Економічна думка в умовах радянської економіки

Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сформульовано К. Марксом та Ф. Енгельсом. Дальший теоретичний розвиток основних концептуальних положень марксистської доктрини здійснив В.І. Ленін.

Предмет політичної економії Ленін визначає як науку про суспільні відно­сини людей у процесі виробництва (праця "До характеристики еко­номічного романтизму", 1897 р.).

У відомій книзі "Розвиток капіталізму в Росії"" (1896 — 1899 ) він дає визначення ринку як економічної категорії, сукупності актів купівлі-продажу. Ленін показав, що розвиток ринку залежить від ступеня розвит­ку поділу праці у суспільстві. Поява нових галузей, спеціалізація вироб­ництва є найважливішим фактором розвитку ринку. Цеп розвиток може йти двома напрямами: 1) зростання засобів виробництва, розширення виробництва; 2) зростання попиту на предмети споживання.

Аналізуючи аграрну еволюцію Росії, Ленін показує розвиток дрібних селянських господарств на основі статистичних даних більш як 0,5 млн господарств. Ленін розкрив сутність системи панщини, економічну осно­ву збереження великих поміщицьких господарств, системи відробітків, кабальної оренди землі, викупних платежів і т. д. У цій же книзі Ленін аналізує і розвиток капіталістичних відносин у промисловості.

У праці "Аграрне питання і "критики" Маркса" (1901 р.) Ленін крити­кує "закон спадної родючості грунту", розглядаючи основу утворення капіталістичної земельної ренти, виділяє два види монополії на землю (як на об'єкт господарства і монополію приватної власності на землю), в результаті яких утворюється диференціальна рента І і II, а також абсолютна рента.

Критикуючи концепцію стійкості дрібного селянського господарства, Ленін показав процес утворення великих господарств у Росії. Розгля­даючи питання техніки у сільському господарстві, він показав, що ступінь розвитку індустріалізації в сільському господарстві нижчий, ніж у про­мисловості. Ленін розробив теоретичні основи націоналізації і муніци­палізації землі, обгрунтував учення про два шляхи розвитку капіталіз­му в сільському господарстві, показавши, що аграрне питання на той час було основним у соціально-економічному розвитку Росії. Ленін вважав, що в результаті націоналізації знищується абсолютна рента, а отримува­чем диференціальної ренти буде держава. Згодом, у 1914 р., Ленін повер­тається до аграрної проблеми у роботі "Нові дані про закони розвитку ка­піталізму у землеробстві", де показав розвиток капіталізму в сільському господарстві на прикладі трьох районів США — промислової півночі, коло­нізованого заходу і рабовласницького півдня.

Підсумковою працею Леніна щодо аналізу сучасного йому суспільства була праця "Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму" (1916). Опра­цювавши велику кількість даних, Ленін розкрив економічні особливості та основні тенденції капіталістичної економіки. Він вважав, що сучас­не йому суспільство — імперіалізм — слід розглядати як особливу стадію у розвитку капіталістичної соціально-економічної формації, що колосаль­ний ріст великих підприємств посилює процес концентрації виробництва і на цій основі відбувається заміна вільної конкуренції монополією.

Розкриваючи закономірності "найвищої стадії розвитку капіталізму", Ленін дійшов висновку, що сучасна йому епоха — це епоха загострення протиріч капіталізму на його найвищій стадії і підготовки соціалістичної революції.

У своїй теорії соціалізму Ленін показав, що соціалізм — це держав­но-монополістична структура, дія якої спрямована на користь усього на­роду. Державно-монополістичний капіталізм (ДМК), на думку Леніна, особливо посилює свої позиції в період воєн. Ленін розглядав ДМК як особливу форму капіталізму, для якої є характерним найвищий ступінь усуспільнення виробництва; переплетіння приватних і державних моно­полій; зрощення державного апарату з монополіями. ДМК, на його дум­ку, е найважливішою передумовою соціалізму, яка готує умови для су­спільного регулювання економіки.

Створюючи вчення про соціалізм, Ленін розробляв питання співвідношення економіки і політики, підкреслюючи, що економіка є фундамен­том, а політика є концентрованим виразом економіки.

Ряд праць присвячено економічній структурі перехідного періоду до соціалізму. У праці "Про ліву дитячість і про дрібнобуржуазність" Ленін дає характеристику п'яти укладів, існуючих у господарстві Росії: патріархальний, дрібнотоварний, приватногосподарський капіталізм, державний капіталізм, соціалізм.

Економічна програма побудови соціалізму була висвітлена у працях: "Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися" та "Чи утримають більшовики державну владу?" (1917). У них Ленін обгрунтував необхідність націоналізації банків, об'єднання банків в один, державний банк; націоналізації синдикатів; скасування поняття комерційної таємниці; приму­сового синдикування; примусового об'єднання населення у споживчі то­вариства. Ленін вважав за необхідне націоналізацію землі, банків, промисловості, створення сучасної крупної промисловості, сільського господар­ства, орієнтованих на найновіші досягнення НТП.

У вченні про кооперацію Ленін розкрив переваги кооперації у перетворенні дрібних господарств у великі, розглядаючи кооперацію як фор­му державного капіталізму. Він писав про кооперацію як соціалістичну форму господарства за умови панування державної власності і диктатури пролетаріату ("Про кооперацію", 1923 р.).

Ленін відкинув і піддав критиці намагання М. Бухаріна, Л. Троцького - (радянські партійні і політичні діячі) та їх прихильників ліквідувати теоретичну економічну науку, довівши необхідність існування політичної економії в будь-якому суспільстві. Розробляючи питання про власність, Ленін дав аналіз державної (загальнонародної) і кооперативної форм власності. Леніну належить і теоретична розробка основ учення про соціалістичне планування. Планомірність, за Леніним, — це свідоме підтримання непропорційності економіки. Леніну належить також розробка питань про [співвідношення поточних і перспективних планів, про облік і контроль, директивне планування, організацію праці, соціалістичне змагання.

Формування "політичної економії соціалізму" (1920—50-ті роки). Й. В. Сталін у свій час писав, якщо на всі питання будете шука­ти відповідь у Маркса, то пропадете. Треба самим працювати головою, а не займатися нанизуванням цитат. Маркс не міг передбачити соціалізм у всій його конкретності, нині ж існує лабораторія, яка називається СРСР. Тому ми маємо врахувати весь наш багатий досвід і теоретично його осмислити.

На рубежі 1920 — 30-х років почала формуватись ідея про необхідність розробки політичної економії соціалізму, а у другій половині 1930-х і далі у 40-ві і 50-ті роки вона набула все більш конкретних обрисів. Предметом дослідження політичної економії соціалізму була дійсно важлива теоре­тична проблема, якій приділяли велику увагу в 20 — 30-х роках і багато західних економістів. Суть ЇЇ полягала в з'ясуванні того, чи може ефектив­но функціонувати центрально-керована система (у цьому, щоправда, ра­дянські економісти не мали сумнівів) і, якщо це можливо, в яких конкретних формах економічних відносин ця система мала бути втілена.

Методологія, по-перше, формально зберігала основні риси методології Маркса, тобто у ній були присутні тези про примат галузі виробництва; по-друге, специфікою методології радянських економістів було ідеологічне трактування багатьох економічних проблем. Наприклад, питання про робочу силу як товар, поділ виробництва продукту на необхідний і додат­ковий пов'язувалися з проблемою експлуатації трудящих. По-третє, обов'язковою умовою теоретичних досліджень і дискусій була непогрі­шимість авторитетів. Не можна було заперечувати висловлювання Марк­са, Енгельса, Леніна, Сталіна, рішення партійних з'їздів, а при виник­ненні суперечностей між викладеними положеннями і реальною дійсністю можливим було лише різне трактування їх.

