Брови й зона навколо рота (губи). 4 страница

· Сенсорний тип. Представники цього типу характеризуються розвинутою здатністю до сприйняття предметів у просторі, добре відчувають і оцінюють розмірність просторових відносин, відчу­вають гармонію оточуючого світу, його якісні характеристики. Інші представники цього типу тонко відчувають стан свого здо­ров'я, силу своїх м'язів, пізнають межі свого впливу на інших людей. Як правило, вони володіють настирливістю, значним по­тенціалом вольових якостей. У критичних ситуаціях демонстру­ють сміливість, впевненість у собі, швидко і рішучо реагують на зовнішні дії.

Ці якості дозволяють класифікувати представників сенсорного типу як людей практичного складу. Головним мотивом ді­яльності вважають отримання корисного ефекту. Добре прояв­ляють себе у сфері спільної діяльності, — там, де потрібно довес­ти розпочату справу до завершення. Уміють успішно відстою­вати власні життєві позиції, матеріальні інтереси. Завдяки цим якостям набувають успіху у боротьбі за владу, у сходженні соці­альною драбиною, твердо займають місце в ієрархії міжособистісних відносин. Особливості спілкування з представниками сенсорного типу визначаються їх практичним спрямуванням. Представники цього типу віддають перевагу вступу у процес розмови, голо­вним чином, для вирішення будь-якої важливої для них прак­тичної задачі. Передачу інформації намагаються здійснити так, щоб у партнерів не було сумнівів відносно правдивості викла­деного. При цьому увагу на логічності, або суперечливості ви­кладеного не акцентують, не намагаються ілюструвати додат­ковим матеріалом те, що пояснюється. Головне для них – показати, підкреслити (часто в категоричній формі) корисний ефект, який міститься в інформації, змусити партнерів стати прихильниками їх позиції. Так, якщо партнером представника сенсорного типа є пред­ставник інтуїтивного типу, то останній підкоряється силі аргуме­нтації сенсорного характеру. Внаслідок цього, як правило, між інтуїтами і сенсориками не виникають конфлікти. Кожен відчуває свою силу і слабкість у відношенні один до одного.

Таким чином, як видно, кожен із чотирьох типів має власні характеристики та особливості. На практиці ж, звичайно дуже складно знайти людину, яка б повністю на 100 % відповідала од­ній з наведених характеристик.

Питання 6.

Одним з можливих способів розуміння ситуації спіл­кування, що дає можливість побачити зміст дій у спілкуванні як своїх, так і партнера, є сприйняття стану партнерів, а також їхніх позицій відносно один одного. У будь-якій розмові, бесіді, публічному спілкуванні величезне зна­чення має відносний статус партнерів (не постійний соціальний статус, а статус «тут і зараз» у спілкуванні). Дуже важливо, хто в даний момент «нагорі», а хто «унизу», хто веде у даному спілку­ванні, а кого ведуть, і т. ін.

Підхід до аналізу ситуації спілкування з погляду позицій, що їх займають партнери, розвивається в руслі трансактного аналізу — напряму, що в останнє десятиліття завоював величезну популярність в усьому світі. Словосполучення «трансактний аналіз» дослівно означає «ана­ліз взаємодії». У ньому закладено дві глибокі ідеї: 1) мультиплікативна природа спілкування; 2) поділ процесу спілкування на еле­ментарні складові й аналіз цих елементів взаємодії.

 

Головна ідея трансактного аналізу:

основними складовими у спілкуванні є дії, усвідомлено чи неусвідомлено спрямовані на зміну чи регулювання своєї або чужої позиції у спілкуванні — певного міжособистісного статусу.

Існує кілька варіантів для визначення цих позицій:

· Англійський психотерапевт Перлз виділяє дві основні позиції в розмові: господар становища і підлегла сторона.

