємницького доходу (нормальний прибуток та економічний прибуток), ми фактично з’ясували питання про його походження. Торкнемося тепер проблеми його зростання. Для цього взаємозв’язки попередньо розглянутих понять зобразимо схематично.
Пояснення до схеми:
Із всіх, зображених на схемі явищ — нормального прибутку, економічного прибутку, зовнішніх і внутрішніх витрат — підприємець практично не здатен вплинути на зовнішні витрати і нормальний прибуток. Адже, наприклад, від його індивідуальної діяльності практично не залежить процент на капітал, що є типовим на даний час. Тому чинником збільшення підприємницького доходу може бути або забезпечення зростання економічного прибутку, або більш ефективне використання ззовні отриманих ресурсів.
Збільшення економічного прибутку може бути забезпечене шляхом підвищення цін за умов перетворення виробника на монополіста. Але в нормальній ринковій економіці це джерело не може бути постійним. Якщо ж підприємець іде шляхом інновацій, то це втілюється у підвищенні ефективності виробництва, а отже, у зменшенні зовнішніх витрат.
Найсуттєвішим чинником збільшення підприємницького доходу є економія на зовнішніх ресурсах завдяки їх раціональному використанню.
Усі чинники, що впливають на динаміку (зміни) підприємницького доходу, можуть бути поділені на дві великі групи: ті, які безпосередньо залежать від діяльності підприємця, і ті, що від неї не залежать або залежать мало.
Пояснення до схеми:
До безпосередньо залежних від підприємця входять ті чинники, на які він впливає, виконуючи свої функції господарника та менеджера. До незалежних від підприємця чинників належить все, що складає механізм ринкового саморегулювання, впливи держави та інститутів ринкової інфраструктури.
Підвищення продуктивності праці найнятого персоналу досягається досконалішою організацією та вищою технічною озброєністю праці. Воно забезпечує економію, пов’язану з оплатою ресурсу праці.
Ефективне використання матеріальних ресурсів так само, як і вища капіталовіддача, забезпечується більш досконалими технологіями і організацією виробничого процесу.
Знання ринку створює можливість швидше реалізувати продукцію, а отже, обернути капітал, придбати дешевші ресурси.
Попит на товари споживачів значною мірою визначається загальним рівнем доходів, їх оподаткуванням, схильністю до споживання тощо.
Кон’юнктура ринку визначається взаємодією попиту та пропозиції на ринку даного товару, цінами на ресурсні товари та товари-замінники.
Розмір податків на прибуток є результатом податкової політики держави.
Величина банківського процента визначається станом фінансового ринку (співвідношенням попиту і пропозиції на гроші як кредитні засоби). Величина орендної плати залежить від співвідношення попиту і пропозиції землі та нерухомості (будинків).
Досі йшлося про структуру підприємницького доходу з точки зору його походження. Крім цього, підприємницький дохід може бути розглянутий з іншого боку, за критерієм його використання. Цей критерій створює підставу для розмежування двох частин: на підприємницький дохід, що використовується для нагромадження, та підприємницький дохід для особистого використання підприємця. Зрозуміло, що справжній підприємець, зацікавлений у постійному зростанні свого капіталу, значну частину свого підприємницького доходу буде повертати у виробництво у вигляді додаткових машин, устаткування, обладнання тощо, тобто нагромаджуватиме.
У зв’язку з розподілом підприємницького доходу в Україні на початку 90-х років ХХ ст. склалась цікава ситуація. Після акціонування деяких державних підприємств, які не одержали дійсних власників майна, підприємства почали практично весь дохід використовувати на зарплату членам колективу. При цьому ігнорувалася потреба нагромадження. Жодні засоби прямого державного втручання не можуть змусити підприємства раціонально розподіляти дохід на частину для нагромадження і споживання доти, доки у підприємств не з’являться справжні власники.