Зразок тесту для контролю знань. 1. Особистість людини вивчають науки:

1. Особистість людини вивчають науки:

а) філософія;

б) соціологія;

в) психологія;

г) педагогіка;

д) психіатрія.

2. Для становлення особистості індивід має засвоїти такі відносини суспільства:

а) економічні, політичні, ділові;

б) економічні, політичні, ідеологічні;

в) економічні, культурні, політичні;

г) економічні, ділові, релігійні;

д) релігійні, культурні, духовні.

 

3. Кількісні та якісні зміни у людини – це:

а) ріст;

б) дозрівання;

в) навчання;

г) розвиток;

д) виховання.

4. Соціальні типи діяльності забезпечують засвоєння способів дій:

а) з власними органами тіла;

б) у соціальному середовищі;

в) з предметами матеріальної та духовної культури;

г) з науковими поняттями;

д) з власним інтелектом.

 

5. Відображення людиною самої себе, свого ставлення до об’єктивної дійсності і самої себе, пов’язаної з мовою, називається:

а) свідомістю;

б) самосвідомістю;

в) надсвідомістю;

г) підсвідомістю;

д) передсвідомістю.

Список літератури:

1. Загальна психологія: підручник /за загальною редакцією академіка С.Д. Максименка. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.

2. Маклаков А.Г. Общая психология. – СПб.: Питер, 2002. – 592 с.

3. Максименко С.Д. Генгеза здійснення особистості.-К.: Вид-во ТОВ “КММ”, 2006.- 240с.

4. Максименко С.Д. Психологія особистості /
С.Д Максименко, К.С. Максименко, М.В Папуча. -К.: Вид-во ТОВ “КММ”, 2007. –296с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія.– К.: Вища школа, 2000.- 480 с.

6. Психологія / за ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь, 2001. – 560 с.

7. Столяренко Л.Д. Основы психологии. – Ростов н/Д.: Феникс, 2003. – 672 с.

8. Шаграева О.А. Детская психология. – М.: ВЛАДОС, 2001. - 368 с.

9. Романовська Л.І. Диференційна психологія/
Л.І. Романовська, Л.О. Подкоритова – Львів: Новий світ – 2000, 2008. – 236 с.

10. Эльконин Д.Б. Избранные психологические труды. –М.: Педагогика, 1989. -560с.

4. Теорії особистості у психології

4.1. Особистість як багатовимірна система.

4.2. Біхевіоральний підхід до вивчення особистості. Біхевіоризм та необіхевіоризм. Оперантний біхевіоризм Б. Скінера.

4.3. Психодинамічна теорія особистості З. Фрейда (фрейдизм).

4.4. Аналітична психологія К.Г. Юнга.

4.5. Індивідуальна психологія А. Адлера.

4.6. Гуманістична психологія.

4.7. Трансперсональна психологія Станіслава Грофа.

4.1 Особистість як багатовимірна система

Особистість – багатовимірна, багаторівнева система психологічних характеристик, що забезпечують індивідуальну своєрідність, ситуативну стійкість особистості. Усі психічні процеси, стани та властивості мають розглядатися як прояв цілісної, самобутньої, неповторної особистості.

У ХХ столітті у межах власне психологічного підходу до вивчення особистості виникає близько п’ятидесяти різних теорій, що описують особистість. Теорія особистості – це сукупність гіпотез або припущень про природу та механізми розвитку особистості. Існує багато їх класифікацій, зокрема:

1) за способом пояснення поведінки виділяють:

- психодинамічні теорії:описують особистість та пояснюють її поведінку, виходячи з психологічних та внутрішніх характеристик;

- соціодинамічні теорії:головну роль у детермінації поведінки людини відводять зовнішнім факторам, культурі, соціуму, традиціям і т.ін.;

- інтеракціоністські теорії:що грунтуються на принципі взаємодії зовнішніх та внутрішніх факторів в управлінні поведінкою людини.

2) за способом одержання даних про особистість виділяють:

- експериментальні теорії: побудовані на аналізі та узагальненні даних, що зібрані при проведенні дослідів;

- неекспериментальні теорії: узагальнення ґрунтуються на зовнішніх враженнях, спостереженні та досвіді.

3) відповідно до погляду на особистість як на структурне чи динамічне утворення розрізняють:

- структурні теорії:головним є з’ясування структури особистості та системи понять, за допомогою яких вона має описуватися;

- динамічні теорії:центром їх уваги є розвиток особистості, діагностика її властивостей та формування.

У сучасній психології існує сім основних підходів до вивчення особистості. Це:

- психодинамічний (З. Фрейд);

- аналітичний (К.Г. Юнг);

- гуманістичний (К. Роджерс, А. Маслоу);

- когнітивний (Дж. Келлі);

- поведінковий (Дж.Уотсон);

- діяльнісний (А.Н. Леонтьєв);

- диспозиційний (Г. Оллпорт).

Кожен підхід має свою теорію, свої уявлення про властивості та структуру особистості, свої методи їх діагностики. Кожна теорія особистості пояснює та намагається передбачитиповедінку людини.

Розгляд та аналіз різних концепцій та поглядів на особистість представників різних шкіл та напрямків психології дозволить більш глибоко розкрити сутність та зміст особистості людини.

 

4.2 Біхевіоральний підхід до вивчення особистості.

Біхевіоризм та необіхевіоризм. Оперантний біхевіоризм Б. Скінера

Біхевіоризм(від англ. behavior - поведінка) виник у рамках поведінкового напряму у психології. Ще одна назва цієї теорії – теорія научіння. Основоположником біхевіоризму є американський вчений Джон Б. Уотсон (1878 -1990рр.). Він критикував психологію за суб’єктивізм і практичну безкорисність, заперечував свідомість як предмет наукового дослідження. Предметом біхевіоризму він оголосив поведінку. Мета її вивчення – практичне використання.
Д. Уотсон побудував свою психологічну теорію на підґрунті вчення І.П. Павлова про умовні рефлекси. Базуючись на ньому, вчений стверджував, що особистість є сукупністю поведінкових реакцій і, таким чином, є предметом научіння. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул чи ситуацію. Цей процес біхевіористи описували такою формулою: S R, де S – стимул; R - реакція. Таким чином, всі види поведінки - це навички, набуті у процесі ефективного повторення деяких дій у відповідь на зовнішні чи внутрішні подразники. Наведена формула пояснює пристосування організму до умов зовнішнього середовища. Пристосування – це робота м’язів, залоз і т. ін. у відповідь на стимул. Поведінка, таким чином, трактується дуже широко (судинні реакції, скорочення м’язів, виділення секрету залозами) і разом з тим досить вузько, бо не враховує низку реакцій фізіологічного та психологічного характеру, що не спосте­рігаються. Тому теорію Д. Уотсона вважають механістичною.

Отже, біхевіористи заперечували генетичну чи психо­логічну спадковість. Головне джерело розвитку особистості вбачали в навколишній дійсності (середовищі). Вважали, що особистість формується і розвивається протягом усього життя у процесі соціалізації, виховання і навчання, але ранні роки – найбільш важливі. Підґрунтям усіх знань є здібності, що закладаються у дитинстві. Раціональні та ірраціональні процеси подані однаковою мірою, все залежить від типу і складності поведінки. У людини майже повністю відсутня свобода волі, її поведінка детермінована зовнішніми обставинами, подана - автоматизованими соціальними навичками і рефлексами.

