Міжгалузеві й галузеві принципи 17 страница

Впливовою умовою функціонування ринкових відносин є та­кож послідовне втілення в життя принципу «дозволено все, що не заборонено законом». Наявність у суспільстві різних соціальних груп з протилежними інтересами робить актуальним завдання встановлення правових гарантій різних способів розв'язання соціальних конфліктів.

Ринкова економіка має не лише плюси. Вона соціально супе­речлива і у зв'язку з цим тягне за собою негативні явища. Відомо, що свобода більш криміногенна, ніж тоталітаризм. При тоталіта­ризмі є можливість контролювати будь-які вчинки особи, задія-ної в економічній сфері, у такий спосіб стримуючи економічну злочинність на припустимому рівні. У розвинених демократичних державах рівень економічної злочинності більш високий (з по­ступовою динамікою приросту), ніж у державах з недемократич­ними політичними режимами. У зв'язку з цим для ефективної бо­ротьби з економічною злочинністю необхідне формування на­лежної правової бази, потрібної кількості кваліфікованих кадрів, фінансового і матеріально-технічного забезпечення, які б існува­ли в межах відповідного правового режиму.


 

 

ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА

§ 3. Право і політика

У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним з факторів формування права. Право закріплюється в законо­давстві, яке виражає державну політику. Законодавство встанов­лює правові форми здійснення політики і, у свою чергу, сприяє здійсненню певної політичної лінії.

У перекладі з грецької мови слово «політика» озна­чає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін «політика» має широкий спектр значень: влаштування державної влади; мис­тецтво спільного життя; сукупність настанов та мети різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети; мис­тецтво досягнення можливого і необхідного; участь у справах держави для досягнення соціальної згоди і т. ін.

Іноді до широкого спектра значень терміна «політика» приєд­нується ще одне: політика як явище, сумнівне у моральному від­ношенні. Не випадково існує розхожа фраза: політика — це бруд­на справа.

У найширшому значенні поняття «політика» — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, ет­носами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, пар­тіями, профспілками з приводу тих чи інших соціальних подій.

Названі соціальні суб'єкти реалізують свої інтереси як у по­літичних, так і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов'язане з питаннями завоювання, відмежування влади і її взаємодії з державою, містить політичний зміст.

Політика — це облік і поєднання всіх інтересів, що мають місце в суспільстві. У міру того як соціальні групи усвідомлюють свої класові, національні, партійні, групові та інші інтереси, вони починають діяти відповідно до них, влада ж як центральний еле­мент політики потрібна для проведення тих чи інших інтересів у життя. Тобто політика підштовхує індивідів до певних політич­них дій. При цьому соціальні групи, масові рухи покладаються не тільки на розум, а й піддаються емоціям, інстинктам, жаху, впли­ву вірувань, міфів, тобто певному психологічному впливу.

Основна мета політики — маніпулювати великими групами людей, спонукати їх іти у визначеному нею напрямку. Макіавеллі вважав, що лише незначна частина народу прагне до свободи, ос­новна ж маса прагне до безпеки. Отже, щоб не допустити масо­вих політичних рухів, держава шляхом прийняття відповідних правових рішень впливає на хід політичних подій, тобто знижує


РОЗДІЛ XIV


ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА


 


тиск політичних рухів на владу (наприклад, встановлює мінімаль­ний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпе­чення, соціальної допомоги, які забезпечують рівень життя не нижчий за прожитковий мінімум).

Існування масових рухів передбачає наявність політичного лідера, вождя чи іншого керівника. Він підтримує цілісність мас, виступає як втілення ідеї нації, волі, соціальної справедливості. Однак будь-які дії мас і їх лідерів повинні базуватися на верхо­венстві закону, їхньої поваги до нього, поваги до прав окремої осо­би, контролі за проведенням політики в інтересах суспільства, що є можливим лише в умовах демократичних політичних режимів.

У сучасному суспільстві соціальні суб'єкти здійснюють свою діяльність через систему політичних об'єднань — партій, гро­мадських рухів. Всі вони реалізують власні завдання через посе­редництво державних інститутів шляхом суворого дотримання вимог правових норм. У свою чергу, право впливає на політику через законодавство.