У 1920-ті роки у марксистській радянській економічній науці панувала ідея обмеженості предмета політичної економії ринкової, насамперед капіталі­стичної економіки, оскільки вважалося, що досліджувати потрібно тільки економічні закони, приховані ринковою стихією, а "при соціалістичному ладі політична економія втрачає свій зміст, — писав М. Бухарін,— тому що стосунки між людьми будуть простими і ясними..., а на місце закономірностей стихійного життя стане закономірність свідомих дій колективів".

Більш детально обґрунтовуючи цю ідею у праці "Економіка перехідно­го періоду" (1920), він твердив, що кінець капіталістичного товарного су­спільства буде і кінцем політичної економії.

Зауваження Леніна на цю фразу, надруковані у 1929 р. вже після його смерті, були такими: "Невірно. Навіть у чистому комунізмі хоча б відношення І v + m до II с? і нагромадження?", а проти фрази "політична економія вивчає товарне виробництво" відмітив: " Не тільки!". У результа­ті з'являться публікації з розширеним трактуванням предмета політеко­номії. Представник нового покоління радянських теоретиків М. Возиесенський у праці "До питання про економіку соціалізму" (1931) одним із перших ужив поняття "політична економія соціалізму". Водночас він протиставляв природу економічних законів капіталізму і соціалізму, твер­дячи, що відбувається "революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючим пролетаріатом". У 1932 р. відомий економіст С. Струмілін уточнить, що "планове господарство за своєю ідеєю, крім техніко-економічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших "об'єктивних", тобто не залежних від волі суспільства, "соціальних" законів не знає".

Підсумки дискусії були закріплені у 1936 р. постановою ЦК ВКП (б) "Про перебудову викладання політичної економії", відповідно до якої була запропонована нова структура політекономії, що включала великий розділ "Соціалізм". Завданням нового курсу було "викладення законів розвитку соціалістичної економіки..., які створюються і змінюються са­мою соціалістичною державою".

Підготовка нового підручника вимагала обгрунтування окремих еко­номічних законів, які становили предмет політекономії соціалізму. Найбільш дискусійною тут була проблема закону вартості і товарногрошових відносин при соціалізмі. Як уже відмічалось вище, соціалістична економіка згідно з висловлюваннями класиків марксизму протиставляла­ся не лише капіталістичній економіці, але і товарному виробництву в ціло­му. Відкидав поняття товару і вартості при соціалізмі і М. Бухарін у книзі "Економіка перехідного періоду". Проблему ж виміру витрат і результатів пропонувалося розв'язати за допомогою натуральних показників. Так, Струмілін як одиницю виміру пропонував "трудову одиницю (тред)" — трудовий день робітника першого розряду, який виконує норму виробітку на 100%. М. Бухарін писав про можливість вираження величини про­дукту в енергетичних одиницях.

З уведенням непу теоретична позиція не змінилась, а наявність товар­но-грошових відносин пояснювалася наявністю в економіці несоціалістичних укладів господарства. На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки: соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон "первісного соціалістичного нагромадження", у другому — закон вартості. "У законі вартості,— писав він,— концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-каліталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку". Дещо іншу точку зору висловив А. Богданов, висуваючи ідею вічного для всіх видів економіки "закону трудових витрат", окремим випадком якого він вважав закон вартості. Цієї ж точки зору дотримується М. Бухарін, твердячи, що вартість при переході до соціалі­зму трансформується в "закон пропорційних трудових витрат". В цей пе­ріод панувала теза про поступове відмирання закону вартості внаслідок на­ростання планового характеру економіки. Відмінність думок була щодо питання чи має план опиратися на узагальнюючі показники типу "пропор­ційних трудових витрат"? Питання про одиницю виміру цих витрат зали­шалося відкритим.

Офіційне визнання того, що соціалізму властиві товарно-грошові відносини було зроблене у 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б), де підкреслюва­лося, що гроші "залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму — соціалістичної стадії розвитку". Тепер постало питання про з'ясування причин їх збереження при соціалізмі. Той самий М. Вознесенський у статті "Про радянські гроші" (1935) пояснював їх збережен­ня наявністю різних форм власності (державні підприємства, колгоспи і неусуспільнена праця у сфері послуг), а також різного ступеня ме­ханізації і кваліфікації праці на державних підприємствах. Ці дві версії, які пояснювали існування товарних відносин при соціалізмі, переважали у радянській економічній літературі в наступні роки. Із них власне еко­номічним було друге так зване обліково-розподільне трактування приро­ди товарно-грошових відносин при соціалізмі, що виходило із неможли­вості використання лише натуральної одиниці виміру у соціалістичній економіці. Інша версія, яка пояснювала товарні відносини зміною власни­ка продукту, мала скоріше правове підґрунтя або, беручи проблему шир­ше, інституціональне. Але тут слід пам'ятати, яку велику роль відіграва­ла у марксистській економіці проблема власності і, зокрема, власності на засоби виробництва.

Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначен­ня меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при со­ціалізмі — це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюєть­ся на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було широко розповсюджене.

Таким чином, до середини 30-х років у СРСР відбулося офіційне ви­знання політичної економії соціалізму як науки і почалась підготовка но­вого підручника політекономії, який включав би великий розділ із соціа­лістичної економіки. Цей підручник мав стати "катехізисом" нової марксистської науки і тому його розробка знаходилась під постійним кон­тролем Й. Сталіна. В основу цього підручника були покладені узагальнені зауваження Сталіна після зустрічі з авторським колективом у 1941 р. Суть їх зводилась до визнання об'єктивних законів соціалізму і закону вартості у "зміненому вигляді". Під "зміненим виглядом" розумілася не лише принципово інша соціальна природа закону вартості, а й були ви­значені обмеження сфери його дії. "Соціалізм не може існувати без того, що Ленін назвав всенародним обліком і контролем над мірою праці і мірою споживання... На перший погляд здавалося, що найпростішим виходом є облік праці по годинах і днях у тому, що Маркс називав природною мірою праці..., але справа в тім, що праця громадян соціалістичного суспільства якісно неоднакова. В цьому відношенні вона відрізняється від праці членів комуністичного суспільства. Внаслідок цього облік міри праці і міри споживання можливий лише на основі використання закону вартості".

Перші теоретичні узагальнення. У 1947 р. вийшла книга М. Вознесенського "Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни", де також піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму.

Вознесенський протиставляв у ній капіталістичну і со­ціалістичну економіку насамперед як стихійну і планомірну. "Соціалі­стичне планування,— відмічав він,— грунтується на розумному викори­станні і застосуванні економічних законів виробництва та розподілу і саме є суспільним законом розвитку, і як таке — предметом політичної економії". Водночас він заперечував формулювання, що "план є закон", згідно з яким у соціалістичному господарстві можна запланувати і здійснити будь-яке економічне завдання. Вознесенський підкреслював наявність економічних законів виробництва і розподілу, з якими має ра­хуватися соціалістичне планування. Як приклад такого він називав "змінений у радянській економіці закон вартості".

У цій книзі Вознесенський зазначає лише одну причину існування закону вартості при соціалізмі — неможливість порівняння економічних величин у натуральних показниках. Вартісні показники, на думку автора, (.дозволяють здійснювати "дотримання господарського розрахунку, введення обліку прибутків і збитків, зменшення витрат виробництва".

