Зміни в західноєвропейській риториці нового часу 1 страница
В епоху Відродження європейське суспільство переживає духовну кризу і поривається до оновлення. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні середньовічно-церковні основи світогляду. Погляд європейця знову з надією звертається до греко-римської античності. Наука, філософія, політика намагаються звільнитися від церковного впливу. Одним з провідних напрямів думки стає гуманізм (від лат. homo — людина), який ставить у центр Всесвіту вже не Бога, а людину. Культура починає поволі підпорядковуватися суто світським інтересам.
Розвиток законодавства, усвідомлення особистістю своїх прав і необхідності відстоювати їх дало нове життя судовому красномовству. Традиційним було затвердження напам'ять численних текстів законів і коментарів, цитування і коментування їх. Варто навести настанову студентові-юристу епохи Ренесансу, подану у романі Ф. Рабле "Гар-гантюа та Пантагрюель":
"Затверди напам'ять прекрасні тексти громадянського права і виклади мені їх з тлумаченнями".
Від епохи Ренесансу право починають розуміти як особливий фактор культури. Спостерігається вихід за межі понять традиційного римського права, адаптованого думкою Середньовіччя; виникає ідея права природного, яка стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин. Прагне відділити юридичне рішення від догми та формули юрист-гуманіст Куяцій (XVI ст.). Особливо значну роль у розвитку судового красномовства нового типу відіграла юридична систематика, пов'язана з іменами Альціата, Констануса, Донелла та Рамуса (XVI ст.), які відкинули схолостичні методи й прагнули до точності юридичних дефініцій1.
1 Жоль К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 178—
179.
Дедалі значнішу роль починає відігравати політика, причому виникають нові концепції державності. Ідея Граду Божого і Церкви як його втілення остаточно поступається в очах численної частини суспільства ідеї впорядкованого Граду Земного (недаремно саме тоді складаються численні утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли та ін.), які змальовують ідеальне буття ідеальної держави. Юрист Ж. Бо-ден (XVI ст.) красномовно обґрунтовує ідею держави, що стоїть над релігійними і класовими суперечностями і покликана гармонізувати суспільство, забезпечити безперервний прогрес. Як правило, напочатку ідею законності й порядку пов'язують з ідеєю монархії, королівської влади, яка стоїть над духовенством, дворянством і простим народом. Зміцнюється тип національної держави, яка прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Гоббс (кінець XVI—XVII ст.) створює трактат "Левіафан", використавши образ титанічної істоти, біблійного чудиська для змалювання монархічної держави, в якій народ начебто вручає королеві права володарювання; зокрема в такій державі, за протестантським поглядом, світське право мусить домінувати над Церквою. Водночас для світського володаря християнські чесноти починають мислитися вже наче й необов'язковими, а злочини — виправданими, якщо їх чинять в інтересах держави, яку слід зберігати за будь-яку ціну (трактат Н. Маккіавеллі "Князь"; XV—XVI ст.).
Поступово не лише князь, а й пересічна особистість починає зневажати традиційні норми моралі; набуває розвитку індивідуалізм. Наївна віра в церкву як в інститут святості, реальне vos, шляхетний середньовічний ідеалізм в часи Ренесансу вивітрюються, поступаючись дедалі частіше лицемірству та аморалізму під личиною святості; тоді ж виникає тенденція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми втратять дух і зміст, дедалі частіше перетворюючись на знаряддя морального тиску й маніпулювання з боку політиканів. Релігія дедалі частіше виступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-політичних інтересів певних соціальних груп. Нову людську 'спільноту цементують нові, капіталістичні, меркантильні відносини, а не церковно-феодальна мораль.