Це ситуативні позиції, проте вони мають певні стійкі риси. Так, людина в пози­ції хазяїна поводиться більш авторитетно, «усе знає краще за всіх». Вона вимоглива, часто звертається до погроз, залякування якимись катастрофічними подіями: «Якщо ти цього не зробиш — не буду тебе любити». Позиція підле­глої сторони також припускає певні стереотипи у поведінці. У цій позиції людина потребує захисту, вона залежна, підлегла, позба­влена ініціативи, влади. Типові репліки: «Я хотів, як краще»; «Що я можу зробити, я зовсім забув про цю подію». Ця позиція, незважаючи на свою зовнішню залежність та безпорадність, дає набагато більше можливостей для маневрів, аніж позиція госпо­даря становища, і в цілому є дуже вигідною. Практично всі вза­ємодії у спілкуванні складаються з використання і динаміки цих міжособистісних позицій.

· Більш розповсюдженою є схема, роз­роблена Е. Берном, що дозволяє пояснити механізм маніпуляції.

У його теорії трансактного аналізу основними поняттями є стани «Его» і трансакції. Під станом «Его» Е. Берн розуміє відносно неза­лежні й відокремлені у внутрішньому світі людини сукупності емоцій, настанов і схем поведінки, що ніби дискретні і можуть виявля­тися в поведінці кожна окремо. Таких відокремлених комплексів настанов і способів поведінки Е. Берн виділяє три: Батько, Дорос­лий і Дитина (Б, Д, Дт).

· Батько — це такий стан «Его», почуття, на­станови і звична поведінка якого відноситься до ролі Батька.

· Стан Дорослого звернений до реальної дійсності.

· Стан Дитини — актуа­лізація комплексу настанов і поведінки, виробленої в дитинстві.

Пе­редбачається, що в будь-який момент кожна людина, в залежності від ситуації, може бути або Батьком, або Дорослим, або Дитиною, а конкретний стан «Его», від якого ведеться розмова, визначає по­зицію і статус людини у спілкуванні. Важливо відзначити, що ні­якого відношення до реального віку людини ці позиції не мають. Критеріями визначення позиції є наступні характеристики:

Ø Батько — вимагає, оцінює (засуджує чи схвалює), учить, керує, складає протекцію.

Ø Дорослий — розважливість, робота з інформацією.

Ø Дитина — прояви почуттів, безпорадність, підпорядкування.

Важливо, що, відповідно до теорії трансактного аналізу, Батько, Дорослий і Дитина — це не абстрактні конгломерати стилів пове­дінки і реагування, вони засновані на цілком конкретних й значи­мих спогадах, що їх має кожна людина, які далеко не завжди можна довільно пригадати, але які все ж є і впливають на поведінку люди­ни. Тому мій Батько — це не тільки узагальнена позиція, але й кон­кретні особисті спогади про те, як реагували моя мати чи мій батько на подібну ситуацію — я ніби перейняв їхній стиль поведінки. Моя Дитина — це не взагалі Дитина, а я сам у дитинстві в такій ситуації. Проте в позиціях Батька, Дорослого і Дитини є спільне — спрямованість поведінки, що добре видна в усьому: в інтонаціях, лексиці, характерних позах і т. ін. У будь-якій ситуації в деякій мірі виявляється кожна з цих по­зицій. Складність полягає у тому, щоб правильно визначити ви­рішальну з них, під упливом саме якої діє людина.

Ці три «Я» супроводжують нас усе життя. Зріла людина вміло використовує різні форми поведінки, щоб вони були доречні. Самоконтроль і гнучкість допомагають їй вчасно повернутися в «дорослий» стан, що, власне, й відрізняє зрілу особистість від молодика, нехай навіть солідного віку.

З позиції Дитини людина дивиться на інших ніби знизу вгору, охоче підкоряється, відчуваючи радість від того, що її люблять, але одночасно і почуває непевність, беззахисність. Ця позиція, що є основною у дитинстві, нерідко зустрічається й у дорослих.

Позиція Дорослого припускає зрілу, тверезу, не емоційну оцінку під час прийняття рішень. У спілкуванні з колегами зазвичай прагнуть займати позицію Дорослого, що передбачає спокійний тон, витримку, солідність, відповідальність за свої вчинки, рівноправність у спілкуванні.