У цій праці Вознесенський упритул підійшов до визнання того, що вартісні відносини характерні для самої соціалістичної економіки без посилань на вплив інших форм власності. "Радянське суспільство у СРСР, — писав він, — має свою форму обліку товарів, основна і переважна частина яких вироблена на соціалістичних підприємствах". Далі Вознесенський підняв проблему засобів виробництва і робочої сили, які у всіх попередніх працях не вважалися товарами при соціалізмі. "Закон вартості,— зазначав він,— діє не лише при розподілі продуктів, але також і при розподілі самої праці між галузями народного господарства срср". "Радянська торгівля виключає із сфери приватної купівлі-продажу основні засоби виробництва і робочу силу". Звідси фактично був усього один крок до визнання товарами у соціалістичній економіці засобів виробництва і робочої сили, але якщо стосовно засобів виробництва це визнання врешті-решт було зроблене, то робочу силу радянська економічна наука товаром не визнавала ніколи, оскільки наступним логічним кроком було б визнання "експлуатації трудящих" при соціалізмі. Логіка наукового аналізу вступала у протиріччя з офіційною ідеологією.

Книга Вознесенського, "добро" на яку дав сам Сталін, у 1948 р. була означена Сталінською премією у галузі науки і винаходів, а потім вилучена із обігу. М. Вознесенський у 1949 р. був заарештований і у 1950 р. розстріляний.

Підсумки дискусій 50-х років підведе праця Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму у СРСР" (1952), яка стане підґрунтям підручника політекономії, що вийшов у 1954 р.

Сталін визнав об'єктивний характер економічних законів при со­ціалізмі і заперечував здатність радянської держави "відміняти" або "ство­рювати" економічні закони. Відкидав він і формулювання про "зміну" за­конів, але визнавав можливість обмеження сфери їх дії. "Не можна "змінити" закони та ще й "докорінним чином". Якщо їх можна змінити, то можна і знищити... Можна обмежити сферу дії тих чи інших економіч­них законів, можна попередити їх руйнівну дію, якщо, звичайно, вона є, але не можна "змінити" або "знищити".

Сталін дав нове визначення "основного економічного закону соціа­лізму", не погодившись із твердженням, що ним є закон "планомірного пропорційного розвитку". Він полягає, на думку Сталіна, у "забезпеченні максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і культур­них потреб усього суспільства шляхом безперервного росту та удоскона­лення соціалістичного виробництва на основі вищої техніки". Це визна­чення з деякою модифікацією зберігалось у політекономії соціалізму весь подальший період радянської влади.

Основне місце у праці Сталіна займала проблема товарно-грошових відносин при соціалізмі. Існування їх Сталін виводив із наявності існу­вання двох основних форм соціалістичного виробництва: державна — з­гальнонародна і колгоспна, яку не можна назвати загальнонародною. Тому товарне виробництво і товарообіг є нині необхідністю, підкреслював Сталін. Зникне воно, на думку Сталіна, із злиттям цих двох виробничих секторів в один загальний виробничий сектор. "На другій фазі комуністич­ного суспільства кількість праці, затраченої на виробництво продуктів, буде вимірюватися не окружним шляхом, не через посередництво вартості і її форм, як це було при товарному виробництві, а прямо і безпосередньо — кількістю часу, кількістю годин, витрачених на виробництво про­дуктів".

Таким чином, Сталін залишив єдину причину існування товарного виробництва при соціалізмі — існування двох форм власності, відкинувши всі інші точки зору, в тому числі і так зване обліково-розподільне тракту­вання закону вартості при соціалізмі М. Вознесенського. Про що Сталін написав так: "...Це необхідно для калькуляції, для розрахунків, для ви­значення прибутковості і збитковості підприємств, для перевірки і конт­ролю підприємств. Але це лише формальний бік справи".

Далі Сталін розглядає сферу поширення товарного господарства при соціалізмі і робить висновок, що "наше товарне господарство являє собою не звичайне товарне виробництво, а товарне виробництво особливого роду..., сфера дії якого обмежена предметами особистого споживання".

При соціалізмі на думку Сталіна, робоча сила і засоби виробництва не є товарами ("засоби виробництва не "продаються" навіть колгоспам, вони тільки розподіляються державою серед своїх підприємств",— зазначав Сталін). "Ціни у нас на сільськогосподарську сировину, — писав він далі,— тверді, встановлені планом, а не "вільні".

Слід виділити ще одну сталінську категорію товарного виробництва при соціалізмі — "народногосподарську рентабельність". Визнавши на­явність закону вартості при соціалізмі, хоч і в обмеженому вигляді, Сталін пише: "Цілком невірно також твердити, що при нашому нинішньому еко­номічному ладі... закон вартості регулює нібито "пропорції" розподілу праці між різними галузями виробництва. Якби це було вірно, то не зро­зуміло, чому у нас не розвивають на всю потужність легку промисловість як найбільш рентабельну?". Тут Сталін фактично визнав, що народне гос­подарство розвивалося всупереч закону вартості і поняттю економічної ефективності. Але цей висновок Сталін формулювати не хотів. "Деякі то­вариші,— писав він,— роблять звідси висновок, що закон планомірного розвитку народного господарства і планування народного господарства знищує принцип рентабельності виробництва. Це зовсім невірно. Якщо взяти рентабельність не з точки зору окремих підприємств або галузей виробництва і не у розрізі одного року, а з точки зору всього народного гос­подарства і у розрізі, скажімо, десяти—п'ятнадцяти років, що було б єди­но правильним підходом до питання, то тимчасова і нестабільна рента­бельність окремих підприємств або галузей виробництва не може йти ні в яке порівняння з тою вищою формою міцності і постійної рентабельності, яку дає нам дія закону планомірного розвитку народного господарства".

І ще одна теза Сталіна заслуговує на увагу. Заперечуючи товарну при­роду засобів виробництва при соціалізмі, Сталін твердить, що вони стають товаром у випадку продажу їх за кордон. "Тут, в галузі зовнішньої торгівлі, але лише у цій галузі, наші засоби виробництва дійсно є товара­ми і вони дійсно продаються".

Загалом "політекономія соціалізму", яка сформувалася в концепцію у ході численних дискусій, була систематизацією економічної політики дер­жави та ідеології керуючої бюрократії і давала надто викривлене уявлен­ня про реальний лад державного соціалізму у СРСР. І з 1954 р. (рік вихо­ду першого підручника політекономії), модернізуючись, вона переміщалась із одного видання в інше аж до кінця 80-х років.

Альтернативні теорії О. В. Чаянова і М. Д. Кондратьєва. У своїх працях "Порівняння статистичних методів з методами при­родничих наук", "Сутність і межі науки", "Чи існує принципова різни­ця між дослідами і методами статистичного дослідження?" та інших О. Чаянов порушив цілий ряд проблем економічної теорії. Однією із та­ких, яка проходить червоною ниткою через усі його праці, є теорія сімей­но-трудового господарства. О. Чаянов доводив, що найбільш ефективни­ми формами ведення сільського господарства є невеликі сімейно-трудові господарства, які уособлюють не сферу виробництва, як в общині або в артілі, а сферу обігу, де економічні відносини регулюються торгівлею, збутом і кредитною кооперацією. Проте в цьому простежується вплив на нього народників, які тяжіли певною мірою до поглядів фізіократів (маєть­ся на увазі визнання селянина ключовою фігурою в економіці Росії почат­ку століття і висунення аграрного питання як найважливішого для долі країни цього періоду).