За умовами демократичної організації суспільства учасники політичних відносин поставлені в рівні межі правового спілкуван­ня. Це дозволяє підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії. Водночас історія людства, так само як і практика сучасного державно-правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах.

У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях Азії й Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політики над правом забезпечувався від­повідно обожнюванням волі правителя, свавіллям феодальної влади, релігійно-общинними і моральними традиціями або ідео-. логічними юридичними конструкціями, вираженими в спільних актах партійних і державних органів. Політичне насильство ста­вало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, зако­нодавчі акти часто набували неправового змісту.

Співвідношення між політикою і правом суттєво змінилося в період буржуазних революцій у Європі та Північній Америці, ко­ли поряд із ідеями рівності, прав та свобод сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що прийма­ються парламентом, все більше набувають правового змісту, обо­в'язкового для виконавчої та судової гілок влади. У свою чергу, 208


виборці під час виборів парламенту голосують за ту чи іншу партію, а значить, визначають напрямок політики держави. Партії, які перемогли на виборах, реалізують політичні інтереси соціальних суб'єктів через механізми державної влади. Таким чином, співвідношення політики, права і законодавства зале­жить від ступеня розвитку громадянського суспільства, його можливості впливати на формування політичного курсу держави і здійснення прав та свобод людини.

Враховуючи викладене, можна визначити напрямки взаємодії політики і права, які виражаються у станах єдності, розбіжності, у взаємопідтримці, протиборстві, солідарності, блокуванні.

Право і політика передусім мають єдине джерело розвитку і функціонування — суспільні відносини, і, насамперед, відносини власності, на підставі яких виникають політико-правові зв'язки.

Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників гро­мадських відносин, включаючи політичні відносини між соціаль­ними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об'єктивно впродовж розвит­ку суспільних відносин.

Право і політика мають нормативну природу. Вони формують­ся у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди мають ознаку формаль­ної визначеності і можуть бути закладеними в політичних погля­дах, ідеях, уявленнях політичних діячів, засобах підтримки, нейт­ралізму, насильства, які використовує державна влада. Крім того, в політичних нормах відсутня ієрархічна структура — всі полі­тичні норми, ідеї, програми перебувають у співвідношенні конку­ренції, їхня різноманітність обмежується правом. У системі права, навпаки, існують норми, які мають вищу юридичну силу.

Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування і ціннісні орієнтації, що відбивають інтереси і по­треби соціальних суб'єктів. Ця обставина робить законодавство формою вираження, здійснення захисту, переконання на користь певної політики. Шляхом прийняття нормативних актів реалі­зується міжнародна, національна, культурна, екологічна, еко­номічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певної світової політики.

Коло суб'єктів сучасної світової політики значно розширило­ся. З другої половини XX століття на політику почали помітно впливати так звані нетрадиційні фактори — транснаціональні


РОЗДІЛ XIV


корпорації (ТНК), неурядові організації та рухи, засоби масової інформації і т. ін. Отже, якщо предметом міжнародних відносин є суто міждержавні відносини, правове регулювання взаємодії між державами, то світова політика включає більш широкий спектр проблем, що пов'язані з діяльністю нових, недержавних суб'єктів. Водночас у сучасному світі існує глобальний взаємозв'язок — політичний, економічний, соціальний, ідейно-психологічний. Внутрішні процеси в одних країнах впливають на відносини в інших країнах, і навпаки, фактори зовнішньої політики роблять значний вплив на внутрішньополітичні події. Це досить легко простежити. Вирішення суто внутрішньої проблеми з боку дер­жави — встановлення плати за комунальні послуги (воду, опа­лення, газ) для населення, обмежило надання Україні зовнішніх кредитів, а позиція Ради Європи стала основою Для припинення виконання вироків у вигляді смертної кари або її відміни в більшості країн СНД. Водночас, незважаючи на давні демокра­тичні традиції, Сполучені Штати Америки вважають застосуван­ня смертної кари внутрішньополітичною справою своєї держави. У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні права і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, — в нормативних ак­тах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: кон­ституціях або конституційних (органічних) законах.

