Соціологічна думка в Україні. 4 страница
35.Проблеми істини в соціологічних дослідження.Істина — одна з центральних категорій гносеології, правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності.Соціологічне дослідження — система логічних і послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.
36.Прогрес і регрес суспільства.Першу теоретично обґрунтовану концепцію соціального прогресу висунув французький філософ-просвітитель, економіст Анн-Робер-Жан Тюрго (1727—1781), який і сформулював тезу про прогрес як загальний закон історії. Він наголошував, що маса людського роду завжди перебуває у стані розвитку, хоча й повільно, дедалі вдосконалюється. Основою прогресу, на його думку, як і суспільного життя в цілому, є людський розум. Він має дивовижні можливості — звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи. А. Тюрго висловив надзвичайно конструктивну на той час думку про три стадії культурного прогресу людства: релігійну, спекулятивну і наукову.Напрямок розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, називається в науці прогресом (слово латинського походження, що означає буквально: рух уперед. Поняттю прогресу протилежне поняття регресу. Для регресу характерний рух від вищого до нижчого, процеси деградації, повернення до форм і структур, що віджили себе.Розглядаючи суспільство як систему, можна твердити про зростання рівня його самоорганізації і в цьому розумінні про його сходження до досконаліших форм, принаймні про нарощування її багатоманітності: поряд із рабовласницькою, феодальною організацією економіки з'являється капіталістична, традиційне суспільство існує поряд із виниклим індустріальним, багатоваріантно видозмінюються політичні режими і т. п.Прогресує також технічна база суспільства: вдосконалюються знаряддя праці, збагачуються технології, розвиваються навички, вміння; індустріальне підґрунтя суспільства стає могутнішим, зокрема й щодо можливості використання природних ресурсів. Однак ці прогресивні зрушення надто суперечливі не лише тому, що завждимістять регресивні моменти (напр., ремісник середньовіччя універсальніший і більш вправний виробник, ніж робітник машинного виробництва), а й тому, що вдосконалення знарядь праці не є явищем, однозначно позитивним для розвитку людини. Людство від них не стає щасливішим, а ігнорувати цей показник при визначенні прогресу — означає не з'ясувати його суті. Пошук критерію прогресу є найскладнішою процедурою його визначення. Показником розвитку технічної та економічної сфер якоюсь мірою можна визнати рівень продуктивних сил, але хибною є абсолютизація виробничої основи і піднесення її до рангу мірила суспільного розвитку; вона властива, як і визнання абсолютності прогресу суспільства, суспільній свідомості цивілізації певного типу, а саме індустріальній у період її становлення.
37.Психологічні школи в соціології.Психологічна школа в соціології - суб'єктивн концепції суспільства, що виникли в кінці 19ст. Представники психологічних шкіл шукали ключ до розуміння суспільних явищ у психіці індивідів або колективній психіці . Основоположником психологічної школи був американський соціолог Л. Уорд (1841 - 1913). Якісну специфіку суспільства Уорд бачив у психологічності соціальних явищ. Іншим великим представником психологічної школи був франц. соціолог Г. Тард (1843-1904), який вважав основними законами соціології наслідування людей один одному (мода, традиція). До психологічної школи примикає і німецький соціолог Г. Зіммель (1858-1918) з його розумінням соціології як «психологічної мікроскопії», взаємовідносини між індивідами. Початок 20 ст. знаменується : розкладанням психологічної школи , відмовою від відвертого прямолінійного психологізму. Психологічні теорії суспільства видозмінюються, відчувши на собі сильний вплив "соціологізму Дюркгейма", «інстітуціоналізму» М. Вебера. Сучасний психологізм не є особливою школою і являє собою своєрідний методологічний принцип, що лежить в основі майже всієї буржуазної соціології. Психологізація суспільних явищ в даний час найбільшою мірою визначається концепціями соціальної психології (Е. Богардуса, Л. Бернард та ін.) Широке поширення, отримали також фрейдизм і неофрейдизм. Психологізм можна розглядати як свого роду соціальний реформізм, тому що в основі його лежить ненаукове прагнення за допомогою психологічних засобів удосконалити деградуюче буржуазне суспільство . Разом з тим психологізм у соціології поставляє певну інформацію, щодо засобів впливу на широкі маси.
