Заснування Української народної партії (УНП). 2 страница

18 лютого 1918р., скориставшись неузгодженістю у ставленні до перего­ворів з Німеччиною в керівництві радянської Росії, німецькі війська пере­йшли у наступ проти радянських частин, а разом з ними — збройні форму­вання Центральної Ради. З березня 1918 р. радянська Росія підписала мир­ний договір у Бресті-Литовському, згідно з яким Україна оголошувалася самостійною державою. Спроби радянського Народного Секретаріату орга­нізувати відсіч іноземній інтервенції виявилися марними. На початку берез­ня його війська змушені були покинути Київ, до якого увійшли німці та уряд Центральної Ради. В середині березня австрійці захопили Волинську, Кате-


Тема 7

ринославську, Подільську, Херсонську губернії. Отже, варто зробити ви­сновок, що в результаті такої міжнародної діяльності Центральної Ради на території республіки встановлювався окупаційний режим, який забезпечу­вався присутністю майже півмільйонної ворожої армії.

У такій ситуації Центральна Рада після повернення в Україну продов­жувала виконувати свої функції. Але на той час проти неї складалася опози­ція: великих землевласників та промисловців не влаштовували її соціалі­стичні експерименти, заможних селян — аграрна політика, бідняцькі вер­стви — невиконані обіцянки з отриманням землі, зрусифіковані міщанські кола — національний характер влади. Всі разом засуджували Центральну Раду за введення окупаційного режиму, проти якого в республіці розпочав­ся партизанський рух.

Треба враховувати, що й німці теж виявляли невдоволення Централь­ною Радою. Вони пересвідчилися, що вона не мала ніякого адміністративно­го апарату для збирання продовольства і сировини, що їх потребували в Німеччині та Австро-Угорщині. Окупаційна влада почала втручатися у внутрішні справи України. Виник конфлікт з приводу попередження коман­дувача німецьких військ у республіці генерала Ейхгорна селян, щоб вони під загрозою смерті не заважали поміщикам засівати лани. Окупанти дійшли думки, що соціалістичну Раду треба усунути від влади, здійснити держав­ний переворот і створити в країні міцну авторитетну владу. І німці, і внут­рішня опозиція вважали, що її за історичною традицією міг очолити гетьман.

У другій половині квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з колишнім царським генералом П. Скоропадським, на­щадком гетьмана І. Скоропадського. На цій зустрічі вони висунули вимоги, за яких давали згоду підтримати уряд "сильної руки", а саме: визнання умов Брестського миру, отже, перебування німців і австрійців в Україні; розпуск Центральної Ради, відновлення приватної власності на землю, усунення від влади на місцях земельних комітетів і всіх "непевних елементів".

29 квітня 1918 p., коли Центральна Рада ухвалювала Конституцію УНР та обговорювала інші питання, до зали засідань Педагогічного музею уві-йшов-загін німецьких солдат і розпустив збори. Вона ще робила спроби зібра­тися нелегально, як згадував В. Винниченко, "але днем її конця можна вва­жати 29 квітня 1918 року, день переходу влади з рук національно-українсь­кої дрібнобуржуазної демократії в руки неукраїнської великої буржуазії".

Таким чином, підсумовуючи обговорення цього питання, треба підкрес­лити, що Центральна Рада мала значні заслуги перед українським народом. Протягом свого нетривалого існування вона пробудила націю від рабської покори і пасивності, підняла на боротьбу за відродження давно втраченої державності, проголосила Українську Народну Республіку. Саме за неї було закладено основи майбутнього політичного суспільного й економічного ладу вільної і незалежної України на засадах демократії, свободи, справедливості.


Українська революція (1917—1920 pp.)

Разом з тим треба наголосити, що в ході цієї боротьби і творчих пошуків Центральна Рада припустилась істотних помилок і прорахунків, що в кінце­вому підсумку відправили її в небуття. Головною помилкою Центральної Ради стала її нездатність проаналізувати складність політичної та соціаль­но-економічної обстановки в Україні, викликаної тривалою кровопролитною війною, соціальною революцією, а також розривом економічних зв'язків з колишньої метрополією. До того ж вирішення грандіозних завдань, які по­трібно було негайно і в екстремальних умовах розв'язувати молодій ук­раїнській демократії, виявилося для неї непосильним.