Вимоги правових норм є обов'язковими не тільки для грома­дян, але й для депутатів, керівників держави, державних служ­бовців, які здійснюють політичну владу, і це є важливою складо­вою правової політики держави.


Розділ XV

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

§ 1. Правові системи сучасності і критерії їх класифікації

У загальній теорії права «правова система» — поняття, яке характеризує сукупність усіх правових явищ дійсності з точки зору вираження їхньої цілісності і взаємозв'язку. Структура правової системи складається зі статичних і динамічних елемен­тів. Правова система в статиці охоплює сукупність:

а) норм, принципів, інститутів (нормативний бік системи);

б) правових установ (організаційний елемент);

в) правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному
суспільству (ідеологічний елемент).

У динаміці правової системи вирізняють: правотворення, ре­алізацію права, що включає виникнення, зміну і припинення пра­вовідносин, правове мислення. Дослідження правової системи у взаємодії з економічною, політичною, ідеологічною, моральною, релігійною та іншими суспільними системами, тобто зі всім комп­лексом соціальних інститутів і цінностей, властивих певній кра­їні, становить поняття національної (внутрішньодержавної) пра­вової системи як поодинокого явища. Національна правова сис­тема як конкретно-історична соціальна реальність відповідає поняттю правової системи у «вузькому» розумінні і в межах дер­жавного кордону має ознаки єдності і суверенності.

Множинний, неоднорідний характер національних правових систем викликав численні спроби розбити їх на групи, здійснити їх класифікацію за класами, типами, виходячи з тих чи інших кри­теріїв. Слід, проте, констатувати, що визначення кількості сімей, груп, класів, типів, правових систем і належна їх класифікація завжди були і є дискусійними питаннями.

Під правовою системою в «широкому» розумінні (правовою сім'єю) мають на увазі більш-менш велику сукупність, кла­сифікацію типів національних правових систем, близьких за кон­структивними, техніко-юридичними та іншими особливостями.

У різний час як критерії класифікації висувалися такі:

різна роль правових джерел у правових системах, у зв'язку з чим розрізнялися: континентально-європейське, англо-амери-канське та ісламське право (Леві-Ульман);


РОЗДІЛ XV


ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ


 


національний критерій з виокремленням сімей: індоєвро­пейських, семітських, монгольських, права нецивілізованих на­родів (Созе-Алль);

ідеологічний і техніко-юридичний критерій з виокремлен­ням трьох правових сімей: романо-германського загального права і соціалістичної, а також «інших систем», мало пов'язаних між собою, — ісламського, іудейського права, права країн Азії і Ма­дагаскару (Рене Давід);

змістовий критерій, що залежить від ступеня «спорідненої близькості» при відмові від використання зовнішніх критеріїв — географічних, національних та інших, при цьому класифікація включала: французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську, індійську правові системи (А. Армінджон, Б. Нольде, М. Вольф);

історичне походження і розвиток правової системи, панівна доктрина юридичної думки і її специфіка, своєрідність право­вих інститутів, правові джерела і способи їх тлумачення, ідео­логічні фактори, у зв'язку з чим усі національні правові системи згруповані у вісім правових сімей: романську, германську, скан­динавську, загального права, соціалістичного права, права країн Далекого Сходу, ісламського права, індуського права (К. Цвай-герт, X. Кетц) та багато інших.

Найбільш аргументованими, на наш погляд, є класифікації, що ґрунтуються на системі критеріїв. Це дозволяє уникнути одномірності, однобічності при вивченні змісту правових систем. Зо­крема, в основу класифікації можуть бути покладені такі критерії:

а) історична ознака — спільність походження;

б) географічні ознаки;

в) своєрідність нормативної основи, ієрархія джерел права;

г) техніко-юридичні особливості, засоби правотворення,
своєрідність юридичних понять або окремих правових інститутів;

ґ) роль судових органів у правотворенні;

д) особливості механізму реалізації і застосування юридич­
них норм;

є) особливості юридичної ідеології сил, які є при владі, і мо­рально-етичні уявлення в суспільстві.