Ці процеси, звичайно, динамізували розвиток західноєвропейського суспільства, якщо не з погляду культури, то з погляду цивілізації. Розкріпачення людського "я" і на-
І
ціональних спільнот, розвиток внутрішніх можливостей людини й суспільства прислужилися піднесенню науково-технічної думки та духовного пошуку. Людина Нового часу прагне повністю підкорити собі земну кулю і власну долю. Набувають статусу альтернативних європейському досвіду правові системи, суспільні моделі та духовно-культурне життя різних народів, у тому числі й екзотичних суспільств, відкритих мандрівниками епохи Колумба та Магеллана. Зокрема аж до часів Просвітництва філософія ідеалізуватиме не обтяженого цивілізацією "дикуна"— доки колоніалізм та його дітище расизм не поставлять на місце діалогу культур монолог білого колонізатора.
Та загалом західноєвропейське суспільство, починаючи від часів Ренесансу, — "балакуче", воно говорить і пише надзвичайно багато, а з винаходом книгодруку Гутенбергом нові ідеї все частіше набувають характеру публіцистики, обговорюються в дискусіях і диспутах, які досі були достояниям вузької ун
іверситетської аудиторії.
Тому справжній зліт переживає політичне красномовство, породжене міждержавними та внутрішньодержавними напруженнями та змаганнями й прагненням особистості обгрунтувати своє право на вільне, незалежне життя. Воно починає диференціюватися на численні різновиди.
Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво "говорити між рядками". Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі ювілеї, банкети, церемонії, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; культивується панегіричний стиль, похвала героям, ювілярам, можновладцям тощо; набуває поширення і памфлетний стиль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) тремтять можновладці Європи, побоюючись його пасквілів.
Зростання ролі армії в суспільстві, зосередження уваги на вмінні полководця повести за собою військо (тоді воно складалося переважно з найманих професіоналів-ланд-скнехтів) зумовили й неабиякий сплеск військового красномовства, яке нерідко вдавалося до пишнот античної традиції.
Високого рівня неухильно набуває академічне красномовство, що було зумовлено зростанням ролі та розвитку науки, посиленням уваги до наукових дискусій. Академіч-
на наука виразно секуляризується (звільняється від впливу Церкви). Риторика набуває особливого становища в системі освіти, в першу чергу — у вищих верств. Так, у німецьких Лицарських академіях, які проіснували з XVI по XVIII ст., серед гуманітарних дисциплін обов'язково вивчали й елоквенцію.
Натомість церковне красномовство переживає смугу лихоманкових пертурбацій. Епоха західноєвропейського Відродження була пов'язана з кризою католицької Церкви та гомілетики зокрема.
Гуманісти наполягали, щоби про світські матерії говорили як про щось не менш важливе, аніж духовні явища. Особливою масштабністю, новизною позначена світська думка визначних мислителів епохи Відродження (Томаса Мора, Джованні Піко делла Мірандоли, Марсіліо Фічино, Леона Баттісти Альберті, Блеза Паскаля, Мішеля Монтеня та ін.). При цьому європейський гуманізм творить справжній культ Ціцерона та підносить світське красномовство взагалі. В Італії, починаючи з XIV ст., а згодом і в інших країнах Західної Європи красномовство потрапляє під сильний вплив традицій античної риторики. Промови часто сповнені штучного пафосу, декоративно прикрашені для пишноти різноманітними фігурами, цитатами з Ціцерона та інших античних ораторів.
У сфері гомілетики це призводить до певного занепаду проповіді: слово перестає спиратися на Біблію, культура стала секуляризуватися.
"Італійська цивілізація другої половини XV століття докорінно відрізнялася від цивілізації північних країн, що зберігала середньовічний характер. Серйозно ставлячися до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; навіть в очах церковників витончений латинський стиль спокутував безліч гріхів. Ніколай V (1447—1455 pp.), перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим вченим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим міркуванням; апостолічним секретарем було призначено Лоренцо Валлу, епікурейця, того самого, який довів фальшивість Константинового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив св. Августина в єресі"1.
1 Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 517.
Це призвело до поступового занепаду традиційного церковного красномовства, яке опинилося цілковито в річищі старої схоластики:
"Якщо де й лунає з церковної кафедри голос проповідника, — пише один дослідник кінця XIX ст., — то це — нечастий виняток, та й то навряд чи щасливий. І справді, що це за проповідь? Це, звичайно, якесь там схоластичне розумування на тему про те, що означає кожна з п'яти літер імені Марія і який таємничий зміст приховано у числі п'ять тощо. Але для того, щоб хоч таку проповідь сказати, треба мати все ж таки якусь освіту (схоластичну), але й остання була рідкісною. Зате була далеко не рідкісним явищем малограмотність духовенства, що наближалася часто до повної безграмотності, особливо ж серед нижчого духовенства"1.
