Лекція 17. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ РУСІ 2 страница

Характерними рисами руського побуту в XVI ст. за­лишалися консервативність і більша, ніж у попередні періо­ди, але все ж незначна диференційованість: різниця в побуті між панівним класом і "чорними" людьми, як і раніш, була скоріше якісною, ніж кількісною. Мало відрізнялися одна від одної в той час міські й сільські оселі. Місто було комплексом садиб, на вулиці та провулки виходили не будівлі, а високі глухі огорожі. В кожній садибі були дім, господарчі будівлі, невеликий город із садом. Боярська садиба мала більші розміри, більш різноманітними були господарчі будівлі, крім панського будинку, стояли хати, в яких жили холопи. Горо­дяни тримали також домашню худобу, а тому за міською межею обов'язково влаштовувалися вигони.

Сімейний побут у Росії будувався на основі беззастереж­ного підкорення голові сім'ї всіх домочадців — жінки та дітей. За неслухняність належало тілесне покарання. Це не дивно: тілесні покарання використовувалися широко, їм піддавалися навіть бояри. Покарання не вважалися ганебни­ми. І все ж було б неправильно вважати руську жінку XV— XVI ст. абсолютно безправною. Зрозуміло, шлюби здійсню­вались за волею батьків, "сговорные" і "рядные" записи про майбутній шлюб укладали не наречений і наречена, а їхні батьки або старші родичі.

Матеріальні та престижні міркування переважали у фео­дальних сім'ях, в яких вигідний шлюб обіцяв збільшення вотчин чи встановлення добрих відносин із впливовими осо­бами. Серед селян і посадських людей, де до того ж рання трудова діяльність допомагала спілкуванню юнаків і дівчат, основи шлюбу бували іншими. Важливі обов'язки лежали на жінці: вона була розпорядницею всього домашнього гос­подарства, в багатих господах їй підлягала вся жіноча че­лядь. Не випадково у "Домострої" є особлива глава "Похвала женам", в якій стверджується, що добра жінка дорожча від "каменя многоценнаго", що "жену ради добри блажен муж".

Література

Киев: Пятнадцать веков культуры // Курьер ЮНЕСКО. — 1982. — Май.

Лихачев Д. С, Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси. — М., 1984.

Муравьев А. В., Сахаров А. М. Очерки истории русской культуры IX—XVII вв. — М., 1984.

Рыбаков В. А. Язычество Древней Руси. — М., 1988.

Тысячелетие введения христианства на Руси // Курьер ЮНЕСКО. — 1988. — Июль.

Тысячелетие русской письменной культуры (988—1988) // Альманах библиофила. — Вып. 26. — М., 1989.


Полянська-Василенко. Історія України

 

Полонська-Василенко

 

ДУХОВЕ ЖИТТЯ

а) Церква. Перші відомості про організацію Церкви в Укра­їні непевні. Патріярх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Руен і Візантії єпископа. Можливо, що це був Михаїл, ім'я якого збереглося. Не відомо, що було пізніше, хоч були християни за Ігоря та Олега. Відомості за часів Володимира теж не докладні. Літописи не згадують про первісний устрій Церкви за Володимира. Як її зорганізовано, хто стояв на її чолі — залишається невідомим. Перше ім'я, яке можна прийняти з певністю, це ім'я ар­хиепископа Івана, який очолював Київську катедру ще за Володи­мира. Його згадують в добі боротьби Ярослава з Святополком, коли він уживав заходів для канонізації Бориса та Гліба. Треба гадати, що не був він греком.

Року 1037 посів митрополичу катедру грек Теопемпт.590 Року 1051, з наказу Ярослава, обрано на митрополита священика церкви Спаса на Берестові, українця Іларіона '(1051-1054) .5вІ Після нього — неві­домо, якого походження, можливо, теж українець — був митропо­лит «Переяславський» Єфрем (1055), а далі почався ряд митропо­литів, поставлених Константинопільським патріярхом: з 1072 до 1147 року, коли на вимогу князя Ізяслава II обрано на митрополита українця Климента (Клима) Смолятича (1147-1154).

