Розвиток національних економік країн європейської цивілізації (друга половина ХХ ст.). 1 страница

 

До нової світової війни призвели ряд причин, серед них найголовнішими слід вважати забуття умов Версальської угоди, всебічна підтримка з боку Заходу німецького реваншизму та мілі­таризму, а також найгостріші протиріччя та суперництво між краї­нами-лідерами. Друга світова війна стала найбільшою економіч­ною катастрофою XX сторіччя. До неї було втягнуто більше 70 держав і більше ніж 4/5 населення планети. Людські жертви пе­ревищили 50 млн чол.; було знищено національне багатство на 316 млрд дол. Майже всі країни-учасниці вийшли з війни економі­чно знесиленими. Руйнування зачепили не лише Європу, але й Північну Африку, Далекий Схід та Південно-Східну Азію. Надзви­чайно сильно постраждав світовий транспорт: зруйновано мости, залізничні колії, численні порти (за свідченням історика-еконо­міста Ван-дер-Веє здатними до експлуатації залишалися в Європі лише Бордо та Антверпен). Не вистачало й рухомого складу заліз­ниць, істотно скоротився торговельний флот.

Численні жертви, моральне та фізичне виснаження населення, зруйнована інфраструктура створювали надзвичайні перешкоди в справі відбудови світового господарства і перш за все Європи, жер­тви якої були найбільшими. До того ж надзвичайний занепад сіль­ського господарства, обумовлений нестачею знарядь праці, скоро­ченням поголів'я худоби, нестачею добрив, знищенням великої кількості господарств у ході воєнних дій ще більше загострював си­туацію. Відродженню промисловості перешкоджала також відсут­ність сировини, напівфабрикатів, знищені транспортні зв'язки. Обладнання більшості підприємств за роки війни застаріло, деякі заводи були зруйновані або демонтовані. Промислове виробництво скоротилося більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем.

За роки війни значно впав життєвий рівень, що призвело до ви­сокої смертності населення від недоїдання. Безумовно, завершення почалося наприкінці 40-х років у США. За таких умов США ви­ступили своєрідним «спонсором» повоєнної відбудови Європи.

5 червня 1947 р. держсекретар США Дж. Маршал, виступив­ши в Гарварді, представив зміст програми, спрямованої на відбу­дову та розвиток Європи. Програма була розрахована на чотири роки і передбачала розв'язання таких завдань: модернізація ін­фраструктури; збільшення обсягів виробництва (зокрема в енер­гетиці та металургії); більш рівномірне розміщення важкої індус­трії (зконцентрованої традиційно в зоні Руру); раціоналізація виробництва сільського господарства та легкої промисловості і, нарешті, забезпечення грошової та фінансової стабілізації. До по­слуг європейських країн надавався американський економічний досвід та професійні експерти.

Основний принцип плану передбачав, що Європа повинна сама взяти на себе ініціативу його перетворення в життя: країнам, заці­кавленим у поєднанні зусиль, спрямованих на відбудову економі­ки, необхідно було виробити узгоджену програму, яка б спиралася на процес багатосторонньої координації та кооперації зусиль.

З метою реалізації плану в квітні 1948 р. було створено Євро­пейську організацію економічного співробітництва, до складу якої увійшло 16 країн, яка й координувала заходи щодо реалізації плану. За чотири роки дії плану Маршала (1948—1951 рр.) США надали допомогу європейським країнам на суму близько 17 млрд дол. з якої близько 2/3 припали на частку чотирьох провідних єв­ропейських країн: Великобританії, Франції, Італії та ФРН, більша частина з яких дісталася саме ФРН.

Досить цікавим аспектом реалізації плану Маршала було вирі­шення питання щодо джерел фінансування окремих елементів плану. Усі поставки було розділено на три складових:

- предмети найважливішої життєвої необхідності — продукти харчування, паливо, одяг, з умовою, що щорічний приріст ресур­сів європейських країн супроводжувався відповідним скорочен­ням американських асигнувань. У зв'язку з тим, що більшість єв­ропейських країн була не в змозі оплатити відповідні поставки, більшість з них йшла у вигляді дотацій, а власна валюта, отрима­на за реалізацію американських продуктів, використовувалася урядами європейських країн для скорочення дефіциту бюджету (а отже, і темпів інфляції), для нарощування виробництва таких важливих продуктів, як сталь, цемент, шахтне, енергетичне, текс­тильне обладнання, калійні добрива, нафтопродукти тощо;

- промислове обладнання, у фінансуванні поставок якого пе­реважали міжнародні позики;

- сировина, сільськогосподарські машини, промислові товари, запасні частини фінансувалися під гарантії американського уряду через спеціальне відділення експортно-імпортного банку США.