Організаційний план селянського господарства. О. Чаянов творчо розвинув досягнення зарубіжної, передусім німецької еконо­мічної думки. Особливий інтерес викли­кали у нього вчення про сільськогосподарське підприємство і теорія роз­міщення виробництва. Учення про сільськогосподарське підприємство об­ґрунтовувалося у працях німецьких економістів Т. Гольца і Ф. Еребо, швейцарського аграрника Е. Лаура, які створили складну систему обліку і управління великим капіталістичним сільськогосподарським підприєм­ством з найманою працею. О. Чаянов застосував до сімейно-трудового господарства систему обліку капіталістичного підприємства, запропонував оригінальний варіант організаційного плану селянського господарства, враховуючи досягнення німецької таксації (оцінювання). Щодо теорії роз­міщення виробництва, яку розробляли ще І. Тюнен і А. Вебер, то вона до­зволила російському економісту сформулювати завдання оптимального розміщення господарства від міста-ринку і визначити розмір дифе­ренціальної ренти за місцем розташування.

Організаційний план, або суб'єктивне відображення селянином си­стеми цілей і засобів господарської діяльності, включає: вибір спрямуван­ня господарства, поєднання його галузей, узгодження трудових ресурсів і обсягів робіт, розподіл продукції для споживання і продажу на ринку, баланс грошових надходжень і витрат. Концепція трудоспоживчого балан­су грунтувалася на тому, що селянин прагне не до максимуму чистого прибутку, а до росту загального доходу, відповідно до виробництва і спо­живання, рівноваги виробничих і природних факторів, рівномірного роз­поділу праці і прибутку протягом усього року.

Розповсюдженій у радянській економічній літературі схемі "куркуль — середняк — бідняк", Чаянов протиставляв власну класифікацію, яка включала шість типів господарств: 1) капіталістичне; 2) напівтрудове; 3) заможне сімейно-трудове; 4) бідняцьке сімейно-трудове; 5) напівпролетарське; 6) пролетарське. Чаянов запропонував план вирішення соціаль­них протиріч на селі через кооперативну колективізацію різних типів гос­подарств (з 2 по 5-й) і кооперативний кредит.

Шлях до кардинального підвищення ефективності аграрного сектору Чаянов вбачав у масовому розповсюдженні кооперації, її антикапіталістичному і антибюрократичному змісті. Він виступав проти державної ко­операції. Вигоди кооперації, на думку вченого, полягають у відносно низь­ких цінах на продукцію і у додаткових прибутках її членів.

Чаянов вважав, що до кооперативів мають відходити ті види діяль­ності, технічний оптимум яких перевершував можливості окремого се­лянського господарства. Він виходив з того, що індустріальне селянське господарство здатне вести ефективний обробіток грунту і тваринництво. Решта видів діяльності належить поступовому і добровільному кооперуванню.

Складним є питання про ставлення О. Чаянова до "австрійської шко­ли" — школи граничної корисності. У своїх ранніх працях він знаходив­ся під великим впливом Бем-Баверка, Менгера та інших теоретиків маржиналізму. Так, його "Нариси з теорії трудового господарства" (1912 — 1913 рр.) побудовані на порівнянні граничних витрат і граничної корис­ності селянської праці, на категоріях "граничної складності", "граничного виробітку" і т.д. Пізніше він пересвідчився, що порівняння витрат і корис­ності в одних і тих самих одиницях неможливе. Крім того, О. Чаянов своє­рідно інтерпретує теорію граничної корисності, вважаючи її такою, яку можна застосувати лише до трудового господарства як один із методів його аналізу.

Спираючись на праці своїх попередників і сучасників, він обгрунтував основні принципи трудового господарства, відкрив методи його оптимізації, обгрунтував теорію організації селянських господарств, накреслив шляхи їх вивчення та диференціації.

Для О. Чаянова характерним було поєднання статистичного і дина­мічного підходу в аналізі: необхідність статистичного аналізу диктувала­ся вихідним абстрактно-логічним розглядом об'єкта, динамічний аналіз розкривав його зв'язки з народним господарством у цілому. Щодо ав­стрійської школи, то О. Чаянов дійсно користувався категоріями "гранич­них витрат" і "граничної корисності", створював графіки відповідних кривих, однак, на відміну від економістів австрійської школи, не робив загальних висновків із теорії корисності у народному господарстві, завж­ди залишався на рівні підприємства, сім'ї, невеликого колективу. Проте сімейно-трудове господарство розглядалось ним не відокремлено, а крізь призму народногосподарських категорій — цін, ренти, процента, прибут­ку і т.д. Крім того, автор був дуже далекий від бачення райдужних пер­спектив відокремленого селянського господарства; навпаки, він говорив про необхідність кооперування і включення їх у народне господарство.

Характеризуючи у першому розділі монографії "Організація селян­ського господарства" фактори прибутковості селянських господарств, він ділить їх на дві групи — внутрішньогосподарські і народногосподарські. Основними внутрішньогосподарськими факторами були, на його думку, трудові ресурси сім'ї та інтенсивність праці. Зазначимо, що автор при цьо­му не абсолютизував коефіцієнт (їдока-робітника), адже, крім потреби спо­живання, на інтенсивність праці впливає забезпеченість землею, на­явність засобів виробництва, оплата одного робочого дня. Обґрунтовується дуже важливий висновок про відсутність у некапіталістичних господар­ствах категорії зарплати і про перетворення її в чистий прибуток (особис­тий бюджет) членів сім'ї. У зародковій формі тут висловлена ідея госпроз­рахункового прибутку, який розподілявся б між членами трудового колективу, а також показана стійкість такого колективу.

Специфіка селянського господарства без категорії зарплати ставила завдання "занурення" його в систему народногосподарських категорій. О. Чаянов успішно справився з цим завданням, вказавши на перетворен­ня форм цін, процента і ренти в селянському господарстві і вплив їх на внутрішній устрій некапіталістичних форм виробництва. Особливо ціка­вим е його аналіз рентних відносин: рента, на думку автора, втрачає свою експлуататорську суть у селянському господарстві і виявляється там як надлишковий прибуток, отриманий селянином завдяки більш родючим землям, вигідному місцю розташування щодо ринку, густоти населення, структури його прибутків, ринкових цін. Як бачимо, О. Чаянов розвивав таким чином класичну теорію ренти, виділяючи як рентоутворювальні фактори характер попиту і рівень ринкових цін. Останній фактор видається необгрунтованим з традиційної точки зору, однак, слід зазначити, що тут автор вів мову про звичайну локалізацію сільськогосподарських Ц ринків, міст, навколо яких створювалися особливі "зони тяжіння" селянських господарств різних грунтово-кліматичних зон. У праці "До питання про теорію некапіталістичних систем господарства" О. Чаянов робить спробу побудувати на основі системного методу "метатеорію" економічних систем. Подібна проблема була дуже актуальною у 20-ті роки, коли у СРСР було п'ять укладів господарств. До речі, О. Чаянов робить висновок про можливість їх співіснування і взаємодію через ринок і ціни, причому не тільки у просторовому, але й більш широ­кому плані.