Таким чином протягом майже ста років українська митрополія була обсаджена греками, висвяченими патріярхом Константинопільським, без погодження з князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в залежності від патріарха, але й вся територія їх підлягала візантійському цісареві, як протекторові Церкви. Так, теоретично, Ки­ївська митрополія, яка територіяльно перевищувала цілий патріярхат, нібито опинилася під зверхністю цісаря. Повторюємо «нібито», бо на практиці такої залежносте не було: бракувало реальної сили, щоб провести її в життя. Насамперед — на перешкоді стояла відда­леність Руси. Не зважаючи на розмір Київської митрополії (єдиної на всю державу), її поставлено на 60-те місце в списку митрополій Візантійського патріярхату, а пізніше переведено на 70-те чи 71-ше місце. Це свідчить про те, як ставилася Візантія до Української дер­жави.

Е. ГОЛУБИНСКИЙ. История русской Церкви, т. І, ч. І, стор. 284. — О. А. ЛОТОЦЬКИЙ. Автокефалія, т. II, Варшава, 1938, стор. 255-261. — Т. КОСТРУБА. Київський митрополит Іван. Нариси з церковної історії, вид, II. То­ронто, 1955, стор. 19. — І. ОГІЄНКО. Українська Церква, т. І, стор. 84.

591 О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, II, стор. 261-265.

 

У Київській митрополії були такі єпархії: в XI ст. — крім Київ­ської, де єпархія об'єднувалася з митрополією: 1. Чернігівська, 2. Володимирська, 3. Білгородська, 4. Переяславська, 5. Юр'ївська, 6. Тьмутороканська (?), 7. Новгородська, 8. Ростовська; в XII ст.,

9. Турівська, 10. Галицька, 11. Перемиська, 12, Угрівська (перене­сена Данилом до Холма); 13. Полоцька, 14. Смоленська, 15. Володимирська (над Клязьмою); в XIII ст.: 16. Луцька, 17. Суздальська, 18. Переяславсько-Заліська, 19. Муромська, 20. Рязанська, 21. Твер­ська. Після 1240 року зникла Юр'ївська єпархія, а Переяславську перенесено до Золотої Орди під назвою "Сарайської.392

Єпископи були здебільшого не греки. З одного Києво-Печерсько­го манастиря вийшло бл. ЗО єпископів. Згідно з канонами, єпископів обирала громада вірних, але на практиці часто обирав чи призначав кандидата князь.

Митрополити раз-у-раз робили спроби обсадити єпископські катедри греками, але успіху не мали, зустрічаючи спротив князів. Грек митрополит Михаїл, зробивши таку спробу, викликав конф­лікт із Всеволодом II і поїхав до Царгороду, при чому заборонив служити в сз. Софії до свого повороту.5*3

На вимогу Всеволодового наступника, Ізяслава II, собор єписко­пів обрав 1147 року митрополитом українця Клима Смолятича, дій­сно гідного кандидата — «книжника і філософа». Собор докладно обміркував питання про право обирати митрополита без згоди патріярха. Проте, церковне питання ускладнялося політичною бороть­бою Ізяслава II з Юрієм Довгоруким.584

Після смерти Ізяслава II, коли Київський престол посів Юрій, Константинопольський патріярх вислав митрополита грека Константина. Константин кинув анатему на Ізяслава II та митрополита Клима і скасував його висвяту.5"5 Це свідчить про те, з яким гнівом зареаґувала Візантія на порушення її прерогативи. Головного про­тивника обрання Клима — Новгородського єпископа Нифонта, оче­видно грека, канонізованого негайно після його смерти.5"

Нову спробу обрати митрополитом українця зроблено вже за та­тарської навали. Митрополит грек Йосиф зник, і катедра вакувала.