Таким чином, план Маршала був перш за все орієнтований на забезпечення «вузьких місць» у постачанні західноєвропей­ського виробництва, імпорт сировини та матеріалів, необхідних для європейської економіки, на відбудову та оновлення основ­ного капіталу.

Але треба пам'ятати, що умови для країн-учасниць цього пла­ну були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисло­вості та надання повної свободи приватному підприємництву, що супроводжувалося помітним гальмуванням тих галузей західно­європейської індустрії, які були конкурентами США, зниження тарифів на імпорт американських товарів, обмеження торгівлі з соціалістичними країнами тощо.

Досить висока результативність плану Маршала разом з реалі­зацією власних економічних програм повоєнного відродження проявилася в істотному зростанні випуску продукції в базових галузях країн-учасниць за 1948—1951 рр. більше, ніж уполовину, а за окремими видами продукції ще більше: калійних добрив — на 65%, сталі — на 70%, цементу — на 75%, транспортних засо­бів — на 150%, нафтопродуктів — на 200%. Прогресивні зміни зачепили й експорт, який в цілому зріс на 49 пунктів.

У 1940 — середині 1960-х років одним з провідних факторів економічного піднесення став перший етап третьої науково-техніч­ної революції, пов'язаний із розвитком хімії та нафтохімії (синте­тичні волокна та пластмаси), реактивної авіації, атомної енерге­тики, телебачення, виробництва транзисторів та ЕОМ. Затвер­джуються «жорсткі варіанти» автоматизації, напівавтоматичні технології, інтенсивне розширення НІДДКР.

Меті повоєнного відродження служила широка система захо­дів, яка визначала зміст багатьох національних економічних про­грам. Так, у ряді країн пройшла націоналізація промисловості, банків, фінансових установ, транспорту, запроваджено адмініст­ративний, а з середини 1950-х років й економічний контроль за ці­нами та заробітною платою. Широко застосовувалися найрізно­манітніші методи державного регулювання, яке до кінця 1960-х досягло найвищого рівня, державне підприємництво, пряме та непряме регулювання, програмування.

Надзвичайно важливо розглянути національні програми та мо­делі економічного відродження та повоєнного розвитку провід­них держав, з'ясувати основні тенденції та його напрямки.

Сполучені Штати Америки вийшли з Другої світової війни наймогутнішою державою. Хоча вони й понесли досить істотні людські втрати (до 500 тис. чол.), але матеріальні втрати були мінімальними. Промисловість у роки війни зазнала надзвичайного піднесення, обумовленого переведенням економіки на воєнні рейки, що забез­печило не лише зростання інвестицій, але й підвищення зайнятості та продуктивності праці. Завдяки цьому національний дохід США за роки війни зріс більше ніж вдвічі; у 1945 р. в США вироблялося половину світового національного продукту. В той же час війна значно ослабила основних економічних суперників США: Німеччи­на та Японія зазнали поразки і не могли змагатися із США за ринки збуту й сировини, їх промисловий потенціал був знекровлений і майже знищений, а союзники — Франція та Англія, хоч і перемогли у війні, але потрапили у фінансово-економічну залежність від США.

Відразу після війни США зуміли швидко та ефективно переорі­єнтувати свою економіку на випуск мирної продукції: до середини 1947 р. перехід був фактично завершений, чому сприяли ряд дер­жавних заходів, серед яких слід зазначити програми реконструкції для солдатів, що повернулися з фронту, зростання приватного спо­живання, прискорений розвиток, обумовлений урядовою політи­кою, спрямованою на розширення експорту. Взагалі політика уря­ду в цей період була спрямована на забезпечення більшої зайнятості населення. В 1948 р. було збільшено мінімальну заробітну плату, прийнято програму будівництва дешевого житла.