Сімейно-трудове господарство. У цій статті вчений визначає місце сімейного трудового укладу в ряді економічних систем. Він мав би стати, на думку вченого, основою консолідації про­гресивних некапіталістичних систем. Під цим кутом зору О. Чаянов "вмонтовував у метатеорію" економічних систем теорію некапіталістичних укладів. При цьому одним із найбільш важливих пунктів його концепції є "роздвоєння суті" економічних категорій процесу виробництва. Чаянов переконливо довів, що сімейно-трудове господарство має більшу стійкість, виживаність, ніж господарство, засноване на найманій праці, оскільки здатне миритися із тимчасовим зниженням ринкових цін, а та­кож схильне виплачувати більш високу орендну плату, ніж капіталістичні підприємці. Важливо підкреслити, що теорія саморегульованого некапіталістичного підприємства, розроблена Чаяновим на прикладі сім'ї, має велике значення для аналізу інших колективних форм організації вироб­ництва — кооперативних, орендних, акціонерних та ін.

Одне із визначальних положень теорії Чаянова — про відносну стійкість селянського сімейно-трудового господарства — випливає із ана­лізу організації виробництва, сімейних бюджетів і цілей, якими керується це господарство. Селянин, власник невеликої земельної ділянки, прагне не до примноження багатства, а головним чином до збільшення валового доходу. При цьому він намагається зберегти певну відповідність між тру­довими зусиллями і досягненим результатом, більш або менш рівномірно розподілити трудові зусилля протягом року.

Основна турбота власника цієї ділянки — забезпечити потреби сім'ї. Спостереження і дослідження привели вченого до висновку про важливість збереження балансу між трудовими витратами і потребами селянської сім'ї. Відповідаючи критикам, Чаянов відмічав, що "кожний селянин не відмовився б ні від хорошого ростбіфу, ні від грамофона, ні навіть від пакету акцій "Ойл Шелл Компанії", якби тому трапилася нагода. На жаль, у масі такої нагоди не випадає, і кожна копійка дістається селянській сім'ї важкою на­пруженою працею. А в цих обставинах їй доводиться відмовитися не лише від акцій і грамофона, але іноді і від яловичини".

У своїх обґрунтованих висновках учений звертає увагу на специфічні особливості розвитку селянського господарства, які не відповідають еко­номічній теорії. Наприклад, під тиском споживчої потреби селяни пого­джувались на сплату надзвичайно високої оренди, яка перевищувала ціну землі. Вони розводили невигідні і надто трудомісткі культури (льон, кар­топлю), щоб скоротити безробіття. У неврожайні роки селянам знижува­ли заробітки внаслідок надзвичайного напливу "голодних" робочих рук. У результаті у Росії заробітна плата встановлювалась не прямо пропор­ційно, а обернено пропорційно цінам на хліб.

Трудове селянське господарство, за Чаяновим, має "природну межу своєї продукції". Ця межа зумовлюється тим, що ріст напруги річної праці виявляється невідповідним до потреб селянської сім'ї. Селянське госпо­дарство за своєю природою споживче, а споживання (бюджет селянської сім'ї) порівняно з ростом трудових витрат з певного часу росте повільніше.

Важливий принцип організації трудового селянського господарства полягає в устремлінні до рівноваги факторів виробництва, зайнятості і спо­живання. Мова, зокрема, йде про пропорційність трудових зусиль і їх роз­поділ між членами сім'ї протягом року, про поєднання технічних засобів і ручної праці, про участь селян у землеробських роботах і промислах.

Принцип пропорційності і рівноваги приводить до висновку про високу стійкість селянського господарства, його здатність до виживання у вкрай несприятливих умовах, при різкому падінні ринкової кон'юнктури. "Завдяки механізму трудового розрахунку від'ємні величини (збиток) з¢являються у селянському господарстві значно пізніше, ніж у капіталістичному (звідси виключна важливість і стійкість селянського господарства), і часто умови внутрішньої основної рівноваги сімейного господарства роблять прийнятною для нього дуже низьку оплату одиниці праці, що дає змогу існувати в умовах, які прирікають капіталістичне господарство безумовну загибель".

У розділах, присвячених аналізу організаційної структури селянських господарств, О. Чаянов детально і на великому статистичному матеріалі досліджує працю, засоби виробництва, землю, тварин та інші моменти виробничої діяльності селянина. Але він розглядає не тільки внутрішню "морфологію" сімейно-трудової діяльності, але і її зв'язки із народним господарством у цілому. Він органічно пов'язував розвиток селянського господарства, яке, на відміну від капіталістичного, націлене на задоволення потреб своїх членів, а не на отримання прибутку, і грунтується на їх власній праці, а не на найманій робочій силі (учасники такого господарства поєднували в собі господаря і працівника), з кооперацією.

Влітку 1917 р. учений висунув план реконструкції аграрного сектору: передача землі у власність трудового селянства, введення трудової власності на землю (без права купівлі-продажу ділянок), передача державі поміщицьких господарств і садиб, уведення єдиного сільгоспподатку для часткового вилучення диференціальної ренти. Чаянов виступив проти зрівняльного поділу землі між селянами. Він виходив із двоякого критерію аграрної перебудови: підвищення продуктивності праці і демократи­зації розподілу національного доходу.

Великим досягненням О.Чаянова є теорія диференціальних оптимумів сільськогосподарських підприємств. Оптимум має місце там, де "за інших однакових умов собівартість оптимальної продукції буде наймен­шою". Оптимум залежить від природно-кліматичних, географічних умов, біологічних процесів. Всі елементи собівартості у землеробстві Чаянов розділив на три групи: 1) ті, що зменшують собівартість при укрупненні господарств (адміністративні витрати, витрати на використання машин, будов); 2) ті, що її підвищують при укрупненні господарств (транспортні витрати, втрати від погіршення контролю за якістю праці); 3) ті, що не за­лежать від розмірів господарств (вартість насіння, міндобрив, вантажно-розвантажувальні роботи). Оптимум зводиться до знайдення точки, в якій сума всіх витрат на одиницю продукції буде мінімальною.

У роки організації радгоспів (1928 - 1930) О. Чаянов запропонував оці­нювати їх діяльність за ступенем виконання державного плану з точки зору врахування інтересів регіонів і за рівнем прибутковості самого підприємства. Однак проблема індивідуальної мотивації праці, яка зай­мала одне з центральних місць у працях ученого, в 1928 — 1930 рр. не досліджувалася.

Методологія планування. В цей же період працював і М. Кондратьєв. Світову славу і визнання принесли йому праці "До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон'юнкту­ри", "Великі цикли економічної кон'юнктури", "Плай і передбачення" та інші. Центральною у колі наукових інтересів М. Кондратьєва є пробле­ма економічної динаміки. Наукову значущість цієї проблеми вчений по­яснював тим, що "тільки динамічні закономірності можуть вказати шлях і форми переходу подій із сучасної стадії до тієї чи іншої стадії майбут­нього". Розробку проблеми економічної динаміки М. Кондратьєв без­посередньо пов'язував із прогностичною функцією економічної науки.

У 20-ті роки він займався розробкою методології планування народно­го господарства. В ці роки популярне гасло того часу "Керувати — озна­чає передбачувати" стало безпосереднім принципом діяльності вченого.

Кондратьєв серйозно підійшов до концепції змішаних форм впливу на економіку — з боку держави, торговельно-підприємницьких структур, місцевих органів влади, окремих селянських господарств. Він висунув вимоги ринкової перевірки методів державної політики. Кондратьєв ви­ходив із необхідності поєднання на базі непу планових і ринкових прин­ципів, висунув ідею тісного зв'язку і рівноваги аграрного та індустріаль­ного секторів економіки. Ефективний аграрний сектор, вважав він, здатний забезпечити підйом усієї економіки, стати гарантією стійкості всього народного господарства. Кондратьєв вважав необхідним подати першочергову допомогу господарствам, наближеним до фермерського типу, здатним забезпечити швидке нарощення виробництва товарного і хліба. Його програма була зорієнтована на підтримку міцних сімейних трудових господарств, здатних стати основою економічного підйому в країні.