592 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 260-261; 278-281. —О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, II, стор. 274. — Г. ЛУЖНИЇЇЬКИЙ. Там же, стор. 628.

т М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, ПІ, стор. 145.

5М М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 283-266. — О.І. НАЗАРКО. Мит­рополит Клим Смолятич, — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИДЕНКО. Клим Смолятич, митрополит Київський. «Віра й Культура», 1953, ч. І, 2.

595 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 265.

se Е. ГОЛУБИНСКИЙ. Ист. русск. Церкви, т. І, ч. 2, стор. 306. — М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 263, прим. — О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, стор. 261-265.

 

Року 1242 Данило Галицький, що був зверхииком Правобереж­ної України, обрав на київського митрополита Кирила (1241-1281), якого висвятив патріярх. Але в Києві він мешкав мало, а здебільша перебував у Володимирі над Клязьмою.5" Після його смерти патріярх прислав митрополита грека Максима, який року 1299 переїхав до Володимира над Клязьмою.

Переїзд митрополита київського до Володимира над Клязьмою викликав у галицьких князів бажання мати митрополита для Галицько-Волинської землі. Року 1303 висвячено в Царгороді на мит­рополита галицького Ніфонта (1303-1305). До Галицької митрополії прилучено єпархії: Володимирську, Перемиську, Луцьку, Туровську і Холмську. Новій митрополії в ряду митрополій патріярхату дано 81-ше місце.598

Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта, Пет­ро Ратенський (1305-1326), 1309 року став митрополитом «всея Ру­си» і перебував постійно в Москві. Його наступник, грек Теогност (1326-1353), добився ліквідації Галицької митрополії. Року 1347 патріярх видав грамоту про прилучення Галицької митрополії («Малої Руси») до митрополії Київської (властиво Московської — на підставі «неохоти вірних» до цього поділу, про що повідомив патріярха... московський князь Семен).599

З цього стислого переліку справ видно — з одного боку — хоч і рідко здійснюване, прагнення України до автономії Церкви, а з другого — зародження тих конфліктів, які кінець-кінцем призвели до втрати Україною власної Церкви.600

Духівництво становило окрему групу населення, яка поділялася на дві верстви: чорне духовенство та біле. Чорне — ченці — віді­гравало в житті велику ролю. До манастирів ішли представники вищого боярства, князі, наприклад, Святоша (Святослав), син Да­вида Святославича Чернігівського, який став ченцем Києво-Печер­ського манастиря, виконуючи всі чернечі обов'язки: працював як чорнороб, був вратарем і т. п. Також вступали до манастирів кня­гині, князівни. Дочка Всеволода, Янка, була ігуменею заснованого для неї в 1086 році Янчиного манастиря.51"

597 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 189-190; 267-268. — Деякі до­слідники, як митрополит ФІЛАРЕТ (История русской Церкви, II, стор. 77) та дехто із сучасних (В. ПАШУТО, там же, стор. 228, 237, 271) вважали митро­полита Кирила за печатника Данила — Кирила — але інші відкидають цю думку, як М. ГРУШЕВСЬКИЙ, О. ЛОТОЦЬКИЙ тощо. — О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, II, стог. 273, 283-284.

598 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 269-270.

598 Е. ГОЛУБИНСКИЙ. Ист. русск. Церкви, т. II, ч. І, стор. 162. — М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 270-274; 543-544. — О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, II, стор. 286-289.

600 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. З історії релігійної думки на Україні. Львів, 1925, стор. 26-29.

бої МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Блискуча зоря... стор. 26.

 

Серед манастирської братії було багато представників вищого боярства. У Києво-Печерському манастирі були, наприклад, Теодосій, син заможного курського урядовця; Варлаам, можливо, син Яна Вишатича, Єфрем, що був найближчим до князя урядовцем; Мойсей Угрин — брат улюбленця князя Бориса; Никон «з великих гра­да».802 В тому ж манастирі були визначні вчені Нестор, Іларіон, Ни­кон, маляр Алімпій, лікар Агапіт, які вели літописи, переписували книги, провадили різні школи. Такі ж інтелектуальні сили були у Видубицькому манастирі.

