Освіта в Україні. Початок масового книгодрукування
Соціально-економічний прогрес в другій половині XVI¾XVIII століть зумовив дальший розвиток освіти.
Найбільшого піднесення українська культура козацької доби досягла в галузі освіти. Як відмічають сучасні українські дослідники, «тоді Європейзація освітніх традицій в Україні».
Формуються три потужні центри розвитку освіти в Україні: перший - це «українські Афіни» (так тоді називали це місто у Європі) – Острог на Волині; другий - Львів і третій- Київ.
Для освіти у наших землях тих років були характерні такі особливості розвитку:
1) всестановість, доступність, масовість. Як свідчать іноземні джерела (зокрема, спогади монаха Павла із сирійського міста Алеппо), в наших землях учились практично всі діти, незважаючи на майновий стан. В кожному селі була одна, а то і дві школи. В 1760-1762 рр. в Україні була зроблена фактично перша в європі, а то й у світі, спроба ввести обов’язкове навчання всього населення (універсал Лубенського полковника Кулябко). Це рішення було підтримало гетьманом К.Розумовським і Генеральною військовою канцелярією, розіслано в усі полки України. Але колоніальна політика Росії не дозволила здійснити задумане.
2)вплив передових ідей із Західної Європи, перш за все – ідеології Відродження, Гуманізму, Просвітництва. Так, в Дубецькій школі (Західна частина Руського воєводства), якою керував відомий діяч рефомаційного руху Франческо Станкар, головна увага приділялася вивченню латинської мови, давньоримської літератури і риторики. Ця перша в тогочасній Україні середня школа, що мала, як і тодішні західно-європейські гімназії, чотири класи, була організована згідно з засадами гуманістичної педагогіки.
3)важливою рисою освіти України козацької доби, яка має актуальне значення на сьогодні, була її ступеневість. Початкову освіту давали старі парафіяльні школи, які сільські чи міські громади на свої кошти створювали та утримували при церквах. На кошти громад утримувались учителі, вимоги до яких були дуже високими, особливо у моральному відношенні.
На хуторах, якими славилася Україна, громади створювали дяківські школи, в яких дітей навчали мандрівні дяки. В школах тих років панував дух демократизму, гуманізму. Наприклад, найкращий учень у класі (імператор) мав право сидіти біля учителя; на перших лавках сиділи кращі учні (сенат) тощо.
Середню освіту давали уже згадувані вище школи типу європейських гімназій та братські школи. Останні - були створені у багатьох містах України. Наприклад, у 1686 р. така школа була створена у нашому місті Станіславові, а біля неї –притулок для дітей (бурса).
На той час в Україні були створені навчальні заклади різних релігійних організацій, чернечих чинів. Особливо мали великий вплив Єзуїтські школи та колегіуми, які славились своїм високим рівнем освіти та добрим обладнанням. Саме в такому колегіумі навчався у м. Львові Богдан Хмельницький. На кінець ХVІІ ст. в Україні Єзуїти створили таких 23 колегіуми, які через навчання української молоді із маєтних верств населення вели активну політику їх спольщення та покатоличення.
Першу школу вищого ступеня було засновано в 1578 р. у м.Острозі на Волині князем К.Острозьким. Мета її полягала в тому, щоб в умовах наступу контрреформації обстоювати українську культуру. В Острозькій “греко-слов’яно-латинській” колегії викладалися т.з. “сім вільних мистецтв”: граматику, риторику, діалектику, логіку, арифметику, музику, астрономію. Викладачами колегії були славнозвісні вчені ¾ знавці грецької, старослов’янської та латинської мов, математики і астрономи. Першим ректором колегії був Герасим Смотрицький.
В Острозі працювали також священик Дем’ян Наливайко, українські публіцисти і філологи Василь Суразький і Тимофій Михайлович, польський математик Ян Лятош, відомий грецький політичний діяч Кирило Лукаріс і ще кілька вчених з Греції. Князь Острозький запросив до колегії також Івана Федорова, доручивши йому організувати друкарню.
Другою школою вищого типу в Україні була Львівська братська школа, відкрита в 1585 р. Тут викладали брати Лаврентій та Стефан Зизанії, Кирило Ставровецький, пізніше-Іов Борецький, Памво Беринда, Іоаникій Волкович та інші. Учнів нижчих класів навчали грамоти й церковного співу, вищих (“спудеїв”) ¾ граматики, елементів риторики, поетики, філософії, давньогрецької мови і літератури та старослов’янської мови.
На статуті братської школи ¾ “Порядку шкільному” (1586) ¾ позначився вплив гуманістичних поглядів. Учитель повинен був явити зразок високоморальної поведінки; на почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, “навіть коли б вони були дуже вбогі”. Обмежувалося застосування тілесних покарань.
