Заснування Української народної партії (УНП). 1 страница

1904— утворення Українського соціал-демократичного союзу ("Спілка").

1904— Заснування Української демократичної партії (УДП).

1904— створення Української радикальної партії (УРП).

1905— створення Української демократично-радикальної партії (УДРП).

1906— початок Столипінської аграрної реформи. 1907, 3 червня— розпуск II Державної думи.

1908— створення Товариства українських поступовців (ТУП).

1914, лютий— демонстрації та політичні страйки протесту проти забо­рони царським урядом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

1914, 1 березня— П. Нестеров здійснив перший авіапереліт на велику відстань за маршрутом Київ — Одеса.

1914,1 серпня— початок Першої світової війни.

1914, 2 серпня— створення Головної української ради у Львові.
1914,4 серпня— створення Союзу визволення України.

1914,18—21 вересня— Галицька битва.

1915, квітень— початок наступу австро-нїмецьких військ у Галичині.

1916, травень— червень— "Брусиловський прорив".

Контрольні запитання та завдання

1. Як проходила монополізація промисловості в Україні на початку XX ст.?

2. Які були плани імперіалістичних країн щодо України напередодні Пер­шої світової війни?

3. Які заходи вживали російські й австроугорські власті для знищення ук­раїнства?

4. Як еволюціонізували українські політичні сили у ставленні до війни?

Теми рефератів

1. Студентський рух в Україні на початку XX cm.

2. Революція 1905—1907pp. в Україні.

3. Столипінська аграрна реформа і Україна.

4. Українські січові стрільці.


Рекомендована література

1. Атлас. Українці — східна діаспора. — К., 1993.

2. Багатопартійна українська держава на початку XX ст. — К., 1992.

3. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Л., 1996.

4. Історія січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. — К., 1992.

5. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX ст. — К., 1993.

6. Колесник В.Ф., Рафалъсъкий О.О. Український рух в Австро-Угорщині (кінець XIX — початок XX ст.). — К., 1998.

7. Колесник В., Рафалъсъкий О., Тимошенко О. Шляхом національного відродження. Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини (1900—1907). — К., 1998.

8. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-полі­тичного руху (XIX ст. — 1939 p.). — Івано-Франківськ, 1993.

9. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. — Т. 1. — К., 1994.

 

10. Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914—1920). — К., 2003.

11. Литвин М., НауменкоЯ.Історія галицького стрілецтва.— Л., 1990.

12. Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і собор­ності. — Л., 2000.

13. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). — К., 2003.

14. "Українське питання" в Російській імперії (кінець XIX — початок XX ст.): В 3 ч. — К., 1999.

15. Українські політичні партії кінця XIX — початку XX ст. Програмові і довідникові матеріали. — К., 1993.

16. Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Право­бережній Україні (друга половина XIX — початок XX століття). — К., 1997.


Тема 7

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920 pp.) (4 год)

Доба Української революції охоплює час з 1917 по 1920 р. і насичена важли­вими подіями в історії нашої держави. Вони наклали свій відбиток на загаль ноприйняту періодизацію: Українська Народна Республіка періоду Централь­ної Ради (березень 1917 — квітень 1918 p.), Українська держава гетьмана П. Скоропадського (9 квітня — 14 грудня 1918р.), Українська Народна Респуб­ліка доби Директорії, національно-визвольні змагання на західних землях (ЗУНР) (листопад 1918 — листопад 1920 p.). Українська революція завер шується остаточним утвердженням радянської влади на Наддніпрянщині та окупацією Західної України іноземними державами.

Визвольні змагання цього періоду, які переконливо свідчать, що українсь­кий народ пам'ятає своє героїчне минуле, отримали оцінку як національно-де­мократична революція. Адже йшлося про долю української нації, її здатність брати активну участь у створенні власної держави на демократичних заса­дах, висувати зі свого середовища лідерів, які б визначали перспективи, попе реджали про труднощі на цьому шляху, могли повести за собою маси, перемог­ти і захистити здобуту незалежність від зазіхань іноземних поневолювачів.

План семінарського заняття

1. Організація Української Центральної Ради: соціальна база, програма, державотворча діяльність.

2. Проголошення Української Народної Республіки, наступ радянської Росії проти України. Причини поразки Центральної Ради.

3. Українська держава гетьмана П. Скоропадського. Внутрішня та зов­нішня політика гетьманського уряду.