З позиції Батька грають ролі поважного колеги по роботі, педагога, що опікує, начальника, що критикує. Вони припуска­ють певне співвідношення емоцій і логічних міркувань.

У позиції Батька можуть бути два різновиди:

1) «Караючий Батько» (чи «Батько-критик») — вказує, нака­зує, критикує, карає за неслухняність і помилки;

2) «Батько-опікун» — радить у м'якій формі, захищає, опікує­ться, допомагає, підтримує, співчуває, шкодує, піклується, про­щає помилки й образи.

У позиції Дитини виділяють наступні позиції:

1) «слухняна Дитина» (чи «Дитина-пристосованець») — адаптується до ситуації, уникаючи конфлікту зовнішнього, але натомість має внутрішній;

2) «Дитина-бунтівник» — вередуючи, прагне отримати собі додаткові вигоди, погоджуючись у випадку успіху виконати пропоновану роботу («Не хочу. Не буду, відчепіться! А тобі що до цього? Як хочу, так і буду робити!»);

3) «Вільне Дитя» — поводиться згідно з обстановкою, що ство­рилася, і діє так, як підказує йому інтуїція (табл. 5).

Таблиця 5

СТИЛІ ПОВЕДІНКИ, ХАРАКТЕРНІ РІЗНИМ «ЕГО»-СТАНАМ

«Его»-стан Стиль поведінки
Батько-контролер Батько-критик Контролюючий, авторитарний, орієнтується на себе (підлеглі — неслухняні діти)
Батько-вихователь Батько-опікун Той, що піклується, авторитарний, орієнтується на себе (підлеглі — слабкі діти, що потребують захисту)
Дорослий Демократичний (як у спілкуванні, так і в прийнятті рішень), орієнтується на інформацію
Вільне Дитя Демократичний у спілкуванні, але може бути непо­слідовним у прийнятті рішень чи не доводити їх до реалізації
Адаптивна, Слухняна Дитина Ліберальний стиль (м'якість, непослідовність, не­вміння наполягти на своєму, орієнтується на думку оточуючих)
Адаптивна Дитина, Дитина-бунтар Емоційний, мінливий, непослідовний (її стиль дуже залежить від її настрою)

 

Ø Найбільш успішним і ефективним є спілкування двох співро­змовників з позиції Дорослих; можуть одне одного зрозуміти і дві Дитини.

Ø Спілкування Батька і Дорослого проходить динамічно: або Дорослий своєю спокійною, незалежною, відповідальною пове­дінкою зіб'є пиху з Батька і переведе його в рівноправну, «Доро­слу» позицію, або Батько зуміє придушити співрозмовника та пе­ревести його в позицію Дитини, що підкоряється чи бунтує.

Ø Спілкування Дорослого й Дитини є настільки ж динамічним: або Дорослий зуміє спонукати Дитину серйозно і відповідально поставитися до обговорюваної проблеми та перейти в позицію Дорослого, або безпорадність Дитини спровокує перехід Дорос­лого до позиції «Батька-опікуна».

Ø Спілкування Батька і Дитини взаємо доповнюється, тому часто реалізується у спілкуванні, хоч може носити як спокійний («слухняна Дитина»), так і конфлікт­ний характер («Дитина-бунтар»).

Зустрічаються замасковані види спілкування, де зовнішній (соціальний) рівень спілкування маскує, не збігається з щирим психологічним рівнем спілкування. Наприклад, спілкування про­давця і покупця може зовні носити рівноправний характер двох Дорослих, а фактично діалог продавця («Річ гарна, але дорога») і покупця («Саме це я і візьму») буде на рівні Батько (продавець) і Дитина (покупець).

Типи трансакцій

Іншим найважливішим поняттям теорії трансактного аналізу Е. Берна є «трансакція».

Трансакція —

одиниця взаємодії партнерів по спілкуванню,

що супроводжує визначення позицій кожного

Традиційно в трансактному аналізі виділяються три типи трансакцій:

Ø доповнювальні,

Ø перехресні

Ø приховані.