Центральна Рада не врахувала слабкість національно-визвольногоруху, непідготовленість української нації до будівництва власної держави, що було зумовлено жахливими умовами багатовікового соціального і національного гноблення народних мас, колоніальним становищем України в Російської імперії. Не було створено єдиного могутнього національного фронту всіх українських патріотів у боротьбі за державність, не подолано непримирен­ну ворожнечу між різними напрямами українства.

Помилками були також непослідовність і нерішучість Центральної Ради в різних сферах суспільно-політичної діяльності, постійне відставання від перебігу подій, запізнення з проведенням важливих соціально-економічних реформ. її падіння певною мірою пов'язане зі слабкістю створюваних апа­ратів державної влади в центрі та відсутністю таких структур на місцях.

Інтернаціоналістські переконання діячів Центральної Ради негативно вплинули на її зовнішньополітичну діяльність. Своєчасне усвідомлення не­обхідності власних збройних сил само собою вирішило б проблему боротьби з більшовицькою агресією і відпала б потреба в підписанні договору з авст-ро-німецькими окупантами, які її розігнали.

На завершення слід зазначити, що поразка Центральної Ради була зовсім невипадковою. З огляду на вказані вище чинники, вона мала закономірний характер. Тільки надзвичайно сприятливий збіг багатьох внутрішніх і зовнішніх обставин міг забезпечити тоді перемогу української державності на чолі з Центральною Радою.

3. Українська держава гетьмана П. Скоропадського. Внутрішня та зов­нішня політика гетьманського уряду.Вивчення третього питання треба роз­почати з того, що 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд хліборобів-влас-ників, на який з усієї України прибуло кілька тисяч делегатів. П. Скоро­падського, який з'явився у ложі, під бурхливі оплески було запрошено до президії зібрання, що означало обрання його гетьманом України. Наступно­го дня прихильники нової влади захопили державні установи у столиці. Пе­реворот пройшов досить спокійно, у переповненому окупаційними війська­ми місті ніхто не виступив на захист Центральної Ради та її уряду.

У перший день свого правління П. Скоропадський оприлюднив "Грамо­ту до українського народу". Вивчаючи зміст і порівнюючи з універсалами Центральної Ради, треба звернути увагу, що в ній ішлося про негайну розбу-


Тема 7

дову державної влади, "яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці", "фундаментом культури і цивілізації" мала стати приватна власність, права якої будуть відбудовуватися в повній мірі". Передбачалася повна свобода розроблення "купчих по купівлі-прода-жу землі", "по вивласненню земель по дійсній їх вартості від великих зем­левласників до наділення земельними участками малоземельних хлібо­робів". "На економічнім і фінансовім полі гарантувалася повна свобода торгівлі" і відкривався "широкий простір приватної ініціативи". Говорячи сучасною мовою, створювалися умови для розвитку ринкових відносин, що мало задовольнити інтереси всіх верств населення держави.

Потрібно проаналізувати наступні документи гетьмана України, а саме "Закони про тимчасовий державний устрій України" та "Грамоту до всього Українського народу". З них випливало, що УНР ліквідується, а замість неї постає Українська держава, повноту влади в якій тимчасово, до скликання сейму (парламенту), взяв на себе гетьман. Він мав право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справа­ми, бути верховним суддею країни, оголошувати воєнний стан, здійснювати помилування засуджених. В них підкреслювалося, що гетьман "буде підтриму­вати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими міра­ми". Але було очевидно, що П. Скоропадський цілковито залежав від окупан­тів, адже вже 2 травня 1918 р. він зробив перший візит до німецького штабу, а генерал Ейхгорн через кілька днів видав наказ, у якому підкреслювалося, що завдання "прошених гостей" полягає у підтримці нового режиму.

Звертаючись до населення, гетьман наголошував, що гетьманство — це здійснення ідеї незалежності України у традиційній національно-державній формі. На доказ цього символом гетьманської влади став старовинний ко­зацький герб "козак з мушкетом", а тризуб став атрибутом військового одя­гу. Прапором Української держави стало полотнище із "синьої і жовтої го­ризонтальних смуг", а в центрі "золотий тризуб з хрестом".

Треба підкреслити, що наводячи порядок у державі, гетьманська адміні­страція одразу почала формувати органи місцевого самоврядування. Тала­новиті висококваліфіковані фахівці призначалися губернськими і повітови­ми старостами замість комісарів, свого часу призначених Центральною Ра­дою. За сумлінну роботу в центральних державних установах значно підви­щувалась матеріальна винагорода. Кожен службовець і суддя повинен був складати присягу на вірність гетьману та Українській державі. Проте більшість чиновницьких посад обіймали росіяни, місцеві поміщики, земські діячі, судді, які дуже швидко перестали приховувати свою ворожість до ук­раїнської державності, що викликало незадоволення місцевого населення.