38.Релігійна група як соціальна спільність.Релігійна група — порівняно невеликий колектив людей, що спільно відправляє релігійні обряди. Ця форма релігійної організації поширена як юридичний термін у релігійному законодавстві різних країн.Релігійні групи звичайно постають внаслідок особистісного впливу та діяльності осіб з харазматичними рисами, тобто релігійних лідерів. Специфіка лідерства в релігійній групі полягає, на думку деяких авторів, у тому, що воно має ознаки сакральності, і релігійний лідер може застосовувати щодо своїх членів надприродне навіювання. Релігійний лідер відзначається, як і кожний груповий лідер, безпосереднім інтересом до групи, до справ її членів, готовністю надавати допомогу у кожній потребі, давати поради. Крім того, як випливає з досліджень, релігійного лідера характеризують глибока віра, побожність і простота.Релігійні групи, як і будь-які інші, характеризуються багатоаспектністю явищ, що дає підставу для їх класифікації за різними критеріями. Отже, якщо прийняти критерій величини (кількість членів у групі), то можна говорити про малі й великі групи. Якщо критерієм є належність, то виділяються групи належності і групи референтні. Малі релігійні групи об’єднують до кількадесяти осіб (25 – 30) і характеризуються безпосередніми інтерперсональними контактами (наприклад, група прислужників). Великі групи звичайно об’єднують більше членів (кількасот), а процес взаємної комунікації вимагає посередників (парафіяльна група).Релігійні групи, що існують у межах великих релігій, наприклад християнської, допомагають людині прочитувати життєвий шлях, віднаходити справжню мету і сенс життя, розв’язувати свої проблеми, дбати про спільне благо. Істинні духовні лідери цих груп допомагають людині проживати життя відповідально, наповнено й гідно, зростати й розвиватися духовно.
39.Розвиток соціальних знань в Стародавньому світі.Найдавнішими поза науковими формами відображення та пояснення світу природи були міфологія та героїчний епос.Міфологія – фантастичне відображення дійсності,реальних подій у первісній свідомості,втілене в усну творчість. Міф виникає на ранніх етапах,як розповідь,фантастичні образи якої стали спробою зясувати різні явища природи і суспільства. Міф- це завжди узагальнене відображення певних подій,явищ. Міфологія зображувала дійсність у тих формах,через які людина сприймала оточуючу природу і світ.З розвитком суспільства відбувся поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. Фантастичні образи поступово змінюються людськими.Людина веде боротьбу з долею,приносить себе в жертву заради інших людей,перемагає зло.Виникає нова форма соціального знання – епос –оповідь про минуле,що малює картину життя народу,розповідає про його ідеали,мораль. Все це втілюється в образі героя-богатиря,який сповнений надзвичайними силами,розумом,хитрістю, здатністю долати всі перешкоди.Пізніше виникає філософія – любов до мудрості. Міфологія і епос замінюється точними описами минулих подій – історичними хронічками та самою історичною наукою. Успішному розвитку наукових знань сприяв розвиток суспільного поділу праці (особливу на розумову та фізичну) ;поява соціальних верств людей, які займалися духовною діяльністю.
40.Роль ідей у соціальних процесах. Поняття ідеології.Ідея (грец. εἶδος (ейдос); ιδέα — початок, принцип) — форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.За своєю логічною будовою ідея є формою мислення, різновид поняття, зміст якого своєрідно поєднує в собі як об`єктивне знання про наявну дійсність, так і суб`єктивну мету, спрямований на її перетворення.Особливістю ідеї є здатність виявляти найсуттєвіші, всепідпорядковуючі риси і закони об`єктивних процесів і створювати цілісний, взірцевий образ предмета в пізнанні або творчості. З цього погляду ідея споріднена з ідеалом, оскільки спрямована на досягнення вищої істинності й довершеності у відображенні й перетворенні існуючого.Ідеоло́гія (грец. ιδεολογία, від Ιδεα — прообраз, ідея, і λογος — слово, розум, вчення, буквально вчення про ідеї) — організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.Ідеологія — система поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин.Ідеологія — система політичних, правових, етичних, художніх, релігійних, філософських поглядів. Ідеологія разом із суспільною психологією, яка включає буденні, емпіричні погляди, що виникли стихійно, суспільні почуття, настрої, звички, входить до складу суспільної свідомості.Ідеологія служить для того, щоб або запропонувати зміни в суспільстві або збереження відданості певному набору ідеалів, якщо в суспільстві вже склався комформізм. Ідеології є сукупністю абстрактних засад, якими суспільство послуговується в трактуванні громадських справ, і, таким чином, вони займають визначне місце в політиці. Кожна політична чи економічна тенденція ґрунтується на певній ідеології, без огляду на те, чи виражена вона явно в певній обдуманій системі. Ідеологія це те, як суспільство бачить та інтерпретує світ.Ідеології, що прагнуть до змін у суспільстві називають радикальними, революційними, ідеології, що прагнуть до збереження традицій суспільства, називають консервативними, реакційними.