Тема 7

Методичні рекомендації

При підготовці до семінарського заняття студентам слід ґрунтовно опра­цювати відповідні розділи навчальних посібників та підручників, окремих досліджень та збірників документів і матеріалів з цієї проблеми, рекомен­дованих викладачем. При цьому варто обміркувати та скласти план-конс­пект відповіді з усіх питань, що виносяться на обговорення, зробити певні висновки та узагальнення.

1. Організація Української Центральної Ради: соціальна база, програ­ма, державотворча діяльність.Приступаючи до вивчення першого питан­ня, необхідно акцентувати увагу на тому, що події Першої світової війни на­прикінці 1916 — на початку 1917 p., зокрема поразки російських військ на фронтах, різке погіршення економічного становища, загострення соціаль­них суперечностей продемонстрували загальну відсталість імперії, викли­кали незадоволення широких верств російського суспільства, висвітлили політичну неспроможність царизму до управління країною. Росію охопила загальнонаціональна криза, що переросла в революцію і привела до падіння самодержавства.

Звістка про перемогу революції в Петрограді швидко поширилася по всій країні й підняла до визвольної боротьби народи національних окраїн Ро­сійської імперії. У Києві про повалення царизму дізналися 1 березня 1917 р. 4 березня в місті було утворено Виконавчий комітет об'єднаних громадянсь­ких організацій, який діяв від імені Тимчасового уряду і в перші порево-люційні дні вважався найвищою виконавчою владою. Подібні організації виникли в усіх губерніях та повітах України, безпосереднє управління яки­ми було передано комісарам петроградського уряду. Цими посадовими осо­бами ставали голови міських земських управ.

Водночас в Україні почали організовуватися Ради робітничих і солдатсь­ких депутатів. 2 березня 1917 р. робітнича Рада сформувалася і почала дія­ти в Харкові, 3-го — у Києві, 4-го — у Катеринославі та Кременчуці, потім в Одесі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві та інших містах. Всього протягом цього місяця виникло понад 170 рад, засновниками яких були представники ро­сійських соціал-демократів (більшовиків і меншовиків) та есерів.

Вплив більшовиків, яких у перші місяці після Лютневої революції в ук­раїнських губерніях налічувалося близько 2 тис. осіб, на діяльність рад був обмеженим. Проте вже у квітні 1917 р. чисельність більшовиків зросла до 10 тис. осіб, та й поглиблення політичної і соціально-економічної кризи спри­яло популярності їхніх гасел серед населення країни. Тому з другої полови­ни року почався так званий процес більшовизації рад, коли ленінці та при­хильні до них безпартійні депутати стали там переважати. Після приїзду в Петроград В.І. Леніна та виголошених ним "Квітневих тез" гасло "Вся вла­да — радам!" стало головним у діяльності більшовиків.



Українська революція (1917—1920 pp.)

Студентам важливо з'ясувати, що водночас в Україні виник ще один центр, який заявив про свої наміри очолити національно-визвольний рух. 4 березня 1917 р. за ініціативою Товариства українських поступовців була заснована Українська Центральна Рада. Крім членів ТУПу до її складу уві­йшли представники православного духовенства, культурно-освітніх, коопе­ративних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, а також національних наукових товариств — наукового, педагогічного, техніків, агрономів. Провідну роль у Раді відігравали партії українських соціалістів-федералістів, соціал-демократів, есерів.

Головою Центральної Ради був обраний лідер руху за українське націо­нальне відродження М. Грушевський. Після повернення із заслання до Киє­ва він виступив проти обмеження визвольного руху культурницькими ви­могами і висунув гасло побудови національно-територіальної автономії Ук­раїни у складі Російської Федеративної Республіки, не чекаючи скликання Установчих зборів. 19 березня 1917 р. в Києві відбулася 100-тисячна мані­фестація, учасники якої прийняли резолюцію домагатися від Тимчасового уряду розв'язання цієї нагальної проблеми.

Продовжуючи розглядати це питання, треба звернути увагу на те, що Центральна Рада користувалася дедалі зростаючою підтримкою різних верств українського суспільства, про що свідчив скликаний нею у Києві 7— 8 квітня 1917 р. Національний конгрес. У його роботі брали участь 900 деле­гатів від губерній України, а також представники українських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини, усіх фронтів. На ньому було обрано новий склад Ради, надалі він мав поповнюватися за територіальним принципом та шляхом делегування представників від політичних партій та громадських установ. Головою Ради конгрес обрав М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка.