Допитливість розуму привертає його до наук. Вчені-гу-маністи, які понад усе цінують людину, виявляють неабиякий Інтерес до античності та язичництва, навіть чаклунства, висловлюються про свободу науки від релігії, а дехто пробує служити "чорні меси" дияволу (пригадаймо образ доктора Фауста). Розхитується авторитет Церкви, в середині якої теж втрачається єдність, що й призводить до Реформації — відокремлення від Римської Церкви низки сект, кожна з яких вимагає не тільки визнати її єдиною "істинною Церквою", а й дає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідувати, пояснювати Біблію, незважаючи на відсутність благодаті священства та вченості.
Отож, кінець кінцем релігійне красномовство, що зумовлено було духовними полеміками часів розколу Західної Церкви (Реформацією та Контрреформацією) мусило суттєво оживитися. І цей процес ішов часом дуже плутаними шляхами.
Скажімо, захоплення античними філософами та світськими письменниками було таким сильним, що іноді втрачався сам предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотеля чи Овідія у проповідях стали популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мар-
1 Книга для чтения по истории средних веков / Под ред. профессора П. Г. Виноградова. — М., 1889. — С. 94.
тін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Один з протестантських авторитетів А
нглії Дж. Вікліф зазначав: сам архиепископ Кентерберій-ський не погребував одного разу виголосити проповідь на слова соромітницької вуличної пісеньки про якусь там Алісу (XVI ст.). Щоправда, це свідчить і про намагання вийти за межі так званої "університетської проповіді", побудованої на традиціях кабінетної латиністики.
Ще яскравіше ця тенденція виявилася в прагненні перевести богослужіння та проповідь на національну мову (Ян Гус, Мартін Лютер та ін.). У Німеччині задавав тон Реформації Г. Пфайфер, що проповідував під відкритим небом, подібно до біблійних пророків та самого Христа з апостолами. Його проповіді збирали величезну аудиторію, що могло конкурувати хіба що з напіврелігійною, напівпо-літичною пропагандою Т. Мюнцера (ватажка повстання анабаптистів)1.
Джон Вікліф разом з Еразмом Роттердамським і Віль-ямом Оккамом розгортають критику традиційних постулатів церковної проповіді, способу схоластичного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, "Похвала глупоті" Е. Роттердамського). Еразм Роттердам-ський, який присвятив себе етиці "природного виховання", обґрунтовує нову концепцію особистості ("Виховання християнського князя", "Християнський шлюб" та ін.), прагнучи знайти баланс між церковною традицією та Реформацією. Вчені й літератори намагаються збагатити богословську думку за рахунок античної філософії і прийомів античної риторики, увага до яких спалахнула з новою силою. Характерно, що Мартін Лютер, професор біб-леїстики, людина щирої християнської віри, спирався на традиційний досвід античних риторів, аби бути "почутим" своїми слухачами.
Звичайно, не в усіх сферах західного релігійного проповідництва відбувалася руйнація предмета гомілетики. Німецькі гуманісти відновили вивчення грецької мови й протиставляли занепаду гомілетики на Заході творіння
1 Загалом, у цей період вожді народних рухів, що поєднували політичний популізм з релігійною думкою та фразеологією, були вельми популярні (Гільйом Каль у Франції, Джон Болл та Уот Тайлер в Англії, Ян Гус та Ян Жижка у Чехії та ін.).
східних Отців як класичний зразок. Гуманіст Йоганн Рейх-лін виступив також на захист старовинних єврейських книжок, обстоюючи вільну думку та повагу до культурних цінностей. Це яскраво виявляється в контексті народження біблійної критики: адже протестанти відкинули Старий Завіт в перекладі Ієроніма (Вульгата) і взяли за основу єврейський текст. М. Лютер, який почав з вимоги дати всім повний текст Святого Письма, а наприкінці життя дійшов таки висновку, що проповідництво вимагає компетентності, став твердити, що гомілетика є лише поясненням Писання для простих людей.