На думку біхевіористів, на замовлення можна сформувати будь - який тип особистості (вченого, поета, бандита, ) бо навіть всі емоційні властивості особистості – результат вироблення класичних умовних рефлексів. Звідси навички і научіння складають провідну проблему біхевіоризму. Навичка – це індивідуально набута дія. Д. Уотсон описував процес формування навичок, побудував криву, що відображає залежність формування навичок від кількості вправ. Спочатку формування навичок відбувається швидкими темпами, далі уповільнюється, і, нарешті, кількість вправ не впливає на вдосконалення навичок. Ця ділянка називається плато. Процес формування навичок відбувається шляхом сліпих спроб і помилок, та не може бути керованим. Саме тут виявляється механістичний характер учення Д. Уотсона.

Вивчення поведінки і процесу формування навичок здійснювалося на тваринах. Одержані результати були перенесені на людину. Такий підхід у психології називається біологізаторським. Біологізаторський підхід не заперечував і сам Д. Уотсон. Людину він розглядав як реагуючу істоту, ототожнював її з тваринами. Він писав, що людина «…являє собою тварину, яка відрізняється словесною поведінкою». Біологізаторський і механістичний характер учення
Д. Уотсона склав підґрунтя дегуманістичного ставлення до людини: управління поведінкою ототожнюється з маніпулюванням. Цей самий принцип використовується у побудові реклами.

Історичною заслугою Д. Уотсона є дослідження поведінки об’єктивними методами, розроблення методики формування навичок, використання результатів дослідження у практиці управління поведінкою.

Згодом схема S R була поставлена під сумнів. Виник новий напрямок в американській психології, представники якого роблять спробу подолати прямолінійність і спрощену схему класичного біхевіоризму. Це – необіхевіоризм. Його засновником є Е.Толмен (1886 -1959 рр.). Він показав, що експериментальні дослідження поведінки тварин не відповідають уотсонівському молекулярному розумінню поведінки за схемою S R. Поведінка, на думку Е.Толмена, значно складніша, вона є молярним феноменом, тобто це - цілісний акт, що має спрямованість на мету, пластичність, селективність. Складність поведінки обумовлюється складністю її детермінації. Е. Толмен виділяє три групи детермінант:

1. Незалежні змінні і вихідні фізіологічні стани.

2. Видові властивості організму, або здібності.

3. Внутрішні змінні, що втручаються (цілі, пізнавальні процеси і т. ін.). Саме останні, на думку Е.Толмена, є предметом експериментального дослід­ження.

До класичної схеми S R була введена додаткова змінна, щоопосередковує реакцію організму на середовище. Цю проміжну змінну складають психічні процеси людини, що залежать від її спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду та природи стимулу. Таким чином, формула трансформувалася в SHR, де Н – проміжна змінна.

Результати дослідження були одержані на тваринах і використані Е. Толменом для пояснення поведінки людини. Так, Е. Толмен поповнив загін біологізаторського пояснення осо­бистості людини.

Ідеї біхевіоризму розвивав Берес Фрідерік Скіннер (1904-1990рр.), створивши концепцію оперантного обумовлення.
Б. Скіннер розрізняв три види поведінки:

а) умовно-рефлекторну;

б) безумовно-рефлекторну;

в) оперантну.

Перші дві викликаються стимулами із зовнішнього середовища і складають реакції типу S. Оперантна, на його думку, меншою мірою залежать від зовнішньої ситуації, а походить із середини, виділяється самим організмом. Такі реакції викликаються волею. Саме такі інструментальні реакції Б. Скіннер і назвав оперантними.Це реакції типу R. Вони переважають в адаптивній поведінці тварин. Адаптація організму відбувається як наслідок активних спроб – впливів тварин на світ. Деякі з них, як вдалі й корисні, закріплюються. Оперантні реакції є активною поведінкою. Сама активність зводиться до хаотичних спроб і лише деякі з них є правильними і закріплюються. Таким чином, організм перебуває у світі закріплених стимулів. При цьому виключаються особливості зовнішнього середовища.

Б. Скіннер вводить поняття підкріплення як засіб формування поведінки. Підкріплення -це подія, що йде за реакцією і збільшує вірогідність її появи. Підкріплення завжди підсилює поведінку, за якою йде.

Існують різні типи підкріплень. Наприклад, харчове, активнісне (подивитися ТV), маніпулятивне (малювання), позесіальне (від англ. possess – володіти; одягти нову сукню), соціальне (обійми).

Також розрізняють два види підкріплень:

1) первинні: стимули, які закладені у людини від народження (наприклад, фізіологічні потреби, намагання вижити);

2) вторинні: генералізовані, нейтральні стимули наскільки сильно асоціюються з первинними, що з часом самі починають діяти як підкріплення (наприклад, гроші чи перспектива їх одержання).

Б. Скіннер зосередив свою увагу на особливості реакції і на зв’язку її з процесами підкріплень та інтервалами між ними – режим підкріплення. Режим підкріплення можна побудувати, задаючи певний часовий інтервал або певний інтервал реакції. Б. Скіннер підкреслював важливість підкріп­лення, що грунтується на уникненні неприємних стимулів. Подібні реакції відрізняються від покарання. При покаранні стимул йде за реакцією, зменшуючи вірогідність її появи, але дія на покарання має лише тимчасовий характер і не надто ефективно усуває небажану поведінку. Отже, позитивне підкріплення краще, ніж покарання.

Б. Скіннер розробив теорію научіння. Вся процедура научіння у тварин є процедурою «послідовного наведення на потрібну реакцію». «Потрібна реакція» негайно підкріплюється.

Б. Скіннер розробив і свій варіант програмованого навчання. Навчальний зміст розділяється на окремі кроки (дози). Ці кроки мають бути доступними для учнів. Правильне виконання кроку негайно підкріплюється. Для підкріплення використовують технічні засоби. Сьогодні це - комп'ютер. Процес навчання індивідуалізується, бо кожен учень виконує кроки навчального змісту відповідно до своїх можливостей.

Навчання розглядається як набір зовнішніх актів поведінки і підкріплення правильних із них. При цьому внутрішня пізнавальна діяльність не організується, а навчання втрачає свою специфіку як свідомий процес. Тому ця концепція принципово обмежена.

Свої дослідження Б. Скіннер проводив на тваринах. Отже, оперантний біхевіоризм має біологізаторський характер.

4.3. Психодинамічна теорія особистості З. Фрейда (фрейдизм)

Засновник психоаналітичного напрямку у психології -
З. Фрейд (1856 -1939рр.), австрійський психіатр і психолог, автор «класичного психоаналізу». Термін «психоаналіз» має три значення: 1) теорія особистості; 2) метод терапії особистісних розладів; 3) метод вивчення неусвідомлених думок та почуттів людини.

З. Фрейд працював у психіатричній клініці з жінками, причини хвороб яких приховувалися у сексуальній сфері. Сексуальна незадоволеність жінок призвела до психічних розладів. Працюючи з пацієнтами - жінками, З.Фрейд не міг не привласнити особливості їх світосприймання і не подати їх у своєму вченні через призму наукового аналізу. Тому поняття сексуальності є провідним у його вченні. Завдяки цьому його ще називають пансексуалізмом.

На початку своєї клінічної практики З. Фрейд викорис­товував гіпноз. Під час гіпнотичних сеансів пацієнти розповідали про події, що їх травмували. Після таких сеансів хвороби або зникали, або слабшали. Цей феномен було названо катарсис - очищення.

З. Фрейд розмежував поняття «психіка» і «свідомість», дійшовши висновку про існування несвідомого рівня психіки людини. Це було відкриттям у психології. Якби
З. Фрейд більше нічого не зробив у психології, а лише відкрив несвідоме, то його ім’я навічно було б записане в історію психології золотими літерами.

Так, у психічному житті людини З. Фрейд виділив три рівні: свідоме, передсвідоме та несвідоме.