За підрахунком Є. Голубинського, в Києві було 17 манастирів, в Галичі — 5, у Чернігові — 3, Переяславі — 2, у Володимирі та Тьмуторокані — по І.603 Більшість з них була заснована князями, але були й манастирі, засновані самими ченцями.

Перше місце серед манастирів України належало Києво-Печер­ському, що його заснував преподобний Антоній, постриженець Афо­ну, а остаточно зорганізував третій ігумен, преподобний Теодосій, який впровадив суворий Студійський устав, що зобов'язував братію до аскетизму. Цей манастир став зразком для інших манастирів і мав великийморальний вплив на князів і все суспільство.

ДРУГУ частину духівництва являло парафіяльне, біле: священи­ки, диякони, дяки, паламарі, причетники. Число білого духівництва було дуже велике: в Києві, за вказівкою Тітмара Мерзебурзького, року 1018 було 400 церков, а літопис зазначає, що під час пожежі в Києві 1124 року згоріло 600 церков. В деяких церквах було по кілька священиків. До цього числа треба додати людей, зв'язаних з церковним життям: «проскурниць», жінок духівництва та їхніх ді­тей, а крім того — «задушників», «прощеників», ізгоїв, людність сіл, подарованих церквам «на спомин душі». Всі вони являли окрему ка­тегорію людей, залежних від церкви і вилучених з-під загальної юрисдикції.

Чимало судових справ, дійовими особами яких були люди, неза­лежні від Церкви, теж належало до церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення законів Церкви, як двоєженство, неправі шлюби, розпуста, ворожбитство, родинні сварки і т. п. З цього вид­но, що єпископи мали дуже широку компетенцію. До цього треба додати моральні впливи єпископів на князів. Було чимало випадків, коли єпископи стримували їх від неправих, жорстоких учинків. Во­ни часто виконували дипломатичні доручення, їздили в посольствах князів.604

Прибутки Церкви складалися насамперед із «десятини» з князів­ських маєтків, як зробив це Володимир з утриманням Десятинної

602 «ПеЧерський Патерик», стор. 57, 73.

воз Е ГОЛУБИНСКИЙ. История русской Церкви, І, ч. І, стор. 746-763. Список надто зменшений. М. ГРУШЕВСЬКИЙ подає більший. Для Волині він додає ще 8. (Іст. Укр.-Руси, ПІ, стор. 415-420).

604 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, НІ, стор. 285-290.

 

Церкви, далі йшли пожертви князів та заможних людей. Поволі манастирі ставали землевласниками: їм офірували в заповітах села, різні добра. Князь Ярополк Ізяславич (той, що їздив 1075 р. до Ри­му) офірував Києво-Печерському манастиреві всі свої маєтності; дочка його, Анастасія, за життя дала 100 гривень срібла та 50 гри­вень золотом, а по заповіту — все майно «до повойника». Чоловік її, князь Гліб Мінський, дав 600 гривень срібла та 50 золотом."05 В Патерику Печерському є багато вказівок на великі офіри (наприк­лад, Шимон-варяг дав пояс із золотом на будування церкви). Але треба мати на увазі, що заможними манастирі ще не були. Патерик Печерський— твір ХІІ-ХІІ ст., дає багато вказівок на те, як біду­вали ченці, не мавши навіть борошна на хліб, і в'язали різні речі, які носили продавати на ринок. А це ж був найбагатший манастир.608

Християнство мало великі успіхи, які дають підстави вважати, що коріння його в Україні-Русі сягало значно глибше за добу Воло­димира. Велике число церков, манастирів, людей, що прагнули чер­нецтва, поширення паломництв поза межі України — до Святої Зем­лі, Афону, до Царгороду — свідчать про побожність людей. Відомо, що вже Антоній, основоположник Києво-Печерського манастиря, був пострижений на Афоні в XI ст. На початку XII ст. Данило застав в Єрусалимі багато новгородців та киян. Захоплення паломництвом до Святої Землі викликало навіть протест духівництва, бо, мовляв, паломництва «нищать нашу землю».607 Ходили люди й до Риму.608