М. Кондратьєв був прихильником активного державного втручання в неекономічні процеси через систему державного планування, у якому важливу роль відіграє економічне прогнозування. У ринковій економіці побудова прогнозу економічного розвитку необхідна для реалізації заходів державного регулювання. Для регульованої державою економіки це зав­дання передбачає не тільки знання, бачення стихійних сил соціально-економічного життя, а й підпорядкування їх свідомому планомірному керів­ництву з боку держави, передбачення дій стихійних сил. "Лише на основі цього знання і передбачення можлива побудова реального плану і перспек­тив свідомої, організаційно-регулюючої дії... План, звичайно, — це не тільки передбачення подій, що стихійно розгортаються. План одночасно є і програмою свідомих дій. Але план без певного передбачення — ніщо". Кондратьєв вивчав об'єктивні характеристики і тенденції ринкової економіки. Він розглядав ринок як зв'язуючий ланцюг між націоналізованим кооперативним і приватним секторами, а також як важливе джерело господарської інформації. Значення плану вчений вбачав у забезпеченні ''більш швидкого, ніж при спонтанному розвитку, темпу росту продуктив­них сил, а також збалансованого росту виробництва. Поєднання ринкових біпланових принципів Кондратьєв вважав придатним для всієї економіки. Однак зазначену концепцію він модифікував залежно від сектору, В сільському господарстві мають переважати непрямі впливи на ринок, а в націоналізованій промисловості — прямі.

“Цикли Кондратьєва” У праці “До питання про поняття економічної статики, динаміки і кон'юнктури" (1924 р.) М. Кондратьєв уперше у розгорнутому вигляді сформулював принципи нового на той час напряму дослідження — економічної динаміки, визначив її основний зміст, показав подібність і відмінність статичного і динамічного підходів до аналізу явищ господарського життя, а також місце кон¢юнктурних досліджень у розробці проблем економічної динаміки. Учений звернувся до найважливішої проблеми наукового пізнання економічних явищ. У цій праці М. Кондратьєв формулює свій план дослідження, який їУнтувався на виділенні двох якісно різнорядних груп кон'юнктурних роцесів: з одного боку зворотних, хвилеподібних процесів, з іншого — незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил. Щодо розуміння економічного ряду, мова йшла про циклічну і тривалу складову економічного росту.

Вивчаючи зворотні процеси, М. Кондратьєв виділяв такі періоди коливань економічної активності: менше року (сезонні), три з половиною роки, торговельно-промислові цикли тривалістю 7 — 11 років, а також великі цикли кон'юнктури 50—60 років. Така класифікація, яка сьогодні є загальноприйнятою у світовій економічній літературі, у той час ще тільки здобувала визнання.

Традиційні торговельно-промислові цикли М. Кондратьєв розглядав у монографії "Світове господарство і його кон'юнктура під час і після війни", яка присвячена аналізу економічного циклу, що завершився кри­зою 1920 — 1921 рр. Учений показав багатогранність механізмів розгор­тання криз, підкреслив важливість структурних характеристик при їх дослідженні, поглибивши таким чином аналіз цієї проблеми, яка набула поширення у радянській літературі через півстоліття.

У західній літературі звичайно розрізняють малі цикли — тривалістю близько трьох років, великі цикли — вісім—десять років і, нарешті, так звані довгі хвилі, які отримали назву "хвилі Кондратьєва". Подібні цик­ли охоплюють довгі періоди економічних коливань — близько півстоліт­тя, здійснюючи тривалий вплив на економічне життя. Найчастіше зустрі­чаються в економіці розвинених капіталістичних країн цикли тривалістю 8 — 10 років, але на ділову активність впливають, звичайно, всі інші цик­ли. Ось чому один з найбільш авторитетних дослідників цієї проблеми У. Мітчелл вважав, що "економічні цикли являють собою один із видів коливання господарської діяльності організованого суспільства". Саме всебічне їх дослідження, включаючи обов'язковий статистичний аналіз, допомагає будувати прогнози економічної активності.

Описуючи специфіку розвитку циклічних процесів на початку XX ст., М. Кондратьєв сформулював у своїх працях гіпотезу про існування вели­ких циклів кон'юнктури. Ця проблема потрапила в поле зору економістів ще у середині XIX ст. Про такі цикли писали видатні вчені того часу: М.Туган-Барановський, К. Віксель, В. Парето та ін. Проте, інтерес М. Кондрать­єва до проблеми довготривалої періодичності пояснювався насамперед спробами створити універсальну концепцію, яка охоплювала б усі види циклічних коливань і була б придатною для побудови як коротко-, так і довгострокових прогнозів розвитку економіки. Датуючи перехід від вис­хідної до спадної фази великого циклу рубежем 20-х років, учений у 1922 р. передбачив Велику депресію, яка охопила Захід у 30-х роках. У працях "Великі цикли кон'юнктури" (1925 р.) і "Великі цикли економічної кон'юнктури" (1926 р.) М. Кондратьєв підтвердив гіпотезу про існування довгочасної циклічності широким фактичним і статистичним матеріалом, застосувавши новий для того часу статистичний метод аналізу тимчасо­вих рядів.

М. Кондратьєв дійшов висновку, що довгострокові коливання в еко­номіці мають регулярний, циклічний характер. Він виділив комплекс со­ціально-економічних процесів, розвиток яких, на його думку, характери­зується довгочасною періодичністю, і припустив наявність внутрішнього взаємозв'язку між ними. Йдеться про нерівномірність науково-технічно­го прогресу і процесу нагромадження капіталу, про стрибкоподібні зміни в технологічній структурі виробництва і в умовах грошового обігу, про наростання і ослаблення суспільно-політичних процесів і процесів втягування нових країн у систему світового ринкового господарства.

Разом з тим М. Кондратьєв, розвиваючи ідею А. Маршалла про природу економічної рівноваги, запропонував єдиний підхід до пояснення економічних циклів різної тривалості. Він розпочав також вивчення механізму, який відтворює явища довгочасної періодичності в економіці, припустивши, що його основними елементами є оборот основного капіталу з тривалим терміном служби (близько 50 років), нагромадження вільного грошового капіталу і науково-технічний прогрес. Йдеться про виробничі інфраструктурні споруди: промислові будівлі, мости, шляхи, для спорудження яких потрібні великі кошти і тривалий час. Їх оновлен­ня відбувається не плавно, а своєрідними поштовхами, імпульсами для яких є науково-технічні відкриття та нововведення. Зміна "основних капітальних благ" потребує значних нагромаджень, великих інвестицій. Отже, М. Кондратьєв обгрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці.

У 30-х роках австрійський економіст Й. Шумпетер доповнив її іннерваційним механізмом, згідно з яким довгі хвилі в економіці зумовлюються також нерівномірністю процесу нововведень, зростанням чи зниженням схильності підприємців до значних інноваційно-технічних, (технологічних, організаційних методів випуску нових видів товарів тощо. Середньострокові цикли розвиваються на фоні довгих хвиль в економіці. У фазі їх спаду гостро проявляють себе промислові кризи. Фаза піднесення не виключає криз, але вони виникають, як правило, на фоні довготривалої зростаючої кон'юнктури. Розуміння механізму довгої хвилі в економіці дає змогу робити довгострокові прогнози економічного розвитку. 3 кінця 30-х років західні економісти, услід за Й. Шумпетером, вікові цикли стали називати "циклами Кондратьєва". Проблема великих циклів (80 — 90 років), як і тривалістю 20 — З0 років, продовжує залишатися предметом гострих дискусій, зокрема і щодо самого їх існування. Але те, що багато питань, порушених Кондратьєвим, лишаються і сьогодні актуальними і невирішеними, свідчить передусім про їх складність.