41.Самосвідомість і саморегуляція особи.Самосвідо́мість— рефлекторна (відображувана) свідомість, за допомогою якої особа конкретно усвідомлює себе у своїх власних розумових діях і станах; самоусвідомлення. Самосвідомість є усвідомленням особою самої себе на відміну від інших - інших суб'єктів і світу взагалі.В психології самосвідомість розуміється як психічне явище, усвідомлення людиною себе в якості суб'єкта діяльності, в результаті якої уявлення людини про саму себе складаються в мисленний образ Я.Самосвідомість не виникає у людини відразу, а складається поступово упродовж життя під впливом численних соціальних впливів і включає 4 компоненти:• свідомість відмінності себе від решти світу;• свідомість "Я" як активного початку суб'єкта діяльності;• свідомість своїх психічних властивостей, емоційні самооцінки;• соціально-моральна самооцінка, самоповага, яка формується на основі накопиченого досвіду спілкування і діяльності. Головна функція самосвідомості - зробити доступними для людини мотиви і результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є насправді, оцінити себе; якщо оцінка виявиться незадовільною, то людина може або зайнятися самовдосконаленням, саморозвитком, або, включивши захисні механізми, витіснити ці неприємні відомості, уникаючи травмуючого впливу внутрішнього конфлікту.
42.Соціальна адаптація та інтеграція.Соціальна адаптація — пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова пластичність поведінки, інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії. Адаптація пов'язана з прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним відображенням себе і своїх соціальних зв'язків. Вона відіграє вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням адаптації вважають асоціальну поведінка, алкоголізм, наркоманію.Соціальна адаптація — це взаємозумовлений процес пристосування індивіда до соціального середовища і пристосування суспільства до потреб особистості через їх задоволення. Відповідність між рівнем соціальних потреб і рівнем їх задоволення визначає рівень соціальної адаптації.Адаптація соціальна має дві форми: активну – тобто включення у суспільне життя,особа оберігає свободу вибору соціальних ролей,соціальних спільностей,цінностей,людина обирає своє майбутнє. Пасивну – пристосування суб’єкта до вимог суспільства , в т.ч. ціною жертв з боку особи.Включення особи в суспільство ,суспільні відносини здійснюється за допомогою її інтеграції в різні соц. інститути і організації.Соціальна інтеграція передбачає упорядкування,безконфліктні відносини між індивідом,організаціями ,державою.Виділяють 4 рівні інтеграції особи:1 рівень – інтеграція особи в соціально-економічні відносини,що здійснюється в дитинстві,юності,за допомогою батьків.2 рівень- функціональна інтеграція –індивід реалізує багато функцій на різних рівнях соціального життя ( сім’ї,студентському або трудовому колективі)3 рівень – нормативна інтеграція - засвоєння людиною соціальних норм,правил поведінки,звичок та інших нематеріальних регуляторів.Внаслідок формуються ціннісні настанови особистості і система збудження до дій.4 рівень – міжособна інтеграція – вона складається встановленням позитивих зв’язків особи в соціальних суспільствах.Поняття позитивний зв'язок – це коли індивід називає певну кількість інших людей,які на його думку симпатизують йому і він відповідає їм тим же.
