Становище української культури в 30-ті рр
Найхарактернішою рисою, притаманною культурі України в 30-ті рр., була її всеосяжна ідеологізація.
Культурні зрушення, що відбувалися в Рядянському Союзі протягом довоєнних п’ятирічок, у т.ч. оволодіння грамотою мільйонами людей, формування нової генерації інтелігенції, розвиток науки, літератури, мистецтва – більшовицька партія розглядала як складові частини так званої “культурної революції”, основним змістом якої вона вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав’язувало суспільству надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все багатство й різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Ця обставина справила негативний вплив на культурні процеси в Україні, ускладнивши і спотворивши їх.
У країні, де значна частина населення не вміла читати й писати, успішний економічний розвиток, створення потужної промисловості, піднесення інших галузей господарства були неможливі без ліквідації неписьменності. У 1930 р. в Україні на курсах, у гуртках і школах лікнепу навчалося 1,6 млн. дорослих. У 1932 р. їх чисельність зросла до 2,2 млн.осіб. За роки другої п’ятирічки лікнеп закінчили 1,5 млн.осіб, а школи малописьменних – 1,7 млн. Напередодні Другої світової війни масова неписьменність на території УРСР була, в основному, подолана. Перепис населення, проведений в січні 1939 р., засвідчив, що лише 15 % дорослих людей залишаються неписьменними.
Однак переоцінювати ці досягнення не варто. Критерії грамотності на ті часи були надто занижені. Прагнучи продемонструвати “переваги” соціалізму в Україні, свою особисту роль, керівники органів народної освіти в багатьох районах до письменних відносили всіх, хто лише навчився розписуватися та освоїв елементарну лічбу. Тому перед війною фактичний рівень грамотності неперевищував 50 %.
Прагнучи створити для підростаючого покоління умови оволодіння грамотою, підготувати його до кваліфікованої праці, держава ставила за мету охопити всіх дітей шкільного віку навчанням. При цьому школу розглядали як одну з найважливіших ідеологічних інституцій, покликаних забезпечити виховання мільйонів школярів у дусі відданості більшовицькій партії, комуністичним ідеалам. В Україні, як і в інших союзних республіках, почалася масова кампанія під назвою “всенародний похід за загальне навчання (всеобуч)”. 25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про загальне обов’язкове навчання”. Цією постановою було започатковане обов’язкове чотирикласне навчання. У 1932 - 1933 навчальному році в Україні працювало майже 22 тис. шкіл, у яких налічувалося 4,5 млн. учнів. Українські школи переважали, але разом з тим 400 тис. дітей навчалися в російських, єврейських, німецьких, болгарських, молдавських та інших національних школах.
У сільській місцевості шкільна мережа розширювалася повільніше, ніж у місті. У 1933/34 навчальному році в сільських школах УСРР навчалося на 170 тис. учнів менше, ніж у 1932/33 році, на який припали голодомор, масові міграції селян у міста, виселення у віддалені райони “куркулів і підкуркульників” з членами їх сімей. У наступні роки становище вдалося нормалізувати, наприкінці другої п’ятирічки в Україні було в основному завершено перехід до обов’язкового початкового, а в містах – до загального семирічного навчання. Визрівали передумови для переходу до загальної середньої освіти в місті й семирічної у сільській місцевості. У 1937/38 навчальному році в школах УРСР навчалося 5,5 млн., а в 1940/41 р. – 6,7 млн. учнів. Але лише близько третини всіх учнів припадало на середні школи, Навчалися, як правило, у дві зміни. Навіть у середніх школах відчувався дефіцит учителів із вищою освітою. Багато кваліфікованих педагогів стали жертвами сталінських репресій. Наприклад, в селах було репресовано 54 % учителів.
Були й інші негативні тенденції. Припинення українізації супроводжувалося скороченням кількості українських шкіл; наприкінці 30-х років стало обов’язковим вивчення російської мови, змінювалися українська абетка і граматика в напрямі наближення їх до російської. Ці зміни декретувалися вищим партійним керівництвом і не мали нічого спільного з об’єктивними тенденціями розвитку культури.
Політичний вплив на учнівську молодь партія й держава справляли різними способами, найголовнішими з яких була ідеологізація навчальних програм, а отже, всього навчального процесу, а також робота в школі комсомолу й піонерських організацій.
ІХ з’їзд комсомолу України в квітні 1936 р. ухвалив створити комсомольські організації в кожній середній школі, а загальношкільні піонерські організації існували вже з 1935р. У школах України в 1940/41 навчальному році налічувалося близько 4 млн. піонерів і понад 250 тис. комсомольців. Ніякої самостійності ці організації не мали. Їхня діяльність була спрямована на встановлення ідеологічного контролю над школярами, підпорядкування диктату більшовицької партії, Все це офіційна ідеологія зображала як формування “нової” людини.
Підготовка кадрів спеціалістів з вищою й середньою спеціальною освітою здійснювалася у вузах і технікумах. Широкі масштаби господарського будівництва, необхідність прискореного розвитку народної освіти, охорони здоров’я потребували як максимального залучення до творчої роботи старих спеціалістів з їх величезними знаннями і досвідом, так і виховання нової генерації інтелігенції. Сталінський режим не довіряв старим спеціалістам, що керувалися здоровим глуздом і не могли підтримати економічно необгрунтовані, авантюрні проекти. Зробивши їх за допомогою сфабрикованих ДПУ процесів (“Шахтинської справи” 1928 р., “Справи СВУ” 1929 р., “Процесу Промпартії” 1930 р. та ін.) бездумними і заляканими виконавцями волі верхів, партійно-державне керівництво взяло курс на підготовку спеціалістів із робітничо-селянського середовища. Мережа вузів в Україні швидко зростала. На початку 1926 р. їх було 35, а в січні 1933 – 190. Відповідно кількість студентів збільшилась з 27,2 тис. осіб до 160 тисяч.
У 1933 р. була відновлена діяльність університетів: Харківського, Одеського, Київського, Дніпропетровського. Розширилась мережа робітфаків: на кінець першої п’ятирічки на них навчалося близько 90 тис. осіб. Вища школа формувалася шляхом цілеспрямованого насичення її комуністами, комсомольцями, членами профспілок.
Значно розширилася й мережа середніх спеціальних навчальних закладів. На кінець 1937 р. їх було 576, а число учнів в них – 159 тис. У цілому з 1921 по 1938 рр. вузи й технікуми України підготували близько 400 тис. спеціалістів. Це дало змогу в основному забезпечити кадрами спеціалістів усі галузі народного господарства, науку, культуру.
Але поряд з успіхами процес формування нової генерації інтелігенції супроводжувався й великими втратами. Її загальний кваліфікаційно-професійний рівень знизився. Була остаточно порушена інтелектуальна й моральна спадкоємність старої і нової інтелігенції. Властиві демократичній більшості дореволюційної інтелігенції критичний дух, гуманізм, милосердя і благородство в нових умовах не мали підгрунтя для розвитку. Адміністративно-командна система не була зацікавлена у формуванні творчої особистості. Ті, хто прагнув зберегти свої політичні переконання і моральні принципи, часто ставали жертвами репресій, втрачали свободу і навіть життя, так протягом 30-х років у вузах України було репресовано майже 400 викладачів.