У працях "Основні проблеми економічної динаміки", "Тренд, або проблема теорії економічної динаміки", "Стан учення про тренд у теорії соціальної економіки" М. Кондратьєв разом із дослідженням великих циклів розпочав досліджувати проблему тренду.

М. Кондратьєв побудував односекторну модель економічного росту, призначену для аналізу і прогнозування довгострокової динаміки макропоказників. У західній літературі подібного типу моделі з'явилися лише через 20 років (Солоу, 1956; Свен, 1956), а в радянській — через 25 (Канторович, 1959). Порівняно із сучасними моделями економічного росту, модель М. Кондратьєва відзначалася оригінальністю. У ній динаміка екзогенних змінних задається не за допомогою експоненти або іншою рівномірно зростаючою функцією часу, а за допомогою логістичної кривої, в якій відрізок повільного росту змінюється відрізками швидкого, і навпаки. Таким чином, модель припускає істотну нерівномірність науко­во-технічного прогресу, здійснення впливу на характер розвитку ринко­вої економіки. У прихованому вигляді в моделі закладена й ідея довгих хвиль: достатньо лише припустити, що фактична динаміка будь-якого із факторів виробництва, скажімо НТП або трудових ресурсів, задається не єдиною логістичною кривою, а кривою, "склеєною" із декількох логістик.

Обмеженість моделі М. Кондратьєва пояснюється тим, що фактори виробництва — праця, основні фонди і НТП — є в ній екзогенними. За­значимо, проте, що і на сучасному етапі розвитку економіко-математичних методів загальновизнані успіхи досягнуті в моделюванні процесу відтворення лише одного із названих факторів виробництва — основних фондів. Щодо впливу економічних процесів на динаміку НТП і трудових ресурсів, то наявні в цій галузі підходи (наприклад, моделі з ендогенним НТП, моделі формування попиту на працю і т.д.) ще дуже далекі від дос­коналості, особливо з позицій довгострокового економічного аналізу. Тому у моделях економічного росту малих розмірів трудові резерви та НТП і до сьогодні розглядаються здебільшого як екзогенні змінні.

Таким чином, заслугою Кондратьєва є й те, що він застосував у своїх пра­цях методологічні прийоми економіко-математичного аналізу, які у світовій економічній науці того часу знаходилися лише в стадії становлення.

Спочатку криза, а потім тривала депресія у світовій економіці 70-х років примусили вчених згадати забуту гіпотезу Й. Шумпетера, згідно з якою нерівномірність розвитку пояснюється таким фактором, як технічні нововведення, які порушують попередню рівновагу. Втілюючи таке ново­введення першим, підприємець отримує надлишковий прибуток, величи­на якого зменшується по мірі втілення нововведень іншими підприємця­ми. Завдяки цьому встановлюється рівновага на новому рівні. На початку, коли відбувається впровадження нововведень, виникає спад у старих га­лузях виробництва, а потім із деяким запізненням — посилене розширен­ня нових галузей. Однак ця концепція ділових циклів Шумпетера була піддана критиці С. Кузнєцом, вихідцем з Росії, Нобелівським лауреатом, який вказав на те, що для утворення довгих хвиль в економічній кон'юнк­турі необхідно, щоб нововведення були досить вагомими, що на практиці буває рідко. Частіше нововведення бувають незначними. М. Кондратьєв, вперше відкривши довгі хвилі в економічній кон'юнктурі, пояснив їх цик­лічним характером відтворення капітальних благ довгострокового кори­стування, періодичне оновлення яких якраз і викликає тривалі відхилен­ня економіки від стану рівноваги.

Продовжуючи розвивати наукове надбання М. Кондратьєва, С. Глазьєв у своїй книзі "Теорія довгострокового техніко-економічного розвитку" (1993 р.) показує, що технічний розвиток економіки не може відбуватися інакше, ніж шляхом послідовної зміни технологічних укладів, і будує мо­дель формування технологічної траєкторії. Кожний такий уклад являє собою сукупність зв'язаних виробництв і в своєму розвитку спирається на виробничий потенціал, створений на попередній сходинці техніко-економічного розвитку. Життєвий цикл такого укладу в сучасних умовах охоплює приблизно століття. Односпрямованість і єдиний ритм світової економічної системи зумовлені створенням загальносвітового ринку з часів промислової революції. Саме ринок сприяє тому, що нововведення, які з'являються в одній країні, отримують загальне розповсюдження. Будь-яка країна впишеться в загальну картину світового економічного розвит­ку і стане навіть лідером у цьому розвитку тільки після того, як ліквідує старі технологічні уклади і замінить їх новими.

З цієї точки зору техно­логічні стрибки легше можна здійснити у відстаючих країнах, де не так багато застарілих виробничих потужностей і тому створюються сприятливі умови для переходу до нового технологічного укладу. Те саме стосується і гіпотези, яка покладена в основу рівнянь, що описують у моделі Кондратьєва динаміку ставки заробітної плати і норми процента, гіпотези про зв'язок між цінами на ресурси та їх народногосподарською зорієнтованістю. Активну економіко-математичну розробку цієї гіпотези, яка бере початок з раннього розвитку теорії граничної продуктивності і пов'язана з виробничими функціями і функціями корисності, розпочали представники неокласичної школи ще на початку 30-х років. Майже 10 років своєї праці М. Кондратьєв віддав розробці основ планового управління народним господарством. Він не лише займався питаннями теорії, але й активно брав участь у практичній роботі над створенням планів, очолюючи Управління сільськогосподарської економіки і планових робіт Наркомзему РРФСР.

У своїй концепції плану він проводив чітку грань між плануванням в умовах економіки перехідного періоду в СРСР і регулюванням господарства в капіталістичних країнах. Вважаючи ринок носієм стихійного начала в економіці, а план — раціональним началом, М. Кондратьєв підкреслював елементи їх нерозривної єдності і не розглядав їх як альтернативу один одному. Ринок з його стихійними процесами не є для М. Кондратьєва синонімом руйнівних, некерованих сил. Кондратьєв мав глибоке розуміння ринкової економіки, вважав принципово важливими внутрішні закони її розвитку. У своїй концепції планування пропозиції, стійкості грошового обігу, повернення валюти М. Кондратьєв вважав за необхідне коригувати відповідно до становища на ринку протягом усього циклу підготовки плану.

У процесі реалізації плану він розцінював реакцію ринку як об'єктивний критерій вірності того або іншого рішення. Цим пояснювалася і та увага, яку він приділяв удосконаленню статистичного апарату кон'юнктурних досліджень, прагнувши до відображення навіть слабких сигналів ринку.

Побудова перспективних планів, згідно з концепцією М. Кондратьєва, охоплювала взаємопов'язані етапи або елементи. По-перше, включала визначення перспектив розвитку окремих галузей і економіки в цілому, виходячи із "аналізу об'єктивної господарської діяльності і тенденцій її стихійного розвитку". Другий етап (елемент) планування являв собою активну, перетворюючу функцію плану, включаючи в себе "побудову си­стеми заходів і засобів впливу держави на хід цього стихійного розвитку з метою спрямування його в максимально бажане русло". Третій етап полягав в остаточному визначенні перспектив економічного росту, вклю­чаючи ймовірний ефект впливу органів планового керування господар­ством на хід соціально-економічних процесів.

