По-перше, це дасть змогу перешкоджати намаганням проімперських сил розколоти український народ за етнічною, мовною та ідеологічною ознаками
По-друге, інтенсивніше запроваджувати серед різних верств населення України на основі українознавства в кожному селі, районі, місті широку культурницьку і мистецьку діяльність; відроджувати як у побуті, так і в усьому суспільному житті звичаї та традиції українського народу і національних меншин, народні та релігійні свята.
Лише знання власної історії та культури може дати громадянам України силу позбутись культурного невігластва, повернути втрачену самосвідомість.
По-третє, формуючи національну еліту, спираючись на наявні інтелектуальні сили українського народу, наповнити українську суспільну свідомість національним змістом, витіснити з неї комплекс меншовартості перед іншими народами, зневіру у власних силах. Цим закладалась основа для поступового повернення громадянам відчуття власної національної гідності, усвідомлення себе творчими особистостями, активними учасниками побудови Української держави і її входження у повноправні члени світового співтовариства. В незалежній державі неминуче настане той час, коли український народ подолає занепад в економіці, в системі освіти і культури, інфляцію, ідейний хаос, деморалізуючі рецидиви, зростання злочинності тощо.
По-четверте, сформувати в суспільстві імідж громадянства української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів із усіма цивілізованими державам. Зваживши на те, що українська культура і надалі розвиватиметься в багатомовному середовищі культур національних меншин, виникла гостра потреба виховати національну і соціально-класову толерантність як можливість уникнути соціальних конфліктів і громадянської війни. Засобами культури і освіти утверджувати свободу слова, совісті як чинників подолання труднощів посттоталітарного періоду.
За роки незалежності відбулися певні еволюційні зміни в політичному баченні місця культури в українському суспільстві. Вони розвивалися від суто просвітницького стану до критичного запозичення кращих елементів європейського досвіду.
Однак маса першого перекривала паростки останнього. У 1991— 1994 pp. культурна політика в Україні залишалась патерналістсько-просвітницькою, тобто залежною від держави, що певною мірою відбилося в “Основах законодавства України про культуру” (лютий 1992 p.), де на потреби розвитку культури передбачалось виділяти 8 відсотків валового національного доходу. Життя показало нереальність цих планів. Через гостру фінансову кризу реальні державні асигнування на культуру у 1993 p. становили 1,8 %, у 1994 p. — 1,3 %, а на 1995 p. не більш як 1% бюджету. Не реалізовані також положення про пільгове оподаткування спонсорства.
Інерційна державна культурна політика виявилась згубною. Пошуки альтернативних шляхів її функціонування привели до того, що колегія Міністерства культури у жовтні 1994 p. розглянула Основні положення концепції державної культурної політики, які були винесені на широке громадське обговорення.
У взаєминах Української держави з культурою цей документ виходив з потреби подолання двох головних небезпек: 1) надмірного патерналізму держави, бо за умов бюджетної кризи держава підтримувала б тих митців, які обслуговували її на цьому відтинку часу. Така політика не сприяла б піднесенню суто національної культури, оскільки ніхто не може гарантувати, яка політична сила прийде до влади; 2) відходу держави від регулювання процесів у сфері культури. Це загрожувало цілковитою культурною колонізацією, руйнуванням інфраструктури галузі культури, що загрожувало подальшому існуванню самостійної Української держави.
Отже, виходячи з визначених проблем відродження української культури в умовах початкового періоду незалежності України, розглядаючи її в контексті світового культурного процесу, можна зробити висновок, що український народ, здобувши свою державну незалежність, має повне право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава повинна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури для:
1) піднесення національного престижу;
2) створення освітньо-виховної галузі культури з метою відродження у свідомості народу духовно-моральних універсалій національної культури, піднесення національного самоусвідомлення громадян, консолідації їх в єдину політичну націю;
Побудови індустрії культури для посилення ділової активності трудящих в містах і селах, що зазнали культурного занепаду. Лише таким чином український народ зробить свій вагомий внесок у культурну скарбницю світової цивілізації, адже, як свідчить аналіз минулої історії, всяке відречення від змагань до національно-політичної незалежності йшло все в парі з національною руїною, із занепадом національної культури і найстрашнішим для нас ренегатством найбільш активних верств українського народу.