Ці обставини відбивались і на розвитку науки в Україні. У республіці вели дослідницьку діяльність відомі в СРСР і за кордоном наукові колективи. Вищою науковою установою була Академія наук УРСР, з 1930 р. очолювана О.О.Богомольцем. Академія мала науково-дослідні інститути як основні структурні одиниці. Подібні наукові інститути були й у системі наркоматів. Якщо в 1928 р. у науково-дослідних установах УРСР працювало 3,7 тис. наукових співробітників, то наприкінці 30-х років – майже 20 тисяч.
Наукові установи, окремі вчені досягали значних успіхів. Відкритий у 1928 р. в Харкові Український фізико- технічний інститут (УФТІ) сконцентрував потужний науковий потенціал. У 1931 - 1932 рр. у ньому працював І.Курчатов. В УФТІ Л.Ландау написав класичну роботу з кінетичної теорії плазми. У 1932 р. У цьому інституті група вчених вперше в Радянському Союзі здійснила штучне розщеплення атома літію. У 1932 р. за ініціативою Є.Патона на базі електрозварювальної лабораторії було засновано Інститут електрозварювання АН УСРР. Колектив інституту розробив ефективний спосіб автоматичного електрозварювання під флюсом, який уперше у світовій практиці був застосований на Магнітогорському металургійному комбінаті й Дніпробуді. В Україні плідно працювала група талановитих математиків – математична школа Д.Граве. В інституті математики засновник наукової школи математичної фізики М.Крилов та його учень М.Боголюбов створили новий напрям – нелінійну математику.
На 20 – 30 - ті роки припадає наукова творчість талановитого вченого, винахідника Ю.Кондратюка. Його розробки з теорії космічних польотів були вже в 20 - ті роки використані спеціалістами ракетобудування. На основі теоретичних пошуків Ю.Кондратюка здійснювалася підготовка польотів на Місяць у Сполучених Штатах Америки. Важливе значення для розвитку галузей науки мали роботи біохіміка О.Палладіна, паталогоанатома О.Богомольця, фізіолога Д.Воронцова, медиків В.Філатова, М.Стражеска, генетиків і селекціонерів М.Холодного, А.Сапєгіна, В.Юр’єва.
Як і інші категорії інтелігенції, вчені України, особливо ті, хто вів дослідницьку роботу ще з дореволюційних часів, зазнали жорстоких переслідувань. Крім арештованих науковців у зв’язку з процесом СВУ, внаслідок наклепу були репресовані й загинули академіки АН УСРР геолог Н.Світальський, генетик І.Агол, деякі інші вчені. Переслідування зазнав Л.Ландау, котрого врятувало лише заступництво видатного фізика П.Капіци, який особисто звернувся з листом до Сталіна, Молотова й Берії. У 1930 р. був арештований Ю.Кондратюк, але він і в засланні продовжував наукову роботу там же працював знаменитий конструктор ракет С.Королйов. У 1937 р. заарештували корифея української математики М.Кравчука. Жертвами сталінських репресій у 30-ті роки стали тисячі працівників наукових закладів і вузівських учених.
Важко доводилося суспільним наукам. У 1929 р. під час дискусії з питань історичної науки об’єктом упередженої критики стали праці одного з найвідоміших істориків 20-х років М.Яворського. Вченого виключили з більшовицької партії, звільнили з усіх посад, а у 1932 р. заарештували і вислали. У 1937 р. М.Яворського розстріляли. Зазнали переслідувань і були репресовані вчені-історики М.Грушевський, М.Слабченко, В.Пархоменко, М.Горбань, філософи С.Семковський, П.Демчук, літературознавець член-кореспондент АН УРСР Є.Шабліовський, сотні менш відомих суспільствознавців України.
Діяльність культурно-освітніх установ України в 30 - ті роки була одним з головних засобів збереження ідеологічного контролю над масами. Цим визначалась особлива увага держави до їх розбудови. У 1929 - 1941 рр. кількість клубів в Україні зросла з 11 тис. до 25, бібліотек – з – 9,4 тис. до 32,3. Значно розширилась мережа кінотеатрів, музеїв, сільських будинків і хат-читалень. В умовах ліквідації неписьменності, модернізації економіки потяг населення до друкованого слова, інших джерел інформації зростав. Багато людей уперше знайомилось з творчістю видатних письменників України, Росії, зарубіжжя, надбаннями вітчизняної й світової культури. І це, без сумніву, позитивний момент. Але разом з тим засоби інформації слугували одним з важливих знарядь зміцнення тоталітарного режиму, впровадження політики русифікації в Україні. Якщо в 1931 р. у республіці українською мовою виходило 90 % газет і 85 % журналів, то в 1940 р. їх частка зменшилася відповідно до 70 і 45 %.
30 - ті рр. були найтрагічнішими в новітній історії української літератури й мистецтва. Це десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури. Розправи над письменниками і митцями почалися з кінця 20 - х рр. Кілька десятків українських письменників стали жертвами репресій уже на рубежі дасятиліть. Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій“ були ліквідовані літературно-художні об’єднання і створена єдина спілка радянських письменників України, організаційно оформлена на їх першому з’їзді в 1934 р. Відтоді літературний процес цілком підпадав під контроль партійних чиновників. Весною 1933 р., у розпал голоду, почалася хвиля переслідувань українських письменників. Був арештований талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М.Яловий. Довідавшись про це, його особистий друг М.Хвильовий зрозумів, що розгортається широка кампанія переслідувань діячів української культури. Хвильовий покінчив життя самогубством, залишивши передсмертний лист, в якому писав:”Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров’ю своєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен…”
За абсурдними звинуваченнями 1933 р. були репресовані О.Слісаренко, О.Досвітній, Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г.Косинку, Д.Фальківського, К.Буревого. У 1935р. потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М.Зеров – один з найяскравіших письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М.Семенка. Зі 193 членів та кандидатів у члени спілки радянських письменників України, котрі були прийняті до неї під час першого письменницького з’їзду, було репресовано 97. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні. Це – четверта частина всіх репресованих літераторів у СРСР у 20-50-ті роки.
Але незважаючи на величезний тиск репресивного апарату, українське художнє слово не вмерло. Публікувались твори письменників П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, А.Малишка, П.Панча, Ю.Яновського, А.Головка, Н.Рибака, Ю.Смолича, І.Микитенка й багатьох інших.
Подібні процеси відбувались і в театральному мистецтві, музиці, кіно, живописі, графіці, скульптурі тощо. У 20-30 роки в Україні працювали видатні представники цих напрямів мистецтва. Ім’я реформатора українського театрального мистецтва Леся Курбаса було відоме далеко за межами України. На театральних сценах республіки лунали імена корифеїв української сцени П.Саксаганського, М.Садовського, молодих акторів Н.Ужвій, А.Бучми, О.Борисоглібської, Ю.Шумського, В.Добровольського, оперних співаків М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинсь-кого, О.Петрусенко, Б.Гмирі, З.Гайдай. Фільми Олександра Довженка ввійшли до скарбнирці світового кіномистецтва.Частиною історії світового живопису стала творчість М.Бойчука.Значною подією в громадському житті України було спорудження в 1935 р. пам’ятника Т.Шевченку в Харкові (скульптор М.Манізер). Широкої популярності в Україні й за її рубежами набула хорова капела “Думка”, якою до 1938 р. керував М.Городовенко.