Насправді може існувати велика кількість різних комбінацій, тому що кожен з партнерів може бути в даний момент або Батьком, або Дорос­лим, або Дитиною, його слова і дії можуть виходити з кожної з цих трьох позицій. І вони можуть бути спрямовані до кожного з трьох можливих станів партнера, при цьому виникають будь-які комбінації. Однак названі вище — доповнювальні, перехресні і при­ховані трансакції— розглядаються як типові стосовно безлічі можливих варіантів.

Ø Доповнювальною називається така взаємодія, у якій партнери адекватно сприймають позиції один одного, розуміють ситуа­цію однаково і спрямовують свої дії саме в тому напрямі, що очікується й приймається партнером, і якого він також дотри­мується.

Можна виділити два підтипи доповнювальних трансакцій: рівні і нерівні.

· У рівних взаєминах партнери перебувають на однакових по­зиціях, вони однаково сприймають інформацію, відповідають са­ме з тієї позиції, якої очікує партнер, тому можна було б назвати цей підтип — спілкування з повним взаєморозумінням.

· У нерівному спілкуванні з підпорядкуванням партнери так са­мо, як і в рівній взаємодії, правильно розуміють і позицію партне­ра, і ту позицію, з якої вони повинні «відповідати» у цій ситуації. Однак зміст дій, вчинених тут, інший, ніж у рівному спілкуванні.

У рівній взаємодії завжди основну роль відіграє передана чи одер­жана інформація, така розмова завжди предметна, співвіднесена з реальністю і від неї відштовхується. Навіть якщо предметом роз­мови є один зі співрозмовників, він обговорюється, скоріше, як складова цієї реальності, ніж як об'єкт будь-яких змін, і т. ін.

Інша ситуація в спілкуванні з підпорядкуванням. Оскільки в ній завжди задіяні позиції Батька і Дитини, а отже, комплекси на­станов, схем сприйняття світу, поведінки, що відповідають цим позиціям, то дії найчастіше складаються не тільки і не стільки з передачі якоїсь інформації, спільного обговорення якихось ре­альних проблем, а, скоріше, з оцінки будь-якої інформації, будь-яких проблем, але найчастіше — саме з оцінки партнерів по спіл­куванню. Така оцінка робиться з відповідних позицій по-різному.

Наприклад, з позиції «Упередженого Батька» най­більш часто проявляються осуд, обурення, вказівки, що по­винно бути зроблено, тенденції перевиховати партнера, вислови­ти свою думку про недоліки світу і т. ін.; з позиції ж «Природної Дитини» це можуть бути оцінки, пов'язані з виконанням її ба­жань, вимоги їх виконання, захист себе і т. ін. Таким чином, незважаючи на удавану схожість двох підтипів доповнювальних трансакцій, вони, проте, досить істотно відрізняються — насамперед внутрішнім змістом. При цьому треба відзначити, що часто саме зміст визначає вибір спілкування з підлеглими, тому що існують ситуації, у яких бажаного ефекту в рамках взаємодії «на рівних» досягти неможливо. Наприклад, треба «поплака­тися кому-небудь у жилетку». Малоймовірно, що така можли­вість буде, якщо «плакальщик» і «власник жилетки» (обидва) знаходяться в позиції Дорослого. Тут можливим є тільки нерівне спілкування.

Ø Другий тип трансакцій – перехресна взаємодія. Власне кажучи, взаємодія, що перехрещується, — це «неправильна» взаємодія. «Неправильність» її полягає в тому, що партнери не розуміють чи не бажають зважати на те, до якої позиції звертається партнер, відповідають йому з іншої позиції, тим самим виявляючи, з одного боку, неадекватність розуміння позиції та дій партнера, а з іншого — яскраво виявляючи свої власні наміри і дії.

Ø Третім типом взаємодії є приховані трансакції. Це такі взаємодії, що містять одночасно два рівні: явний, виражений словесно, соціальний і прихований, який мається на увазі, психо­логічний.

Трансактний аналіз дозволяє описати не тільки те, що гово­рять партнери, але і підтекст, що виражається інтонацією чи про­сто мається на увазі («читання між рядків»). Саме підтекст, спеціально пристосо­ваний прихований вплив дозволяють маніпулятору управляти співрозмовником проти його волі.