43.Соціальна мобільність.Канали соціальної мобільності.Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.Канали вертикальної мобільності.Оскільки вертикальна мобільність в тій чи іншій мірі присутня в будь-якому суспільстві то між шарами повинні існувати деякі «ліфти» або «шляхи», якими дозволено індивідам переміщуватись вгору чи вниз, з одного прошарку в інший.Сорокін виділяв 7 основних інститутів: армія, церква, школа, сім'я, політичні, економічні і професійні організації.Армія. Даний інститут відіграє особливо важливу роль в воєнний час. Значні втрати серед командного складу призводять до заповнення вакансій людьми нижчих чинів. У ході війни ці люди просуваються в званні передусім за наявності таланту. Отримана таким чином влада використовується для подальшого просування по службі.Церква. Люди з нижчих шарів суспільства завдяки церкві можуть зайняти високі позиції у суспільстві, не зважаючи на своє походження.Школа . В суспільствах де школи доступні для всіх його членів, шкільна система являє собою «соціальний ліфт», що рухається з низів суспільства до його верхів. В суспільствах, де доступ до освіти обмежений, рух відбувається на рівні верхів.Сім'я і шлюб. Особливо з представниками іншого соціального статусу. Такий шлюб, як правило, призводить соціального просування або до соціальної деградації одного з партнерів.Політичні організації. Людина, яка отримує посаду або стає службовцем у впливового правителя, піднімається за допомогою цього ліфта.Професійні організації. Це наукові, літературні, творчі інститути і організації. Оскільки вхід до таких організацій відбувається відповідно до здібностей індивіда, а не до соціального статусу, то просування всередині такого інституту супроводжується загальним просуванням соціальною драбиною.
44.Поняття відкритого суспільства.Відкрите суспільство – це суспільство демократичного типу, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими соціальними структурами, і правовою державою. Для членів відкритого суспільства характерні типове раціонально-критичне мислення й відповідна установка поводження, можливість свідомо управляти соціальним розвитком і формувати державні інститути відповідно до демократичних принципів.„Відкрите” суспільство в розумінні К. Поппера повністю демократичне. Воно не необмежене капіталізмом, але й не засновано на марксизмі або анархії: це самостійний варіант демократії. Відкрите суспільство К. Поппер розглядав як найкращу форму громадського життя. Не як утопію, а як необхідну надзадачу, над якою необхідно невпинно працювати, якщо не хочемо, щоб суспільство еволюціонувало в протилежному напрямку - до гіршої альтернативної моделі. Основу такого суспільства складає приватна власність; недоторканість власності є першим і головним правилом його організації й самоорганізації. Такою ж опорною нормою цього суспільства є демократичні свободи особистості.Відкрите суспільство в розумінні К. Поппера значно менше відноситься до держави та його економіці, чим до особистості та її волі.. „Держава повинна існувати для людської особистості - на благо її вільних громадян та їх вільного суспільного життя, задля вільного суспільства, а не навпаки” Філософ виділив дві головні характеристики відкритого суспільства. "По-перше, у відкритому суспільстві законно вільне обговорення, і результати публічних дискусій впливають на політику. По-друге, у ньому є інститути, що сприяють волі тих, хто не шукає вигоди"[ Поппер К. Открытое общество и его враги. М., 1992. Т. I. Чары Платона. С.245]..Концепція Карла Поппера надзвичайно цікава й актуальна тому, що допомагає відповістити на головне запитання, яке стоїть перед відкритим суспільством - як можливо організувати маси в співтовариства без зайвого обмеження свободи особи під владою суспільства, без втрати цієї волі повністю в лабіринтах бюрократичних структур.Джорджа Сороса “Відкрите суспільство – це суспільство, яке базується на визнанні того факту, що ніхто не має монополії на істину, що різні люди мають різні погляди та інтереси, і що існує потреба в установах, які б захищали права усіх людей і давали б їм змогу жити разом в мирі і злагоді... Основними рисами, що характеризують відкрите суспільство, є верховенство права, демократично обрана влада, інститути громадянського суспільства, захист прав меншин” Відкрите суспільство схильне до творчості. У відкритому суспільстві кожен учасник відповідальний за своє життя і дбає переважно про себе, при цьому в суспільстві поважається право на приватну власність і особисту гідність
45.Соціальна структура суспільства.Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами. Соціальна структура формується за різними ознаками: класовими, національними, статевими, віковими, професійними та ін.Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний істратифікаційний аспекти.Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад,структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік,дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці —підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участііндивідів у відповідних видах діяльності, формуються складнішіструктурні елементи суспільства — соціальні групи.Статус - це позицiя у певнiй соцiальнiй структурi суспiльства з певними правами та обов'язками.Статуси вiдрiзняються: правами та обов'язками , які визначаються ісоцiальними нормами.Кожна доросла людина у сучасному суспiльствi має кiлька статусiв(наприклад, студент, син, приятель, громадський дiяч i т.iн. - в однiйособi).Статус визначає, по-перше, де саме - в якiй соцiальнiй позицiї -лдина,"включена" до суспiльства, "з'єднана" з ним. По-друге, статусвизначає, як саме людина має поводитися з iншими людьми - представникамиiнших статусiв.Наприклад, статус дочки визначає основнi взаємовiдносини тiєїособи, що займає цей статус, з iншими членами родини.