Сталінізм згубно відбився на творчості багатьох із цих митців. Леся Курбаса звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи у створеному ним 1922 р. театрі “Березіль”, а потім відправили в табір, де він і загинув. Був репресований талановитий художник М.Бойчук, розгромлена школа молодих його послідовників. Зазнали переслідувань десятки інших новаторів. 30-ті роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства й лірництва. В Україні було взято курс на повне винищення цієї групи традиційних народних співців.
Та попри всю складність і суперечливість умов кінця 20-30-х років культурний процес в Україні не згас і тривав, зберігши українську літературу і мистецтво, забезпечуючи прогрес у народній освіті, підготовці кадрів, науці.
Наприкінці 20 - на початку 30-х років український народ ще продовжував користуватися плодами українізації, яка розгорнулась в попередні роки. На початку 30-х років українською мовою навчали 4/5 шкіл, 2/3 технікумів, 1/3 вищих учбових закладів. Протягом 1928-1937 рр. у 2,6 раза збільшився обсяг книжкової продукції, що видавалася українською мовою. У 1938 р. з 84 театральних колективів республіки 57 були українськими. Українська мова залишалася мовою державних органів, художньої літератури, періодичної преси, науки, техніки, виробничої діяльності. Представники національних меншостей в Україні до кінця 30-х років все ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції. У 1938 р. працювало 6 театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою і по одному – молдавською, польською, німецькою, болгарською. Але вже з кінця 20-х, розгортаючи масові репресії в Україні, сталінський режим почав швидко згортати українізацію.
Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно відбилося на становищі національних меншин. У квітні 1938р.,коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М.Хрущов, була прийнята постанова Центрального Комітету, якою створення учбових закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане “недоцільним і шкідливим”. Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував великодержавну русифікаторську політику царизму. Як і в дореволюційні роки, національні меншини, поділяючи долю українського народу, опинилися перед реальною загрозою зникнення.
3. Культурні процеси в західно-українських землях в 1920 – ті – 1930 – ті роки
Жителі України, не змігши у ході визвольної боротьби 1917 - 1921 рр. відстояти державну незалежність, були приречені на другорядну роль у складі інших держав. При цьому західні українці не мали навіть того суто формального й цілком залежного від московського центру адміністративного витвору більшовиків, яким була УСРР. Переважна їх більшість опинилася у складі Польщі. Це, перш за все, жителі Східної Галичини, яка до 1918 р. була частиною Австро-Угорщини. Польська влада розділила її територію на три воєводства: Львівське, Тернопільське, Станіславське. Крім Східної Галичини, до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся та Холмщина. Ці землі до Першої світової війни входили до складу Російської імперії, а після радянсько-польської війни 1920 р. стали частиною Речі Посполитої. Невелика українська область – Закарпаття – була приєднана до Чехословацької республіки, а Північна Буковина й придунайські землі відійшли до Румунії. Загальна чисельність жителів України, які опинилися в межах Польщі, Румунії, Чехословаччини, становила на початку 20-х рр. близько 7 млн. осіб. Найбільше їх було в Польщі (до 6 млн.), значно менше – в Румунії (790 тис. осіб) і Чехословаччині (455 млн. осіб). Усі ці територіальні зміни були закріплені відповідними рішеннями Антанти.
Українські землі в Польщі, Румунії, Чехословаччині не мали самоврядування, власного автономного устрою. Уряди цих країн стояли на унітарських позиціях і свою політику спрямовували на зміцнення контролю над українськими територіями.
Замість виконання зобов’язань згідно з Паризькою мирною конференцією 1919 р. щодо надання українському населенню таких же прав, які мало польське, та забезпечення населенню Східної Галичини культурної автономії, польський уряд скасував галицький автономний сейм. Було ліквідоване місцеве самоврядування. Його функції почали виконувати урядові комісари. Конституція Польщі 1921 р. права на територіальну автономію українських земель не передбачала.
Подібне відбувалось і на Буковині. З метою інтеграції загарбаних земель румунський уряд прийняв закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Тут замість 11 повітів стало 5, повіти ділилися на волості, волості на громади. Було ліквідовано самоврядування громад.
Не виконав зобов’язання забезпечити автономію Закарпатській Україні і чехословацький уряд, хоча корінне населення тут не відчувало такої сильної національної дискримінаіцї, яка панувала в Румунії й Польщі.
Дискримінаційна політика щодо населення українських земель особливо яскраво проявлялась при комплектуванні органів місцевого самоврядування, керівниками якого призначали представників польської, румунської й чеської національностей. Українці ж майже не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські посади в польській, румунській і чеській арміях.
З перших днів окупації корінне українське населення зазнавало гноблення. У своїй національній політиці румунська окупаційна влада виходила з того, що на Буковині, як і на придунайських українських землях, проживають “зовсім не українці, а лише слов’янізовані румуни”; польський уряд штучно поділяв українців на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян, русинів, старорусинів та інших і прагнув до насильницької їх асиміляції, створення однорідної польської національної держави.
Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. був виданий закон, за яким на роботу в державні установи приймали тих хто знав цю мову. 1920 р. у Румунії, 1924-го у Польщі були видані закони про заборону української мови в усіх державних і муніціпальних установах. Декретом румунського уряду від 21 липня 1919 р. перейменовано українські назви міст і сіл на румунські. Подібне відбувалося і в Польщі. Українські імена та прізвища змінювалися на польські й румунські.
Українці зазнавали дискримінації і в сфері освіти. У 1923р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українець», «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». Цього ж року сейм ухвалив закон, який скоротив кількість українських шкіл з понад 3 тис (у часи ЗУНР) до 352, або перетворював їх у двомовні з перевагою польської мови.
Були ліквідовані українські кафедри Львівського університету. Були полонізовані інші вищі школи Львова – Політехніка, Академія ветеринарної медицини, Академія зовнішньої торгівлі.
Така дискримінаційна політика породжувала невдоволення в середовищі українців і сприяла поширенню національно-визвольних ідей. Опирались українці Галичини на свої кооперативні товариства, кількість яких на кінець 30-х років досягла 4 тис та на культурно-просвітницькі товариства «Рідна школа», «Просвіта», молодіжні організації «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Луг»; жіночий рух представляв «Союз українок».
Впливовою силою в Галичині була Українська греко-католицька церква (УГКЦ), очолювана митрополитом Андреєм Шептицьким. Вона фінансово підтримувала українські школи, товаритсва, видавництва. Активно працювало церковне видавництво «Нова Зоря», яке разом із українським видавництвом Івана Тиктора активно розповсюджували українську літературу. У 1929 р. УГКЦ заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі – Богославську академію у Львові: (ректор – Йосип Сліпий).