Розрізняють такі основні структурні сукупності правових систем: романо-германське право (його називають ще континен­тальним), до якого також належить скандинавське, латиноамери­канське право і право Японії; англо-американське право, або сис­тема «загального права»; соціалістичне право; релігійно-тради-212


ційні правові системи, включаючи мусульманське право, індуське, іудейське, канонічне, далекосхідне, традиційне право країн Азії та Африки. В окремих державах спостерігається переплетіння, множинність двох або більше правових систем. Ці правові систе­ми інколи називають «гібридними», оскільки їх важко віднести до якоїсь правової сім'ї, — це стосується правових систем Філіп-пін, Ізраїлю, Японії, Камеруна, Греції, Сомалі, Південно-Афри-канської Республіки, штату Луїзіана в США, провінції Квебек у Канаді, Шотландії та ін. Наприклад, правова система даної країни може мати певні особливості, завдяки яким їх відносять до конкретної правової сім'ї, але водночас вона може мати такі особливості, які не дозволяють цього зробити. Таке згладжуван­ня розбіжностей характерне для права в країнах Африки та Ближнього Сходу, де одні частини правової системи були набли­жені до західних ідеалів (у кримінальному праві, у торговельному праві та процесі), а інші (правовий статус особи, сімейне право та земельне право) продовжували існувати відповідно до тра­диційних принципів даного регіону. Такий феномен типовий не тільки для цих країн. Глибокі розбіжності можуть бути виявлені і поміж правовими системами, що, як узвичаєно вважати, належать до однієї правової системи. Американська система права, без сумніву, належить до сім'ї загального права, хоч численні від­мінності відмежовують її від англійського права, головним чином через те, що Англія — унітарна держава, а США — федерація.

§ 2. Романо-германська правова система

Романо-германська правова сім'я (континентальне право) сформувалася в Європі до XII століття і набула великого поширен­ня в численних неєвропейських державах. Історичні корені цієї пра­вової сім'ї належать до римського права (І ст. до н. є. — V ст. н. є.). До зони впливу континентального права входять правові системи таких країн, як Франція Німеччина, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Австрія, Угорщина, а також латиноаме­риканське, скандинавське право та право Японії. Подібними до цієї сім'ї за техніко-конструктивним особливостями є правові си­стеми Росії, України, Болгарії та деякі інші, хоча існує точка зо­ру, що останні виокремлюються в самостійну слов'янську (західнослов'янську) групу.

Романо-германська правова сім'я зазнала кілька періодів у своєму розвитку. Хронологічно вирізняють такі: перший —


РОЗДІЛ XV


ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ


 


і

період звичаєвого права (кутюмів) і_писаного римського права (до XIII століття); другий — відродження вивчення римського права в університетах (XIII — XVIII ст.); третій — період ко­дифікації, завершення формування романо-германської право­вої сім'ї як цілісного явища (XVIII — 50-ті рр. XX ст.); четвер­тий — «ера декодифікації» і розвитку тематичної правотворчості (50-ті рр. XX ст. і до нашого часу).

Формувалася романо-германська правова сім'я за умов фео­дальної роздрібленості Європи, відсутності національного права, нетривких, тимчасових союзів. Позитивне право перебувало в ха­отичному, роздрібленому стані, панували анархія і свавілля, а су­перечки вирішувалися за правом сильнішого. Суспільство при­йшло до усвідомлення необхідності нового права, що було б засно­ване на справедливості і єдиних, універсальних критеріях, гарантії виконання судових рішень. Таким правом, що було основою ви­кладання в університетах, а пізніше і національних кодифікацій, стало римське і канонічне право. Воно відповідало свідомості та потребам суспільства. Кодифікація, яка пройшла у європейських державах з XVIII по XX століття, дала можливість покласти край множинності, архаїчності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити романо-германське право не тільки на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прий­няті в Пруссії — Прусське земельне уложення 1794 року, Авст­рії — Австрійське цивільне уложення 1811 року, у Франції — Французький цивільний кодекс 1804 року, Німеччині — Герман­ське цивільне уложення 1896 року та ін. Причому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континен­тального права. Історичне його значення полягає в тому, що він на­був поширення у всьому світі. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецептований Бельгією, Голландією, Люк­сембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Туні­сом, Марокко, Південною та Центральною Америкою, штатом Луїзіана США, канадською провінцією Квебек та іншими.