Протестантська культура вимагала доброї підготовки оратора: проповідник мусив бути освіченою людиною, вміти викладати свої ідеї, орієнтуючись на переконання широких мас, враховуючи правові аспекти ораторства. Саме тому однодумець Лютера Філіпп Меланхтон виступає не тільки як духовний діяч Реформації, а й як автор твору "Риторика". Ю. Рождественський зазначає: "Риторика Меланхтона, як і інші протестантські риторики, поєднує правила світського та духовного красномовства, тобто правила проповіді, судової та показової промови, головним чином"1.
Католицька Церква намагалася всіляко протидіяти цим процесам, спрямованим, зокрема, на цілковите підкорення Церкви державі й політиці. Ставку було зроблено, однак, в дусі часу, не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її. В єзуїтських навчальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все було спрямоване на розкриття здібностей особи; тут насаджували змагальність, честолюбство й усвідомлення цінності власного "я" (багато хто з української шляхти тих часів, включаючи Богдана Хмельницького, навчався в таких закладах). Католицизм висунув ряд блискучих проповідників, що, зокрема, будували свої риторичні твори в новому, філософськи ускладненому стилі бароко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні церковні засади (Бальтасар Грасіан в Іспанії, Петро Скарга в Польщі тощо). Стиль їхніх риторичних творів іноді ряснів не лише цитатами зі Святого
— С. 67.
Рождественский Ю. В. Зазн. праця.
Письма, а й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланнями на наукові досягнення тощо. Проте, як свідчать хоча б твори Б. Грасіана, по суті, й тут бере гору індивідуальне розуміння, "філософія". У найвідомішому його публіцистичному творі "Кишеньковий оракул" (збірці мудрих повчань) автор, до речі, проповідник єзуїтського ордену, часто звертається не до імен Христа й святих, не до прикладів з їхнього життя, не до Писання:
"Помітивши, що її розкусили, підступність подвоює зусилля, використовуючи для обдурювання саму правду. Інша гра, інші прийоми — тепер хитрість вбирається в одежу простоти, лукавість надягає машкару щиросердності. На допомогу тоді приходить спостережливість: розкусивши далекоглядну мету, вона під личиною світла знаходить морок, викриває задум, який, чим простішим видається, тим більш ховається. Так лукаві хмари Піфона борються зі світоносними променями Аполлона"1.
Нестачі в обдарованих проповідниках усіх конфесій не було, хоч їхню риторику інколи важко назвати гомілетикою християнина. Але риторика як наука згасає, вироджуючись у нечисленні суто прикладні "рекомендації з красномовства", що здебільшого повторювали античні правила, нехтуючи гомілетичним досвідом.
У цей період виділяється кілька творів, які акумулюють риторичний досвід Європи. Це — написані латиною книги голландця Герхарда Фосса ("Риторичний коментар, або Настанова ораторам", "Риторичне мистецтво"), твір англійця Генрі Пічема "Сад красномовства" та ін.
Процес "обмирщения" проповіді в епоху Просвітництва, особливо в протестантизмі у XVIII ст., доходить до апогею. У протестантському богослов'ї Німеччини виник напрям, який вимагав від гомілета... заміни проповіді християнського вчення вільною філософією (наприклад, позиція Ф.-Ф. Рейнгарда, твори якого (у 35 томах) усталили традицію протестантського духовного красномовства). Характерні праці відомого протестантського богослова XVIII ст. Ф. Шлейєрмахера, в яких християнське пропо-
Грасиан Б. Карманный оракул. Критикой. — М., 1984. — С. 7.