Отриманий таким чином активний прогноз розвитку економіки, ра­зом із плановими заходами щодо його реалізації був покладений в осно­ву директив перспективного плану. Контрольні цифри перспективного плану мали цілеспрямований, однак рекомендаційний характер і не були нав'язуванням "зверху" обов'язкових рішень щодо обсягів виробництва. План був ніби скерованим завданням керуючих органів, які здійснювали економічну політику і "брали на себе" його директиви.

Методологія побудови планів, викладена у концепції Кондратьєва, мала риси універсальності, тобто була однаковою мірою придатна для дер­жавного, приватного і кооперативного секторів економіки. Це, однак, не виключало диференціації прийомів побудови планів на кожному із його етапів щодо різних укладів господарства. Лишаючись прихильником "ге­нетичних" планів, М. Кондратьєв допускав застосування прийомів техно­логічного плану в промисловості. Можливість розповсюдження цих при­йомів на сільськогосподарське планування він вважав украй обмеженою. Причина такої диференціації полягала в тому, що відносно кооперативних і власних підприємств держава виступала лише як регулююча і впливова сила. Регулювання і вплив М. Кондратьєв розумів головним чином як форми стимулювання господарської ініціативи.

Проблеми, порушені у працях Кондратьєва щодо планування (про реа­лістичність плану, роль прогнозування в його науковому обгрунтуванні, про поєднання плану з госпрозрахунком), є не менш актуальними нині, ніж у 20-ті роки. І хоч наука про планування значно просунулась уперед, проте основи, закладені у працях Кондратьєва про створення макроекономічної теорії наукового планування і прогнозування, є життєвими і нині.

Дискусії та устремління реформ (60—80-ті роки). Спроби побудувати цілісну "теорію радянського господарства", визначити "систему виробничих відносин і законів соціалізму" робилися і після смерті Сталіна у 60—80-ті роки. У наукових публікаціях цього періоду було висвітлено багато моделей системи виробничих відносин соціалізму. Серед них найбільш поширеними були наступні.

Моделі системи. Поділ системи виробничих відносин на три рівні: загальні для всіх соціально-економічних формацій; загальні для деяких формацій; характерні для однієї економічної формації. У структурі виробничих відносин соціалізму виділялись групи за критеріями структури власності: відносини загальнонародної власності; відносини колгоспно-кооперативної власності; відносини особистої власності; відносини власності громадських організацій (Н. Цаголов).

Була запропонована і модель системи виробничих відносин, яка отримала назву відтворення. У ній виділяли чотири блоки: відносини вироб­ництва; відносини розподілу; відносини обміну; відносини споживання. Разом з тим виділяли і відносини, які з'єднували систему в єдине ціле: систематизовані відносини; відносини, виражені в основному економічному законі; у законі планомірного пропорційного розвитку; у законі економії часу та ін. (Я. Кронрод).

Розроблялась класифікація виробничих відносин за рівнем організації суспільного виробництва. Ця концепція грунтувалася на тому, що суспільство існує як сукупний виробник і як суб'єкт виробничих відносин. По суті під суспільством розумілася держава як основний економічний суб'єкт економічної системи. У зв'язку з цим у структурі відносин виділялись відносини безпосередньої єдності суспільства як сукупного виробника; відносини між окремими осередками (підприємствами) і суспільством у цілому; відносини між виробничими осередками; відносини все­редині виробничих осередків; відносини між суспільством та індивідумом; відносини між індивідумами.

Широке розповсюдження отримала також концепція, згідно з якою як елементи системи виробничих відносин виділялись: техніко-економічні; соціально-економічні відносини; організаційно-економічні відно­сини (А. Покритан). Ця концепція широко висвітлювалась у підручниках.

Пропонувалася двохелементна модель, у якій виділялося два великі шари виробничих відносин: організаційно-економічні відносини, які без­посередньо грунтуються на розвитку виробничих сил і характеризують організацію сукупної суспільної праці (її розподіл і спеціалізацію, рівень усуспільнення і т. п.), і соціально-економічні відносини (форми влас­ності, соціальна структура власності, система інтересів}, які нада­ють соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам (Л. Абалкін).

На роль вихідних категорій системи висувались: соціалістична (загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення виробництва; усуспільнення праці та ін. Але всі перераховані схеми побудови системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не справляли впливу на господарську практику.

При класифікації економічних законів соціаліз­му виходили із класифікації виробничих відносин. У різні часи на роль основного економічного закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано таке формулювання, яке увійшло у всі підручники: забезпечення повно­го добробуту всіх членів суспільства і вільного всебічного розвитку особи­стості шляхом безперервного росту та удосконалення суспільного виробництва. Основному економічному законові приписувалися основні 4 функції: забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особис­тості; регулювання провідних пропорцій народного господарства; роль найвищого критерію соціально-економічної ефективності виробництва. Практично це означало, що ефективним вважалося лише те, що служить росту добробуту людей.

Класифікація економічних законів. Така теоретична оцінка ролі основного економічного закону істотно розходилася з дійсністю. Виник парадокс: за теорією соціалістична еко­номіка мала б підпорядковуватися основному законові, який націлював весь розвиток на "суспільство загального добробуту", а на практиці реалі­зація кожної нової соціальної програми ставала все більш "недосяжною" для народного господарства. Пошуки "винного" привели до появи теоре­тичної схеми, за якою глибинні закони економіки нібито реалізуються через потреби та інтереси людей і враховуються державою за допомогою різних форм і методів управління і планування. Таким чином, знову виходило, що в невдачах соціалістичної економіки винні не діючі закони, а лише ті форми господарського механізму, включаючи форми планування, і управління, які створені людьми. Проте ці проблеми змусили трохи наблизитись до практики: розпочали вивчати реальні потреби людей, структур їх інтересів.

Не менш важливим у 60 — 80-ті роки було вияснення того, як використовуються економічні закони у господарській практиці. Спочатку твердилось, що діяльність радянської держави щодо централізованого управління економікою і є механізм використання економічних законів. Пізніше було запропоновано виділити вихідні умови використання, оскільки держава може і не рахуватися з вимогами об'єктивних економічних законів. І такі умови було сформульовано. Першою із них було визнано вивчення економічних законів, їх системи, без того неможливе їх свідоме використання.

Другою умовою вважалось єдине науково обгрунтоване народногосподарське планування. Потім посилено підкреслювалася роль господарського розрахунку у використанні економічних законів, соціалістичного змагання, яке покликане було у господарських процесах замінити конкуренцію. Наступною проблемою кінця 50-х років стало введення поняття влас­ності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістична власність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим май­ном, яке перейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективізації та індустріалізації (М. Колганов).

Після прийняття у 1977 р. брежнєвської конституції, в якій офіційно було записане положення про те, що суспільна власність — основа соціалізму, офіційна наука інтенсивно зайнялася вивченням цієї проблеми. У результаті склалися три основні концепції власності. Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім засобів виробництва (Я. Кронрод). На думку опонентів, власність у такій кон­цепції була заморожена, зупинена. Тут відсутня відповідь на питання, як живе сама власність? Як вона відтворюється і примножується? Які відно­сини зв'язують суспільство в єдине? Пошуки відповіді на ці питання привели до помітного розвитку теорії власності.