Рівень свідомості представлений відчуттями та переживаннями, що людина усвідомлює на даний момент. Область передсвідомого (підсвідомого), що іноді називають «доступна пам’ять», містить досвід, що на даний момент не усвідомлюється, але після докладання невеликих зусиль може повернутися до свідомості. Несвідоме – найглибша та значуща частина людської психіки. Воно є сховищем примітивних інстинктів, а також емоцій та спогадів, що загро­жу­вали свідомості і були витіснені з неї. З. Фрейд вважав, що саме неусвідомлені переживання визначають повсякденне функціонування людини.

Практика лікування та вивчення психічних розладів привела до таких висновків:

- афективні враження можуть витіснятися із свідомості і впливати на поведінку людини;

- джерела патологічних змін хворим невідомі;

- для лікування необхідний гіпноз. Він дозволяє витіс­неним враженням перейти у свідомість і сприяти полегшенню.

На думку З. Фрейда, головне джерело розвитку особис­тості – це природжені біологічні інстинкти, а точніше – енергія лібідо (від лат. libido – потяг, бажання). Енергія лібідо має два спрямування: на продовження роду (від лат.eros - сексуальний потяг) та на руйнування (від грецьк. tanatos – смерть, агресивний потяг). Крім того, є також інстинкт самозбереження. Ці інстинкти людина не усвідомлює, але її пове­дінка повністю детермінована ними. Досвід роботи
З. Фрейда показав недостатність використання лише гіпнозу. Тому він розробляє і використовує так званий метод вільних асоціацій. Сутність його полягає у тому, що пацієнт у стані релаксації (розслаблення) вільно висловлює всі думки, що приходять йому у голову. Так він доходить висновку, що реальний мотив завжди прихований за фасадом поведінки, і лише описки, обмовки, збентеження, зніяковіннятасновидіння можуть дати точну інформацію про особистість. З. Фрейд аналізував ці прояви психіки, шукав, таким чином, психотравмуючі події, що були витіснені у несвідоме. Переведення ж їх на рівень свідомості полегшує психічний стан хворого. Саме тому З. Фрейд і називав своє вчення психоаналізом.

Структура особистості за З. Фрейдом має три блоки або інстанції:

Id - воно - головна структура особистості, що складається із сукупності несвідомих (сексуальних і агресивних) мотивів, та функціонує, керуючись принципом задоволення. Сутність його складають інстинкти: сексуальний, агресивний та самозбереження. Ця структура нічого не знає про реальність. Вона егоїстична та аморальна.

Ego - Я - сукупність переважно усвідомлених людиною пізнавальних та виконавчих функцій психіки, що представляють всі наші знання про реальний світ. Ego – структура, що обслуговує Id, функціонує згідно з принципом реальності і регулює процес взаємин між Id і Super-ego. Ego, пригнічуючи сексуальні потяги Id, є ареною безкінечної боротьби між Id і Super-ego.

Super-ego - Над-Я – підструктура, що виникає у процесі соціалізації та містить соціальні норми, установки, моральні цінності того суспільства, у якому живе людина. З. Фрейд виділяв у Над-Я дві підсистеми: совість таEgo-ідеал. Совістьвключає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон та виникнення почуття провини у людини, коли вона не виконує власні обіцянки. Підґрунтям Ego-ідеалує сукупність цінностей батьків, того, що вони схвалюють, та цінностей самої людини. Таким чином, Ego-ідеал складає певні стандарти, до яких прагне індивід. Над-Я вважається повністю сформованим, коли зовнішній контроль замінюється на самоконтроль.

Id і Еgo перебувають у постійній боротьбі за обмежену енергію лібідо. Сильні конфлікти спричиняють напруження, тривогу та можуть призвести до психічних проблем, і навіть до захворювань. Для зняття напруження, збереження емоційного благополуччя та особистісної цілісності людина виробляє захисні механізми. Захисний механізм – це сукупність несвідомо діючих механізмів, що блокують вираження соціально неприйнятних думок, бажань та почуттів у свідомості людини. З. Фрейд описав такі захисні механізми.

Витіснення– вигнання зі свідомості травмуючих моментів, неприємних для людини відчуттів, думок та намірів.

Заперечення– неприймання за реальність неприємних для людини подій.

Раціоналізація – спосіб розумного виправдання таких вчинків та дій, що суперечать моральним нормам.

Проекція – несвідоме приписування власних неусвідомлених якостей іншій людині, набагато перебільшуючи їх.

Ізоляція– відділення психотравмуючої ситуації від пов’язаних з нею власних переживань.

Реактивні утворення– поведінка, протилежна бажанню.

Регресія– перехід до більш примітивного рівня поведінки та мислення під тиском складних життєвих ситуацій, сильних емоційних переживань.

Сублімація – лібідо чи агресивна енергія трансформуються у різні види соціально прийнятної діяльності. Наприклад, творчість, мистецтво, суспільна активність.

Людина може використовувати всі описані форми психологічного захисту, але зазвичай не одночасно. Більш того, як правило, людина надає перевагу декільком формам. З одного боку, захисні механізми відіграють позитивну роль: дозволяють зберегти достатній рівень самоповаги та захиститися від тривоги. З іншого боку, надмірне використання даних механізмів призводить до викривлення реальності та неможливості особистісного розвитку.

Таким чином, відповідно до вчення З. Фрейдаособистість – це система сексуальних і агресивних мотивів, з одного боку, і захисних механізмів – з іншого.

З. Фрейд мав багато учнів – його послідовників, які продовжували його вчення. Це представники неофрейдизму: К. Хорні, Е. Фромм, Г.С. Салліван, К.Г. Юнг, А. Адлер. Проте з часом деякі з них відійшли від класичних позицій фрейдизму та сформулювали власні психологічні теорії. Наприклад, аналітична психологія К.Г. Юнга, індивідуальна психологія А. Адлера.

Підґрунтя виникнення неофрейдизму з його різноманітними напрямками склало само вчення З. Фрейда. Воно характеризується методологічною недосконалістю (орієнтація на інстинкти) та чітко вираженим відповідно до неї біологізаторським підходом. Крім того, зміни соціальних умов, що відбулися у світі у середині ХХ століття, вплинули і на особливості психічних розладів людей. Вони не вписувалися у систему пансексуалізму. Все це потребувало вдосконалення фрейдизму.

Одним із вдосконалювачів фрейдизму є учениця і послідовниця З. Фрейда Карен Хорні (1885 -1952рр.). Вона критикувала З. Фрейда за біологізаторську орієнтацію, запе­ре­­чувала пансексуалізм, лібідоносну та агресивну тенденції в організації поведінки людини. Вона наполягала на необхідності вивчення соціального оточення, що є, на думку К. Хорні, причиною почуття тривоги та неврозів. Джерелами людської поведінки є потреба у безпеці та свобода від страху (прагнення задовольнити свої потреби). Якщо вони вступають у суперечність, то викликають невротичні потреби і відповідні їм стратегії соціальної поведінки. Їх три: рух до людей, рух від людей та рух проти людей. Домінування однієї з цих стратегій формує невротичну особистість: або ту, яка шукає любов і визнання людей за будь - яку ціну, або таку, яка намагається заховатися від суспільства, або агресивну, яка прагне престижу і влади.

Форми реакцій невротичної особистості неадекватні і не усувають тривожність, а підсилюють її, викликають все нові і нові конфлікти. Так, у вченні К. Хорні людина є рабом обставин.

Якщо у З. Фрейда особистість людини повністю залежить від природжених інстинктів, то у К. Хорні – від соціальних умов. Методологічна ж сутність вчення не змінюється. Змінюється біологізаторський підхід на соціологізаторський.