Національний конгрес доручив Центральній Раді розробити статут ук­раїнської автономії. Дуже важливою у цьому аспекті для неї була підтримка громадськості, що засвідчив проведений у травні 1917 р. І Всеукраїнський військовий з'їзд українізованих частин. Від проголосив Раду "єдиним ком­петентним органом", здатним вирішувати всі наболілі питання життя краю. Слід звернути увагу аудиторії і на те, що Тимчасовий уряд не збирався задо­вольняти ці вимоги, і переговори української делегації у Петрограді з О. Ке-ренським закінчилися безрезультатно.

У червні 1917 р. відбувся Всеукраїнський селянський з'їзд, який у своїх вимогах до Тимчасового уряду закликав "за допомогою шаблі" розв'язати питання про національне самоврядування, врешті-решт скликати для цьо­го Українські Установчі збори. Цього місяця, незважаючи на заборону О. Ке-ренського, розпочав роботу II Всеукраїнський військовий з'їзд, який запро­понував Раді більше не звертатися до центру, а самочинно оголосити авто­номію України. На з'їзді було затверджено статут Генерального військового комітету, головою якого став С. Петлюра.


Тема 7

Необхідно наголосити, що одним із перших програмних документів Цент­ральної Ради був виданий нею 10 червня 1917 р. "І Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого" та розкрити його зміст. У ньому проголошувалась автономія України, "не одділяючись від усієї Росії, не роз­риваючи з державою Російською". Висловлювалася надія, що національні меншості, які живуть на території України, теж будуватимуть автономний устрій. Українським установам доручалося з цього приводу налагодити тісні взаємовідносини з демократично обраними організаціями неукраїнців. Отже, видання Універсалу свідчило про крах політики Тимчасового уряду, який не мав сили зупинити наростаючий український національний рух.

Центральна Рада відповідно до І Універсалу розпочала державотворчу діяльність. Вона оголосила про створення Генерального Секретаріату у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря, серед яких переважали со­ціал-демократи. Перший український уряд очолив В. Винниченко, він же виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Секретарем з військових справ став С. Петлюра, земельних справ — Б. Мартос, фінансів — X. Барановський, міжнаціональних справ — С. Єфремов.

За складних політичних та соціально-економічних умов, що склалися в Росії, Тимчасовий уряд вважав недоречним вступати в конфлікт з Централь­ною Радою. Обстановка ще більше загострилася внаслідок провалу наступу російських військ на Південно-Західному фронті, що спричинив втрату Га­личини, захопленої в результаті Брусиловського наступу в 1916 р. Та й І Все­російський з'їзд селянських депутатів у червні 1917 р. пропонував централь­ному урядові знайти спільну мову з революційною демократією в України.

У зв'язку з цим наприкінці червня 1917 р. до Києва для переговорів з Центральною Радою прибула повноважна делегація Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Після напружених пе­реговорів з представниками української демократії вони визнали право Ук­раїни на автономію, а Раду державним органом у ній, не очікуючи на Все­російські Установчі збори. Але в Петрограді ця угода не була схвалена, що призвело до урядової кризи. Проти надання українцям автономного устрою особливо різко виступили міністри з партії кадетів.

У такій складній ситуації 3 липня 1917 р. Центральна Рада опублікува­ла II Універсал. У ньому проголошувалося, що вона, яка завжди стояла за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії, щоб разом з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності її демократичних сил, "з задоволенням сприймає заклик правительства до єднання". Треба за­значити, що Рада, поповнившись представниками партій національних мен­шин, які проживали в Україні, стала єдиним найвищим органом демократії в краї.

Центральна Рада підтверджувала, що вона виділяє зі свого складу відпо­відальний перед нею Генеральний Секретаріат, який мав затверджуватися Тимчасовим урядом як носій вищої крайової влади. При цьому не окреслю-


Українська революція (1917—1920 pp.)

валися ні його повноваження, ні територія, на яку поширювалася влада цього органу. Рада зобов'язувалася підготувати закон про автономний устрій України, в якому мали враховуватись інтереси національних меншин, тоб­то її кожного четвертого громадянина, для прийняття його Установчими збо­рами. Але до схвалення цього закону вона не могла самочинно реалізовува­ти автономію України, а військовий міністр із Петрограда контролював ком­плектування військових частин у її межах. Отже, варто наголосити, що Рада робила суттєві поступки центральному урядові, який намагався обмежити певними рамками національно-визвольний рух в Україні.