Про інтерес до церковних питань свідчить просякнуте побож­ністю «Поученіє дітям» Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторю­вати молитви. Ледве чи такий настрій був властивий тільки йому самому... Сотні примірників житій святих, Міней, Прологів, не кажучи про Євангелія, переписували по манастирях, і це свідчить про потребу суспільства в такій літературі.

Такі християнські настанови головним чином властиві були кня­зям, боярству, міщанству великих міст. Іншим життям жили глухі села, де людність ревно додержувалася старих поглядів, обрядів, ві­рила в духів, пам'ятала Перуна, Хорса, Мокошу. Поволі старі, по­ганські вірування з'єднувалися з новими, християнськими, утворю­ючи «двоєвір'я»: «кутя» — Свят-Вечеря, «Маслениця» — зустріч бога-сонця, Іван Купало — свято весни. Перун злився з пророком Іллею, Волос — із св. Власом, Даждь-бог — із св. Юрієм.

ш м. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 294. — Б. Д. ГРЕКОВ. Там же, ст. 136. 608 Патерик Києво-Печерський. 907 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 406-407.

608 И. ДМИТРИЕВСКИЙ. Православное русское паломничество на Запад. Труды К. Духовной Академии», К., 1897.

 

Стара по­ганська віра внесла радість життя з природою в аскетизм християнства, і ця ясність, радість відбилася на всьому мистецтві, житті.609

Ясно, якщо було на Україні-Русі багато чужинців, потребували вони свої церкви. У XII ст. ірляндські монахи заснували в Києві ко­стьол св. Діви. Історик Г. Лужницькйй пояснює заснування цього костьолу тим, що австрійським герцоґам треба було створити своїм купцям якнайкращі умови для торгівлі. За купцями з Реґенсбурґу йшли ченці з манастиря св. Якуба, за купцями з Австрії або Штірії — ченці з Відня. Латинські храми згадується не один раз в літо­писах. Наприклад, року 1203, під час руйнації Києва Рюриком, ла­тини «затворилися в своїх церквах». Були латинські храми в інших містах: у Переяславі року 1154 половці спалили «лядську божни­цю» св. мученика Мартирія. Року 1142 ірляндський манастир у Ки­єві запустів.610

Крім бенедиктинців були в Києві домініканці з Польщі, які ще перед 1228 роком мали там манастир та конвент. Року 1232 приїхав для керівництва манастирем Яцко Одровонж. В 1233 році Володи­мир Рюрикович вигнав домініканців з Києва, і вони перенеслися до Галича.611 В Галичі, на початку XIV ст., оселилися франціскани. Во­ни мали свій вікаріят, до якого входили манастирі Львова, Городка, Галича, Коломиї. їм допомагала дочка Льва та Констанції Угор­ської, Святослава, яка стала черницею манастиря в Старому Сандомирі. Франціскани допомогли заснувати католицькі єпископії в Га­личі, Перемишлі, Львові.612

Православ'я ХІ-ХП ст. у своїй масі не було вороже наставлене до католицтва. Постійні стосунки різного роду з чужинцями — варя­гами, німцями, уграми, поляками сприяли толерантності у релігій­них питаннях. Численні шлюби князів з чужинками, а за їх прик­ладом, треба гадати, й бояр, ще більше посилювали цю толеранцію. За три століття було їх близько 60 з католиками та католичками і тільки 13 з візантійськими613 цісарями.

Вище вже зверталося увагу на такі вияви толеранції, як звернен­ня Ізяслава до папи, «Сказання про перенесення мощів св. Миколая до Барі», враження Данила-паломника з Святої Землі, пожертва Ро­мана Ерфуртському манастиреві, коронування короля Данила.