4.4. Аналітична психологія К.Г. Юнга

Карл Густав Юнг (1875 - 1961рр.) вивчав вплив динамічних неусвідомлених потягів на поведінку людини. Але на відміну від З. Фрейда не зводив несвідоме лише до суми сексуальних та агресивних потягів. Він вважав його творчим розумним принципом, що пов’язує людину з усім людством, з природою і космосом. У той самий час як джерело активності особистості за З. Фрейдом – сексуальна енергія, за К.Г. Юнгом – це творча енергія людини, що може виявлятися у різних сферах.

Структура особистості за К. Юнгом складається з трьох окремих, але активно взаємодіючих між собою структур: індивідуальне свідоме (Ego), індивідуальне несвідоме, колективне несвідоме.

Ego, або індивідуальне свідоме, є центром сфери свідомості. Воно поєднує думки, почуття, спогади та відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність та постійність. Еgo також складає підґрунтя самосвідомості.

Особисте несвідоме складається з переживань, що колись були свідомими, але потім стали забутими чи витісненими зі свідомості. Але за певних умов вони можуть повернутися до свідомості. К. Юнг виділив структурні одиниці особистісного несвідомого – комплекси.Це сукупність емоційно заряджених думок, почуттів та спогадів. На думку К. Юнга, комплекси утворюються навколо самих звичайних тем та чинять великий вплив на поведінку людини.

Колективне несвідоме – це глибинний рівень психіки, що містить спогади та образи, спільні для всього людства. Підґрунтям колективного несвідомого є архетипи. Архетипи – це природжені ідеї або спомини, що спонукають людей сприймати, переживати чи реагувати на події певним чином. Архетипи виконують подвійну функцію: спонукають до поведінки певного типу та продукують колективні ідеї, образи, теорії людства, що виявляються у міфах, казках, мистецтві. Всі потужні ідеї та уявлення людства можуть бути зведені до архетипів. Кількість архетипів у колективному несвідомому може бути необмежена. Особливу увагу у своїй теоретичній системі К. Юнг приділяв таким архетипам: персона, аніма, анімус, тінь та самість.

Персона (маска)– це публічне обличчя людини, тобто те, як вона виявляє себе у міжособистісних відносинах. Персона складається з великої кількості соціальних ролей, що людина виконує у суспільстві. Дана структура формується для того, щоб чинити вплив на оточуючих та допомагати людині приховувати свої дійсні наміри.

Тінь – це прихована, темна частина особистості. Вона містить соціально неприйнятні сексуальні та агресивні імпульси. Тінь також має й позитивні властивості. К. Юнг розглядав тінь як джерело життєвої сили, спонтанності та творчого начала у людині.

Аніма– це жіноча частина психіки чоловіка. Анімус, навпаки - чоловічі особливості, що існують у жінці. На думку К. Юнга, аніма та анімус мають бути розвинені гармонічно. Сприятливим для розвитку особистості є можливість для чоловіка виражати фемінні риси, тобто бути невпевненим, м’яким та слабким. Точно так і гармонія жінки передбачає прояв маскулінних рис – наполегливості, домінантності, рішучості.

Самість – найбільш важливий архетип у теорії К. Юнга. Це серцевина особистості, навколо якої об’єднані всі інші елементи. Головна мета життя людини – розвиток самості. Сформована самість не виявляється у певному віці, досягнення зрілого «Я» потребує роботи над собою, наполегливості, інтелекту та великого життєвого досвіду.

Таким чином,особистість,за К.Г. Юнгом, – це сукупність природжених і реалізованих архетипів. Сенс життя людини полягає у наповненні природжених архетипів природним змістом.

4.5 Індивідуальна психологія А. Адлера

Альфред Адлер (1870 - 1937рр.) вважає, що людина за своєю природою є суспільною істотою, і тому провідним мотиваційним засобом її діяльності є суспільні потреби, найважливіша з яких – потреба у зв’язках зі суспільством. Перш за все людина - це свідома істота, а несвідоме має в її житті другорядне значення. Отже, людина цілком усвідомлює свої цілі, прагнення, можливості та слабкості. Бажання людини спрямовані на набуття приналежності, знаходження свого місця у суспільстві. Таким чином, дії людини обумовлені майбутнім, а не минулим, як стверджує традиційний психоаналіз.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина, а детермінантою у розвитку особистості є не сексуальні інстинкти, а прагнення людини до могутності. Але це прагнення не завжди може бути задоволеним. Дуже часто людина має фізичні чи психічні невади, що призводять до формування у неї комплексу неповноцінності. Людина прагне віднайти способи для подолання цього відчуття шляхом компенсації. Існує три форми прояву компенсації:

- успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом;

- надкомпенсація, що означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності;

- «вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так виникає невроз.

Відчуття комплексу неповноцінності може мати як позитивний, так і негативний вплив на особистість. При позитивному впливі досягається мета. Кожна людина обирає свою власну життєву мету відповідно до своїх індивідуальних особливостей. Вона формується у дитячому віці як компенсація почуття неповноцінності, невпевненості у собі та безпорадності у світі дорослих.

А. Адлер виділив три життєві мети:

1.Любов – тісний союз розуму та тіла, вища форма кооперації між двома індивідами протилежної статі.

2. Дружба – вираження причетності до людей, необхідність спілкування.

3.Робота – приносить задоволення і відчуття власної значущості у тому рівні, у якому вона необхідна суспільству.

Досягнення життєвої мети відбувається за допомогою життєвого стилю. Життєвий стиль – комплекс засобів, за допомогою яких досягається життєва мета. Існують фактори, що впливають на деформацію життєвого стилю, зокрема:

- органічна неповноцінність;

- розбещеність;

- знехтуваність.

Частиною життєвого стилю є схема аперцепції.

Аперцепція – це властивість психіки людини, що полягає у залежності сприймання предметів і явищ від попереднього досвіду і особистісних особливостей суб’єкта. Наприклад, «корінь» у математиці, стоматології, біології, філології.

Таким чином, А. Адлер дещо соціалізував теоретичні погляди З. Фрейда, але далеко не повною мірою, оскільки комплекс неповноцінності є природженим.

 

4.6. Гуманістична психологія

Гуманістична, або екзистенціальна, психологія з’явилася у 30-ті роки ХХ ст. як противага неофрейдистським концепціям. Підґрунтя гуманістичного напрямку – погляд на особистість як на цілісну, відкриту систему, що здатна до самоорганізації і саморозвитку. Акцентом у гуманістичній психології є погляд на індивіда як на центральну цінність. Поведінка людини – зовнішній прояв її внутрішнього світу. Представниками гуманістичного напрямку у психології є Карл Р. Роджерс (1902 – 1987 рр.), Абрахам Г. Маслоу (1908 -1970 рр.), Гордон В.Олпорт (1897 – 1970 рр.), Ш. Бюллер (1893 – 1974 рр.). Вони були не згодні з думкою про те, що людська поведінка обумовлена або прагненням до задоволення, або тенденцією до агресії, або до захисту від суспільства. На їх думку, джерело розвитку особистості – природжені тенденції до самореалізації. Розвиток особистості – це розгортання цих природжених тенденцій. Предметом її вивчення стала здорова особистість (на відміну від попередніх теорій, що ґрунтувалися на вивченні тварин чи психічно хворих людей).

Мета життя, за К. Роджерсом, – реалізувати весь свій природжений потенціал, бути повністю функціонуючою особистістю.

Основний компонент структури особистості, за
К. Роджерсом, – «Я»-концепція, що формується у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем, перш за все – соціальним. «Я» - концепція – це динамічна система уявлень індивіда про себе, що пов’язана з їх оцінкою.