Гетьман намагався також провести судову реформу в державі. Було ухва­лено закон про судові палати та апеляційні суди, згідно з яким в Українській державі діяли три судові палати (Київська, Одеська та Харківська), утворе­но Державний сенат у складі адміністративного генерального суду, цивіль-


Українська революція (1917—1920 pp.)

ного генерального суду та Загального зібрання сенату. Гетьманський уряд домігся обмеження повноважень окупаційних військових судів, встановлен­ня прокурорського нагляду за їхніми діями на українських землях.

Отже, на відміну від попередньої влади П. Скоропадському в цілому вда­лося створити більш-менш дієздатний адміністративний апарат, ліквідува­ти безвладдя та навести порядок у країні. Разом з тим для зміцнення влади широко застосовувалися репресивні заходи, які в основному виконували як Державна варта, так і окупаційні війська. Однак все це давало лише тимча­совий ефект, оскільки значна частина українського населення виявляла не­задоволення панівним режимом.

Як і в попередні роки, в країні особливої гостроти набувало аграрне пи­тання. Відразу після перевороту гетьманський уряд почав розробляти про­ект широкомасштабної земельної реформи, основою якої стало відновлення приватної власності на землю. Вона передбачала, що поміщики за велику ціну передаватимуть свою землю Держбанку для утворення державного зе­мельного фонду, а з нього селяни могли б за викуп отримувати певні наділи у власне користування. Але сам принцип одержання землі за гроші натра­пив на рішучий опір більшості землеробів, які сподівались дістати її безкош­товно, як обіцяла Центральна Рада. До того ж селянство зрозуміло, що здійснення реформи відкладалося на невизначений час.

У хліборобів викликали роздратування закони Української держави, що визначали умови, дотримуючись яких вони практично не мали права розпо­ряджатися урожаєм, зібраним ними у 1918 p., їх обурювали накази про по­вернення поміщикам майна, отриманого згідно з попереднім законодавством. Селяни виступали проти примусової праці на поміщиків під час жнив, косо­виці, оранки, проти каральних заходів щодо "неслухняних" хліборобів. Се­лянство, яке висе звикло, що землею повинні володіти ті, хто її обробляє, зу­стрічало аграрну політику гетьмана вороже і почало чинити їй активний опір.

Масове незадоволення селян гетьманським режимом набувало різних форм, а саме: підпалів поміщицьких маєтків, потрав посівів, убивств знач­них землевласників і, врешті-решт, збройних сутичок з прибулими військови­ми командами та формування повстанських загонів. У червні — липні 1918 р. широкого розголосу в Україні й за її межами набуло повстання близько 30 тис. селян Таращанського та Звенигородського повітів Київщини. Висту­пи перекинулися в села Волині, Поділля, Полтавщини, Херсонщини, Черні­гівщини. Серед їх керівників були відомі Н. Махно, М. Григор'єв, М. Кро-пив'янський та ін., вони мали різні політичні переконання, але їх об'єдну­вала єдина мета боротьби з панівним ладом та іноземними окупантами.

Гетьман та його уряд намагалися розв'язати складні проблеми в галузі фінансів та грошового обігу. Було створено Фінансову раду, яка займалася підготовкою грошової реформи. Передбачалося запровадження єдиної ук­раїнської валюти — гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної Ради друкувалися в Німеччині, їх перші партії почали надходити в Україну. Але


Тема 7

загострення економічного і політичного становища не дало змоги заверши­ти роботу. Повністю взяти під свій контроль стан справ у фінансовій сфері гетьману так і не вдалося.

П. Скоропадського підтримували представники промислових кіл, торгівлі, фінансів. На своєму з'їзді у середині травня 1918 р. вони схвалили заходи уряду, спрямовані на утворення нового державного, громадського та економічного ладу в Україні. Щоб припинити деградацію виробництва й за­безпечити вивезення до Німеччини та Австро-Угорщини промислової сиро­вини, гетьманська та окупаційна адміністрації примушували робітників працювати інтенсивніше. В липні 1918 р. фактично був поновлений царсь­кий закон від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках. Істотно збільшувався робочий день. Зокрема, у чорній металургії, яка дійсно знахо­дилася у критичному стані, він продовжувався 12 год. Боляче вдарили по матеріальному становищу пролетарів локаути, коли підприємці масово звільняли "непокірних", а потім за меншу плату наймали інших. На біржах почали реєструвати безробітних, на початок червня 1918 р. їх налічувалося близько 200 тис. осіб.