Використання прихованих трансакцій припускає або глибоке знання партнера, або велику чутливість до невербальних засобів спілкування — тону голосу, інтонації, міміки, жесту, оскільки саме вони найчастіше передають прихований зміст. Важливо також відзначити, що часто перехресна взаємодія виникає через те, що один з партнерів явно реагує на існуючу чи удавану при­ховану дію.

Використання трансактного аналізу взаємодії дозволяє глибше зрозуміти події, що відбуваються у ній, позиції і наміри учасни­ків, а також дає можливість перебудувати спілкування таким чи­ном, щоб одержати потрібний результат.


Тема 3.

СПРИЙНЯТТЯ І РОЗУМІННЯ У ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Год

1. Зміст та ефективність міжособистісного сприйняття. Механізми сприйняття у спілкуванні.

2. Типові схеми формування першого враження

3. Особливості сприйняття за умов постійного спілкування

4. Самоподача у спілкуванні. Імідж.

5. Рольові та маніпулятивні класифікації

Питання 1.

Зміст та ефективність міжособистісного сприйняття

У механізмі контакту між людьми можна виділити два рівні:

o інтелектуальне переживання: виникає під час активної спільної діяльності, коли партнери поважають один одного і разом вирішують складне завдання.

o емоційне переживання: його викликає сама особистість учасника спілкування; головну роль відіграє зацікавленість людиною, викликаючи бажання, щоб контакт тривав і сфера спілкування розширювалася.

Для взаєморозуміння дуже важливо, як сприймається партнер по спілкуванню. На основі зовнішньої сторони поведінки люди ніби «читають» іншу людину, розшифровують значення її зовнішніх даних.

При цьому відбуваються одночасно:

o емоційна оцінка,

o спроба зрозуміти вчинки співрозмовника, стратегії зміни його поведінки,

o побудова своєї власної стратегії.

Процес сприйняття однією людиною іншої – обов'язкова складова спілкування, це перцептивна сторона спілкування (від перцепція - сприйняття).

Визначення феномену міжособистісного сприйняття:

o сприйняття іншої людини є процес, у якому відбувається відображення її зовнішніх ознак,

o співвіднесення їх з особистісними властивостями індивіда, якого сприймають,

o і здійснення на цій основі розуміння його внутрішнього світу і поведінки.

Від точності «прочитання» іншої людини

залежить успіх організації з нею спільних дій.

Уявлення про іншу людину тісно пов'язано з рівнем власної самосвідомості.

Взаєморозуміння людей у процесі спілкування здійснюється за рахунок особливих психологічних механізмів.

Механізми міжособистісної перцепції:

1) пізнання і розуміння людьми один одного (ідентифікація, емпатія, атракція);

2) пізнання себе в процесі спілкування (рефлексія);

3) прогнозування поведінки партнера по спілкуванню (каузальна атрибуція).

Ø Ідентифікація — це такий спосіб пізнання іншої людини, коли припущення про її внутрішній стан будується на основі спроб поставити себе на місце партнера по спілкуванню. Це неусвідомлений процес ототожнення себе з іншою людиною, групою, зразком.

Ø Емпатія — це емоційне співпереживання іншому. Це розуміння іншої людини без допомоги слів, не спираючись на мислення, а за допомогою відчуттів, почуттів, емоцій і наступного усвідомлення їх, прояв емоційної чуйності. Ситуація партнера по спілкуванню, не стільки «продумується», скільки «відчувається». Емпатія заснована на умінні правильно уявити собі, що відбувається в душі іншої людини.

Механізм емпатії у певних рисах подібний до механізма ідентифікації: і там, і тут є присутнім уміння поставити себе на місце іншого, глянути на речі його поглядом. Однак подивитись на речі чиїмось очима не обов'язково означає ототожнити себе з цією людиною:

§ Якщо я ототожнюю себе з кимось, це означає, що я будую свою поведінку так, як будує її цей «інший».