відництво виразно перетворюється на філософське розумування, віддаляючись від традицій гомілетики:
"Більш прекрасно і піднесено, більш гідно дорослого людства, глибше проникає в дух систематичної релігії і ширше встає над всесвітом первісний погляд християнства. Воно не є чимось іншим, ніж спогляданням протиборства всього кінцевого з єдністю цілого, і, разом з тим ставлення до цього протиборства Божества, яке змиряє ворожнечу проти себе і обмежує віддалення, що зростає, розсіюючись по окремих пунктах, які є одночасно кінцевим і безкінечним, людським і божественним"1.
У революційній Франції кінця XVIII — початку XIX ст. проповідь часто перетворювалася на пропаганду злободенних політичних гасел або й на політичний памфлет.
Лише у XVIII ст. протестантське церковне красномовство, переживши "спокуси" філософії та політики, повертається до своїх основ. Знову бере гору класична установка гомілетики; протестантизм повертається до тези пізнього М. Лютера, який закликав передусім коментувати Біблію (близьке до Лютера було й гасло "життя в Писанні", висунуте його сучасником Ф.-Я. Шпенером, який вивчення Біблії замінив обговоренням її на широких публічних зібраннях).
Побутове красномовство в епоху Ренесансу та післяре-несансну робиться пишним, ускладненим, насиченим ерудицією чи, принаймні, імітацією ерудиції; дух пародіювання й карнавальної культури, гостре народне слівце все частіше переважають над традиційними стилістичними установками середньовічного проповідництва або куртуаз-но-політесними формулами.
Ось уривок із знаменитого роману Ф. Рабле "Гарган-тюа та ГІантагрюель", присвяченого оспівуванню добрих велетнів, що уособлюють ідеали французького фольклору. Один з героїв роману, брат Жан, який "швидко відзвонює месу", втілення гальського духу життєрадісності, бачить, як спустошують монастирський виноградник (річний запас вина!). Він біжить на дзвінницю, де ченці монотонно виспі-
1 Шяейермахер Ф. Д. Речи о религии к образованным людям, ее презирающим. Монологи. — СПб., 1994. — С. 207.
вують: "impetum inimicorum" (лат. "напад ворогів"), і вибухає таким спічем:
"Гарні пісні! А що ви, з божою поміччю, не співаєте: "Прощавайте, кошики, збір скінчено? Чорт мене забирай, якщо вони не в нашому саді і так ріжуть грона й лози, що роки з чотири, присійбо, ми будемо змушені підбирати самі обривки. Клянуся черевом святого Якова! Що ж ми, бідолашні, питимемо? Господи Боже, da mihi potum! Дай мені пити, Господи! "
В романі Рабле пародіюються в такому ж карнавально-народному дусі не тільки церковне, а й традиційне середньовічне академічне та судове красномовство.
З глибокою іронією відтворює Рабле монолог тогочасного вченого:
"І ось, лише-но долетів до мене слух про безцінні твої знання, я лишив батьківщину, рідних і дім свій, і, незважаючи на значну відстань і труднощі морської мандрівки до країни, яку я, до того ж, не знаю, поринув я сюди єдино для того, аби побачити тебе і мати з тобою бесіду про деякі питання філософії, геомантії та каббали, що вони мені не зрозумілі і перед якими мій розум безсилий; якщо ти зумієш їх розв'язати, то я і всі мої нащадки будемо з тої хвилини твоїми рабами, бо нічим іншим я не зможу тобі належним чином віддячити. Питання ці я викладу у письмовій формі і завтра ж повідомлю всіх місцевих вчених, аби ми могли диспутувати публічно, в їхній присутності. Диспутувати ж я пропоную таким чином. Я не хочу диспутувати pro і contra, як диспутують дурні софісти тут, у вас, та в інших місцях. Так само я не хочу диспутувати ані в декламаційній манері академіків, ані за посередництвом чисел, як диспутував Піфагор і як мав намір диспутувати у Римі Піко делла Мірандола, я хочу диспутувати самими лише знаками, мовчки, бо всі ці предмети настільки важкі, що слова людські не виразять їх так, як би мені того хотілося".
Ще веселіший за стилістикою монолог судді, який переконує Гаргантюа повернути зняті ним на знак невдоволення парижанами з дзвінниці Нотр-Дам дзвони:
—Кха, кха, кха! Mna dies, добродію, mna dies, et vobis, добродії! Як би то було добре, якби ви повернули нам дзвони, бо ж ми відчуваємо у них нагальну потребу! Кха,
?