Спочатку, після кодифікації, існувала небезпека поділу євро­пейського права на так звані латинські (романські) і германські системи, але пізніше різниця між ними нівелювалась, а пізніші ко­дифікації зовсім позбавили смислу цей поділ. На сьогоднішній 214


день у національних правових системах країн, що належать до континентальної правової сім'ї, більше подібних ознак, ніж різ­них. До них, зокрема, належать такі:

а) усі вони в основному побудовані на основі римських, ка­нонічних і місцевих правових традиціях;

б) романо-германська правова сім'я є винятково продуктом
культури, незалежним від діяльності феодальної державної влади;

в) єдина ієрархія джерел права, висловлена у формально, абстрактно сформульованих нормах, тобто як основне джерело висту­пає нормативний акт, який виходить від законодавця. Законода­вець усвідомлює суспільні відносини, узагальнює соціальну прак­тику, типізує ситуації, які повторюються, і формулює в норматив­них актах загальні моделі прав і обов'язків для суб'єктів права;

г) подібна юридична техніка, аналогічні прийоми подачі правових норм, наявність спільної юридичної мови і подібної манери
викладення, що полегшує переклад юридичних текстів з однієї
мови на іншу;

ґ) кодифікований характер права;

д) єдина система права, тобто поділ її на галузі;

є) в усіх країнах визнається поділ права на публічне і приватне;

є) більш-менш єдина система принципів, у тому числі тих, що визначають специфіку судової діяльності;

ж) відносна одноманітність судової та адміністративної прак­тики.

У романо-германській правовій сім'ї суддя не зв'язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів, за винятком судової практики Верховного або Конституційного Судів. Судова прак­тика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики». Враховуючи викладені подібні ознаки, видається надто цікавою пропозиція С. Алексєєва віднести романо-германське право до так званої нормативно-законодавчої системи, відокремленої від нормативно-судової, представленої англо-американським загальним правом. На його думку, на високому рівні теоретичних абстракцій можливе обособлення в логічному плані юридичного і техніко-юридичного сторін сімей правових систем і формування на цій основі деяких укрупнених (логічних) систем юридичного регулювання, що да­ють можливість об'єднати найтиповіші правові цінності. Залежно від того, який з елементів правових систем, сполучених з основ­ними формами право утворювального процесу, — встановлені за 215


РОЗДІЛ XV


конодавством форми (норми) чи юридична, судова практика, — розглядається як основа юридичного регулювання, вирізняють дві основні укрупнені юридичні системи, існування та особли­вості яких характеризують їх як нормативно-законодавчу і нор­мативно-судову.

§ 3. Англо-американська правова система

Англо-американське (загальне) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку: пер­ший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 р.); другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 р.); третій — період розвитку загального права, становлення додаткової пра­вової системи — права справедливості (1485 — 1832 рр.); четвер­тий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти представницьких органів, підсилення значення дер­жавної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). До сім'ї загального права, поряд із Англією, входять правові сис­теми США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірлан­дії, країн групи Британсько Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права.

