Види девіантної поведінки дітей та молоді, їх характеристика

Девіантна поведінка підлітків – це доволі об’ємне й змістовне поняття, яке включає відхилення в поведінці, починаючи від елементарних, простих порушень порядку до здійснення найрізноманітніших серйозних проступків, що межують з порушенням законодавства. У психолого-педагогічній літературі та практиці школи до цих дітей відносять усіх психічно здорових дітей (з відхиленнями у межах норми), які мають проблеми (затримки, відставання) у моральному, розумовому, емоційно-вольовому розвиткові в той чи інший період онтогенезу і через це не піддаються звичайним заходам педагогічного впливу.

Залежно від ступеня, походження і характеру відхилень, їх соціальних і особистісних наслідків, розрізняють певні види девіацій.

За класифікацією російських учених М.Галагузової та ін., девіації охоплюють девіантну, делінквентну та кримінальну поведінку [63, с.216].

Девіантна поведінка – один з видів поведінки з відхиленням, який пов′язаний з порушенням відповідних до віку соціальних норм і правил поведінки, характерних для мікросоціальних відносин (сім′я, школа) і малих статево-вікових соціальних груп.

Такий тип поведінки ще називають антидисциплінарним, а дітей – важковиховуваними. На думку А.Гонєва та ін., саме слово важковиховуваність указує на труднощі у вихованні, формуванні особистості дитини, на її нездатність або небажання засвоювати педагогічні впливи і активно на них реагувати. Важковиховувана дитина – це насамперед той, хто чинить активний опір або протидію вихованню, висловлює недовіру до педагогів, проявляє негативізм до педагогічного процесу, провокує і створює передумови для конфліктних ситуацій [13, с.185]. Важковиховуваність може проявлятися як результат вікової кризи розвитку дитини, невміння знайти індивідуальний підхід до неї чи як наслідок дефекту психічного і соціального розвитку, а також педагогічних помилок, особливо при проявах самостійності дитини.

При відсутності повноцінної та своєчасної корекційної роботи у дитини виникає стан педагогічної занедбаності і сфера прояву її важковиховуваності розширюється. Педагогічно занедбаною називають таку дитину, рівень вихованості якої виражається у несформованості важливих соціальних якостей особистості, актуальних для відповідного віку. Риси та якості педагогічно занедбаної дитини зумовлюють її неадекватні реакції на педагогічний вплив через недостатній розвиток волі, почуттів. Для цієї категорії дітей характерні хронічні відставання з різних навчальних предметів, інтенсивний опір педагогічним впливам, негативне ставлення до навчання, різні асоціальні прояви (пропуски уроків, конфлікти з учителями і однокласниками, набуття шкідливих звичок тощо).

Педагогічна занедбаність може бути не тільки наслідком, але й джерелом важковиховуваності, що посилює її і зумовлює появу соціально занедбаних дітей – неповнолітніх, у яких відсутні професійна спрямованість, корисні навички й уміння, різко обмежена сфера соціальних інтересів. Для них характерне глибоке відчуження від сім’ї та школи, а їх формування і соціальний розвиток відбуваються під впливом асоціальних підлітків та їх груп, їм властиві серйозні соціальні відхилення (бродяжництво, наркоманія, алкоголізм, правопорушення, аморальна поведінка тощо) [13, с.185-186].

Соціальна та педагогічна занедбаність тісно взаємопов’язані з важковиховуваністю, взаємодоповнюють і поглиблюють одне одного, при певних умовах призводять до правопорушення неповнолітніх, що в соціальній педагогіці класифікується як делінквентна поведінка (від лат. delinquens - правопорушник).

Делінквентна поведінка, за М.Галагузовою та ін., на відміну від девіантної, характеризується як асоціальні проступки дітей і підлітків, які повторюються і формуються у певний стереотип дій, що порушують правові норми, але не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Типовими проявами делінквентної поведінки є агресивно-насильницька поведінка, побої, образи, підпали, садизм по відношенню до іншої людини; корислива поведінка (дрібні крадіжки, вимагання та інші дії, пов′язані з прагненням отримати матеріальну вигоду); розповсюдження та продаж наркотиків [63, с.216].