У політиці уряду США в 1940-ві роки важливу роль відіграли початок холодної війни (що дало можливість обґрунтувати необ­хідність зростання воєнних витрат у державному бюджеті, а от­же, і великих державних замовлень) та план Маршала. Саме за рахунок прибутків від воєнних замовлень були переобладнані підприємства, збільшено зайнятість, піднято заробітну плату. Війна в Кореї, яка розпочалася в 1950 р., дозволила ще збільшити воєнні видатки, що також забезпечувало зростання зайнятості населення. Але війна виявилася невдалою для США, в ній загинуло 54 тис. американців, та перемоги не було. Наступна адміністрація (президент Д. Ейзенхауер) змушена була її припинити. А піднесен­ня економіки, обумовлене цією війною, виявилося нетривалим.

Після завершення війни в 1953 р. економіка США опинилася в кризовому становищі, яка повторилася в 1957 р. Ці кризові ситу­ації пояснюються зниженням купівельної спроможності населен­ня, хоча уряд і робив певні кроки для її підтримки. Але подальше зростання воєнних видатків, спрямованих у промисловий ком­плекс, хоч і давало деякі можливості збільшення зайнятості, при­звело до негативних наслідків. Уряд змушений був іти на скоро­чення золотих та валютних резервів, збільшення внутрішнього боргу, скорочення соціальних витрат тощо. В результаті економі­ка США втрачає динамізм, на деяких напрямках на початку 1960-х років стало помітним відставання.

Досить важливим фактором, який обумовив уповільнення темпів економічного зростання в економіці США, став розпад колоніальної системи, що супроводжувався утворенням нових незалежних країн, деякі з котрих стали досить містким ринком для американських капіталів. Але відтік капіталів з країни, як ві­домо, негативно відбивається на стані її економіки.

Ще один фактор, що негативно впливав на економіку США в повоєнний період — це утворення двох нових промислових цен­трів у світовій економіці. Добре відомо, що в 1950—1960-ті роки на світову арену знов виходять та посилюють свої позиції провідні країни Європи та Японія, в той час як питома вага США у світо­вому промисловому виробництві істотно знижується. Утворення Європейського економічного співтовариства (1957 р.) сприяло підтримці більш високих темпів росту виробництва в Західній Європі та зміцненню її позицій на світовому ринку, перш за все за рахунок США. Вже наприкінці 1960-х років західноєвропейські країни успішно проникли на внутрішній ринок США

З Другої світової війни, як і з Першої, Німеччина виходить переможеною. Її втрати у цій війні значно перевищують втрати у попе­редній. Економіка знаходиться в жахливому стані. Зруйновані міста та села, залізничні та автошляхи, порти. Відповідно до міжнародних угод Німеччина поділена на чотири зони окупації. В країні водночас функціонували декілька економічних порядків — окупаційних вла­дних структур та місцевого самоврядування. Надзвичайно велику роль відігравав «чорний ринок». Масове безробіття, знецінення гро­шей, нестача продовольства, яка пом'якшувалася лише завдяки до­помозі США, практичний перехід до натуральних відносин, що охоплював усі сфери суспільного життя, визначав і надзвичайно ни­зький рівень ділової активності та високий рівень спекуляцій.

Оздоровлення економіки Німеччини вимагало рішучих захо­дів. Активні пошуки концепції економічного відродження приве­ли до формування та впровадження ідеї соціального ринкового господарства, автором якої був міністр економіки Баварії профе­сор Людвіг Ерхард. Відповідно до розробленої ним програми ви­рішальна роль відводилася ринку — регулятору всієї економіки, здатному забезпечити найнижчі ціни при максимальній госпо­дарській продуктивності, що в свою чергу повинно було надати можливість провадити ефективну соціальну політику.

Першим кроком у реалізації програми була грошова реформа, яка стала важливою передумовою загальної реформи економічного механізму. Вранці 21 червня 1948 р. рейхсмарка була прого­лошена недійсною. Кожний німець отримував 40 нових дойчмарок, потім до них додавалися ще 20; гроші на банківських рахун­ках та готівку частково (половина від усієї суми) можна було обміняти у співвідношенні 1:10. Пізніше другу половину обмі­нювали 1:20. Підприємства, отримавши готівку для виплати пер­шої зарплати, для наступних виплат повинні були заробити гроші за рахунок реалізації своєї продукції. Були ліквідовані зобов'я­зання банків та установ колишнього рейху. В кінцевому підсумку розміри грошової маси (готівки та банківських депозитів) було скорочено більше ніж у 14 разів.

