Міжгалузеві й галузеві принципи 18 страница

Крім загального права і права справедливості до структури англійського права входить також статутне право (законодав­ство), джерелом якого є акти представницьких органів, що свідчать про складну еволюцію даної правової сімї. Нині законодавство є головним двигуном правової реформи. Практично всі норми, які належать до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що до них застосовується, є статутними. Тобто, якщо більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального пра­ва і права справедливості, то величезна кількість деталей міститься зараз у законі. Законодавство як джерело права певною мірою відрізняється від загального права і права справедливості. Загаль­не право і право справедливості обмежені існуючою доктриною прецеденту і можуть тільки розвивати нові прецеденти, варіюючи і розширюючи застосування вже сформульованих принципів.

Правило прецеденту, що зобов'язує англійських суддів до­тримуватися раніше прийнятих рішень, укорінилося в першій по­ловині XIX століття. Полягає воно в тому, що:

рішення, винесені Палатою лордів, є обов'язковими прецеден­тами для всієї системи судів;

рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх нижчих судів і, крім кримінального права, для самого Апе­ляційного суду;


рішення, прийняті Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, будучи строго обов'язковими, мають дуже важливе зна­чення і використовуються різноманітними відділеннями Високо­го суду для керівництва. До 1966 року Палата лордів була пов'язана своїми прецедентами, проте на майбутнє вона відмови­лася від цього правила в інтересах правосуддя.

Законодавство ж, зі свого боку, може повністю здійснювати нові принципи права, що сформувалися без посилання на прин­ципи, що існували раніше, а також може категорично відміняти існуючі норми права, чого не можуть робити ні загальне право, ні право справедливості. У цьому і полягають основні привілеї зако­нодавства.

Нарешті, історичні джерела відрізняються від законодавства ще й тим, що норми загального права й права справедливості, а також інших історичних джерел можуть бути підтверджені поси­ланням тільки на інші історичні джерела, особливо на прецеден­ти, законодавство ж становить самостійне джерело права. При колізії закону і прецеденту пріоритет завжди буде на боці зако­ну. Але правозастосовчии орган пов'язаний не лише текстом за­кону, але й актами тлумачення закону в попередніх посадових рішеннях, тому оцінювати закон як джерело, що стоїть вище пре­цеденту, було б неправильно.

§ 4. Релігійно-традиційна правова система

Вельми значні особливості порівняно з романо-германською та англо-американською правовими системами мають правові системи, що входять до сім'ї релігійно-традиційного права.

Сім'я релігійно-традиційного права охоплює релігійні правові системи, засновані на будь-якому віровченні, і традиційні правові системи, засновані на звичаєвому праві.

До релігійних правових систем належать: мусульманське, ка­нонічне, індуське, іудейське право; до традиційних — японське, далекосхідне і звичаєве право окремих держав Африки, Азії, ,Океанії. Загальною ознакою для них є те, що всі вони функ­ціонують нарівні з національним правом окремих держав, а ступінь впливу на суспільство залежить від їх авторитету серед населення.

Мусульманське право являє собою правила поведінки при­бічників ісламу, основний зміст яких становлять зобов'язання


РОЗДІЛ XV


ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ


 


щодо Аллаха1 та інших мусульман, а також санкції за їх пору­шення.

Період становлення мусульманського права як системи со­ціально-нормативного регулювання охоплює УІІ-Х століття. Ви­никло воно на території Аравійського півострова, як гадають, у його західної частині — області Хіджаз.

Мусульманське право — це одна з найзначніших правових си­стем світу, яка охоплює понад 500 мільйонів осіб.

Зведення мусульманських теологічних та правових норма­тивів (шаріат), звернених до людей, було встановлена Аллахом і передано ним через пророка Мухаммеда1. Джерелами мусуль­манського права є Коран, сунна, іджма та кійас.

Коран (арабською — «аль-Кур'ан», що означає «читати вго­лос речитативом, декламувати») за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Кора­ну складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела («святого Духа») приблизно у 610-632 роках2, а їх запис вівся протягом наступних десятиліть.

Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно в 300 віршах Корану подані установи нормативно-юридичного ха­рактеру.

Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про жит­тя пророка Мухаммеда, розповідається про його вчинки та наво­дяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого. І тільки близько 500 хадісів можуть бути віднесеними до норм — правил поведінки в правовому розумінні.

Іджма (доктрина мусульманського права) —_це єдина думка, якої досягли вчені всіх або ж однієї юридичної школи з питань ісламу і обов'язків правовірних. Звернувшись до Корану та сунни, мусульманські судді (каді) не завжди могли пристосувати їх по­ложення до розгляду конкретних справ. Тому, починаючи з VIII століття, функцію тлумачення перших двох джерел почали здійснювати правові школи тлумачення, що зробило доктрину провідним джерелом права. При цьому судді втратили право пря­мо посилатися на Коран та сунну, а були зобов'язані застосову­вати норми в інтерпретації певної правової школи тлумачення.

' Гадають, що це стародавній бог племені курейшитів, який зайняв панівне становище серед богів арабських родів. 1 Мухаммед помер у 632 році.


Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування поло­жень, сформульованих у Корані, сунні та іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків'.

Таке узгоджене об'єднання різних джерел дістало назву сис­теми «чотирьох корінь» ісламського права.

У XX столітті ряд мусульманських держав здійснив кодифі­кацію окремих галузей права за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це внесло значну різноманітність у вікові мусульманські правові тра­диції кожної з держав. Посилення ролі нормативного акта, хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу, призвело також до по­слаблення ролі доктрини в процесі розгляду юридичних справ. У сучасному світі ідеї «вестернізації» найменше торкнулися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (додаткові) джерела праці вчених-юристів застосо­вуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін.

У зв'язку з цим необхідно розмежовувати релігійне мусуль­манське право і право мусульманських держав.

Канонічне право в християнській релігії є сукупністю право­вих рішень (канонів), установлених, головним чином, на всесвіт­ніх та деяких інших церковних соборах. У католЩькїїГцеркві ка­нонічне право вміщує також постанови римських пап. Слово «ка­нон» у перекладі з грецької означає «норма», «міра», «стандарт». Найбільш ранніми канонами є правила нового Заповіту. Розріз­нені норми різних єпархій, декретів пап були систематизовані у Зводі канонічного права 1582 року (Согриз Зигіз сапопісі). Аж до XX століття ніяких інших кодифікацій канонічного права не відбувалося, воно лише інтерпретувалося каноністами. Поширен­ня в Західній Європі Кодексу Наполеона стало імпульсом до про­ведення кодифікації канонічного права з 1904 по 1918 рік, який залишався основним правом римської католицької церкви до 1983 року, коли був введений новий Кодекс.

Такі норми не повністю правові — скоріше це гібридна право­ва система, оскільки вона охоплює як корпоративні, так і мо­ральні регулятори. Як правові норми корпоративне право можна розглядати тією мірою, якою воно визнається обов'язковим у тій чи іншій державі (наприклад, абсолютна теократична монархія Ватикану).

Індуське право є одним_а_цайііільш стародавніх і оригінальних у світі. Ряд положень індійського збірника Веди (II тисячоліття

 

 

XV

до н. є.) можна витлумачити як правила поведінки загального ха­рактеру. Подолавши віки, традиційні норми стародавнього та се­редньовічного права — веди, смрити, дхармашастр та інші, зали­шилися складовою частиною внутрішньодержавного права Індії. Індуське право поширюється на осіб, які сповідують індуїзм не­залежно від місця проживання. Зараз у світі налічується близько 300—350 мільйонів індусів, які мешкають переважно в Індії. Жи­вуть вони також у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії та дер­жавах Східної Африки.