У Львові було засновано таємний Український університет (1921 – 1925 рр.), перший ректор - відомий літератор Василь Щурат. Університет об’єднував три факультети, 15 кафедр, 54 професорів, навчалося понад 1500 студентів. Цей університет був визнаний західно-європейськими університетами. Водночас працювала таємна Українська політехніка.
Основним осередком української культури залишалось Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ) у Львові. Йогго членами були понад 200 науковців, серед них: літературознавці М.Возняк, В.Гнатюк, К.Студинський, В.Щурат; історики І.Крип’якевич, С.Томашівський, археолог Я.Пастернак, музикознавець Ф.Колесса, філолог І.Свенціцький, та інші.
НТШ підтримувало тісні зв’язки із ВУАН у Києві, однак після 1933р. ці зв’язки припинилися.
На початку 20-х років на західноукраїнських землях активізується літературне життя. У Львові 1922 р. створено дві літературні групи: першу – “Логос”, що об’єднувала поетів католицького напрямку – В.Линниченка, М.Луксицького, О.Моха, О.Семчука (об’єднав їх журнал “Поступ”); другу – при журналі “Митуса”. До неї входили молоді літератори. Невдовзі створено об’єднання навколо журналу “Літературно-науковий вісник”, який відновив свою діяльність 1922 р. турботами публіциста і критика Д.Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф.Дудко, М.Матвіїв-Мельник, В.Стефаник, М.Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були О.Стефанович, Ю.Дараган, Б.Кравців, О.Лятуринська, Ю.Клен, О.Теліга, І.Вільде, Р.Купчинський, О.Бабій, Б.І.Антонич, С.Гординський. Із Західною Україною тісно пов’язана доля емігрантів зі Східної України О.Олеся, О.Ольжича, Є.Маланюка, Ю.Липи. Найбільш помітним явищем у літературі була творчість Уласа Семчука (роман «Волинь» та ін.), Богдана Лепкого (трилогія про гетьмана Мазепу: «Не вбивай», «Мотря», «Батурин», та ін.).
Значна частина літераторів Галичини орієнтувалася на Радянський Союз – це В.Бобинський, О.Гаврилюк, Я.Галан, П.Козланюк, С.Тудор та ін. Вони видавали у Львові журнал «Вікна».
Найбільшим було літературне угрупування ліберального спрямування. Сюди належали уже відомі І.Вільде, Б.Лепкий, М.Черемшина, крім них - А.Чайківський, П.Карманський, Ю.Шкрумеляк, В.Стефаник, П.Королева та інші.
Одним з провідних осередків українського театрального життя був Львів. Тут 1920 р. зусиллями Г.Нички створено український незалежний театр. Режисером його 1921 р. став О.Загаров, який приїхав з Наддніпрянської України разом із дружиною М.Марською, артисткою київського театру. Він познайомив публіку з новим українським і західноєвропейським репертуаром. Ядром драматичного ансамблю були визначні актори М.Крушельницький, М.Бенцаль з дружиною, Г.Борисоглібська, Г.Савичева, Л.Лісович та інші. У 1922 р. фінансова скрута змусила О.Загарова залишити театр, і трупу очолив Й.Стадник. Театр продовжував працювати, роз’їжджаючи галицькими містечками з опереточним репертуаром. Цього часу працювали й інші театри, зокрема “Богема” П.Сороки у Львові, роз’їзні театри О.Карабіневича, Л.Комаровського і В.Миткевичевої.
У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С.Людкевич та В.Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучилися композитори молодої генерації Б.Кудрик, Н.Нижанівський, Р.Сімович, А.Рудницький, М.Колесса, Л.Лисько, В.Вітвицький. Інтенсивне музичне життя викликало потребу створення організації професійних музикантів, нею став Союз українських професійних музик (СУПРОМ), який видавав журнал “Українська музика”. Працювали музичні видавництва “Торбан”, “Диригенський порадник”, у яких виходили друком сотні видань.
Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори І.Труш, А.Манастирський, О.Кульчицька, О.Новаківський, Й.Курилас, Л.Левицький та інші.
У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередки. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів з його університетом Яна Казимира. Світової слави зажила Львівська філософська школа.
Незважаючи на національний та соціально-економічний гніт, Західноукраїнське населення в 20-30-ті роки не зазнало тих страхітливих знущань і жахливих втрат, які випали на долю жителів радянської частини України.
Контрольні питання.
1. В чому проявляється суперечливий характер розвитку української культури в 20-х роках?
2. Які результати принесла політика українізації?
3. Які наслідки для культури України мало формування тоталітарної системи в СРСР?
4. Назвіть українських діячів культури, які потерпіли від терору 30-х років?
5. Які важливі тенденції характерні для розвитку культури Західної Укарїни міжвоєнного періоду?
Тема 8. Становище української культури в добу cталінізму, загнивання та розвалу радянської тоталітарної системи (1939 – 1980 - ті рр.)
План.
1. Становище української культури у воєнний період (1939-1945-ті рр.).
2. Суперечливий розвиток культури Української РСР у відбудовчий період (1945-1953-ті рр.).
3. Суперечливий розвиток української культури в період десталінізації 1953 – 1964 рр.
4. Українська культура в період загнивання та розвалу радянської тоталітарної системи 1964 – 1980 –ті роки.
1. Становище української культури у воєнний період (1939 - 1945 - ті рр.)
З початком Другої світової війни відбуваються докорінні зміни в українській культурі. Приєднання західноукраїнських земель до Центральної та Південно-Східної України 1939-1940 рр. поклало край насильницькій полонізації, румунізації української школи, культури.
Школи всіх ступенів (від початкових до вищих) були переведені на українську мову навчання відповідно до національного складу населення. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища і школи. Уже на початок 1940/41 навчального року в західноукраїнському регіоні працювало 6739 шкіл (з них 5796 україномовних), які охоплювали 1,2 млн. учнів. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С.Людкевич, М.Колесса, А.Кос-Анатольський, Ф.Колесса, Е.Козак, славнозвісна співачка С.Крушельницька та інші.
Проте з уже з жовтня 1930р. тут почала впроваджуватись радянська система освіти і науки. Перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема “Просвіта”, Наукове товариство імені Т.Шевченка, жіночі, кооперативні, наукові, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Бібліотека Наукового товариства імені Шевченка, яка налічувала на 1939 р. близько 300 тис. примірників, у тому числі багато українських рукописів і стародруків XIV-XXст., збірки українських друкованих творів, листи письменників і культурних діячів, була включена до львівської філії бібліотеки Академії наук УРСР. Після цього з неї було забрано і знищено велику кількість унікальних культурних цінностей.
З метою поширення комуністичної ідеології уряд Української РСР вкладав значні кошти на створення і налагодження діяльності мережі радянізованих культурно-освітніх закладів-клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі. Незалежний видавничий рух було припинено. Перестав у 1939 р. виходити в світ щоденник І.Тиктора “Новий час”, припинила існування преса для дітей - “Світ дитини”, “Наш приятель”, молодіжне видання ”Вогні“. Як ворожі, закривають греко-католицькі газети “Мета”, Нова зоря”, “Дзвони”. Видавництва та друкарні контролювала нова влада.