Через 3 дні після грошової реформи була проведена реформа цін, які були відпущені на свободу. Розрегулювання цін та заро­бітної плати відбувалося поступово, але швидкими темпами. Ус­піх реформи був очевидним: зникає «чорний ринок», магазини наповнилися товарами, зростання цін призупинилося приблизно через півроку. До початку 1950 р. було перевершено довоєнний рівень виробництва.

Успіх економічної реформи багато в чому був обумовлений поєднанням сприятливих факторів, з яких найважливішими були на­явність матеріальної бази, що збереглася від попереднього періоду (на території ФРН, утвореної в жовтні 1949 р., було зосереджено німецьку металургійну та сталеливарну промисловість, а також хі­мічну, машинобудівну та ін.; за таких умов повоєнний розквіт краї­ни відбувається досить швидко); порівняно дешева робоча сила; тривало відкладений та незадоволений попит населення, який акти­вно впливає на виробництво. Стабілізація фінансової та грошово-кредитної системи стали необхідною передумовою успіху. Поста­вити ж «на рейки» зруйновану економіку лише з допомогою цих за­ходів було неможливо. Сам Ерхард з цього приводу казав, що «ви­рішальний щасливий поворот був результатом комбінації двох ком­понентів — валютної реформи та політики ринкової економіки» (Зрхард Л. Полвека размышлений: Речи и статьи. — М., 1993. — С. 167).

Істотну роль в успіху перетворень та виходу з кризи відіграла зовнішня підтримка (економічна допомога за планом Маршала, а також постачання палива, продовольства, насіння, добрив по ін­ших каналах). У німецьку економіку передавалися американський транспорт та інша власність американської армії. З коштів Фонду європейської програми відбудови надавалися на пільгових умовах кредити. Досить важливим фактором було й те, що держава різко обмежила видатки на оборону та підтримку безпеки.

Надзвичайно важливим було й те, що уряд міцно тримав у ру­ках важелі управління, своєчасно корегуючи економічний курс. Держава підтримувала галузі, які відчували труднощі, особливо вугільну промисловість, металургію, електроенергетику; інвесто­рам та підприємцям надавалися податкові пільги. Але основою «добробуту для всіх» став дрібний та середній бізнес, підприєм­ництво у виробничій сфері.

Реформа, проведена урядом Ерхарда, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Вже до початку 1960-х років вона повернулася в десятку найбільш економічно розвину­тих держав світу. Ще 1953 р. був названий «роком споживача». Зростання продуктивності праці та заробітної плати супроводжу­валося не зростанням, а стабілізацією роздрібних цін, навіть їх зниженням; акцент народногосподарської енергії переміщується в бік виробництва товарів широкого споживання. В 1954 р. вдвічі було перевищено рівень виробництва 1936 р. ФРН стає провід­ною країною Західної Європи, випереджаючи в своєму розвитку своїх колишніх переможців. Країна стоїть у витоків європейської інтеграції, ставши ініціатором створення Європейського еконо­мічного співтовариства (ЄЕС). До початку 60-х років на її частку припадало більше 60% видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, майже 40% експорту та 35% імпорту ЄЕС.

Що ж до Франції, то вона у післявоєнні роки стає батьківщи­ною капіталістичного планування та програмування. Вже в 1946 р. тут створюється Генеральний комісаріат з планування. А до по­чатку 60-х років виконуються три плани, які хоча й носять інди­кативний (необов'язковий) характер, але спрямовані на модерні­зацію національного сектора економіки та відбудову госпо­дарства (1947—1953 рр.), зміцнення конкурентоспроможності приватних фірм (1954—1957) та перехід від протекціонізму до «відкритої економіки» (1958—1961 рр.).

Французьке планування ґрунтується на розподілі кредитів, податкових заохоченнях і державних інвестиціях з метою при­скорення виконання планів. Створений спеціальний фонд (Фонд соціально-економічного розвитку) дозволяє здійснювати інвесту­вання в державний та приватний сектори економіки. Податкові заохочення сприяють активізації діяльності, яка сприяє виконан­ню планів. Так, фірми, які допомагають реалізовувати запланова­ну програму регіонального розвитку, частково або повністю зві­льняються від податків.