Характерними ознаками індуського права є: персональний характер правової системи, оскільки вона за­стосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (мається на увазі, що в разі переїзду індус везе право з собою);

поширення на означені категорії відносин: внутрішньосімейні, кастові, відносини землекористування, договірного права, права власності;

відносна незалежність від інших правових систем (англійсько­го, мусульманського права), що свідчить про високий рівень пра­вової культури;

наявність жорстких правил станово-кастової організації, за якою члени кожної касти — брахмани (священослужбовці), кшатрії (військові), вайшиї (торговці) та шудри (слуги і ремісни­ки) мають власну систему прав і обов'язків, власну мораль, рівень пізнання істини;

тісний зв'язок з індуїзмом релігійно-філософської і соціаль­но-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних дог­мах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква — ієрархічної організації;

здатність до адаптації в умовах "постійних соціально-еко­номічних і політичних змін;

включення до сфери дії індуського права представників неортодоксальних релігійних ,общин, сектантських груп (лингаяти, ар'я-самаджисти, джайли, будисти, сікхі та ін.);

різноманітність джерел права: веди — священні книги, ідейні засади індуського права; смрити — правові трактати, що комен­тують веди; збірники висловлювань індійських авторитетів; зви­чаї — правила поведінки доброчесних, розсудливих людей.

Сьогодні окремі положення індуського права зазнали змін у зв'язку з прийняттям відповідних законопроектів; скасована відповідальність за порушення норм кастової належності, забо-222


ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

ронена полігамія, дозволені розлучення, встановлено право на отримання аліментів та ін.

Іудейське право (єврейське право) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і зберігалося як право єврей­ського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було її. Цьому процесу сприяла наявність внутрішньої автономії єв­рейських общин — їм дозволялося мати органи самоврядування і власні судові заклади. Іудейське право являє собою нормативну ча­стину Усного Вчення — Талмуда. Воно включає також Агаду — ста­родавні сказання та легенди, вислови мудреців, повчальні історії. Спочатку законодавчі положення передавались усно із покоління в покоління і аж у V столітті були зафіксовані в письмовій формі.

Записане вчення — Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон, є основним джерелом права для суддів і нагадує конституції єврейського народу. Іншим джерелом є талмудична література — Мішна, Мндрашим, Барайти, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди.

Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і криміна­льно-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: додержання релігійних наказів так само обов'язкове для євреїв, як і додержання юридичних за­конів іудаїзму. При цьому право постійно вдосконалювалось ви­нятково представниками європейської юридичної думки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних правових систем.

Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових інстанцій, хоча презюмується, що законів держави слід обов'язково дотримуватися. Ця заборона не стосується звернень до державних судів після створення Ізраїлю.

Характерно, що сучасна судова система держави Ізраїль не пов'язана зобов'язанням дотримуватися принципів єврейського права. Проте фактично законодавство і судова практика абсор­бує багато положень із старовинних джерел, особливо в галузі приватного права.

Усередині самого єврейського права вирізняється проблема колізії законів унаслідок світового географічного розселення єврейських общин, яке призвело до формування різних правил та норм, що застосовуються при розгляді подібних юридичних проблем у різних регіонах.

Японське право. Відокремлене географічне положення, що перешкоджа1Г~гіросяканню правових інститутів інших держав, сприяло виникненню в японському суспільстві своєрідної систе-


РОЗДІЛ XV

ми норм, традицій, що дозволяють регулювати відносини сторін шляхом узгоджувальних процедур. Із середини XIX століття національне право Японії прагне до континентальної правової сім'ї, оскільки ґрунтується воно на французькому і германському законодавстві. Проте після Другої світової війни японське право зазнало значного впливу права США, особливо в галузі еко­номіки. Поряд з тим досить великого регулятивного значення в японському суспільстві набули норми «гірі», що приписують по­ступовість примирення, згоду при розгляді юридичних справ без звернення до офіційних судових органів.

Далекосхідне право. Цінність тієї чи іншої нормативної систе­ми залежить від її здатності до впорядкування людських відно­син. З цього погляду вельми своєрідною є далекосхідна правова сім'я. Походить вона з Китаю і пов'язана з філософським вчен­ням Конфуція. Етичні цінності і традиції цієї держави мали знач­ний вплив на Монголію, держави Індокитаю, Малайзію, Бірму, Японію, Корею.

В основі конфуціанства лежить прагнення людини співвідносити свою поведінку з космічною гармонією Той, хто прагне по­водити себе правильно, повинен любити лише праведні вчинки, не порушувати встановлену природою рівновагу, підпорядковувати власні інтереси збереженню гармонії. Правила, яких слід дотри­муватися, під назвою «лі», не є однаковими для всіх, а залежать від статусу людини, його статі, фаху, службового становища, сімейного стану. Право з позицій конфуціанства має дуже за­гальний характер, не враховує багатоманітності людських відно­син. Водночас правила «лі» дають можливість досить точно обу­мовлювати поведінку сторін у конкретній ситуації. Попри все втручання офіційних судових органів не в змозі відновити пору­шену гармонію. Тому перевагу в конкретних ситуаціях слід відда­вати узгоджувальним процедурам, домагаючись відновлення прав шляхом взаємних поступок і терпіння.