609 м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 402-404.

610 Г. ЛУЖНИЦЬКЙЙ. Там же, стор. 115-116; примітка ч. 102. — М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 299.

611 Г. ЛУЖНИЦЬКЙЙ. Там же, стор. 116. Існує переказ, що Яцко Одровонж виніс з Києва алябастрову статуетку Діви Марії, яка переховувалася у Га­личі, а потім у Львові, в домініканському костьолі. (И. И. МАЛЫШЕВСКИЙ. Доминиканец Яцко Одровонж. «Труды К. Духовной Академии», 1867). — А. В. СТОРОЖЕНКО. О существовании в Киеве римско-католических храмов. «Eranos», Сборник статей в честь проф. Н. П. Дашкевича, К. 1906, стор. 243-244.

612 Г. ЛУЖНИЦЬКЙЙ. Там же, стор. 116-117. — W. ABRAHAM. Там же, стор. 112.

ш N. de BAUMGARTEN. Genealogies..., стор. 67-72.

 

Цікава реакція ченця-літописця на хрестоносні походи: з приводу по­ходу Фрідріха Барбароси він писав, що німців, які загинуть в бо­ротьбі за визволення Гроба Господнього, Бог «причте до ... избран­ного стада в лик мученицький». Митрополит Кирило, радячи Дани­лові звернутися до короля Угорщини, казав йому: «він однаково ж християнин» .. .°14

Таких прикладів можна знайти значно більше. Природно, що во­ни викликали гострі протести збоку митрополитів-греків, які при­носили в Україну завзяту полеміку Візантії з Римом. З різкими по лемічними статтями виступали митрополити — Леон, Георгій («Стязание з Латиною»), Никифор (послання до Володимира Мономоха та Ярослава Святополковича). Зокрема різко написане послання Теодосія-грека до Ізяслава II. Про ці полемічні твори М. Грушевський писав, що вони «великої чести авторам їх не приносять» ... і «доходять до повного відчуження від латинників — наказів не їсти з ними із одної посудини».615

б) Освіта. Початків освіти треба шукати в дуже давніх ча­сах, коли, за словами чорноризця Храбра, «чертами и резами пи­сали».

У 860-861 pp. св. Константин знайшов у Херсонесі Євангелію та Псалтир, написані «руськими письмени». Після того було в Україні якесь «Іванове» руське письмо, бо були ряди, грамоти, про які зга­дується в договорі з греками року 911. Це свідчить, що грамотність була вже в IX столітті.616

Ми не знаємо, яке це було «Іванове» письмо. Але відомо, що існувало дві системи слов'янського письма, які вживалися в Україні. Давня система — «глаголиця» — укладена св. Кирилом, вжива­лася мало, принаймні збереглося небагато її пам'яток, хоч зустріча­ються в рукописах XI-XV ст. окремі літери, речення, писані глаго­лицею.

Після вигнання з Моравії (885 р.) учні св. св. Кирила та Методія, осівши в Македонії та Болгарії, створили абетку, в якій синтезува­ли глаголицю з грецькою абеткою, і назвали її іменем творця пер­шої слов'янської абетки — «кирилицею». Літери глаголиці та кири­лиці мали також; числове значення. Кирилиця дуже швидко засту­пила серед слов'ян глаголицю.6"

611 N. сіє BAUMGARTEN. Chronologie ecclesiastique, стор. 77, 116. <615 М.- ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 479-431.

вІв І. ОГІЄНКО (Митрополит ІЛАРІОН). Константин і Методій, їх життя та діяльність. Варшава, 1927, т. II, стор. 126-127. — МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Наша літературна мова. Вінніпег, 1959, стор. 235; 255-256.

617 Ю. Ш. Кирилиця. «Е.У.», Словникова частина, стор. 1029. До статті дода­но порівняльну таблицю літер глаголиці та кирилиці і числові позначення літер.