кха, кха! Багато років тому назад ми не віддали їх за великі гроші кагорським лондонцям. Рівно як і брийським бор-досцям, яких
полонили субстанціональні якості їхньої елементарної комплекції, що вкорінюються у земнорідності їхньої квіддитативної натури і породжує здатність розганяти місячний гало та охороняти від стихійних лих наші виноградники, тобто, власне кажучи, не наші, але околичні, а ж як ми позбавлені будемо міцних напоїв, то ми втратимо й весь наш маєток, і все наше розуміння.
Якщо ж ви виконаєте моє прохання, то я зароблю десять п'ядей сосисок і чудові штанці, в яких буде дуже зручно моїм ногам, в противному ж випадку ті, хто послав мене, опиняються брехунами. А їй-богу, Domine, гарна штука — штанці, et vir sapiens non abhorrebit earn! Ой! ой! Не у всякого є штанці, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я ^вісімнадцять днів випальцовував оцю блискучу мухоморительну промову. Reddite que sunt Cesaris Cesari, et que sunt Dei Deo! Ibi jacet lepus!
В епоху Просвітництва увага суспільства остаточно переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи судову залу; великого значення набуває також академічне красномовство — в Йєн-ському університеті змагаються за популярність серед студентів Г.-В.-Ф. Гегель та А. Шопенгауер; до Шопен-гауера ніхто не йде, аудиторія Гегеля завжди переповнена. Особливо вплинуло на розвиток красномовства в Європі політична революція. Вона завжди ставить на меті мобілізацію широких верств суспільства, залучення їх до полеміки, публіцистики. Демократизація життя в Західній Європі збудила хвилю політичних полемік. Залишили помітний слід в історії такі політичні оратори революційної Франції XVIII ст., як Марат, Робесп'єр, Мірабо, Дантон та ін., які "озвучили" ідеї філософів Просвітництва — Вольтера, Руссо, Д'Аламбера, Дідро та ін.
У цей час (XVIII ст.) продовжують з'являтися узагальнюючі праці з риторики: Г. Хоума, П.-А. Аагарпа, X. Блера, Дж. Кемпбеяяа, С. Ш. Дюмарсе. Процес злиття риторики з поетикою сягає апогею. Однак з цього "фатального союзу" "риторика вийшла доволі-таки розгубленою, а поетика і стилістика — такими, що добряче збагатилися. До по-
чатку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики"1, який розтягнувся майже на сторіччя.
Проте з середини XX ст. спостерігається зазначений Р. Якобсоном неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі.
Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення програм, позицій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Co-пера "Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення — це людина в цілому".
З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним використовують живе слово. Водночас ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом позбавляють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологіч-но впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необхідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонувати до них. Це висуває потребу вивчення "образу ритора":
"Тексти масової інформації диференціюються за трьома основними видами: за сукупним образом ритора, за те-ріторіально-професійною ознакою та на основі видових і жанрових особливостей.
Сукупний образ ритори масової інформації — надзвичайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об'єднує всі випуски одного органу інформації.
Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора"2.
Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє суспільство все ж таки помітно відрізняється від аудиторії попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду",
Клюев Е. В. Риторика (Инвестиция. Диспозиция. Элокуция). — М., 1999. — С. 7.
2 Рождественский Ю. В. Введение в общую филологию. — М., 1979. - С. 168.
тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він говорить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення способів маніпулювання людською волею є однією з найнапруженіших проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е. Бьорна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри" або Шострома Еверетта "Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор").
У нашому суспільстві цікавість до риторики прокидається знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політичний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релігійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зробити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підвищили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство поступово починає переймати західний досвід вивчення класичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією).
Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у риториці.
Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.
Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги.
Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка прагне закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини1.
1 Михальская А. К. Педагогическая риторика: История и теория. — М., 1998. — С. 294—296.
І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації.
Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й дискурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Концепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на аудиторію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.