Прибічники школи легістів дотримувалися протилежної по­зиції і відверто ворогували з конфуціанцями. Людина за своєю сутністю егоїстична, тому її інтереси повинні бути обмежені за­конодавством і засобами державного примусу. Проте китайська державність протягом понад 2000 років ґрунтувалася на філо­софському вченні Конфуція. З роками його прибічники визнали закони як необхідну форму регулювання відносин у суспільстві.

Інтенсивний розвиток законодавства в сучасному Китаї за континентальним зразком, проголошення його особливого шля-224


ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ і

ху не виключає збереження багатьох інститутів традиційного права і морально-етичних передбачень у суспільстві.

Звичаєве право держав Африки, Азії та Океанії являє собою унікальну правову систему, коріння якої сягають тисячоліть.

Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому і впливу колишніх метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав.

Неповторність системи традиційного права полягає в збере­женні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державного визнання. Звичай тією чи іншою мірою відомий усім правовим системам, проте в романо-германському та англо-американському праві він виконує допоміжну (субсидіарну) роль.

Звичаєве право африканських держав має переважно неписа­ний характер і передається з покоління в покоління окремими на­родами або племенами, що робить його іноді єдиним джерелом права і дає уявлення про особливості культури цих народів.

Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти людей (роду, племені, родини, селища), а не суб'єктивних прав конкретних осіб. Наприклад, шлюб — це угода між родинами, за якою наречений чи його представник розрахо­вується за майбутню дружину викупом або зобов'язується відпрацювати за неї. Правила про успадковування майна побудовані так, щоб родина ніколи не втрачала контролю над майном.

Для оцінки звичаєвого права як архаїчного не має достатніх підстав, оскільки навіть тепер рішення, прийняті за його норма­ми, рідко заперечуються сторонами. За даними ряду дослідників, у колишніх франкомовних колоніях лише один відсоток (!) справ доходить до офіційних судів. Мабуть, жодна з національних пра­вових систем світу не має такої високої ефективності розгляду юридичних справ.

Слід відзначити тенденцію до поступового формування за­гальних правових принципів на африканському континенті під впливом норм міжнародного права і міждержавних об'єднань, а також ідей становлення ринкових відносин та демократії.


Розділ XVI

ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ

§ 1. Поняття, загальні риси і види соціальних норм

У реальному житті всю багатоманітність суспільних відносин врегулювати правом неможливо і робити цього не слід. Упоряд­кування поведінки людей здійснюється за допомогою різних пра­вил, які є еталоном, моделлю, взірцем такої поведінки — соціаль­них норм. До соціальних норм, крім правових, належать звичаї, моральні, групові (корпоративні), релігійні, а також деякі інші норми. При цьому немає жодної галузі соціального життя, в якій діє тільки якась одна група соціальних норм. ) До загальних рис соціальних норм належать:

об'єктивна обумовленість правил поведінки, необхідність са­морегулювання суспільних систем, забезпечення стабільності і порядку, що виникають у процесі історичного розвитку суспіль­ства з метою регламентації взаємодії людей і мають вольовий ха­рактер;

однаковість масштабу (міри) поведінки, власне норм, кожно­го з цих регуляторів;

неперсоніфікованість правил на відміну від індивідуальних, які обумовлюють поведінку конкретних суб'єктів, їх розрахованість на багаторазове застосування до невизначеного кола осіб;

гарантованість більшості з них на випадок порушення засоба­ми державного або суспільного впливу;

відображення особливостей культурних традицій того чи іншого суспільства.

Таким чином. соціальні норми — це правила поведінки загаль­ного характеру, які виявляють волю певної частини населення або всього суспільства і гарантуються різними засобами соціального впливу.