Делінквентна поведінка виражається не тільки в поведінковому аспекті, але й у внутрішньому, особистісному, коли у підлітка відбувається деформація ціннісних орієнтацій, що веде до послаблення контролю системи внутрішньої регуляції.

Різні форми девіантної та делінквентної поведінки передують кримінальній поведінці неповнолітніх, що трактується як протиправний вчинок, який з досягненням віку кримінальної відповідальності служить основою для порушення кримінальної справи за певними статтями кримінального кодексу [63, c.216].

На відміну від підходу російських авторів М.Галагузової та ін. до характеристики різних видів девіацій, український учений О.Безпалько відносить поняття девіантної, делінквентної та кримінальної поведінки до поняття „делінквентна поведінка”, розглядаючи ще такі види девіантної поведінки, як адиктивна та психопатологічна [80, с.102].

Так, за О.Безпалько, делінквентна поведінка – це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статей цивільного та кримінального кодексів [80].

До протиправних дій відносять проступки (провини), правопорушення та злочини. Серед типових проступків неповнолітніх виокремлюють лихослів’я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування. Правопорушення – це порушення адміністративних і правових норм, які проявляються через дрібні крадіжки, здирництво, викрадення автотранспортних засобів, хуліганство. Злочин – протиправне, суспільно-небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (зґвалтування, вбивство, завдаванням значних тілесних ушкоджень) [80, с.102].

В останні роки у вітчизняній літературі все частіше використовується англомовний термін „адиктивна поведінка” (від англ. аddiction - згубна звичка), запропонований американським дослідником А.Міллером у 1984 р.

Адиктивна поведінка - це такий вид порушення адаптації, який характеризується зловживанням однією або кількома психоактивними речовинами без ознак індивідуальної психічної або фізичної залежності у поєднанні з іншими порушеннями поведінки. Адиктивна поведінка передує формуванню патологічної залежності від психотропних речовин, тобто негативна пристрасть людини до хімічних речовин ще не досягає стадій психічної та фізичної залежностей, тобто захворювання на наркоманію, алкоголізм і токсикоманію.

Адиктивну поведінку також визначають як одну з форм деструктивної поведінки, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки вживанню різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій [78, с.12]. Суть адиктивної поведінки полягає в тому, що, прагнучи відійти від реальності, люди намагаються штучним шляхом (алкоголь, наркотики, ліки, токсичні речовини та ін.) змінити свій психічний стан, що створює ілюзію безпеки, відновлення рівноваги.

Вчені Ц.Короленко, Н.Дмитрієва розрізняють три види адикцій:

- хімічні адикції (вживання та вдихання психоактивних речовин: тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних препаратів, речовин побутової хімії);

- нехімічні адикції (патологічна схильність до азартних ігор (гемблінг); комп’ютерні адикції; любовні адикції та адикції уникання; сексуальні адикції трудоголізм; інтернет-залежності; спортивні адикції (адикція вправ); адикція до витрачання грошей та ін.);

- проміжні форми адикції (анорексія – відмова від їжі; булімія – прагнення до постійного споживання їжі) [30, с.8-15; 80, с.103].

Психопатологічний тип девіантної поведінки базується на психопатологічних симптомах і синдромах, які є проявами певних психічних розладів і захворювань. Серед найбільш типових підліткових девіацій вчені виокремлюють дисморфоманію, дромоманію, піроманію, клептоманію, гебоїдну поведінку (В.Гурьєва, В.Семке, С.Суханов, Б.Єржабкова та ін.); агресивну та аутоагресивну поведінку, патологічну сором’язливість (В.Василевський, Т.Донських, Ц.Короленко та ін.) [78, с.12].