Я - концепція має три складові:

1. Описова – образ «Я». У гуманістичній психології прийнято виділяти основні установки на сприймання людиною самої себе:

· «Я» - реальне: сукупність думок, почуттів, переживань «тут і тепер».

· «Я» - ідеальне: сукупність думок, почуттів, переживань, що людина хотіла б мати для реалізації свого потенціалу.

· «Я» - дзеркальне (соціальне) – установки, пов’язані з уявленнями індивіда про те, яким його бачать оточуючі.

При народженні «Я» - реальне дорівнює «Я» -ідеальному. Якщо впродовж життя «Я» - реальне дорівнює «Я» - ідеальному, то особистість має високу самооцінку. Якщо ж «Я» - реальне не дорівнює «Я» - ідеальному, то виникає тривожність, з’являються ознаки депресії.

2. Самооцінка- складова, пов’язана з емоційним ставленням до себе або до окремих своїх якостей.

3. Поведінкова складова – зовнішній прояв вищезга­даних складових.

Центральним моментом у гуманістичній психології є практичне використання її у психотерапії та освіті. Велика заслуга у цьому належить К. Роджерсу. Він розробив теорію повноцінного функціонування творчої особистості і відповідну їй особистісно-орієнтовану психотерапію.
Вона відома під назвою клієнт-центрованої терапії. У вченні
А. Маслоу провідна потреба людини - самоактуалізація. Це процес постійного розвитку і практичної реалізації своїх можливостей. Самоактуалізація – це явище природжене. Крім цієї потреби, А. Маслоу виділяє також ряд інших, що всі разом формують ієрархію.

П’ять рівнів мотивації за А. Маслоу:

1) фізіологічний (їжа, сон, секс);

2) потреба у безпеці (квартира, робота);

3) потреба у належності (потреба однієї людини в іншій – сім’я);

4) рівень самооцінки (потреба у самоповазі, компетенції, гідності);

5) потреба у самоактуалізації (потреба у творчості, красі, цілісності).

Потреби першого та другого рівнів – дефіцитарні (припиняються після їх задоволення); четвертого та п’ятого – ростові (підсилюються після реалізації).

Людина, яка досягає п’ятого рівня, – психічно здорова особистість, за А. Маслоу. Характеристиками цілісної особистості є:

1) ефективне сприймання реальності;

2) спонтанність, простота і природність поведінки;

3) орієнтація на вирішення проблеми;

4) постійна дитячість сприймання;

5) часті переживання пікових почуттів, екстазу;

6) щире бажання допомогти всьому людству;

7) глибокі міжособистісні відносини;

8) високі моральні стандарти.

Цілісна особистість прагне до встановлення гарного психологічного контакту з іншими, відкрито емоційна, знає, хто вона і ким хотіла б бути, максимально відкрита новому досвіду, живе «тут і зараз», майже безумовно позитивно ставиться до всіх, емпатична.

Ще одним, не менш відомим представником гуманістичної психології є Г. Оллпорт, який розробив психологічну теорію особистості, що одержала назву «теорія рис». Відповідно до цієї теорії люди відрізняються один від одного набором та ступенем розвитку в них окремих, незалежних рис.

Гуманістична психологія має низку привабливих особливостей, бо звертається до здорової, творчої особистості. Найбільш цінними є такі особливості:

а) спрямованість на конкретну цілісну особистість з її реальними потребами, вірою у доброту і власні сили особистості;

б) урахування власних почуттів, цінностей, підкреслення унікальності особистості;

в) досвід єдності теорії та практики;

г) надання реальної допомоги людині, яка страждає від відчудження, властивого суспільству.

Таким чином, особистістьвідповідно до поглядів гуманістів – це цілісна відкрита система, що спроможна до самоорганізації і саморозвитку.

 

4.7. Трансперсональна психологія Станіслава Грофа

Чеський психолог, філософ та психіатр Станіслав Гроф є одним із засновників нового напряму у психології, що виник у західному світі наприкінці ХХ століття. Він ґрунтується на нових відкриттях не лише власне психології, а й фізики, кібернетики, теорії хаосу та ін. наук.

С. Гроф показує багатовимірність психіки людини. Він на­го­лошує на важливості добіографічного (пренатального і пери­натального) та трансперсонального рівнів психіки, що не бралися до уваги раніше. Пренатальний (від лат. pre-до,
natalis - те, що стосується народження) розвиток - це дородовий, утробний розвиток індивіда, під час якого відбувається розгортання успадкованого потенціалу. Перинатальний (від. лат. peri - біля) розвиток у період від 28 тижня вагітності, період пологів та перші 7 днів життя новонародженого.Таким чином, згідно з поглядами С. Грофа, психіка складається з таких рівнів:

1. Особисте біографічненесвідоме, з яким працював
З. Фрейд.

2. Трансперсональне (надособисте) несвідоме, яке також містить уявлення К. Г. Юнга про архетипічне (колективне) несвідоме.

3. Перинатальненесвідоме, що є мостом між особис­тісним та надособистісним несвідомим, наповнене символізмом та конкретними переживаннями смерті та відродження. Саме регресія до пренатального рівня є умовою доступу до трансперсонального.

С. Гроф наголошував на важливості пренатального періоду розвитку людини, а також безпосередньо процесу народження для подальшого розвитку особистості. С. Гроф розділив появу людини на світ на чотири етапи, які він назвав базовими перинатальними матрицями (БПМ).На кожному з цих етапів можуть виникнути особливі проблеми. Їх невдале вирішення викликає тяжкі травми психіки, що міцно закріплюються у підсвідомості людини у вигляді матриць та впливають на подальше життя. Ці матриці визначають певний стереотип поведінки людини.

Підгрунтя психології С. Грофа складають транспер­со­нальні переживання, що виникають у зміненому стані свідомості (ЗСС). ЗСС викликаються застосуванням спеціально розробленої техніки холотропного дихання(від грецьк. holos – «цілий», trepein- «рухатися до»). Останнє - це інтенсивне дихання за певними правилами, що супро­воджується специфічною музикою та сфокусованою роботою з тілом. У ЗСС активізуються БПМ та у символічній формі відбувається вивільнення придушеної хворобливої енергії. Дана практика має не лише психотерапевтичне значення, а й спрямована на самопізнання, збагачення внутрішнього досвіду, духовний ріст та особистісний розвиток людини.

Запитання до самоконтролю

1. Які є підходи, що пояснюють сутність особистості людини?

  1. Сутність біхевіоризму.

3. Вивчення формування навичок у біхевіоризмі
Д. Уотсона.

4. Причини виникнення необіхевіоризму та його сутність.

  1. Оперантний біхевіоризм Б. Скіннера.
  2. Програмоване навчання у вченні Б. Скіннера.
  3. Сутність фрейдизму.
  4. Структура особистості за З. Фрейдом.
  5. Механізми психологічного захисту.
  6. Підґрунтя виникнення та сутність неофрейдизму.

11. Порівняйте фрейдизм та неофрейдизм. Знайдіть спільні та відмінні риси.

12. Дайте характеристику архетипів колективного несвідомого К. Г. Юнга.

13. Комплекс неповноцінності та його подолання у вченні А. Адлера.

14. Гуманістична психологія: орієнтація на здорову особистість.

  1. Ієрархія мотивів за А. Маслоу.
  2. Погляд на психіку С. Грофа.

Практичне заняття

Школи та напрямки у психології

1. Біхевіоризм. Передумови виникнення та подальше еволюціонування.

  1. Необіхевіоризм.
  2. Оперантний біхевіоризм.

4. Психоаналіз і його вплив на розвиток психології та інших наук.