Найстрашніше у ті роки – це початок масових репресій, від яких у першу чергу потерпіла культура краю. Були знищенні відомі діячі літератури, науки, освіти П.Франко, К.Студинський, Б.Свідзінський та інші.
Розпочались переслідування Української греко-католицької церкви, яку тоді очолював визначний церковний, громадсько-культурний діяч митрополит А.Шептицький.
Німецько-фашистська окупація України призвела до неоднакового становища українського населення. Західно-українське населення, яке входило до Генерального Губернаторства Польщі, мало деякі умови для культурної діяльності: працював Львівський оперний театр під керівництвом В.Блавацького, який поставив драми, опери, оперети, балет; у Тернополі існував театр під керівництвом Б.Саримана, такий же театр був у Станіславі.
Населення ж Центральної і Східної України, що підпорядковувалось так званому рейхскомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі і на культурно-освітньому фронті. Рейхсміністр східних територій Розенберг наказав “узяти під охорону” культурні цінності окупованих територій Сходу. Цим наказом започатковано систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в рейхскомісаріаті, підлягали німецькій цензурі.
З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під її пильним оком. Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї.
Німецька окупаційна влада закрила населенню окупованої України шлях до освіти. Гітлер був переконаний в тому, що було б великою помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Він відкидав навіть можливість відкриття в Києві університету. “Краще не вчити їх навіть читати”, - говорив він. “Російський простір – це для нас Індія. Як і англійці, ми правитимемо в цій імперії жменькою людей”, - продовжував свою думку фюрер. Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить.
Рейхкомісар Е.Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.
Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб “знищити більшу частину української інтелігенції”. Багато її представників було ув’язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.
Перший удар фашисти завдали 13 грудня 1941 р., коли айнзацкоманда СД заарештувала велику групу національно свідомої інтелігенції та працівників культури – І. Рогача, П.Олійника та інших. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли у Києві в Бабиному Яру за націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу. Одночасно з нею були розстріляні поет І.Ірлявський, журналіст В.Кошик. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич - поет, вчений один із провідних діячів Організації українських націоналістів.
У 1942-1943 рр., були розстріляні поети Е.Фомін, М.Пронченко, драматург Н.Гупал. Тисячі вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецька влада намагалася не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнула позбавити людей гідності, відчуття національної належності і почуття національної гордості. Це, звичайно, полегшило б німецькій адміністрації в Україні виконати інструкцію Розенберга – “забезпечити, щоб українство було віддане Німеччині й охоче до праці, а також успішно реалізувати потреби харчового й військового господарства”.
Політика фізичного та ідеологічного терору гітлерівців на культурному фронті зводилась до того, щоб зупинити її розвиток, знищити духовні скарби, позбавити український народ можливості користуватися її здобутками.
Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М.Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом Ю.Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем’єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 р., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г.Затворницького, П.Коваленка та В.Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію “Гроно” закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини.
В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета “Українське слово”, літературний журнал “Литаври”. У Галичині українське слово пропагували газета “Краківські вісті” та кілька журналів. Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О.Теліги, І.Рогача, О.Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У.Самчука і І.Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькою владою україномовні газети населення стало справедливо називати “німецькими газетами з українським шрифтом”.
Німецька окупаційна адміністрація зразу же розпочала політику, спрямовану на те, щоби налаштувати українців проти радянської влади, добитися їхньої прихильності. Із цією метою було розкрито злочини, пов’язані із розстрілами органами НКВС у тюрмах невинних людей перед відступом органів радянської влади, було оприлюднено матеріали по голодомору 1933 р., а також перепису 1937 р., який був знищений за особистою вказівкою Сталіна, тому що показав наслідки голодомору – 1933 тощо.
Від рук гітлерівських окупантів знищення і плюндрування зазнала величезна кількість закладів культури України. Відповідно до спеціальної директиви рейхміністра східних територій Розенберга для вивезення культурних цінностей з окупованих територій було створено спеціальні робочі групи “Україна”, які розміщувалися у місті Києві і при міністерстві закордонних справ - батальйон СС спеціального призначення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли з них близько 40 тис. найцінніших експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорозської Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн. книг. Вони ешелонами вивозили до Німеччини цінне наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва тощо. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернута в СРСР, але залишена в музеях Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербург).
Гітлерівськими окупантами було завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано ¾ книжкових та лабораторних фондів. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тис. шкільних приміщень. Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщення.
Така “поведінка” гітлерівців викликала дедалі зростаючий опір місцевого населення. Рух за збереження культурних цінностей особливо активно розгорнувся в процесі масового вигнання загарбників з української землі. В багатьох місцях патріоти утворювали підпільні групи для врятування від гітлерівських вандалів наукових і культурних цінностей. Такі групи діяли фактично майже в усіх великих музеях. Найактивнішу участь у спасінні культурних надбань українського народу брали робітники, колгоспники, службовці, діти.
Війна завдала багато лиха і тій частині української інтелігенції, яка була евакуйована перед наступом німецько-фашистських військ углиб СРСР – на Урал, в Сибір, Казахстан, Середню Азію. Важка дорога, нелегкі умови життя та праці призвели до того, що багато хто не повернувся з евакуації до рідної домівки.
Під час евакуації загинули А.Кримський, І.Юхименко та ін. Багато вчителів та лікарів, інженерів, літераторів і художників, артистів загинули або в сталінських концентраційних таборах, або на фронті. Зокрема, із 80 письменників, які пішли в діючу армію, загинуло 25, в тому числі О.Десняк, К.Герасименко, Д.Каневський, Я.Качура, М.Трублаїні, М.Шпак.
У перший день війни, 22 червня 1941 р., загинули під час повітряного бомбардування Львова письменники С.Тудор, та О.Гаврилюк. У Києві за відмову евакуюватися на Схід перед німецьким наступом була заарештована поетеса, письменниця, драматург, перекладачка і мемуаристка Л.Старицька-Черняхівська і розстріляна НКВС разом зі своєю сестрою Оксаною. У радянських концентраційних таборах померли поети О.Луцький, та В.Підмогильний. Багато українських письменників і культурних діячів померли у 1942 - 1943 рр.-найтяжчих роках українського народу. Недостатнє харчування, морально-психологічний гніт, голод і холод, репресії призвели до смерті багатьох політичних в’язнів. У цей період померли Г.Епік, М.Вороний, М.Куліш, І.Кириленко, Д.Надіїн, В.Поліщук, П.Радченко, С.Роснянський-Сученко, Г.Хоткевич. Загинув десь в ув’язнені О.Досвітній. В неволі померли також Ю.Жилко, П.Кожушний. У 1943 р. померли в Сибіру письменники М.Дукин та П.Лісовий, загинули О.Лан-Коршак І.Семиволос. 31 вересня 1944 р. загинув у лавах УПА поет і письменник, лікар Ю.Липа. Того ж року зник безвісти молодий обдарований поет Г.Соколенко. Більшість українських діячів культури та науки була евакуйована в м.Уфу (Башкирія), де знаходилась під постійним контролем органів НКВС.