Треба нагадати студентам, що Центральній Раді довелося розв'язувати питання про реалізацію II Універсалу в обстановці липневої політичної кри­зи в Петрограді, зростання впливу більшовиків серед робітництва України. Складений нею "Статут вищого управління України" не було прийнято Тим­часовим урядом. Після певних зволікань Петроград надіслав "Тимчасову інструкцію", яка обмежувала територію, що підлягала владі українського уряду, п'ятьма губерніями — Київською, Волинською, Подільською, Пол­тавською, Чернігівською (без північних повітів).

Тимчасовий уряд наполягав, що Генеральний Секретаріат мав признача­тися Петроградом на пропозицію Центральної Ради. Український уряд поз­бавлявся виконавчих функцій, а мав лише передавальні обов'язки, губернські власті повинні були надсилати свої заяви й одержувати розпорядження не прямо, а через Київ. У негайних і невідкладних випадках російський уряд залишав за собою право безпосередньо вирішувати їх з губерніями, обминаю­чи Генеральний Секретаріат. Зі сфери компетенції останнього виключалися військові й продовольчі справи, пошта, телеграф, суд, залізниці.

Студентам важливо наголосити, що під час обговорення "Тимчасової інструкції" в Центральній Раді відбулася бурхлива дискусія з приводу її змісту. В. Винниченко назвав її "миршавим клаптиком паперу", але радив цей документ як тимчасовий прийняти. Лунали вимоги відхилити інструк­цію і перейти до збройної боротьби з російським урядом, але для цього Цен­тральна Рада не мала достатньої військової сили. Нагадаємо, що голова ук­раїнського уряду у своїх виступах запевняв, що "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій". Крім того, протистояння з російським урядом після поразки його армії в Галичині зруйнувало б Південно-Західнии і Румунський фронти, що загрожувало окупацією України німцями та австрійцями. Отже, Цент­ральній Раді нічого не залишалося робити, як погодитися з інструкцією.

2 5 жовтня 1917 р. в Петрограді відбулося збройне повстання більшовиків, які скористалися безпорадністю уряду Керенського і, виконуючи рішення свого VI з'їзду, захопили владу в країні. II Всеросійський з'їзд Рад робітни­чих, солдатських і селянських депутатів, на якому вони переважали, утво­рив Раднарком Радянської Росії на чолі з В. Леніним. Гасло "Вся влада — радам!" набуло практичного втілення.


8 Історія України



Тема 7

На семінарському занятті треба чітко визначити негативну оцінку Цент­ральною Радою подій у Петрограді та охарактеризувати надзвичайну ситуа­цію, що склалася в Києві після більшовицького перевороту. Тут діяли три політичні сили, у кожної з яких були власні уявлення про її покращання. Штаб Київського військового округу, як опора поваленого Тимчасового уря­ду, мав війська гарнізону, козаків, юнкерів, його підтримали загальноро-сійські партії, крім більшовиків, які спиралися на ради робітничих і сол­датських депутатів, загони червоногвардійців, озброєні робітничі загони, деякі частини гарнізону в місті і прагнули проголосити радянську владу. Центральна Рада, яка теж мала українізовані частини, як і більшовики, протистояла штабові округу, але обстоювала власне право на владу в Україні.

Протягом певного часу Центральна Рада і більшовики не перешкоджали одне одному, співпрацювали у боротьбі зі штабом Київського військового ок­ругу, а у створеному Радою Комітеті охорони революції деякий час перебу­вали більшовицькі лідери. Вони вийшли з цього органу після засудження керівниками Ради Жовтневого перевороту в Петрограді. Після триденних боїв, які вели загони під керівництвом більшовиків, військові частини, підпо­рядковані штабу округу, покинули Київ. Охорона міста доручалася Цент­ральній Раді, війська якої майже не брали участі в боях.

Отже, можна стверджувати, що Центральна Рада, проголосивши про своє утворення в березні 1917 p., отримала підтримку значних верств українсь­кого суспільства, а до її складу входили представники різних політичних, громадських, наукових, кооперативних, культурно-освітніх молодіжних організацій. Представляючи їхні інтереси, Рада розробляла програму своєї внутрішньої та зовнішньої політики, доносила до української спільноти зміст принципових положень на з'їздах, конференціях та інших зібраннях. Три універсали, прийняті нею в цей період, свідчили про початок законотворчої діяльності, а робота Генерального Секретаріату — про формування системи виконавчої влади, в цілому про відродження національної державності.