Після норманського завоювання 1066 року функція правосуд­дя здійснювалася здебільшого феодальними судами (судами ба­ронів, менорськими судами і т. ін.) також на основі звичаєвого права, так само як і в ліквідованих судах графств і судах сотень. Король втручався в суперечки тоді, коли існувала загроза миру в королівстві і коли обставини складалися так, що їх не можна бу­ло вирішити у звичайному порядку. В рамках Curia regis (суду для вельможних людей і найважливіших справ) склалися спеціальні комісії зі специфічною судовою компетенцією, засідання яких відбувалися у Вестмінстері. Зокрема, до їх компетенції належали справи, що торкалися королівських фінансів, стосувались влас­ності і нерухомості, а також тяжкі кримінальні злочини, оскільки ці злочинці порушували мир у королівстві. У ході діяльності Королівських Вестмінстерських Судів склалася судова практика, коли судді керувалися нормами тих стосунків, що вже існували, і на їх основі виробляли свої юридичні принципи. Сукупність цих рішень, прецедентів, стала еталоном для розгляду подібних справ у судах і, будучи обов'язковою для всіх інших судів, таким чином, 216


ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

уклала систему загального права. Наприкінці середніх віків ко­ролівські суди були практично єдиним органом правосуддя, бо муніципальні, торговельні та церковні розглядали лише мало­значні справи, а сеньйоральні суди вже припинили на той час своє існування. Але аж до реформи 1875 року королівські суди продов­жували залишатися судами з винятковою юрисдикцією — приватні особи повинні були просити про надання їм можливості звернення до них. Зацікавлена в розгляді справи особа зверталася до вищої посадової особи — канцлера з проханням видати спеціальний при­пис (\угії) суду розглянути цю справу. Проте такий припис вида­вався в разі подібності, схожості з раніш уже підтвердженими підставами для позовів, перелік яких був досить обмеженим (на­приклад, перед судовою реформою в 1872 році таких випадків було лише 76). Кожному позову відповідала спеціальна процедура. Оскільки кількість звернень від громадян зростала, загальне право вже не могло впоратися із щодалі більшим навантаженням через строго казуїстичну процедуру. Починаючи з XV століття, приватні особи, які не мали можливості розглянути справу в королівських судах, звертаються безпосередньо до короля з проханням про втручання через Лорда-канцлера. Таким чином, частина функцій щодо здійснення правосуддя зосереджувалася в канцлерському суді. Це призвело до формування паралельної правової системи — «права справедливості», яка за своєю процедурою повністю відрізнялася від загального права. Право справедливості надало нові способи захисту там, де загальному праву їх бракувало. При­рода права справедливості й по сьогоднішній день висловлюється у відомих «максимах справедливості»:

право справедливості не може залишити зло безкарним; право справедливості не допоможе особі, що одержує будь-що, не даючи нічого натомість;

право справедливості не забезпечує засобами захисту особу, що поводила себе нечесно, бо той, хто шукає справедливості, по­винен мати «чисті руки».

Майже всі норми права справедливості були створені в період поміж 1529 роком — датою закінчення строку канцлерства Уолсі, і канцлерством лорда Ілдоуна, що завершилося в 1827 році. Інко­ли вони були наслідком визнання нових правил, що повністю не визнаються судами загального права (виняткова юрисдикція), або дарування нових способів, яких не мало загальне право (па­ралельна юрисдикція). Власне кажучи, право справедливості до­повнювало й усувало вади загального права.


 


РОЗДІЛ XV


ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ


 


Коли право справедливості доповнювало загальне право, во­но не йшло врозріз із повноваженнями правників загального пра­ва. Проте, коли право справедливості усувало вади загального права, суд канцлера вступав у конфлікти з судами загального пра­ва. Траплялося так, що канцлер розривав договір або ж виправляв формулювання документа, а суди загального права примусово приводили його до виконання згідно з первинними умовами. Ре­форми, здійснені відповідно до законів про судоустрій 1873—1875 років, анулювали конфлікти між судами загального права та судом канцлера, знищивши самі ці суди і передавши їх новому Верховно­му Суду. При цьому закони про судоустрій уніфікували лише по­рядок здійснення правосуддя з загального права і права справед­ливості, але не злили норми матеріального права. Більше не існує будь-якої подвійності в юрисдикції, оскільки Верховний Суд пови­нен сприяти використанню правомочності і способів захисту як за­гального права, так і права справедливості. При колізії норм за­гального права й норм права справедливості щодо одного й того ж питання перевага надається нормам права справедливості. Вна­слідок цього деякі норми загального права зникли.