І Класифікація соціальних норм здійснюється за такими кри­теріями:

За змістом регульованих відносин (політичні, організаційні, естетичні, технічні норми тощо);

За способами встановлення і забезпечення виконання (норми права, норми моралі, звичаї, корпоративні норми);


ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ

за способами закріплення і зовнішнього виразу (норми, які знаходяться у свідомості людей або ж виражені в усній чи пись­мовій формі).

Інколи розрізняють також вторинні (змішані) нормативні структури, до яких належать релігійні норми, що поєднують в собі риси і моральних, і корпоративних норм.

§ 2. Співвідношення технічних і правових норм

Особливо своєрідними за змістом регулювання є правила, які визначають поведінку людей у зв'язку із використанням тех­нічних і природних об'єктів, — технічні норми. До них, зокрема, належать: правила користування, технічної експлуатації машин і механізмів, будівельні норми і правила (БНіП), державні стандар­ти, правила техніки безпеки, норми видатку сировини, правила проведення вибухових робіт тощо. Хоч технічні норми встанов­люються людьми, ці норми, проте, не мають суспільного характе­ру, їх зміст обумовлений законами природознавства, досягнутим рівнем розвитку науки, техніки і культури суспільства.

Умовно технічні норми поділяються на дві групи: до першої гру­пи належать ті, що втілені в правову форму, до другої — всі інші.

Норми першої групи закріплюються у вигляді встановлених державними органами правил, інструкцій, що регулюють відно­сини стосовно використання технічних засобів у сфері вироб­ництва чи управління, мають обов'язковий характер, забезпечу­ються на випадок їх порушення нормами юридичної відповідаль­ності. Такі норми називаються техніко-юридичними. їх взаємодія з правом здійснюється за допомогою системи бланкетних норм, які мають відсилку до таких підзаконних актів, як: правила збе­рігання, використання, обліку, перевезення вибухових речовин і радіоактивних матеріалів, безпеки руху та експлуатації транс­порту, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та пре­курсорів, протипожежної безпеки, боротьби з епідемічними та інфекційними захворюваннями, утримання тварин, а також бага­тьох інших. Наприклад, вибухові речовини, у тому числі ті, що здатні до утворення вибухових сумішей, повинні зберігатись ап­течними установами в ізольованому вогнестійкому складі в спе­ціальних приміщеннях, ізольованих вогнетривкими стінками.

Технічні норми, які належать до другої групи, у свою чергу, можуть не мати соціального змісту (наприклад, норми математи-


РОЗДІЛ XVI

ки, хімії, біології та інших наук, що визначають природний стан об'єкта пізнання), але набувати соціального значення, якщо йдеться про правила поведінки людей у зв'язку з використанням технічних та природних об'єктів (наприклад, правила користу­вання побутовими приладами, прийому лікарських засобів та ін.). Ці правила не містять ознак, властивих правовим нормам, їх по­рушення не призводить до застосування засобів юридичної відповідальності.

§ 3. Право і мораль

У суспільстві право і мораль тісно пов'язані. їх співвідношен­ня проявляється в стані єдності, відмінності і взаємодії. Для ха­рактеристики кожного з означених станів необхідно передусім визначити, що являє собою мораль як соціальне явище.

Мораль — система життєвих принципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних їм норм поведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві про добро і зло, борг, справедливість, гідність і безчестя, про похвальність і ганебність, про те, що схвалюється чи відкидається суспільством.

З цих позицій вирізняють усвідомлення людиною свого внут­рішнього «я», якого вона повинна неухильно дотримуватись, і конкретні форми, межі зовнішнього прояву поведінки особи до інших людей, соціальної групи, суспільства, держави у вигляді вимоги, веління, заборони.

Як самостійні нормативні регулятори право і мораль, разом з тим, мають спільні риси. І право, і мораль:

виконують функцію соціального компромісу між індивідом, групою індивідів і суспільством, сприяють збереженню стабіль­ності і рівноваги в суспільстві;

мають нормативний характер, тобто формують правила, межі свободи суб'єктів, є засобами нормативного виразу справедливості;

є універсальними критеріями оцінки поведінки суб'єктів у різних сферах суспільної діяльності;

сприяють певному типу культури, рівню розвитку суспільства.

Розмежування права і моралі може бути проведене за такими критеріями.