  1. Неофрейдизм.
  2. Поняття про несвідоме та його вплив на поведінку людини.
  3. Гуманістична психологія.

Зразок тесту

 

1. Колективне несвідоме, за К.Г. Юнгом, поєднує:

а) комплекси;

б) архетипи;

в) емоції;

г) традиції;

д) стереотипи.

 

2. Психоаналіз заснував:

а) Д. Уотсон;

б) З. Фрейд;

в) К. Хорни;

г) Б. Скіннер;

д) Е. Фромм.

 

3. З. Фрейд зробив у психології відкрив:

а) свідомість;

б) самосвідомість;

в) передсвідомість;

г) підсвідомість;

д) надсвідомість.

 

4. Формування навичок у теорії Д. Уотсона залежить від:

а) знань;

б) умінь;

в) кількості;

г) навчання;

д) виховання.

 

5. Центральною цінністю у гуманістичній психології є:

а) індивід;

б) людина;

в) свідомість;

г) інтелект;

д) мислення.

 

Список літератури

1. Варій М.Й. Психологія особистості: навч. пос. – К.: Центр навчальної літератури, 2008. – 592 с.

2. Гроф Станислав. Психология будущего: Уроки современных исследований сознания /пер. с англ.
С. Офертаса и О. Цветковой. – М.: ООО «Издательство АСТ» и др., 2003. – 458 с.

3. Ждан А.Н. История психологии. – М.: МГУ,1990. –
368 с.

4. Психология: учебник для гуманитарніх вузов /под общ. ред. В.Н. Дружинина. – СПб.: Питер, 2001. – 656 с.

5. Роменець В.А. Історія психології ХХ століття /
В.А. Роменець, І.П. Маноха - К.: Либідь, 1998. – 990 с.

6. Теории личности в западноевропейской и американской психологи. Хрестоматия по психологи личности
/ Д.Я. Райгородский (редактор, составитель). – Самара: Издательский дом «БАХРАХ», 1996. – 480 с.

7. Фрейд З. Психология бессознательного: пер. с нем. – М.: Просвещение, 1989. - 448 с.

8. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. (Основные положения, исследование и применение) / Л. Хьелл,
Д. Зиглер – СПб.: Питер Ком, 1998. – 608 с.

  1. Человек и его символы / Карл Густав Юнг,

М Л. фон Франц, Дж. Л. Хендерсон, И. Якоби, А. Яффе /под общ. редакцией С.Н.Сиренко.– М: Серебренные нити, 1997. –
368 с.

Інтелект

 

5.1 Сутність та теорії інтелекту.

5.2 Динаміка та фактори, що обумовлюють інтелект.

5.3 Вимірювання інтелекту.


5.1. Сутність та теорії інтелекту

Слово інтелект походить від латинського intellectus – розумний. Під інтелектом розуміють глобальну властивість людини, що забезпечує правильність сприймання і розуміння інформації, правильність мислення, гармонійність взаємодії з навколишнім світом. Погляди на інтелект пройшли певну трансформацію і суттєво залежать від методологічних поглядів дослідника та тих тестів, що використовують для дослідження цього феномену.

Довго існувала думка, що інтелект має спадкову обумовленість: людина народжується або розумною, або ні.

У 1884 р. англійський учений Ф. Гальтон (1822-1911 рр.) вважав, що люди певних сімей інтелектуально більш розвинені, а також, що жінки у цьому відношенні поступаються чоловікам. Ф. Гальтон обстежив десять тисяч осіб. Він був дуже здивований, що за результатами дослідження видатні діячі науки не відрізнялися від простих смертних, а жінки за деякими показниками виявилися більш розвинені, ніж чоловіки.

У 1885 році Д. Кеттелл (1860 – 1944 рр.) розробив набір тестів і назвав їх «ментальними». Цими тестами визначалися швидкість реакції, час сприймання подразників, больовий поріг, запам’ятовування певного змісту. Д. Кеттелл виявив різні значення певних якостей. Побудував дзвоникоподібну криву, подібну до розподілу фізичних величин. Ці дані були використані для вивчення розподілу інтелекту серед населення. Тут виявились як люди середнього рівня, так і «відсталі» та «надобдаровані».

Інші вчені, які вивчали інтелект, розглядали його більш широко. Інтелектуальна людина – це та, яка «правильно … розуміє і мислить» і може «пристосовуватися до обставин життя». Цю точку зору підтримав Д. Векслер.

Сьогодні більшість психологів погоджуються саме з таким розумінням інтелекту. Інтелектом називається глобальна властивість індивіда адаптуватися до навколишнього середовища.

Оскільки інтелект є глобальним явищем, то виникає непроста проблема розроблення його структури. Не викликає заперечень факт багаторівневої організації інтелекту.

У психології виділяють дві групи теорій інтелекту: факторні та ієрархічні.

У 1904 році англійський вчений Ч. Спірмен виділив «генеральний» фактор інтелекту і позначив його буквою G. Цей фактор визначає спроможність людини адаптуватися до навколишнього середовища. Але ж розв’язування математичних задач, вивчення іноземної мови, написання віршів, ремонт технічних виробів, будування будинку вимагають різної діяльності мозку при подібності генерального фактора. Тому Ч. Спірмен вводить поняття фактора специфічних здібностей і позначає буквою S. Цей фактор у різних людей розвинений по-різному і впливає на вирішення конкретних завдань адаптації. Сюди належить вербальний, просторовий і числовий фактори. Так виникла перша факторна модель інтелекту.

Кожна людина своєрідно вирішує питання адаптації, а інтелект виявляється у перцентивних, мнемічних, мовних, вербальних та інших здібностях.

Л. Терстоун (1887 – 1955 рр.) дослідив різні боки загаль­ного інтелекту. Він назвав їх первинними розумовими потенціями. Він виділив сім таких потенцій.

1. Здатність до рахування, тобто здібність оперувати числами і виконувати арифметичні дії.

2. Вербальна гнучкість, тобто здатність легко пояснювати, використовувати найбільш важливі слова.

3. Вербальне сприймання, тобто здатність розуміти усну і писемну мову.

4. Просторова орієнтація, тобто здатність уявляти собі різноманітні предмети у просторі.

5. Пам’ять.

6. Здатність до розмірковування.

7. Швидкість сприймання відмінностей і подібних ознак між предметами та їх зображеннями.

Подальші дослідження сприяли виділенню більшої кількості факторів. Так, Д. Гілфорд виділив 120 факторів інтелекту.

Ієрархічні моделі характеризуються тим, що фактори інтелекту розміщуються на різних поверхах ієрархії. Відомо декілька ієрархічних теорій. Ми розглянемо модель
Ф. Вернона та Д. Векслера.

Вершину ієрархії Ф. Вернона займає генеральний фактор інтелекту G за Ч. Спірменом. Другий рівень займають два фактори: вербально-освітні здібності та практико-технічні здібності. Третій рівень займають спеціальні здібності: технічне мислення, математичні здібності, вербальні здібності. Останній, четвертий рівень об’єднує тільки прості субфактори.

Ієрархічна модель інтелекту Д. Векслера має три рівні:

1. Рівень загального інтелекту.

2. Рівень групових факторів: інтелект дій, вербальний інтелект.

3. Рівень специфічних факторів (відповідає окремим суб’єктам).

Розглянуті ієрархічні моделі не витримують експериментальної перевірки, не підтверджуються емпіричними даними і мають умоглядний характер.

 

5.2. Динаміка та фактори, що обумовлюють інтелект

Інтелект, як і інші психічні утворення, протягом життя людини змінюється, тобто розвивається. Розвиток інтелекту як глобального утворення залежить від багатьох факторів. Ми розглянемо лише вплив віку, освіти та професійної діяльності.