Великобританія вийшла переможницею з Другої світової війни, але втрати її були надзвичайно великими. Економіка потребувала надзвичайних заходів для виведення її з кризово­го стану. У липні 1945 р. після перемоги на виборах до влади приходить лейбористський уряд на чолі з К. Еттлі, який розпочав реформи, спрямовані на перехід до «демократичного соціалізму». Так, з ме­тою підтримки повної зайнятості провадиться часткова націоналі­зація базових галузей — енергетики, транспорту, кам'яновугільної та сталеплавильної промисловості, а також інфраструктури. До кі­нця 40-х років більше 20% британської промисловості були під безпосереднім контролем держави. В руках держави опинилися Англійський банк, авіаційні компанії, аеропорти та автомобільні шляхи. Власникам націоналізованих підприємств сплачувалася компенсація (загальна сума — 2,5 млрд фунтів стерлінгів).

Націоналізація повинна була надати англійському урядові по­тужний інструмент економічної політики. Але лейбористський уряд діяв за принципами короткотермінової кейнсіанської полі­тики та регулювання зайнятості, загальна довготермінова політи­ка не склалася навіть стосовно до націоналізованих галузей через відсутність координації дій на рівні інститутів управління. Підприємства окремої галузі хоч і знаходилися під контролем спеці­ального органу (ради), не підтримували тісних взаємозв'язків із відповідним міністерством, дирекція кожного підприємства була автономною та вільною в своїх діях.

Досить важливими були заходи уряду лейбористів щодо під­тримки фунта стерлінгів. На початку 1947 р. було проголошено політику економії, під якою передбачалося заморожування заро­бітної плати та доходів, та обмеження споживання шляхом збе­реження запровадженої в роки війни карткової системи. Крім то­го, запроваджені в роки війни високі прямі податки, які досить істотно скоротили різницю в доходах різних верств населення, продовжували діяти й у повоєнний час. Податки та жорстке нормування втримали ціни, але оскільки карткова система зберігала­ся до 1954 р., рівень життя англійців залишався низьким.

До того ж політика уряду, спрямована на досягнення рівнова­ги платіжного балансу, виявилася недостатньо ефективною. Вста­новлення безпосереднього контролю над імпортом та обмеження експорту позитивно вплинули на платіжний баланс, але не змог­ли повністю забезпечити його рівновагу. Уразливість платіжного балансу Великобританії серйозно заважала економічному розви­тку країни в повоєнний час. Економічні труднощі загострилися з початком розпаду Британської колоніальної імперії, адже країна втратила традиційні джерела сировини та ринки збуту. Успіхи господарського розвитку провідних країн світу, досяг­нення НТР посилили процеси концентрації та централізації вироб­ництва. Ці тенденції обумовили інтернаціоналізацію виробництва: зросло число міжнародних монополій, транснаціональних корпора­цій, утворюються інтеграційні об'єднання. Створене в 1957 р. Єв­ропейське економічне співтовариство (ЄЕС) являє собою зразок ме­ханізму міждержавного регулювання соціально-економічних проце­сів. До 1992 р. тут ліквідовано бар'єри на шляху руху товарів, капі­талів, робочої сили. Нині ЄЕС дає близько 90% європейського про­мислового виробництва та включає 15 країн (Австрія, Бельгія, Ве­ликобританія, Греція, Нідерланди, Данія, Італія, Іспа'нія, Ірландія, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція).

Характеристика економічного розвитку світу в 1960—1990-і роки тісно пов'язана з другим етапом сучасної НТР, який наступив з другої половини 1960-х років, коли були створені та запроваджені ЕОМ четвертого покоління.

У 1960-ті роки почали застосовувати лазери, інтегральні схеми. У 1970-ті роки здійснилася мікропроцесорна революція, впроваджені волоконно-оптичні способи передачі інформації, промислові робо­ти, отримала розвиток біотехнологія. У 80-ті роки винайдено спосіб виготовлення надміцної кераміки, впроваджені великі інтегральні схеми, генна інженерія, термоядерний синтез, комп'ютери п'ятого покоління. Ці досягнення всебічно зачепили суспільне життя: галу­зеву структуру економіки, технологію та форми організації виробництва, відносини власності, соціальну структуру суспільства.

В провідних країнах світу до 1970-х років завершено комплекс­ну автоматизацію виробництва та розпочато перехід до нового технологічного укладу в усіх сферах економіки. В ці роки отри­мали розвиток засоби праці, що поєднували комплексну механі­зацію з електронною технікою. До них відносяться автоматичні лінії, автоматизовані дільниці, цехи, підприємства, верстати з ЧПУ, оброблювальні центри тощо.