 

Перші школи постали в XI ст.: Володимир заклав школу «для дітей вищої чади» при Десятинній церкві, а Ярослав у Новгороді — для «старостів та попівських дітей». Далі не маємо згадки про зор­ганізовані школи, але, безперечно, вони існували при єпископських катедрах, при манастирях. Є згадка, що Янка заснувала школу для дівчат при Янчиному манастирі,818 а Євфросинія Полоцька мала шко­лу при манастирі в Полоцьку.

Очевидно, ці та інші, невідомі нам школи ширили елементарну грамотність не лише серед еліти, але й серед нижчих шарів суспіль­ства. У Гніздовському могильнику X ст. біля Смоленська знайдено уламок глиняного посуду з написом: «горухша».01" Відомі написи на Овруцьких прясницях, наприклад, у Києві знайдено напис: «Потворин пряслень», у Вишгороді — «невесточь». В Києві знайдено гор­щик XI ст. з написом: «благодатнеша плона корчага сия». Зустріча­ються імена майстрів на різних виробах, наприклад, на мідяних ар­ках із Вщижа на Чернігівщині є ім'я майстра — Константин; на хресті княгині Євфросинії Полоцької — ім'я майстра Богша; відомі написи на плитах Десятинної церкви в Києві — зразок кирилиці.020

В Новгороді знайдено багато приватних листів на берестовій корі ХІ-ХПІ ст., т. зв. «берестяні грамоти».621 Можливо, були такі е Україні.

Цікаві написи на каменях: межових — по кордону Тьмутороканського князівства 1030-1040 pp. та 1068 року — на камені, що його по­ставив Гліб в Тьмуторокані. Дуже важливі написи на стінах св. Со­фії в Києві, Видубицького манастиря, церкви св. Пантелеймона в Галичі та ін. Це т. зв. «графіті» — написи, надряпані гострим шиль­цем на вогкому тиньку: там були молитви, імена, окремі речення, часто пустотливі. Робила їх, звичайно, молодь, що відвідувала цер­кву. До цього треба додати, що були види ремесел, які вимагали доброї грамоти, наприклад, іконописне, бо на іконах завжди були написи над святими.622

Всі наведені приклади свідчать, що грамотність не обмежувалася боярами та духовенством. (До речі: в церковних уставах застере­жено, що сини священиків, які не навчилися грамоти, вибувають із духовного стану й рахуються деклясованими — ізгоями).

Крім «грамоти» в вузькому розумінні — вміння читати та писа­ти — знали також аритметику. Новгородський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу — 29.120.652.

018 МИТРОП. ІЛАРІОН. Блискуча зоря..., стор. 30-31.

т В. МАВРОДИН Там же, стор. 237.

6гІЬМ. Н. ТИХОМИРОВ, Там же, стор. 263-285.

621 А. В. АРЦИХОВСКИЙ и М. Н. ТИХОМИРОВ. Новгородские грамоты на бересте. М., 1963 отор. 36-42. —- М. Н. ТИХОМИРОВ. Древнерусские города, стор. 269.

'** М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 266, 262, 265.

 

В «Руській Правді» подано обрахунки приплоду худоби на сотки тисяч.623 Це свідчить, що знали чотири правила аритметики, знали й дроби.

Коло наукових заінтересувань в Україні не було широке. При­родничі науки цікавили мало; відоме невелике число творів, присвя­чених природі: це — «Фізіолог» — збірник з короткими розпові­дями про реальні та фантастичні тварини й рослини. Переклади з болгарської та грецької мов існували вже в ХІ-ХІІ ст.: збірник «Шестоднев», присвячений окремим царствам природи, відповідно до днів їх творення. «Шестоднев», складений Василієм Великим, був перероблений болгарським екзархом Іваном. В різних збірниках є статті на природознавчі теми. Можна констатувати зародки медич­них знань. При дворі Володимира Мономаха був лікар-вірменин, який мав велику практику. У Києво-Печерському манастирі був лі­кар, св. Агапіт, і коли вірменин не вилікував Володимира Мономаха, той просив Агапіта приїхати до Чернігова. Лікував Агапіт «зіл­лям». У князя Святоші був лікар Петро Сурянин, з Криму; він пе­реїхав до Києва і там «лікував много».624