Дослідники вважають, що головний розвиток інтелекту відбувається у перші 20 років життя людини. Найбільш інтенсивно інтелект розвивається з двох до дванадцяти років. Максимуму розвитку інтелект досягає у 19 - 20 років. До
30 - 34 років інтелект у людини зберігається стабільним. Після цього настає спад інтелектуальних функцій. Особливо сильно інтелект зменшується після 60 років. Але ці дані зазнають критики. Підгрунтя критики склали методи дослідження. Дані залежності інтелекту від віку людини були одержані методом поперечного зрізу. При цьому не враховувалися ні рівень освіти, ні особливості професійної діяльності. Як з’ясувалося, люди молодшого віку мали вищий рівень освіти і ефективніше виконали запропоновані тести. Тому рівень інтелектуальності виявився вищим.

Дослідження були видозмінені. Підбирали для дослідження людей різного віку, але приблизно однакового рівня освіти і професійної діяльності. Результати виконання тестів не виявили суттєвих відмінностей.

Суперечливість результатів дослідження інтелекту людей різного віку лише підтверджує складність і багатогранність такого феномену, як інтелект.

Продуктивність інтелектуальної діяльності залежить від активності професійної діяльності. Так, якщо професійна діяльність вимагає систематичної інтелектуальної активності, то інтелектуальні функції можуть розвиватися навіть у похилому віці, тобто у 60 - 80 років.

І все ж, з віком інтелектуальний рівень зменшується.

Таким чином, інтелект людини залежить від віку, рівня освіти та професійної діяльності, що вимагає інтелектуальної активності.

5.3. Вимірювання інтелекту

Необхідність вимірювання інтелекту викликана практичними потребами, і перш за все потребами навчання. У 1881 році у Франції було запроваджене обов’язкове початкове навчання. У переповнених класах об’єднувалися діти одного віку, але з різним рівнем психічного розвитку та інтелекту. Головною проблемою навчання виявилася повільна робота деяких дітей. Орієнтація на них призводила до відставання всього класу. У зв’язку з цим виникла необхідність селекції дітей за критерієм швидкості виконання завдань.

У 1905 році французький психолог А. Біне
(1857 - 1911 рр.) розробив методику визначення інтелекту. Він склав 10 наборів тестів для кожної вікової групи від 3 до 12 років. Кожен набір для певного віку (наприклад, 5 років) мав 6 завдань. Таким чином, одне завдання оцінювалося віком 2 місяці (рік – 12 місяців). Виконання завдань свого віку (чи невиконання) визначає інтелектуальний вік, відповідає паспортному віку (або не відповідає ). Виконання завдань старшого віку додає до паспортного віку відповідну кількість місяців. Так інтелектуальний вік стає більшим за паспортний. Так, дитина 7 років виконала всі завдання для 3, 4, 5 років, чотири завдання для дітей 6 років, і два завдання для дітей 7 років. Тоді її інтелектуальний вік становить 24+12+12+12+8+4=72 місяці (6 років). Звідси висновок, що дитина відстає на 1 рік у інтелектуальному розвитку.

Подібна різниця інтелектуального віку у 4 роки і 12 років не тотожна. Тому виникає необхідність вдосконалити методику А. Біне. У 1912 році німецький психолог В. Штерн (1871 – 1938 рр.) запропонував математичне рівняння, за допомогою якого одержали певний показник, що відображає зв’язок між інтелектуальним і паспортним віком. Цей показник В. Штерн назвав коефіцієнтом інтелектуальності (IQ). Відношення інтелектуального віку до паспортного віку виражене у процентах і називається коефіцієнтом інтелектуальності.

де IQ – коефіцієнт інтелектуальності;

ІВ – інтелектуальний вік;

ПВ – паспортний вік.

Концепція цього коефіцієнта передбачає, що інтелектуально нормальна дитина - це така дитина, у якої інтелектуальний вік відповідає паспортному, тобто має показник 100. У 1939 році англійський психолог А. Векслер розробив шкалу інтелекту для дорослих, а пізніше і для дітей. Тести цих шкал складалися з наборів вербальних та невербальних завдань.

У 70 роках минулого століття наукова і практична цінність інтелектуальних тестів була поставлена під сумнів. Психологи поступово відмовляються від них. Величезна кількість інтелектуальних тестів різних авторів, на жаль, не вирішують задовільно завдань вимірювання інтелекту. Адже тести дозволяють визначати не стільки рівень інтелектуальних функцій, скільки знання чи обізнаність у певній галузі знань чи людської діяльності. Ось чому сьогодні тести інтелекту використовуються із застереженнями, а одержані результати інтерпретують не так категорично.

6. Когнітивна сфера людини

6.1. Відчуття.

Сприймання.

6.3.Пам'ять.

Мислення.

Уява.

Увага.

6.1. Відчуття.

6.1.1. Поняття про відчуття.

6..1. .2. Фізіологічне підґрунтя відчуттів.

. 6.1.3. Класифікація і різновиди відчуттів.

6.1.1. Поняття про відчуття

Відчуття -пізнавальний психічний процес відобра­ження окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини. Відчуття - це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтації живого організму у навколишньому середовищі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини. За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об’єктивну реальність, про власні суб’єктивні стани і на цій підставі виробляє адекватні способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи. Органи чуття - це єдині канали, за якими зовнішній світ проникає у свідомість людини. Відчуття існують у свідомості як суб’єктивні образи об’єктивного світу. Ця особливість відчуттів обумовлена природою самих відчуттів тапсихічним складом особистості, яка здатна відчувати.

 

6.1.2. Фізіологічне підґрунтя відчуттів

Вчення про вищу нервову діяльність розкриває науково -природниче підгрунтя відчуттів. І. Сєченов та І. Павлов своїми дослідженнями показали, що відчуття - це своєрідні рефлекторні дії, фізіологічним підґрунтям яких є нервові процеси, що виникають внаслідок впливу подразників на органи чуття, або аналізатори. Аналізатори -це органи тваринного і людського організму, що аналізують навколишню дійсність і сприймають подразнення з навколишнього світу: зоровий аналізатор сприймає світлові подразнення або коливання електромагнітних хвиль, слуховий- звукові, смаковий, нюховий - хімічні властивості речовин, шкірні — теплові, механічні властивості предметів та явищ. У кожному аналізаторі є периферійна, аналізуюча частина, або рецептор. Інша його частина — провідний шлях від рецептора до центральної частини аналізатора, розміщеної у мозку. У центральній частині аналізатора здійснюються тонкий аналіз і синтез збуджень. За його допомогою подразники диференціюються за особливостями, якістю та інтенсивністю.

6.1.3. Класифікація і різновиди відчуттів

Існують різні класифікації органів чуття і чутливості організму до подразників, що надходять до аналізаторів із зовнішнього світу або зсередини організму. Залежно від міри контакту органів чуття з подразниками розрізняють чутливість контактну (дотикову, смакову) та дистантну (зорову, слухову, нюхову). За розміщенням рецепторів в організмі — на поверхні, всередині організму, у м'язах і сухожиллях — розрізняють відчуття екстерорецептивні, що відображують властивості предметів та явищ зовнішнього світу (зорові, слухові, нюхові, смакові), інтерорецептивні, що несуть інформацію про стан внутрішніх органів (відчуття голоду, спраги, втоми), та пропріорецептивні, що відображують рухи органів тіла і його стан (кінестетичні та статичні). Як самостійні виділяють температурнівідчуття, що є функцією особливого температурного аналізатора, що здійснює терморегуляцію і теплообмін організму з навколишнім середовищем. Температурні відчуття належать також до дотикових.