З Львівської братської школи вийшли вчителі шкіл у Рогатині, Перемишлі, Бересті і навіть у Вільно. Під її впливом виникли школи в Городку, Комарні, Більську та інших містах. А статут Луцької братської школи повторював текст Львівського “Порядку шкільного”.
Значним центром української культури був Київсько-Могилянський колегіум, створений в 1632 р. В 1701 р. він отримав титул і права академії.
Кілька слів з історії створення цього навчального закладу. В 1615 р. була заснова Київська братська школа, яка справила великий вплив на розвиток української культури. В її організації діяльну участь брали Іов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія Копестинський, Тарас Земка та ін. Посаду ректора займали спочатку Іов Борецький, а згодом ¾ Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич.
В той час митрополитом Київським був відомий церковний діяч Петро Могила (1597¾1647 рр.), був обраний митрополитом у 1627 р. Період його діяльності на цій посаді (14 років) ввійшов в історію української культури як “Могилянська доба”: перебудував Київську Софію, провів розкопки Десятинської церкви, здійснив заходи для канонізації всіх печерських угодників.
Запросивши зі Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Козловського і Сильвестра Косова, Могила восени 1631 р. відкрив у Києво-Печерській лаврі т.з. “гімназіон”. Його програма наближалась до західноєвропейських гімназій. Однак керівництво братства різко виступило проти цього.
Конфлікт закінчився компромісом: об’єднанням у 1632 р. лаврської школи з братською на кошти П.Могили. Згодом Київська братська школа була названа Києво-Могилянською колегією, а пізніше Києво-Могилянською академією (1701), (за ініціативою гетьмана Івана Мазепи).
Ця вища школа, зберігаючи традиції шкіл України, прийняла програму і методи Західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Вивчалися 7 вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія, музика. Курс навчання тривав у академії 12 років.
Продовжуючи традиції братських шкіл, в академії вивчали також старослов’янську мову, що посідала тоді поважне місце серед мов ученого світу. Значна увага приділялася грецькій мові, знання якої відкривало доступ до скарбниць світової культури.
Разом з тим в академії в цей період, як і в загальнокультурному користуванні, дедалі впевненіше прокладала собі дорогу українська мова. У стінах академії народилося чимало псалмів, дум, кантів українською мовою, які згодом співав народ.
Філософію в академії викладали професори, які прослухали філософські курси в закордонних колегіях чи університетах. Вивчалися не тільки ідеї томізму ¾ вчення Фоми Аквінського, що обґрунтовувало богослов’я, але й філософські погляди Аристотеля, гуманістів Еразма Роттердамського, Яна Коменського, а також представників нового часу ¾ Р.Декарта, Т.Гоббса, Б.Спінози.
Завдяки добре поставленому вивченню малювання і музики в академії розвинулася своєрідна школа живопису, плекалося хорове мистецтво. У науково-навчальній діяльності велику роль відігравала академічна бібліотека, яка вже з перших днів свого існування встановила міжнародні зв’язки.
“Могилянська академія, ¾ писав історик М.Чубатий, ¾ стала правдивим першим українським університетом, що виховав сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури”. Майже за 200 років існування з її стін вийшло багато державних, політичних, військових і культурних діячів, чию роль у національно-визвольній боротьбі та розвитку науки і культури в Україні важко переоцінити.
За часів гетьмана Івана Мазепи академія досягла найбільшого розвитку. На поч. XVIII ст. в ній навчалося 2 тис. студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України, приймала також студентів із інших православних країн ¾ Сербії, Чорногорії, Болгарії, Росії. Тут працювали такі видатні вчені, письменники, митці, як: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними діячами стали Г.Сковорода, В.Рубан, П.Гулак-Артемовський та інші.
Авторитет Києво-Могилянської академії був надзвичайно високим. Про це свідчить той факт, що багато професорів і талановитих студентів запрошувались для піднесення рівня освіти і культури в інші слов’янські країни. До речі, вихованці академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії ¾ в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Суздалі та інших містах.
У своїх реформах Петро I спирався передусім на вище духовенство, що вийшло зі стін Києво-Могилянської колегії. Із числа названих діячів науки і культури, що спочатку жили і творили в Києві, а згодом продовжували свою кар’єру в Росії, слід назвати в першу чергу Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Георгія Кониського, Паїсія Величковського.
Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її було перенесено до Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рр. у Полтавській семінарії навчався майбутній зачинатель нової української літератури Іван Котляревський.
Джерельні документи свідчать про те, що в 1740 ¾ 1748 рр. на території семи полків старої України ¾ Ніжинського, Лубенського, Переяславського та інших було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. В той час на Слобожанщині одна школа припадала на 2500 душ, а через 100 років на Харківщині вже була одна школа на 4270 душ.