Величезний загін української інтелігенції після евакуації у східні райони СРСР активно включився в роботу за зміцнення оборонної могутності країни, морально-психологічної стійкості всього населення і особливо тієї частини, яка залишилась на окупованій ворогом території.
У радянському тилу інтенсивно працювали над розробкою важливих наукових проблем і підготовкою спеціалістів понад 70 вищих закладів освіти, евакуйованих з України. В лютому 1942 р. відновив роботу в Кизил-Орді (Казахстан) Об’єднаний Український державний університет у складі викладачів і студентів Київського і Харківського університетів.
Працівники вищої школи і середніх спеціальних навчальних закладів України забезпечували підготовку для фронту й тилу спеціалістів, здійснювали для Червоної армії та народного господарства наукові дослідження, провадили активну виховну роботу серед населення.
У перший рік німецької агресії проти СРСР на схід були евакуйовані і провідні українські науково-дослідні установи. Основна їх частина, як і Президія АН УРСР, перебувала в Уфі. Інші працювали безпосередньо на базі промислових підприємств азіатського регіону СРСР.
Поєднуючи свої зусилля з науковцями інших республік, українські вчені брали активну участь у розробці наукових і народногосподарських завдань. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання, очолюваного Є.Патоном, впровадивши в практику нові методи електрозварювання, зробили основний внесок у виробництво найкращого танка Другої світової війни Т-34. Вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили великий доробок у розвиток літако- і приладобудування, розробку приладів для радіолокації і пеленгації, створення нових матеріалів для воєнних потреб.
Українські вчені-медики ефективно працювали над розробкою нових методів лікування. Так, працівники Харківського інституту переливання крові організували у великих містах східної частини СРСР пункти із збирання та консервування крові, що дало змогу відправити для фронтових госпіталів кілька тонн консервованої крові. Науковці Інституту біохімії АН УРСР, що перебував в Уфі, очолюваного академіком О.Паладіним, створили хімпрепарат, який сприяв зсіданню крові. В Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О.Богомольця було винайдено препарати для швидкого загоєння ран, переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог академік В.Філатов, перебуваючи у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов’язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби із сліпотою.
Умови другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Щоб не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти “українську карту”, радянська влада стала систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намагаються знищити німці. Український національний патріотизм, за який в довоєнний час до сталінських концентраційних таборів були загнані тисячі українців, було піднято до рівня державної політики СРСР. Радянські засоби масової інформації, виконуючи ідеологічне замовлення центру, закликали битися за Україну. З пропагандистською метою було створено українські міністерства закордонних справ та оборони. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні відносини із зарубіжними країнами. За бойову доблесть було введено високопрестижну урядову нагороду-орден Богдана Хмельницького. На фоні гітлерівських злочинств така пропаганда давала необхідні результати.
Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Вони, як правило, відкривалися в місцях, куди було евакуйовано українців. Так у Саратовській області працювало 30 українських шкіл і класів, Пермській - 19, Свердловській (теперішній Катеринбурзькій)-18, Новосибірській - 11.
Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР, що перебувало у м. Уфі, було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо. В їх написанні взяли участь М.Петровський, К.Гуслистий, Ф.Лось, М.Супруненко та ін. Вийшли, зокрема, “Нарис історії України“ (Уфа, 1942), “Нарис історії української літератури” (Уфа, 1942), серія літературознавчих брошур. Ці видання призначалися для посилення національних почуттів українців і активізації їх боротьби проти гітлерівських поневолювачів. У передньому слові до “Нарису історії України” зазначалося: “Діячі української радянської культури, охоплені патріотичним піднесенням, створюють нові видатні твори науки, літератури, мистецтва. Плоди невтомної праці української інтелігенції збагачують культуру українського народу, пробуджують благородні й героїчні почуття, кличуть його до рішучих зіткнень з озвірілим і смертельним ворогом. Ця книжка, присвячена історії України від найдавніших часів до нинішнього дня, є ще одним доказом того, що українське культурне життя в СРСР невпинно розвивається і йде вперед. “Нарис історії України” призначається для всіх, хто цікавиться історією і боротьбою українського народу за свою свободу і незалежність, за свою українську радянську державу». Об’єднане Українське державне товариство, створене в Саратові, видало понад 900 назв книг і брошур загальним тиражем понад 19 млн. примірників.
Патріотизм став провідною темою творів українських поетів, прозаїків. Широко відомими в ці роки стали вірші М. Рильського “Слово про рідну матір”, “Я - син Країни Рад”. Ідея безсмертної сили Батьківщини і народу втілена в поетичних творах П.Тичини “Похорон друга”, “Я утверждаюсь”, “Голос матері”. Тривогою за долю України сповнений вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Віра в силу українського народу, дружбу народів, що протистояли німецько–фашистським загарбникам, була основною темою творчості М.Нагнибіди, П.Воронька, Л.Первомайського, В.Бичка, С.Олійника та інші. Ця ж проблематика звучить у творчості М.Бажана, А.Малишка, Ю.Яновського. Самобутній яскравий письменник і кінорежисер О.Довженко через твори “Україна в огні”, “Ніч перед боєм”, “Воля до життя” розкриває мужній характер воїнів Червоної армії, закликає їх до помсти.
Особливо багато зробив для української літератури тих років М.Дяченко, М.Боєслав - активний учасник визвольної боротьби у лавах УПА. У цілому українська література як радянських поетів та письменників, так і тих, чия творчість мала націоналістичну спрямованість, у роки другої світової війни зробила значний внесок у справу перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Вона зміцнювала почуття любові до України і ненависті до гітлерівців, розкривала всесвітньо-історичне значення боротьби з фашизмом.
З великою віддачею і натхненням працювали в цей час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Долаючи труднощі воєнного лихоліття, актори прагнули наблизити день перемоги. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, заводах, фабриках, колгоспах та радгоспах. Особливо активну творчу діяльність розгорнули колективи театрів: Київського драматичного ім. І.Франка, Харківського драматичного ім. Т.Шевченка, Полтавського драматичного ім. Т.Шевченка, Сумського драматичного ім. Щепкіна, Дніпропетровського драматичного ім. О.Горького та ін. Репертуар театрів, орієнтуючись на глибокі патріотичні почуття людей, містив у собі п’єси О.Корнійчука (“Фронт”), І.Кочерги (“Нічна тривога”, “Ярослав Мудрий”), Ю.Яновського (“Син династії”), Л.Дмитерка (“Хрещатий яр”), Л.Смілянського (“Мужицький посол”), О.Копиленка (“Чому не гаснуть зорі”) та інші.