2. Проголошення Української Народної Республіки, наступ радянської Росії проти України. Причини поразки Центральної Ради.При підготовці до розгляду другого питання, потрібно наголосити, що в листопаді 1917р. в Києві склалося своєрідне двовладдя. Адже місто контролювали збройні сили більшовиків і Центральної Ради. Остання, підтримана заявами з різних місць України про визнання її як урядової влади в Україні, 7 листопада 1917 р. проголосила свій IIIУніверсал: "Віднині Україна стає Українською Народ­ною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів". Отже, в Універсалі йшлося про федерацію народів, які входили до колишньої Російської імперії, включаючи Росію, Кавказ, Крим, Донське військо, Кубань, Сибір, Молдавію та Башкирію.


Українська революція (1917—1920 pp.)

У III Універсалі була накреслена програма політичних та соціально-еко­номічних перетворень в Україні, а саме ліквідація приватної власності на землю, 8-годинний робочий день на підприємствах, контроль над виробниц­твом, скасування смертної кари, запровадження судової реформи, гарантія демократичних свобод, персонально-національна автономія для національ­них меншостей. Українська Народна Республіка мала намір негайно розпо­чати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками з метою підписання з ними мирного договору. На кінець грудня 1917 р. призначалися вибори до Українських Установчих зборів.

Поза увагою студентів не повинен залишатися той факт, що гасло більшо­вицької партії про право кожної нації на самовизначення, аж до відокремлен­ня в самостійну державу, трактувалося більшовиками з вигодою для себе. Про це переконливо свідчить проголошений 3 грудня 1917 р. Раднаркомом напи­саний В. Леніним "Маніфест до українського народу з ультимативними вимо­гами до Центральної Ради". Радянська Росія визнавала Українську Народну Республіку і все, що стосувалося національних прав і національної незалежнос­ті українського народу. Але Центральна Рада не розглядалась як "повноваж­ний представник трудящих і експлуатованих мас Української Республіки".

Раднарком вимагав від неї не пропускати контрреволюційні війська на Дон, на допомогу Каледіну, припинити роззброєння червоногвардійців, відданих радянській владі солдатів колишньої царської армії. Було заявле­но, що в разі неприйняття цих положень Раднарком буде вважати Централь­ну Раду "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні". Молода українська демократія з обуренням відкинула ультиматум, і зброй­на сутичка з північним сусідом стала неминучою.

У цей самий час у Києві зібрався Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, серед 2000 депутатів якого лише 124 були прихильниками більшовиків, а решта представляли селянські спілки та українізовані частини, що підтримували Центральну Раду. "Не вважаю­чи себе вправі брати участь у цій комедії, згубній для інтересів пролетаріату і найбіднішого селянства, ми, представники 49 Рад у кількості 124 чол., ухва­лили покинути збори, влаштовані політиками з Центральної Ради", — та­кою була реакція більшовиків на перебіг подій не на їх користь.

Покинувши Київ, більшовики прибули до Харкова, де проходив III об­ласний з'їзд рад Донбасу і Криворіжжя, об'єдналися з ними і проголосили себе Всеукраїнським з'їздом рад, робота якого проходила 11 —12 грудня 1917 р. З'їзд проголосив Україну республікою рад робітничих солдатських і селянсь­ких депутатів, визнавши її федеративною частиною Російської республіки, та заявив про "рішучу боротьбу із згубною для робітничо-селянських мас політикою Центральної Ради".

На з'їзді був створений Центральний виконавчий комітет рад, до якого мала перейти вся повнота влади в Україні. Він утворив перший радянський робітничо-селянський уряд, який було названо Народний Секретаріат. До його складу ввійшли Ф. Сергеев (Артем), М. Скрипник, В. Затонський, Ю. Ко-


Тема 7

цюбинський, Є. Бош та ін. Раднарком радянської Росії визнав Народний Секретаріат єдиним законним урядом Української радянської республіки.

Отже, потрібно зробити висновок, що наприкінці 1917 — на початку 1918 р. на території України постали дві влади: Центральна Рада і Генераль­ний Секретаріат у Києві та Центральний виконавчий комітет рад і Народ­ний Секретаріат у Харкові, між якими не могло бути ніякого порозуміння. Тому більшовицький уряд розпочав збройний виступ проти Центральної Ради. Маючи у своєму розпорядженні робітничі загони, частини червоногвар-дійців, у тому числі ті, що прибули з Росії, він поступово збільшував захоп­лену ним територію. Коли радянські війська під командуванням В. Антоно-ва-Овсієнка, які наступали на військові формування Центральної Ради, на­ближалися до міст, більшовицькі організації на підприємствах, підтримую­чи їх, піднімали збройні повстання. Слід зазначити, що в цій боротьбі зали­шилося нейтральним селянство, яке, розчароване неефективною політикою Центральною Радрю на селі, відмовило їй у беззастережній підтримці.