Отримало розвиток безлюдне виробництво за рахунок витіс­нення живої робочої сили робототехнікою, підприємства осна­щувалися гнучкими виробничими системами. Якщо раніше пере­важали трудомісткі технології та використовувалася відносно дешева робоча сила, то на цьому етапі здійснено перехід до ресурсо- та трудозберігаючих технологій, екологічно чистих, а от­же, й капітало- та наукоємних.

Зміни в галузевій структурі господарства проявилися в зни­женні частки галузей виробничої сфери у ВНП за рахунок підви­щення кількості зайнятих у галузях науки, охорони здоров'я, культури, інфраструктури (транспорт, зв'язок, торгівля, фінанси). Такі провідні в минулому галузі промисловості, як металургія, текстильна, суднобудування, видобувні галузі поступилися но­вим, наукоємним галузям — електронно-обчислювальному ма­шинобудуванню, атомному енергомашинобудуванню, приладо­будуванню, ракетно-космічній промисловості, фармацевтиці, ви­робництву складного медичного устаткування. Уособленням НТР стали комп'ютери, електронний зв'язок, аерокосмічна техніка. Про­відною галуззю стає інформатика, вона — найважливіший еле­мент сучасних продуктивних сил. Наука стає індустрією знань — для структурних змін сучасного господарства притаманний висо­кий рівень витрат на НДДКР (близько 3% ВНП). В обробній промисловості доля наукоємних галузей досягає 45—50%. Для сфери послуг притаманна висока розгалуженість (диверсифікованість). У цілому економіка еволюціонувала в напрямку «суспільства високої технології».

У соціальній структурі суспільства зменшилася частка безпо­середніх виробників. На провідні позиції вийшла науково-тех­нічна інтелігенція, що забезпечила вирішальний внесок у розви­ток продуктивних сил на сучасному етапі. Зросло значення «но­вого середнього класу», до якого входять представники управ­лінського апарату, частина інтелігенції, вищі верстви робітників та фермерів. Змінилась і структура зайнятості — тепер найбільше число трудящих працює у сфері інформатики та послуг.

В умовах третьої НТР відбувається становлення нових госпо­дарських форм. Якщо до 1970-х років були розповсюджені конгло­мерати, які об'єднували різні фірми, пов'язані між собою лише фінансовим керівництвом, то з початку 1970-х років їх створення припинилося. Індивідуалізація процесу праці внаслідок широкого впровадження ЕОМ на виробництві зміцнила позиції дрібного та середнього бізнесу в нових галузях економіки.

Мікроелектроніка підвищила рентабельність дрібносерійного виробництва, внаслідок чого зменшується концентрація вироб­ництва. Зростання дрібного бізнесу — загальносвітова тенденція. Різновидом дрібного бізнесу стали інноваційні венчурні фірми, інвесторами яких є впливові комерційні банки, пенсійні фонди монополістичних гігантів, великі страхові агенції.

Створення галузей на новій технічній та технологічній основі почалося в середині 1970-х років, після світової економічної кризи 1973—1975 рр. На цьому етапі змінюється механізм державного регулювання; центр ваги з методів прямого регулювання перемі­щується на непрямі — через фінансово-кредитну систему уряди провідних країн взяли курс на обмеження економічних функцій держави та вільний розвиток ринкових зв'язків. Тому у 80-х роках у всіх провідних країнах відбувається приватизація, тобто продаж приватним особам підприємств, які знаходяться у державній власності. В свою чергу процес дерегулювання веде до скорочення державних видатків, у зв'язку з чим знизилось й зро­стання витрат на соціальні потреби — охорону здоров'я, освіту, муніципальне житлове будівництво; скорочується також кіль­кість осіб, які отримують допомогу.

Одночасно набирає розвитку «змішана економіка» — ство­рення підприємств на основі вкладання капіталів приватних та державних.

Одним з найважливіших наслідків застосування електрон­но-обчислювальної техніки та сучасних засобів зв'язку є ін­тернаціоналізація господарського життя, коли економіка кож­ної країни, по суті, стала відкритою. Міжнародні підприємства перетворюються у багатогалузеві комплекси. Створюються по­тужні транснаціональні (ТНК) та багатонаціональні (БНК) корпорації, які відіграють істотну економічну роль у світовому го­сподарстві.