Велика роль партійно-організаційній і духовній мобілізації українства на боротьбу з ворогом відводилась радянській пресі, радіо. З 1942 р. на сході СРСР розпочинається видання українських газет “Радянська Україна”, “Правда України”,”Література і мистецтво” - органу спілок письменників, художників і композиторів УРСР, журналів “Україна”, “Українська література” та “Перець”. У 1942 р. у м.Саратові розпочинає роботу радіостанція ім. Т.Шевченка. На сторінках цих видань, через радіостанцію постійно висвітлювались героїчна боротьба українського народу проти гітлерівців, життя і трудові подвиги населення України, евакуйованого на схід. Саме в основному через пресу, радіо, переслідуючи імперські інтереси, центральні власті намагались поширити свою ідеологію невіддільності українців від інших народів СРСР.
Свій вагомий внесок у загальну справу боротьби з німецькими загарбниками зробило і кіномистецтво України. Художні фільми “Олександр Пархоменко” режисера Л.Лукова, “Як гартувалась сталь” М.Донського, “Партизани в степах України” І.Савченка пропагували героїзм, стійкість радянських людей, закликали їх на боротьбу з ворогом. Вінцем українського радянського кіномистецтва у воєнний період став фільм М.Донського “Райдуга” (1943), який, крім багатьох вітчизняних призів, був нагородженний “Оскаром” - премією Академії кіномистецтва США. Ще одна кінострічка М.Донського воєнної доби “Нескорені” (1945) одержала золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.
Особливе місце серед воєнної кінопродукції посідали документальні повнометражні фільми О.Довженка “Битва за нашу Радянську Україну” (1943), “Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель” (1944). Позбавлені партійно-комуністичної пропаганди, вони показують нескореність українського народу, велич і багатство його душі, віру у прийдешню перемогу.
Захист Батьківщини став головною темою українських радянських художників. Через плакати, листівки, “агітвікна” В.Касіян (“Гнів Шевченка - зброя перемоги”), І.Кружкова, С.Строщенко (“І вражою злою кров’ю…”), О.Довгаль (“Літня сталева хуртовина вимітає німців з Півдня”) та інші закликали до боротьби з фашистами. 25 грудня 1942 р. в Москві було відкрито художню виставку ”25 років Радянської України”. З хвилюючими творами, що відтворювали подвиги воїнів Червоної армії і партизанів, працю радянських людей у тилу, жахливі картини фашистської окупації, виступили митці Й.Дайц, М.Дерегус, М.Лисенко, Л.Муравін, Л.Мучник, О.Пащенко, О. Шовкуненко та інші. Українські митці брали участь у виставках в Уфі-“Українське мистецтво”, в Тбілісі-“Велика Вітчизняна війна”, в Ашхабаді, Алма-Аті, Ташкенті, Фрунзе та в інших містах.
Всесоюзна виставка і VIII Українська художня виставка, що відбулися в 1946 р., наочно довели, що в роки війни образотворче мистецтво радянської України зміцніло і зросло за рахунок талановитої молоді. Такі живописні твори, як серія портретів видатних діячів української радянської культури О.Шовкуненка, картини Т.Яблонської “Ворог зблизька”, С.Строщенка “Партизанський край”, Г.Берковича “Народження ненависті”, такі скульптурні твори, як “Тарас Шевченко” М.Лисенка “Портрет президента АН УРСР академіка О.Богомольця” Л.Муравіна, мармуровий бюст композитора Ревуцького молодого скульптора М.Ковальова, графічні твори В.Литвиненка, О.Пащенка та ряд інших, свідчили про творче зростання наших художників.
Активно заявила про себе в роки антифашистської боротьби українська діаспора. Так, ще напередодні другої світової війни координуючим центром суспільного життя українців став Комітет українців Канади (КУК). Створений за ініціативою канадського уряду, КУК об’єднав більшість українських громадських організацій, спрямовував їхню діяльність на боротьбу проти фашизму. Велику роботу провадило Українське товариство допомоги Батьківщині (УТДБ), засноване 26 липня 1941 р.
Близько 40 тис. українців вступило до канадських збройних сил. Відділення УТДБ влаштовували концерти зі збиранням коштів у Брент-форді, Віндзорі, Кіченері, Монреалі, Содборі, Тімміноу. У Торонто 30 листопада 1941 р. відбувся великий концерт з участю змішаного хору ім. М.Лисенка (керівник О.Вовчина), струнного оркестру (диригент І.Москалик), співачки Софії Ромашко.
Помітним кроком на шляху антифашистської консолідації став перший з’їзд УТДБ (Вінніпег, 4-6 червня 1942 р.), який розробив спеціальну воєнну програму. На з’їзді УТДБ було перейменовано на ТКУ-Товариство канадських українців. Відроджуючи культурно-освітню діяльність, ТКУ навесні 1943 р. широко відзначило 129-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. У різних містах Канади відбулися урочисті зібрання - концерти, доходи від яких передавали до канадського Червоного Хреста. ТКУ видавало твори українських авторів, наприклад, роман В.Собка “Кров України”.
Активізувалось культурно-просвітницьке життя в українських землях після їх звільнення від гітлерівських поневолювачів. Паралельно із визволенням міст і сіл, промисловості та сільського господарства відбудовувались заклади культури, освіти, науки. Налагоджувалась робота преси, радіо, творчих професійних та аматорських колективів. Проте під тиском керівних партійних, радянських органів національно-патріотична тематика стала підмінятись творами комуністично-партійного спрямування.
Проводилась реорганізація шкільної справи. На кінець 1945 р. в Україні діяло понад 30 тис. шкіл, а в 150 вищих закладах освіти, які повернулися з евакуації й поновили роботу, навчалися майже 140 тис. студентів. У березні 1944 р. після повернення до Києва з евакуації, розпочала роботу АН УРСР. Вчені науково-дослідних установ відразу включились у вирішення народногосподарських завдань.
У мобілізацію зусиль українського народу на розгром ворога та відбудову народного господарства свій внесок зробили літератори і митці. Своє мистецтво несли народові 103 театри, які поновили роботу після повернення з радянського тилу.
Надзвичайно складно відбувалися відбудовні процеси в західноукраїнських землях. Виявляючи протидію радянізації життя на своїх землях, більшість місцевого населення не сприймало, а часто і відкрито саботувало чужу їм ідеологію і практику. Підпільні загони ОУН-УПА продовжували боротьбу проти більшовицької диктатури, її державних і громадських структур, щоб не допустити утвердження радянської влади. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти оунівських формувань і підпілля. Проте часто фізичних і моральних мордувань зазнавало мирне, ні в чому невинне населення і навіть діти. Керівництво СРСР розуміло глибинні корені несприйняття місцевим населенням більшовицької влади. Незабаром по закінченні війни орган ЦК КП(б)У газета “Радянська Україна” писала: “Якщо хочемо знищити українських повстанців, то нам треба за всяку ціну знищити їхню ідеологію”. Джерелом цієї ідеології було названо українську літературу.
Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собою і зміну атмосфери суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб народів. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська, загальносоюзна. Розхожою стає теза, що український народ боровся за “радянську Батьківщину”, а не “за Україну”, як це стверджувалось у роки воєнного лихоліття.