За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро і зло,


ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ

справедливість, честь, безчестя, мають неофіційний характер і можуть передаватися з покоління до покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми -, повторю­вальні відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообов'язковий для всіх осіб характер.

За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на віднос­но вузьку сферу міжособового спілкування — кохання, дружбу, взаємодопомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення і є найважливішими.

За формою вираження: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм вираження і можуть міститися у релігійних за­повідях, традиціях, ритуалах, прислів'ях і т. ін. (наприклад, «Той, хто робить ганебне, повинен передусім соромитися самого се­бе»); право ж має ознаку інституціоналізованості, його норми на­бувають формального виразу в нормативних актах та приписах, встановлених державою, — законах, указах, постановах, нака­зах, інструкціях і т. ін.

За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних, де­талізованих правил поведінки, вони виступають як принципи про­голошення безособової повинності формування бажаної по­ведінки; норми права і законодавства, в якому право втілюється, є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену по­ведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання. За засобами забезпечення виконання та специфікою санкцій: додержання моралі забезпечується внутрішнім переконанням, чинністю громадської думки, суспільним впливом, соціально-психологічними стереотипами; право охороняється та гаран­тується примусовою силою держави. Порушення правових норм тягне за собою юридичну відповідальність — негативні наслідки майнового, особистого і організаційного характеру, що застосо­вуються в певному порядку державним апаратом. При цьому пе­релік санкцій має чітко фіксований характер.

Взаємодія права та моралі полягає в тому, що право пройня­те нормами моралі, ґрунтується на них. Деякі дослідники вважа­ють навіть, що право — це юридично оформлена мораль (напри­клад, юридично закріплений обов'язок батьків щодо виховання дітей в основі містить моральні вимоги).

Регулятивна взаємодія моральності та права проявляється і в тому, що без звернення до дослідження моральних понять не мож­на виявити значення ряду термінів, закріплених у праві, з оцінкою


РОЗДІЛ XVI


ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ


 


яких пов'язані юридичні наслідки. До них належать оціночні по­няття: «образа особистої гідності», «дії, що відзначаються особли­вим цинізмом чи особливою зухвалістю», «розумні строки», «не­можливість спільного проживання», «низькі мотиви» та ін.

І право, і мораль мають подібні, хоча і не тотожні системи оцінки — обидві нормативні системи засуджують протиправні вчинки.

Деякі колізії у взаємодії права та моралі виникають у питан­нях трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів лю­дини, проведення клінічних випробувань лікарських засобів на пацієнтах (добровольцях), штучного запліднення, евтанезії — прискорення смерті невиліковного хворого для припинення його страждань, та інших.

Важливу роль відіграють моральні норми у процесі правозастосовчої діяльності при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, мотив і мета деяких злочинів, інших правопорушень є обов'яз­ковими або додатковими (факультативними) ознаками, що по­винні бути встановлені при кваліфікації. А в разі прийняття судо­вого рішення про позбавлення батьківських прав моральний фак­тор часом є вирішальним. Досить складним не тільки з правового, а й з морального боку є питання тримання взятих під варту і засуд­жених осіб. До уваги беруться юридичні, соціальні, економічні, ге­ографічні і, звісно, моральні фактори сумісного перебування за­суджених і їх охорони. Йдеться і про розміщення засуджених за категоріями, умовами тримання, обмеженнями, видами і порядком покарань (покарання не повинні бути жорстокими чи такими, що принижують людську гідність), а також про деякі інші фактори.

Водночас слід враховувати, що у будь-якому суспільстві існу­ють прояви реакційної, застарілої, антисоціальної групової мо­ралі, яка суперечить загальносуспільній моралі.

Окремі норми права, здебільшого процесуальні, в моральному смислі нейтральні (наприклад, у ст. 38 Кримінально-процесуаль­ного кодексу України йдеться про передачу справи одного суду до іншого і норма байдужа у моральному відношенні).

§ 4. Право і звичай

Звичай більшою чи меншою мірою відомий усім правовим сис­темам, проте його регулятивна роль та особливості взаємодії із правом мають велику розмаїтість в сучасному світі. Це успадко­ваний стереотипний спосіб поведінки, який є звичним і досить