§ Якщо ж я виявляю до нього емпатію, я просто беру до уваги лінію його поведінки (ставлюся до неї співчутливо), але свою власну можу будувати зовсім по-іншому, по-своєму.

Два етапи механізму емпатії:

§ Спочатку особистість, спираючись на рухи, міміку партнера, ніби «вживається» в нього. Знання про те, що він переживає, досягається постановкою себе на його місце.

У тих випадках, коли ми хочемо краще зрозуміти партнера, «відчути» його, важливо вміти настроїти себе на відповідний лад — довіри, терпимості, відкритості. І тут іноді допомагає прийом, який можна назвати підстроюванням, який часто інтуїтивно застосовують багато людей, намагаючись зрозуміти стан іншої людини. Полягає він у тому, що потрібно спробувати максимально близько підстроїтися до партнера через наслідування його зовнішнього поводження — зайняти подібну йому позу, прийняти його темп мовлення і т. ін., тобто ніби «заразитися» його станом із усіма наслідками, що звідси випливають.

Потім, на другому етапі, здійснюється аналіз переживань партнера. Якщо другого етапу немає, емпатія неповна. Тоді спостерігається «зараження» чужим станом, але не відбувається ясного усвідомлення переживань співрозмовника.

Треба пам'ятати, що емпатія — це не тільки і не стільки техніка,

скільки певна позиція стосовно партнера —

зацікавлена, довірча, відкрита.

За відсутності цієї позиції всякий технічний прийом буде малоефективним.

Емпатією ми усі володіємо з дитинства. Однак з віком цей механізм усе рідше і рідше включається в дію. У нас немає часу, та й не хочеться розуміти кожного, з ким ми спілкуємося, — у нас маса власних проблем. Немає бажання розуміти позицію іншої людини, головне — донести власну. І взагалі, немає вже тієї спрямованості на розуміння, що була колись. Тому поступово ми втрачаємо свою унікальну чутливість до іншої людини, втрачаємо разом з нею здатність розуміти її і заміняємо відсутнє розуміння ерзац-розумінням — усе тими ж стереотипами.

Ø Рефлексія — це механізм самопізнання у процесі спілкування, в основі якого лежить здатність людини уявляти, як її сприймає партнер по спілкуванню. Це своєрідний подвоєний процес дзеркальних відображень один одного. Особистість, що опанувала рефлексію, багаторазово програє подумки власну тактику поведінки і поведінки партнера по спілкуванню, легко змінює характер своїх дій у разі потреби. Процес рефлексії включає шість позицій, які показують взаємне відображення осіб, що вступили у спілкування:

1) сама особистість, яка вона є в дійсності;

2) як ця особистість сприймається партнером;

3) як вона бачить сама себе;

і 4), 5), 6) – ставлення до цих трьох позицій іншого партнера.

Ø Каузальна атрибуція — механізм інтерпретації вчинків і почуттів іншої людини – прагнення з'ясувати причини поведінки партнера.

Інтерпретація поведінки іншої людини може ґрунтуватися на знанні причин цієї поведінки, і тоді — це завдання наукової психології.

Але в повсякденному житті люди здебільшого не знають дійсних причин поведінки іншої людини чи знають їх недостатньо. Тоді, в умовах дефіциту інформації, вони починають приписувати один одному як причини поведінки, так іноді і зразки поведінки чи якісь більш загальні характеристики.

Приписування здійснюється:

o на основі подібності поведінки людини, яка сприймається, з якимось іншим зразком, що мав місце в минулому досвіді суб'єкта;

o на основі аналізу власних мотивів, що мали місце в аналогічній ситуації (у цьому випадку може діяти і механізм ідентифікації).

Настанова на сприйняття рис, аналогічних власним, особливо виявляється в характеристиці інтересів іншої людини. Добре відомі експерименти А. А. Бодалєва, у яких виявлялася роль настанови в цьому випадку. В одному з експериментів двом групам студентів була показана фотографія тієї самої людини. Попередньо першій групі повідомили, що людина на пред'явленій фотографії є закоренілим злочинцем, а другій групі про ту ж людину було сказано, що вона — великий вчений. Після цього кожній групі запропонували скласти словесний портрет людини на фото. У першому випадку були отримані відповідні характеристики: глибоко посаджені очі свідчили про затаєну злість, підборіддя, що видається вперед —- про рішучість «йти до кінця» у злочині і т. ін. Відповідно в другій групі ті ж «глибоко посаджені очі» говорили про глибину думки, а підборіддя — про силу волі у подоланні труднощів на шляху пізнання і т. ін.