У період, що розглядається, формуються три центри світового промислового виробництва: США, Японія, Західна Європа (ЄЕС). Незважаючи на те, що країни Західної Європи та Японія сильно постраждали в роки Другої світової війни, вони швидко ліквідували її наслідки, їх економіка розвивалася більш швидкими тем­пами, ніж економіка США. І за обсягами виробництва, і за обся­гами експорту протягом практично всього повоєнного періоду спостерігалося випередження Японії та ЄЕС. ЄЕС перевищила ці показники США в 1950—1983 рр. удвічі, Японія — у вісім разів. У 1988 р. ВНП на душу населення Японії перекрив відповідний показник США. У 1960-1980-х роках «технологічний розрив» між цими центрами скоротився. Зберігаючи лідерство на ключових позиціях, США поступилися Японії в галузі електроніки (її част­ка у світовому експорті запам'ятовуючих пристроїв різної ємнос­ті досягає 60—90%), робототехніки, автомобіле- та суднобудування. Серйозні протиріччя спостерігалися через конкуренцію в зовнішній торгівлі між США та ЄЕС.

Незважаючи на те, що на цьому історичному етапі капіталіс­тична система виграла змагання перед світом соціалізму (розпав­ся в 1989 р.), успішний економічний розвиток провідних країн переривався кризами. Особливо глибокими та всеохоплюючими були кризи 1973—1975 та 1980—1982 рр., які відзначалися переплетенням циклічних криз перевиробництва зі структурними (си­ровинною, енергетичною, екологічною), а також галузевими кри­зами. Крім того, для сучасних криз притаманними є явища стагф­ляції — поєднання значного падіння виробництва із зростанням цін та інфляцією. Найбільші труднощі під час цих криз відчули енергоємні галузі — чорна та кольорова металургія, хімічна про­мисловість, автомобілебудування.

До кінця 1980-х років у всіх провідних країнах продовжувалася гонка озброєнь, посилений розвиток воєнно-промислового комп­лексу (ВПК). Гонка озброєнь відволікала значні кошти від розв'я­зання соціальних програм у кожній з країн, а в загальносвітовому масштабі погіршувала екологічну обстановку, утруднювала розв'я­зання енергетичних проблем. І хоча з розпадом СРСР (1991 р.) проблема протистояння капіталізму та соціалізму практично зни­кла, перед людством залишається надзвичайно важливе завдання знищення нагромаджених запасів ядерної зброї.

2. Розвиток економічної думки країн європейської цивілізації (друга половина ХХ ст.)

 

Сучасне трактування конкуренції за умов монополізації вироб­ництва ввібрало всі попередні досягнення таких теоретиків, як Дж. Робінсон, Е. Чемберлін, П. Самуельсон, а також інституціональну за своєю суттю теорію врівноважуючих сил Дж. Гелбрейта.

Теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінсон. Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983) закінчила Кембріджський університет і залишилась працювати в ньому на викладацькій посаді. Уся її наукова кар'єра зв'язана з кембріджською школою, заснованою А. Маршаллом. Головна її праця (побудована на засадах неокласи­цизму) «Економічна теорія недосконалої конкуренції» стала відо­мою в усьому світі.

Дж. Робінсон ставить собі за мету довести, що конкуренція за умов монополізації виробництва видозмінюється, але зберігається, як зберігається сам ринок. Щоб довести це, Робінсон користується прийомами неокласичної школи, її основоположними категорія­ми — граничний дохід, еластичність попиту і пропозиції і т. ін.

Вона виходить із того, що категорія досконалої конкуренції є абстрактною моделлю, яка ідеалізує реальне становище на ринку, але має важливе значення для розуміння принципів ринкової поведінки фірми.

Її увагу привертають інші ринкові ситуації: чиста монополія, монопсонія, олігополія та зв'язані з ними форми монополізації рин­ку. Їхню природу Робінсон виводить із відношення економічних агентів до факторів виробництва та диференціації товарного світу.

Вона виходить із того, що в економіці не існує незалежних само­стійних виробників; що об'єктивними є процеси концентрації, корпоратизації, зумовлені перевагами великого виробництва; що моно­полії впливають на ринкове співвідношення попиту і пропозиції та забезпечують різноманітні форми контролю над ринком. Робінсон цікавлять закономірності формування ціни, прибутку й заробітної плати за цих умов порівняно з умовами досконалої конкуренції.