У надзвичайно складних умовах розпочалася розбудова українських збройних сил. Як кадровий військовий, гетьман усвідомлював, що без них самостійна держава існувати не може. Йому вдалося переконати окупацій­не командування зняти заборону на формування регулярної армії. її основу становили вісім військових корпусів, у тому числі створюваних із частин Південно-Західного й Румунського фронтів. Було затверджено склад Чор­номорського флоту, чотирьох кінних дивізій, Чорноморського козачого коша та ін. До роботи в Генеральному штабі залучалися відомі військові.

Гетьманському урядові вдалося досягти помітних успіхів у справі ви­знання України на міжнародній арені. Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні відносини лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, то гетьманат, крім них, обмінявся посольствами з 12 краї­нами світу, зокрема з Голландією, Данією, Іспанією, Італією, Швецією та ін., а також з державними утвореннями на території колишньої Російської імперії, а саме з Грузією, Кримом, Доном, Литвою. У травні—жовтні 1918 р. в Києві відбулися переговори делегації Української Держави і радянської Росії про укладення мирної угоди, яка не була підписана, оскільки російсь­ка делегація припинила подальші переговори.

Особливо помітними були успіхи гетьманату в галузі освіти, науки та культури. У всіх державних установах і військових частинах було створено курси українознавства, розпочався процес українізації загальноосвітньої школи. Поряд з наявними російськими відкривалися українські гімназії. Восени 1918р. їх засновано 150, у тому числі в сільських районах. Було прий­нято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а та­кож історії та географії України в усіх середніх школах.


Українська революція (1917—1920 pp.)

Відкрилися Український державний університет у Києві та Український університет у Кам'янці-Подільському. У російськомовних Київському, Харків­ському та Одеському університетах запрацювали кафедри української мови, літератури, історії та права. Вивчення рідної мови стало державною справою.

У листопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що збира­лася зробити ще Центральна Рада. Першим президентом академії став ви­датний російський вчений В. Вернадський. Гетьманський уряд не шкодував коштів на культурні заклади. Влітку — восени 1918 р. були відкриті Націо­нальний архів, Національна бібліотека, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, "Молодий театр" Курбаса, Державний сим­фонічний оркестр, Українська державна капела, Український театр драми та опери тощо.

Акцентуючи увагу студентів на досягненнях гетьманського режиму, тре­ба звернути їх увагу на наростання незадоволення в українському суспільстві новою владою. Так, уже у травні 1918 р. відбулися нелегальні з'їзди україн­ських соціал-демократів та есерів, які висловили своє несхвалення уряду, а потім і небажання посилати до його складу своїх представників. Про намір вести рішучу боротьбу з існуючим ладом було заявлено на всеукраїнських з'їздах селян та робітників, до них приєдналися залізничники, телеграфі­сти. У середині травня 1918 р. сформувався опозиційний Український на­ціонально-державний союз (із серпня Український національний союз під керівництвом В. Винниченка). До його складу увійшли соціалісти-само-стійники, соціалісти-федералісти, соціал-демократи, есери та інші політичні та громадські угруповання. Антигетьманський курс узяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою.

В умовах різкого полівіння мас зросла популярність більшовиків в Украї­ні. В липні 1918 р. вони провели в Москві свій І з'їзд і утворили КП(б)У як складову РКП(б), на чому наполягав В. Ленін. Відновленню революційного возз'єднання України з Росією, що у ленінців не викликало ніякого сумні­ву, мало сприяти повстання проти інтервентів. Справді, в серпні 1918 р. більшовики зробили спробу розпочати загальний збройний виступ проти окупантів, але зазнали поразки через відсутність підтримки широких мас населення України.

На початку листопада 1918 р. режим П. Скоропадського втратив і зовніш­ню військову опору. Закінчилася Перша світова війна, і перед державами Ан­танти капітулювали Німеччина та Австро-Угорщина, в яких до того ж також відбулися революції і постало питання про виведення їхніх військ з України. В таких умовах 14 листопада гетьман розпустив уряд і доручив херсонському по­міщикові С. Гербелову сформувати його новий склад, у якому не було б осіб, пов'язаних дружніми відносинами з німцями. Одночасно було оприлюднено грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою російською державою.