Каузальна атрибуція включає:

приписування іншій людині якостей, рис і станів (з'ясуванням «яка» людина),

приписування причин поведінки – розуміння цих причин (відповіді на питання «чому?», «з якої причини?», «навіщо?» і т. ін.).

До пошуку причин своєї і чужої поведінки (а отже, до приписування причин) люди звертаються для пояснення іншим свого погляду на ситуацію, на мету спільної діяльності і прийнятні способи взаємодії. При цьому, чим більші утруднення зустрічаються нам під час взаємодії, тим більш серйозно ми підходимо до пошуку причин цих утруднень. Приписування причин відбувається не заради себе самого, навіть не заради абстрактної потреби в розумінні світу, а заради поліпшення спілкування, формування спільного з партнером погляду на світ.

Для розуміння помилок атрибуції дуже важливим є розуміння ролі перспективиспостереження, особистого «кута зору».

Звичні слова: «Якби ти був на моєму місці, ти б думав (робив, сприймав) інакше» означають: з різних кутів зору все виглядає по-різному.

У цьому плані дуже важливо усвідомити свій стиль атрибуції, наявний у будь-якому спілкуванні.

Крайні точки зору в атрибуції:

o «ситуаціоніст»: намагається усе завжди виводити з обставин,

o «суб'єктивіст»: пояснює усе зусиллями, бажанням, здібностями людини.

«Ефекти», що виникають під час сприйняття людьми один одного:

Ø «Ефект ореолу» (галоефект) означає вплив загального враження про іншу людину на сприйняття й оцінку часткових властивостей її особистості. Якщо загальне враження про людину сприятливе, її позитивні якості переоцінюються, а негативні або применшуються, або так чи інакше виправдуються – і навпаки. Ефект ореолу виявляється тим повніше, чим меншу інформацію має той, що сприймає, про об'єкт сприйняття, а також коли судження стосуються моральних якостей.

Ø «Ефект послідовності» полягає в тому, що на судження про людину найбільше впливає (за суперечливої інформації) та інформація, що пред'явлена у першу чергу, а якщо справа стосується знайомої людини, — остання інформація про неї. Іноді, відповідно, виділяють «ефект попередження» й «ефект новизни».

Значний вплив на сприйняття іншої людини здійснює самооцінка того, хто сприймає. Кожна людина співвідносить інформацію про іншу людину з уявленнями про саму себе, причому неусвідомлено прагне зберегти сформовану про себе думку. Ці процеси позначаються як «перцептуальний захист»: якщо, наприклад, ставлення до людини в колективі не відповідає її завищеному уявленню про себе, вона може дуже неадекватно сприймати інших людей і їхні вчинки.

Ø «Проекція» – неусвідомлювана тенденція сприймати власні небажані якості, що суперечать уявленню про себе, як якості іншої людини, переносити, «проектувати» їх на іншого. Якщо людина внутрішньо не впевнена у собі і їй важко зберігати прийнятне уявлення про себе, вона протидіє усьому, що могло б порушити рівновагу, і несвідомо прагне принизити іншого, щоб у власних очах здаватися вищою.

Ø «Ефект поблажливості» — навпаки, щедра, надмірна доброзичливість у сприйнятті й оцінюванні іншої людини — найчастіше спостерігається в тих, хто має сильну емоційну підтримку з боку інших людей і, відповідно, низьку тривожність.

v У більш широкому плані всі ці ефекти можна розглядати як прояв особливого процесу, що супроводжує сприйняття людини людиною, а саме — явища стереотипізації.

Ø Стереотип — це стійкий образ будь-якого явища чи людини, який використовують як певне «скорочення» у взаємодії з цим явищем.