На другу половину XVIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. З цього приводу у 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катерині II спеціальний меморіал. Граф Рум’янцев, намагаючись піддобритись до українського дворянства, проектував заснувати університети в Києві і Чернігові. Однак ні ці, ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищої освіти в Україні. Згодом і Києво-Могилянську академію він привів до занепаду: в ній та в колегіумах було запроваджено навчання російською мовою. Академію з часом було перетворено в духовну (закрито в 1819 р.), а колегіуми ¾ в духовні семінарії. Лише у 1805 р. Слобідська Україна домоглася університету в Харкові.
У Галичині, яка після поділів Польщі, в останній чверті XVIIIст. відійшла до Австрії, умови для розвитку освіти дещо змінилися. Національно-культурний осередок Галичини ¾ Успенсько-ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани потерпіли від загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала польсько-католицька релігія спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідовано австрійським урядом; тоді у 80-х роках припинила своє існування і братська школа. Важливою подією в розвитку краю стало відкриття в 1661 р. у Львові польської академії імені Яна-Казимира (рішення короля Польщі). Працювали 4 факультети: філософський, юридичний, медичний, теологічний. Навчання проводилось латинською мовою. Однак Варшавський сейм не затвердив це рішення.
У розвитку початкової і середньої освіти в Галичині певну роль відіграли реформи цісаря Йосипа II, який у 1781 р. наказав заснувати і утримувати народні школи скрізь, де було близько сотні дітей, ці школи працювали на українській мові.
В 1784р. рішенням уряду Австрії було остаточно відкрито Львівський університет (на німецькій мові навчання), а при ньому - Інститут для «русинів». З провізоричним та філологічним відділеннями (закритий на початку ХІХст.).
У Відні була заснована семінарія для підготовки греко-католицьких священників, яка у 1784р. переводиться до Львова. Уніацька церква урівнюється у правах із римо-католицькою церквою, стає греко-католицькою церквою і з того часу займає центральне місце в процесах національно-культурного відродження в Галичині, стає на захист української мови, звичаїв, обрядів.
Польща величезне значення у поширенні католицизму в українських землях покладала на орден єзуїтів (войовнича католицька організація, створена з метою поширення католицького віросповідання та боротьби проти реформації). Єзуїти в першу чергу намагалися залучити до католицизму багаті верстви українського населення та їх дітей. З цією метою вони створили на Правобережжі та в Західній Україні (Ярослав ¾ 1575 р., Львів, Луцьк ¾ 1608 р., Київ ¾ 1615 р.) свої школи. Вони володіли багатою навчальною базою, тут працювали відомі вчені: українська знать посилала туди на навчання дітей.
Важливі події в розвитку освіти відбулися в той час у нашому місті Станіславові. Так у 1669 р. при колегіаті ( зараз -це приміщення обласного художнього музею), як філіал Краківського університету, було утворено академію, яка об’єднала в собі найкращих представників тогочасної науки (перший ректор Ястрембський). В 1728 р. академія була реорганізована в Єзуїтський колегіум, для якого в 1733 – 1734рр. було збудовано окремий корпус (зараз – це морфологічний корпус медичного університету). В 1734 р. на базі колегіуму створено державну німецьку гімназію.
Початок масового друкарства в Україні пов’язаний з ім’ям російського друкаря Івана Федорова. Як відомо, першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. в Копенгагені. Іван IV залучив до роботи в друкарні Івана Федорова і його товариша білоруса ¾ Петра Мстиславця. 1 березня 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки “Апостол”. У 1565 р. вийшов з друку “Часовник”. Але згодом друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець були змушені виїхати з Москви. Існувала версія, що їх московська друкарня була спалена “неблагонаміреними людьми”. Вони виїхали в князівство Литовське і зупинилися в білоруському містечку Заблудові. Є підстави вважати, що друкарі захопили з собою шрифти та деяке інше друкарське обладнання. Тут, у Заблудові, в маєтку Григорія Хоткевича вони заснували друкарню, з якої в 1568 ¾ 1569 рр. вийшли “Євангеліє учительноє” і “Псалтир з часословцем”. У 1569р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно і там продовжував свою справу. А Іван Федоров залишив подароване йому село Хоткевичем, і прибув до Львова. Як згадував І. Федоров, у Львові він отримав допомогу від людей вбогих, “неславних в мирі”. Серед тих, хто підтримав першодрукаря, були ремісник-сідляр Сенько Каленикович, маляр Лаврентій Пилипович Пухала, а також ігумен Онуфріївського монастиря Леонтій.