Дисморфоманія базується на хибній упевненості підлітка про наявність у нього фізичних недоліків. Психічний стан таких підлітків характеризується комплексом неповноцінності, прагненням кардинально змінити свою зовнішність за допомогою радикальних засобів (пластична операція постійне голодування, надмірні фізичні навантаження тощо). У поведінці таких підлітків спостерігається різке обмеження кола спілкування, занурення у власну проблему, постійний аналіз власної зовнішності.

Дромоманія характеризується втечами дитини з дому чи школи, поїздками в інші райони міста чи населені пункти, прагненням до подорожування, бродяжництва [80, с.105].

Піроманією називається хворобливий потяг до підпалювання, пожеж [16, с.246]. Клептоманія пояснюється як поведінка дитини, в основі якої - пристрасть, нездоланний потяг до крадіжки без наміру збагачення [16, с.246].

Гебоїдна поведінка підлітків характеризується інфантильним егоцентризмом, надмірним прагненням до самоствердження з грубою опозицією до оточуючих, повним ігноруванням моральних норм та цінностей, схильністю до імпульсивної агресії, відсутністю відповідальності, інтересу до продуктивної позитивної діяльності при посиленому патологічному прагненні до всього, що пов’язано з насильством, знущанням, терористичними актами [80, с.105].

Гебоїдна поведінка тісно пов’язана з підлітковою агресією, що визначається Л.Шнейдер як один з видів девіантної поведінки. В основі агресивної поведінки неповнолітніх – дії, спрямовані на нанесення фізичної чи психічної шкоди іншому, в результаті яких мають місце „згубні” для жертви наслідки [78, с.97].

Жорстокість і агресивність, за твердженням І.Кона, завжди були характерними рисами групової поведінки підлітків і юнаків [29, с.250]. Підліткова агресія найчастіше розвивається внаслідок загальної озлобленості й заниженої самоповаги, які зумовлюються пережитими життєвими невдачами, несправедливостями (покинув батько, погані оцінки в школі, відрахували зі спортивної секції тощо). Витончену жорстокість і вандалізм нерідко проявляють також жертви гіперопіки, балувані „мамині синочки”, які не мали можливостей у дитинстві експериментувати й відповідати за свої вчинки; жорстокість для них – своєрідний сплав помсти, самоствердження і одночасно самоперевірки („мене всі вважають слабким, а я ось що можу!”).

Одним із типових для підліткового віку явищ є гіперсором’язлива поведінка, яка проявляється несміливістю, страхом перед спілкуванням, нездатністю ефективно діяти в присутності незнайомих осіб, відмові від знайомства з новими людьми, страхом бути незрозумілими іншими [80, с.105].

Аутоагресивна поведінка появляється у двох формах: самогубство (суїцид) та самотравмування (парасуїцид) [80, с.103]. Під суїцидальною поведінкою розуміють різні форми активності людей, які зумовлені прагненням позбавити себе життя і служать засобом розв’язання особистісної кризи, що виникла при зіткненні особистості з перешкодами на шляху задоволення її найважливіших потреб [78, с.165]. Залежно від причин, що спонукають людину до самогубства, розрізняють три типи суїцидальної поведінки: аномічний (пов’язаний з кризовими ситуаціями в житті людини, особливо трагедіями); альтруїстичний (здійснюється заради блага інших людей); егоїстичний (зумовлений конфліктом унаслідок неприйняття індивідом соціальних вимог і норм поведінки) [80, с.105]. У залежності від типу суїцидальних спроб поведінка може бути істинною (характеризується стійкістю, цілеспрямованістю дій, пов’язаних з усвідомленням бажання позбавити себе життя); демонстративно-шантажна (проявляється у здійсненні суїцидентом психологічного тиску, тобто людина розуміє, що її дії не повинні привести до смерті й уживає заходів безпеки, які, на жаль, не завжди достатні); афективна (зумовлена незвичайно сильним афектом, супроводжується дезорганізацією і звуженням свідомості) [78, с.166].