Молода українська демократія переконувалася, що радянська Росія праг­не нав'язати Україні підлеглий їй харківський уряд. Тому перед національ­ними лідерами постало питання про остаточний розрив із "північним сусі­дом" та необхідність проголошення незалежності. Це питання бурхливо об­говорювалося на засіданні Президії Центральної Ради 9 січня 1918 р., а в ніч на 12 січня М. Грушевський оголосив останній IV Універсал, яким проголо­шувалася "вільна Українська Народна Республіка", самостійна, "від нікого не залежна, суверенна". УНР закликала усіх громадян "стояти непохитно на стороні добутої свободи і прав нашого народу", "боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки". Студентам тре­ба нагадати, що за кілька днів до цієї історичної події було ухвалено Закон про персонально-національну автономію, який гарантував кожній націо­нальній меншині в Україні право на влаштування свого життя відповідно до національних традицій та звичаїв.

Згідно з Універсалом Генеральний Секретаріат дістав назву Ради Народ­них Міністрів, яка розпочала виконувати покладені на неї обов'язки вико­навчої влади. Але значну частину України вже зайняли радянські війська, які перебували на лівому березі Дніпра і готувалися захопити Київ. Щоб допомогти їм, місцеві більшовики 16 січня 1918 р. розпочали збройне по­встання проти Центральної Ради, центром якого став завод "Арсенал". Але цей виступ було жорстоко придушено через кілька днів.

Про авторитет Центральної Ради серед молоді свідчить готовність сту­дентів і гімназистів захищати демократичні завоювання від загарбників — більшовиків. Не обстріляні в боях 300 юнаків Києва добровільно вирушили на вузлову залізничну станцію Крути в Чернігівській губернії, щоб зупини­ти червоні війська. Маючи багатократну чисельну перевагу, наступаючі зім'яли оборону і знищили майже всіх, хто чинив опір. Ті, кому пощастило врятуватися, спромоглися розібрати залізничну колію і на кілька днів зу­пинити наступ радянських частин на столицю.


Українська революція (1917—1920 pp.)

Центральна Рада та Рада Народних Міністрів продовжували працювати в Києві. Вони прийняли закон про земельну реформу, тобто ліквідували пра­во власності на землю, новим головою уряду замість В. Винниченка став В. Голубович. Але Дарницю вже захопили червоні. Після першого невдало­го штурму столиці їх командувач М. Муравйов наказав кілька днів обстрілю­вати місто з гармат, наражаючи жителів на смертельну небезпеку. Централь­на Рада, визнавши свою поразку, змушена була віддати розпорядження про евакуацію урядових установ. 26 січня більшовицькі війська увійшли до Києва.

Одразу в місті розпочався червоний терор. Згідно з наказом Муравйова почалося фізичне знищення "всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Вже в перший день було розстріляно кілька тисяч осіб, у тому числі мирних жителів, які навіть не чинили опір загарбникам. Перекреслювалось і заборонялося все те, що намагалася зробити Централь­на Рада, яка була оголошена поза законом, а ті, хто входив до її складу, вва­жались карними злочинцями. На громадян, які переховували членів Ради, теж чекали жорстокі покарання. Панування більшовиків тривало три тижні.

Нагадаємо, що в цей час у Бресті-Литовському проходили мирні перего­вори між Німеччиною та її союзниками з радянською Росією, розпочаті з ініціативи більшовиків 20 листопада 1917 р. З 29 грудня в пленарних засі­даннях переговорів почали брати участь представники Української Народ­ної Республіки, які займали на них самостійну позицію. Делегація радянсь­кої Росії, яку очолював Л. Троцький, змушена була визнати цей факт, щоб не підірвати власні декларації з національного питання. Така постановка питання не суперечила інтересам Німеччини та Австро-Угорщини, які спо­дівались, що майбутній договір з Україною допоможе розв'язати продоволь­чу кризу в цих країнах.

27 січня 1918 р. мирний договір між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією — з другого, було підписано. Відповідно до нього ці держави визнавали незалежність України і зобов'я­зувалися надати їй збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Разом з тим згідно з економічною угодою протягом першої половини 1918 р. Центральна Рада повинна була поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 400 млн штук яєць, 3 млн пудів цукру та ін.