Долаючи численні труднощі, І.Федоров організував у Львові друкарню, в якій протягом року (з 25 лютого 1573 до 15 лютого 1574) видрукував книгу “Апостол”. Книжка вийшла церковнослов’янською мовою, яка залишалася засобом міжслов’янських культурних взаємин. Львівський “Апостол” за текстом повторював московське видання. У післямові до книги Федоров підкреслив свою відданість друкарству як служінню народові “мистецтвом рук своїх”. На останній сторінці було вміщено видавничу марку ¾ особистий знак І.Федорова і герб міста Львова в оточенні пишного ренесансного орнаменту.
Поряд з надрукуванням “Апостола” у Львові І.Федоров проводив також і освітню діяльність щодо складання і друкування “навчальних книг-граматик”. Зразком такої роботи І. Федорова був “Буквар”, надрукований ним у 1574 р. ¾ перший у східнослов’янських народів друкований буквар. Він складався з двох частин ¾ азбуки і матеріалу для читання та вивчення напам’ять граматичних прикладів на підставі уривків з священних книг, головним чином, з Псалтиря як поширеної для свого часу книги для читання. Буквар дає ряд конкретних уявлень про характер тодішнього навчання в школах, зокрема, про вивчення слов’яно-руської граматики; що ж до орнаментального оформлення, то в ньому відчувається певний вплив українського демократичного мистецтва.
З невідомих причин, однак, очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові, Іван Федоров на запрошення князя К.Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавнича і друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У 1580 р. І.Федоров надрукував в Острозі на Волині книгу “Новий завіт” з предметно-тематичним показником, який склав приятель першодрукаря український вчений Тимофій Михайлович. Це видання вважається первістком української бібліографії та інформатики.
Проте вінцем друкарської майстерності І.Федорова стала Острозька “Біблія” (1581) ¾ перше у східнослов’янських і південнослов’янських народів видання повного церковнослов’янського тексту біблійних книг.
Підготовка до надрукування Біблії почалась за 10 років до її виходу у світ. Підготовляли Біблію до друку князь К.Острозький і його літературний гурток. Для цього треба було провести велику перекладацьку і редакторську роботу. З передмови до Острозької Біблії ми дізнаємося, що над нею працювало 72 перекладачі, які робили переклад з єврейської і давньої грецької мови.
За розміром тексту, складністю змісту її книг Біблія становить найбільший і найголовніший твір церковної літератури, що поєднав у собі староюдейські і християнські догмати та ідейні основи двох вірувань. До видання Острозької Біблії не існувало взагалі повного її перекладу на слов’янську мову, а були тільки переклади окремих частин.
У 2003 році у Львові було видано вперше перекладену сучасною українською мовою Острозьку Біблію. Над цим перекладом працював 30 років греко-католицький священик Рафаїл Турконяк. Переклад було здійснено за дорученням патріарха Йосипа Сліпого.
В Острозі І.Федоров надрукував також невелику “Хронологію” у віршах тогочасного українсько-білоруського поета Андрія Римші ¾ хронологічний перелік найважливіших, на погляд автора, подій біблійної історії. Цим І.Федоров і закінчив свою діяльність. З надірваним здоров’ям він повернувся до Львова і помер там 5 грудня 1583 р. в тяжких злиднях.
Острозька друкарня, заснована І.Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVIст. після видання Острозької Біблії.
До її видання належать твори Герасима Смотрицького “Ключ царства небесного” (1587), “Острозька книжиця” (1588), “Апокрисис” Христофора Філалета (1598).
Острозькі видання наслідувало з часом Львівське братство, яке після смерті І. Федорова придбало частину його друкарського інвентаря. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу “Адельфотес”. Це був підручник граматики грецької мови для братських шкіл.
У 90-х рр. XVI ст. Львівське братство надрукувало книжку “Просфоніма” (Привіт”), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи. Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639 ¾ 1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки, в 1687 ¾ 1688 рр. ¾ Йосипа Шумлянського. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660¾1770 рр.).
На початку XVII ст. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький купив Стрятинську друкарню і перевів її до Києва. Були в Києві й інші друкарні.
На Лівобережжі друкарство було запроваджене архиєпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новгород-Сіверському друкарні, яку в 1679р. було переведено до Чернігова.
Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень зазнала переслідувань з боку московської держави. 5 жовтня 1720 р. виходить відомий указ Петра I, в якому говорилось, що з огляду на те, що в цих друкарнях “книги печатают несогласно с великоросийскими печатли... книг никаких, кроме церковных, прежних изданий не печатать”. Для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська та Чернігівська друкарні фактично припиняють свою діяльність.
За рівнем освіченості Україна в добу козаччини належала до найбільш розвинених держав Європи. Її духовні надбання повністю були використані Московщиною, яка на століття відставала у своєму розвитку. Вихідці з України відіграли головну роль у розповсюдженні освіти та знань серед неписьменного населення Росії, створили там школи (у 35 містах Росії), провели реформу церкви та очолили її, заснували Московську слов’яно-греко-латинську академію.