Студентам слушно наголосити, що в той же день Український національ­ний союз утворив Директорію з п'яти осіб (В. Винниченко — голова, члени — С Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко) для керівництва по-


Тема 7

встанням проти гетьманського режиму, після повалення якого передбачало­ся визначити форму державної організації УНР. Центром, де формувалися збройні сили Директорії, стала Біла Церква, куди прибули спочатку С. Пет­люра, а потім й інші її члени. Було підготовлено звернення до населення, в якому повідомлялося, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а гетьман оголошувався "поза законом". 16 листопада 1918 р. Директорія до­мовилася з німецькою солдатською радою про нейтралітет, а 17 жовтня її військові частини зайняли Білу Церкву, Фастів і вирушили до Києва.

На бік Директорії перейшли загони січових стрільців під командуван­ням Є. Коновальця, Сірожупанна дивізія, Чорноморський козачий кіш та деякі інші. Але головне, що проти гетьманського режиму виступали сотні й тисячі селян, вливаючись у збройні сили повстання, які 21 листопада 1918 р. оточили Київ. 14 грудня німці залишили місто, а до нього увійшли січові стрільці. Того ж дня гетьман зрікся влади, Директорія оголосила його поза законом, і він виїхав до Німеччини, де й провів останні роки життя. 19 груд­ня 1918 р. до столиці прибула Директорія. На Софійському майдані відбу­лися молебень і військовий парад з приводу здобутої перемоги.

Отже, на завершення треба зробити висновок, що Українська гетьмансь­ка держава 1918 р. була об'єктивно необхідним станом визвольних змагань. Вона становила спробу перевести Українську революцію на конструктивний шлях, відмовитися від радикальних соціалістичних перетворень і спряму­вати головні зусилля на розбудову та зміцнення державності.

Але режиму гетьмана П. Скоропадського не вдалося консолідувати ши­рокі політичні кола навколо незалежності України. Він не знайшов спільної мови з українськими політичними партіями, які, скориставшись незадово­ленням широких верств населення соціально-економічною політикою П. Скоропадського, підняли проти нього повстання, що й привело до падін­ня його влади.

Основні терміни і поняття

Автономія— право на самоврядування певної частини держави в еконо­мічних, соціальних, культурних, а подекуди і політичних питаннях у пе­редбачених межах.

Демократія— форма політичної системи суспільства, побудована на ви­знанні народу як джерела влади, на принципах рівності та свободи. Офіційно визнаються влада більшості при збереженні права меншості, рівноправність громадян, верховенство закону. Передбачається відповідна форма держав­ного ладу та органів законодавчої, виконавчої, судової влади.

Демонстрація— прилюдне висловлення суспільних настроїв, політич­них поглядів, солідарності, вимог чи протестів шляхом організації мітингів і процесій тощо. Може мати стихійний, організований характер і привести до радикальних змін у зовнішній і внутрішній політиці країни.


Українська революція (1917—1920 pp.)

Конституція— основний закон держави, що має найвищу юридичну силу і визнає її суспільний і адміністративно-територіальний устрій, вико­навчу та судову владу й основні права й обов'язки громадян.

Окупаційні війська— війська певної країни, що тимчасово перебувають на території іншої держави у зв'язку з її окупацією.

Суверенітет— незалежність держав від інших країн у зовнішній і внутрішній політиці.

Персонали

Грушевський Михайло (1866—1934)— видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч; голова Української Центральної Ради.

Дорошенко Дмитро (1882—1951)— громадський і державний діяч, вче-ний-історик, публіцист, один із засновників Центральної Ради, крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині та на Буковині, губерніальний комі­сар Центральної Ради на Чернігівщині.

Єфремов Сергій (1876—1939)— громадсько-політичний і громадський діяч, письменник, журналіст, літературознавець, член Центральної та Малої Рад, заступник голови УНР, генеральний секретар міжнаціональних справ у складі Генерального Секретаріату.

Мартос Борис (1879—1977)— громадсько-політичний діяч, учений-еко-номіст, організатор кооперативного руху; член Центральної і Малої Рад, ЦК Селянської спілки, генеральний секретар земельних справ у складі Ге­нерального Секретаріату, голова Ради Міністрів УНР (1919).

Скоропадський Павло (1873—1945)— генерал російської армії. У квітні 1918 р. проголошений гетьманом України. У грудні того ж року відмовився від гетьманської влади і виїхав до Німеччини.