Відповідно до системи аналізаторів розрізняють відчуття зорові, слухові, дотикові, больові, температурні, смакові, нюхові, голоду і спраги, статеві, кінестетичні та статичні.Кожен із цих різновидів відчуття має певний орган (аналізатор), певні закономірності виникнення та перебігу.

Сприймання

Поняття про сприймання.

6.2.2. Властивості сприймань.

Поняття про сприймання

Контактуючи з навколишнім світом, людина одержує інформацію не тільки про певні властивості та якості, що притаманні тим або іншим об’єктам чи явищам, але і відомості про самі об'єкти як цілісні утворення. Таке цілісне їх відображення у мозку людини характеризує другу ланку єдиного процесу чуттєвого пізнання — сприймання.

Сприймання— це психічний процес цілісного відображення у мозку людини предметів та явищ, у сукупності всіх властивостей при безпосередній дії на органи чуття. У результаті сприймання виникають суб’єктивні образи сприйнятих об’єктів — уявлення. Процес сприймання відбувається у взаємозв’язку з іншими психічними процесами особистості: мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяльність). Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан особистості. Емоції постають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та явищ. У сприйманні предметів та явищ світу важливу роль відіграють активність, дієвість особистості. Вона виявляється у рухах органів чуття, спрямованих на об’єкти, що сприймаються.

6.2.2. Властивості сприймання

Важливою умовою успішного сприймання об’єктів дійсності є його вибірковість.

Вибірковість предмета сприймання обумовлюється потребами та інтересами людини, необхідністю у знаннях, професійною спрямованістю тощо.

Властивості сприймання — предметність, цілісність, структурність, константність та осмисленість.

Предметністьсприймання виявляється у співвідношенні відомостей про об’єкти із самими об’єктами як носіями певної інформації. Така об'єктивація вражень у конкретних об'єктах реального світу забезпечує орієнтуючу та регулюючу функції у практичній діяльності людини. Предметність сприймання є набутою властивістю, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом і грунтується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу.

Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому окремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось одного його аспекту або деталі не заважає цілісному сприйманню. Предмет як ціле, ставлення до нього як цілого визначає його структуру. Лише у процесі аналізу предмет розчленовується на складові, виділяються його характеристики. Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має певну структуру. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та знань особистості.

У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попередній досвід, попередні уявлення особистості. Залежно від повноти їх змісту і спрямованості те, що сприймається відображається у свідомості адекватно. Зміст попереднього досвіду, спорідненість його із об'єктом, інтерес до нього є тією передумовою ефективності та адекватності сприймання, яку називають аперцепцією. У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що вона хоче у них побачити .

6.3. Пам’ять

6.3.1. Поняття про пам’ять.

6.3.2. Види пам'яті.

6.3.1. Поняття про пам’ять

Пам’яттю з давніх - давен цікавилися філософи, психологи та фізіологи.Пам’ять як здатність відтворювати минулий досвід - одна з основних властивостей нервової системи, що виражається у можливості довгостроково зберігати інформацію про події зовнішнього світу та реакції організму.

Радянський психолог А. Р. Лурія так говорить про пам’ять: «Кожне наше переживання, враження та рух залишає певний відбиток, що зберігається довгий час і за відповідних обставин виявляється знову і стає предметом свідомості. Тому під пам’яттю ми розуміємо сприймання, зберігання і відтворення відбитків минулого досвіду, що дає людині можливість накопичити інформацію і мати справу зі слідами минулого досвіду після того, як явища, що породили їх, зникли». Пам’яттю називається психічний процес відображення минулого досвіду. Пам'ять як пізнавальний процес виконує три провідні функції: накопичення власного особистісного досвіду; збереження тотожності власного «Я»; функціонування інтелекту.

Крім того, у літературі зустрічається й інше визначення пам’яті: запам’ятовування, зберігання та відтворення індивідом його досвіду називається пам’яттю. У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування.

6.3.2. Види пам’яті

Пам’ять людини індивідуальна і залежить від багатьох факторів - фізичних та психологічних.

Підґрунтям класифікації пам’яті є три ознаки: 1) за переважанням форми психічної активності - рухова, емоційна, образна, словесно - логічна або інтелектуальна;
2) за способом запам’ятовування - довільна та мимовільна; 3) за тривалістю зберігання інформації – оперативна, короткочасна, довготривала.

Об’єкти діяльності - рух, почуття, образ або слово — дали назви таким видам пам’яті, як рухова, емоційа, образна та словесно - логічна.

Руховапам’ять - запам’ятовування, зберігання та відтворення рухів. Вона виражається у формуванні навичок. Хода, манера розмовляти, сміятися, почерк пов’язані з руховими навичками.

«Якщо ви здатні поблідніть або почервоніти при одній згадці про пережите, якщо ви боїтеся думати про давно пережите нещастя - у вас є пам'ять на почуття», - писав
К.С. Станіславський про емоційнупам’ять.

Гнів і радість, відчай і надія, ненависть та любов - почуття полярні.

Сила емоційної пам’яті у людей неоднакова. Емоційно бідні не можуть відтворити пережиті почуття, більшість людей відтворюють їх у певному ступені, артистичні натури не тільки сприймають гостро свої почуття, але й почуття інших. Емоційна пам’ять має своєрідну особливість. Вона полягає у тому, що запам’ятовуються не самі емоції чи почуття, а предмети, люди чи події, що їх викликали. Якщо людина зустрічається з тими об’єктами, то знову переживає ті ж почуття чи емоції.

Образна пам’ять оперує уявленнями - образами предметів, сформованими у нашому досвіді. Вона поділяється на зорову, слухову, нюхову, смакову та дотикову. Найбільш розповсюдженою у більшості людей є зорова та слухова пам'ять.

Чудова образна пам’ять - особливий дар художників, музикантів, письменників.

Рухова, емоційна та образна пам’ять у своїх особливих формах притаманна і тваринам. Специфічно людська пам’ять – словесно - логічна, змістом якої є наші думки та мова.

Словесно-логічна пам’ять - це не просто запам’ятовування, а переробка словесної інформації, виділення з неї суттєвого, збереження у пам’яті тих думок, що ними виражені. Підґрунтям словесно - логічної пам'яті є складний процес перекодування матеріалу, пов'язаного з узагальненням провідних моментів інформації.

Те, що людина сприймає, може зберегтися у пам’яті і тоді, коли не стоїть завдання запам’ятати. Така форма запам'ятовування має назву мимовільногозапам’ятовування. Для нього характерна відсутність наміру запам'ятати даний матеріал.

Далеко не все, що людина сприймає, закріплюється у пам’яті. Сприйняти - ще не означає запам’ятати. Спеціальне опитування значної кількості людей продемонструвало, що звичайні об’єкти, що люди бачили сотні разів, не збереглися у їхній пам’яті.

Нерідко для закріплення матеріалу у пам’яті необхідно, щоб у людини була мета – запам’ятати даний матеріал. При постановці мети у людини виникає намір запам’ятати матеріал. Намір полягає у загальній готовності людини діяти певним чином, у даному випадку - краще запам’ятати те, що вимагається. Виникнення наміру є лише початковим моментом процесу свідомого запам’ятовування. Головний чинник - здійснення наміру.

Запам’ятовування, для якого властива наявність мети запам’ятати та використання різних методів і прийомів, спрямованих на успішне закріплення матеріалу у пам’яті, називають довільним запам'ятовуванням.

Виділяють особливу форму довільного (свідомого) запам’ятовування - заучування. Воно здійснюється у процесі багаторазових повторень. При заучуванні особливу роль має завдання, а також способи та прийоми, що сп