Соціально-політичне замовлення на патріотичні мотиви, як у 20-ті роки на “українізацію”, керівною партійною і радянською верхівкою було використане і для виявлення національно свідомих елементів українського суспільства з метою подальшої нейтралізації. Було відновлено ідеологічну, морально-психологічну війну проти українських письменників, істориків, митців. Багато з того, що було написано і видано в роки другої світової війни і дістало не тільки всенародне визнання, а й досить високу оцінку керівництва країни, було розкритиковано і вилучено із ужитку. Автори цих художніх, мистецьких творів, історичних розвідок М.Рильський, Ю.Яновський, О.Довженко, А.Малишко, О.Вишня, М.Супруненко та інші потрапили під жорсткий “обстріл” партійної критики і зазнали нових переслідувань і репресій. Було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.
2. Суперечливий розвиток культури Української РСР у відбудовчий період (1945 - 1953 рр.)
Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. В умовах, коли на першому плані стояла відбудова важкої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на інші сфери життя, у тому числі культуру, не вистачало коштів. Ось чому видатки на культуру концентрувалися на найважливіших об'єктах – школах, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах. Без налагодження їх роботи відбудова економіки була неможлива. Що ж стосується клубних установ, кінотеатрів, драмтеатрів, філармоній, бібліотек, радіомережі та інших культосвітніх об'єктів, то введення їх у дію не вважалось першочерговим завданням.
Була ще одна обставина, що справила негативний вплив на культурно-ідеологічну ситуацію в Україні в післявоєнні роки.
Перемога в другій світовій війні, до якої український народ доклав величезних зусиль, сприяла зростанню його морального духу, національної самосвідомості, гордості. Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном у складі Радянської Армії, участь у Русі опору в Україні, зарубіжних країнах Європи – Чехословаччині, Італії, Франції тощо, знайомство зі способом життя народів цих країн. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ заслуговує покращення матеріального життя і справедливого демократичного ладу.
Подібні настрої поширювалися в Росії та інших республіках СРСР. Сталінський режим відреагував на них посиленням свого ідеологічного тиску на всі верстви населення, особливо на інтелігенцію, новою кампанією боротьби з будь-якими спробами вирватися з ідеологічних пут сталінізму.
В Україні, як і в інших національних республіках, особливе занепокоєння стовпів тоталітарного режиму викликало зростання національної свідомості. Не останню роль при цьому відіграла і особиста неприязнь Сталіна до України і українців. Нарешті, тоталітарний режим не міг себе почувати в безпеці, поки в Україні наростала боротьба ОУН-УПА.
В таких умовах продовжувалася розпочата ще наприкінці війни відбудова системи народної освіти. У 1950 р. повністю відновлюється довоєнна мережа шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. дітей. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити мінімуму, необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу. В 1948/1949 навчальному році з цього фонду одержували допомогу для придбання одягу та взуття, на харчування і т. ін. 140 тис. дітей.
Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу в знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій, поповнювалися їх ряди. Виховання відданості Сталіну, більшовизму оголошувалося найвищим, найважливішим покликанням школи.
У повоєнні роки значного поширення набули вечірня, а потім і заочна форми навчання. У вечірніх школах освіту здобували представники робітничої й селянської молоді, які не мали можливості вчитися в роки війни, або змушені були рано розпочати трудову діяльність.
Об’єктивні потреби розвитку господарства, науки, необхідність збереження високого воєнного потенціалу диктували політику держави в галузі освіти і в наступні роки. У 1953 р. в Україні в основному було впроваджено обов’язкове семирічне навчання дітей. Для цього довелося додатково спорудити шкільні приміщення на 40 тис. учнівських місць. У середині 50-х років у республіці налічувалося понад 300 тис. учителів. В Україні працювали видатні майстри педагогічної справи. Серед них - директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині В.Сухомлинський. Його педагогічний досвід став надбанням світової педагогічної науки.
Нові історичні умови не змінили державного курсу на русифікацію шкіл та освіти. Діапазон користування українською мовою постійно звужувався. З 1948 по 1954 рр. число українських шкіл зменшилося з 26 до 25 тис., а російських - збільшилось з 2720 до 4051, або в 1,5 раза. До того ж російськомовні школи були значно більшими. У 1953р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в російських і змішаних-3,9 млн. дітей.
Закривалися національні школи. Майже вдвічі зменшилося число молдавських, угорських і польських шкіл. Зникли румунські, узбецькі та вірменські школи. Усі вони перепрофілювали на російські.
Протягом четвертої п’ятирічки була відновлена робота всіх вузів України, яких у 1959 р. налічувалося 160. На стаціонарних відділеннях цих вузів навчалося 200 тис. студентів. Усього за 1946-1950 рр. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою.
У першій половині 50-х років продовжував збільшуватися контингент студентів, особливо за рахунок вечірніх і заочних відділень інститутів та університетів. При цьому кількість вузів в Україні дещо зменшилася, бо деякі дрібні інститути були об’єднані з більшими. Викладання в більшості вузів велося російською мовою.
У перші післявоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, переважаюча більшість з яких перебувала в евакуації. У 1950 р. їх кількість у республіці становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. осіб. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О.Палладін. Учені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб народного господарства. У республіці 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.
Завдяки сподвижницьким зусиллям видатного українського вченого С.Лєбєдєва, якого влада підозрювала в “буржуазній лженауковості”, в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948 - 1951 рр. тут створюється перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина “МЕОМ”, що на той час відповідала рівню світових стандартів.
Учені Інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили і запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є. Патона докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава - Київ, де 80 % стиків труб було заварено автоматами під флюсом. Вона успішно використовувалась при зварюванні труб магістральних водогонів тощо.
Об’єктивні труднощі в розгортанні наукових досліджень, спричинені відсутністю найнеобхіднішого, надзвичайно ускладнювала тоталітарна система, яка штучно ізолювала радянських науковців від передових тенденцій розвитку світової науки, десятиліттям насаджувала у свідомості вчених фальшиві стереотипи, створювала їх світосприйняття. Людство вступило в епоху науково-технічної революції. Але Радянський Союз був неспроможний встигати за її швидким темпом.
Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для засилля посередностей, людей споживацького гатунку, корисливців, авантюристів. Унаслідок цього деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, “лженауковими”. Так на серпневій (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, підтриманий верхами, у тому числі й Сталіном, невіглас і шахрай Т.Лисенко після довгої боротьби, що почалася ще в 30-ті роки, здобув свою остаточну перемогу над своїми науковими опонентами. Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали також вчені, що працювали в Україні. У Харкові були звільнені з роботи завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму університету професор І.Поляков і професор сільськогосподарського інституту С.Делоне. Така ж доля спіткала ряд вчених і в інших наукових центрах республіки. Розгром генетики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Він спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі у наступні десятиліття.
Перемога у війні з нацизмом викликала емоційне піднесення в суспільстві, яке діячі літератури і мистецтва намагалися відобразити в своїх творах. Але жорстокі реалії війни, труднощі повоєнного лихоліття на сторінки літературно-художніх видань не пробилися. Усі митці зобов'язані були творити в рамках так званого соціалістичного реалізму, який зводив функції мистецтва до коментування і прославлення діяльності Сталіна та створеного під його керівництвом тоталітарного режиму.