Барановський Христофор (1874—1941)— громадський і політичний діяч, кооператорі фінансист, член Центральної Ради, генеральний секретар фінансів ускладі Генерального Секретаріату.

Найважливіші події (дати до 1 лютого 1918 р. подаються за ста­рим стилем)

Рік

27 лютого— перемога Лютневої революції і повалення самодержавства в

Росіі'.

2—9 березня— виникнення рад робітничих депутатів у Харкові, Києві, Катеринославі, Кременчуці, Олександрівську, Юзівці, Макіївці, Севасто­полі, Полтаві, Миколаєві, Одесі, Херсоні, Вінниці, Луганську, Житомирі.

4 березня— створення у Києві з представників українських громадсь­ких організацій і об'єднань Української Центральної Ради.


Тема 7

19 березня— маніфестація та мітинг у Києві українських громадсько-політичних сил, які висловилися за автономію України.

6—8 квітня— Український національний конгрес у Києві, на якому було обрано Українську Центральну Раду.

25 квітня — 6 травня— перший обласний з'їзд рад робітничих, солдатсь­ких та селянських депутатів у Харкові.

16—21 квітня— переговори у Петрограді між українською делегацією на чолі з В. Винниченком та представниками Тимчасового уряду щодо авто­номії України.

10 червня— проголошення В. Винниченком в Києві на заключному за­
сіданні II Українського військового з'їзду І Універсалу Центральної Ради.

15 червня — створення Центральною Радою Генерального Секретаріа­
ту — першого українського уряду.

З липня— оголошення у Києві II Універсалу Центральної Ради.

25 жовтня— одержання повідомлення у Києві про перемогу збройного
повстання більшовиків у Петрограді.

7 листопада — прийняття Центральною Радою III Універсалу, яким про­голошено створення Української Народної Республіки у складі Російської демократичної федеративної республіки.

З грудня— прийняття Раднаркомом радянської Росії "Маніфесту до ук­раїнського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради".

11грудня — проголошення І Всеукраїнським з'їздом робітничих, сол­
датських та селянських рад у Харкові України радянською республікою.

17 грудня — створення у Харкові Народного Секретаріату — першого радянського уряду України.

Рік

12 січня— прийняття Центральною Радою IV Універсалу, який проголо­
сив УНР самостійною державою.

26 січня— захоплення радянськими військами під командуванням М. Му-равйова Києва.

27 січня— підписання делегацією УНР у Бресті-Литовському мирного договору з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією.

1 березня — захоплення Києва німецькими військами. 29 квітня— схвалення Центральною Радою проекту Конституції УНР, розгляд питання про обрання М. Грушевського президентом України. 29 квітня— проголошення П. Скоропадського гетьманом України.

13 листопада— створення у Києві Директорії на чолі з В. Винниченком.

16 листопада— початок у Києві повстання, очолюваного Директорією,
проти гетьманського уряду.

27 листопада— заснування У Києві Української академії наук.

14 грудня— відмова П. Скоропадського від гетьманської посади. Дирек­
торія у Києві проголосила свою владу.


Українська революція (1917—1920 pp.)

Контрольні запитання та завдання

1. Якими важливими положеннями відрізнялися зміст І, II, III Універ­салів від змісту IV Універсалу Центральної Ради?

2. Чому радянська Росія виступила з ультимативними вимогами до Цен­тральної Ради?

 

3. Чи могли визнати більшовики незалежність Української Народної Республіки?

4. Чому Центральна Рада розпочала мирні переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією?

5. Чим відрізнялася соціально-економічна політика Центральної Ради, Генерального Секретаріату від соціально-економічної політики уряду геть­мана П. Скоропадського?

Теми рефератів

1. /, II, III Універсали Української Центральної Ради про державний устрій України та її соціально економічну політику.

2. Українська Народна Республіка та радянська Росія: проблеми взає­мовідносин.

3. Українська Центральна Рада і причини її падіння.

4. IV Універсал Української Центральної Ради та проголошення неза лежності Української Народної Республіки.

5. Павло Скоропадський — видатний політичний та державний діяч Української революції (191 7—1920 рр.)

Рекомендована література

1. Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. — Репринтне вид. з 1920. — 4.1,2. — К., 1990—1991.

2. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. — К., 1997.

3. Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. — Т.1: Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1932. — Т. II: Українська гетьманська держава. 1918. — Ужгород, 1930.