Твір Козьми Індокоплова (VI ст.), перекладений у Києві в XII ст., давав деякі відомості з космографії та географії. Відомі його відписи з багатьма малюнками. До творів географічного характеру треба за­рахувати «Житие и хождение Данила, Руськия земли игумена». В 1106-1108 роках він їздив до Святої Землі і докладно описав міс­ця, які проїздив, зокрема Єрусалим, Йордан. Цей твір був одним із найпопулярніших в Україні.625

Значно ширші були зацікавлення читачів в галузі гуманітарних наук. Головним чином це були переклади з грецької та болгарської мов. До них належать візантійські хроніки Івана Маґали, Георгія Амартоля, Георгія Сінкеля — всі вони були відомі вже в XI ст. Були переклади «Історії юдейської війни» Иосифа Флявія. Широко роз­повсюджені були «Бджоли» — збірники сентенцій та коротеньких оповідань з моралістичними заувагами; з'являються «Бджоли» вже пізніше, в XIII ст.

Зустрічалося чимало оповідань: надзвичайно цікавий твір «Варлаам та Йоасаф» — властиво історія Будди; перекладено з грецької мови у Києві не пізніше як у XII ст. «Девґенієве діяніє і «Повість про премудрого Акіра»

У XIII ст. приходять повість «Стефаніт та Іхнілат» в перекладі з грецької мови, зробленому можливо в Болгарії, та «Оповідання про Індійське царство» — в перекладі з латинської мови, зробленому в Галичині, а також «Александрія» — історія Олександра Македонського."28

623 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 457.

624 І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 105.

625 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 485. — Д. І. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Історія української літератури, Нью-Йорк, 1956, стор. 55; 109-112.

 

Широкою популярністю користалися твори церковного харак­теру. Перекладали житія святих, проповіді і, зокрема, апокрифи, серед них — «Хожденіє Богородиці по муках», апокрифічні Єванге­лії Никодима та Якова.

Було дуже багато творів, перекладених в Україні. «Перекладна література була в кожному разі численна і різноманітна, а перекладницька діяльність у старій Україні — широка», — дає резюме проф. Д. Чижевський."27

Ця широка перекладницька праця' була можлива тому, що в Україні-Русі було багато людей, що знали чужі мови. На першому місці, звичайно, стояло знання грецької мови. Вона була потрібна для перекладання книг, для стосунків з митрополитами, частиною духовенства, для самостійного читання грецьких авторів, для дип­ломатичних відносин з Візантією і т. д.

Знайомство з грецькою мовою полегшували т. зв. схедарії — уложені за грецькою абеткою словники з поясненнями слів, синоні­мів. Це був свого роду вищий курс граматики, — якщо не справж­ня наука, то крок до неї.628 Про знання схедаріїв згадував митропо­лит Клим, кажучи, що є чимало людей, які можуть «рещи алфу, а віту також».62"

Грецькою мовою не обмежувалося знайомство з чужими мовами. Ще Володимир Мономах писав, що батько його, Всеволод, знав п'ять мов. До цього спонукали заінтерееування чужомовною літературою і практичні вимоги життя: численні шлюби з чужинцями, і торго­вельні й дипломатичні стосунки. Зокрема поширене було знання латинської мови. Цікаві спостереження проф. В. Погорєлова над перекладами Євангелії: перекладач з грецької мови звертався в разі неясности до латинської."30

На знайомство з латинською мовою вказують переклади житій святих: папи Стефана, Віта, Бенедикта Нурсійського, Аполінарія Равенського, Римського Патерика,631 а також багато латинських тер­мінів у церковній мові: алтар, церква, хрест, біскуп, пастир, псал­тир, орар і т. д.632