46.Соціальна функція права.Для збереження стабільності с-тва необхідно щоб підростаюче покоління глибоко засвоїло правові цінності і норми які діють в даній державі.Результатом правильної соціалізації є формування в індивіда правової свідомості,культури та поведінки.Свідомість-це набір взаємопов’язаних ідей та емоцій, що виражають відношення с-тва чи індивіда до права його системи та структури і представляє собою с-му знань та оцінок з приводу права, його застосування та форм вираження.Є будення та теоретична.Поведінка-соц.значуща поведінка індивідів і підконтрольна їх свідомості воля передбачена нормами права яка тягне певні наслідки.Є правомірна:об’єктивно-правомірна-дотримання в силу внутрішніх переконань,ситуаційно-правомірна-дотримання норм залежно від ситуації, законопослушна-інтереси особи розходяться з змістом норм але вона їх дотримується.Неправомірна:ситуативно-випадкова-скоєння правопорушення непередбаченого в зв’язку з обставинами або під впливом афекта,обумовлена-скоєнн правопорушення з повним розумінням того що дії заборонені і за це встановлюється відповідальність.
47.Соціальні інститути,та їх види.Соціальний інститут— відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства. Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:— економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) — забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;— політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) — пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;— культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;— соціальні — організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належать держава, армія, школа тощо.Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально.
48.Соціальні конфлікти як стан соціальних відносин.Це вища стадія розвитку суперечностей у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства, яка характеризується максимальним посиленням суперечливих тенденцій та інтересів їх поведінки. Щодо сутності соціальних конфліктів у соціологічній науці склалося дві точки зору. Одна з них (К. Маркс) виходить з того, що конфлікт — це тимчасовий стан суспільства, організації, який може бути подоланий різноманітними засобами. За другою (Р. Дарендорф, Л. Козер та ін.), конфлікт — це нормальний стан, об'єктивна риса соціальних систем, зумовлена суперечливою природою суспільного життя, результат опору відносинам владарювання і підкорення. Придушення соціального конфлікту веде до загострення, а раціональна його регуляція — до підконтрольної еволюції. Цим зумовлені функції соціальних конфліктів: інтеграція соціальних організацій (вплив на встановлення оптимального співвідношення індивідуальних і групових інтересів); сигналізація (виявлення проблем, недоліків тощо); інновація (внаслідок конфлікту визначаються шляхи подолання опору інновації); інформація (через конфлікт розкривається латентна інформація); стабілізуюча, гносеологічна та навчальна. Конфлікт є найважливішою формою відносин суб'єктів соціальної взаємодії, мотивація яких зумовлена різними цінностями і нормами, інтересами і потребами. Сутнісний його аспект полягає в тому, що ці суб'єкти діють у межах ширшої системи зв'язків, яка модифікується (закріплюється або руйнується) під впливом конфлікту.
49. Соціальний статус особистості- це місце в соціальній структурі групи чи суспільства. Соціальний статус віддзеркалює той набір конкретних дій, що їх виконує людина в різних взаємодіях. Усі соціальні статуси можна розділити на два основних типи:- приписані, вроджені;- набуті, досягнуті.Приписані статуси - це статуси, що їх надає людині група чи суспільство незалежно від її здібностей і зусиль. До них належать стать, раса, національність, членство в королівській сім'ї тощо.Набуті статуси - це такі статуси, яких особистість досягає завдяки власним здібностям і зусиллям. Це, зокрема: дружина, професор, банкір, студент тощо. На відміну від приписаних статусів, набуті перебувають під контролем людини та набуває вона їх за власним бажанням.Розрізняють також соціальний і особистий статуси.Соціальний статус - це місце людини в суспільстві, котре вона посідає як представник великої соціальної групи (професії, статі, віку, верстви, релігії та ін.).Особистий статус - це місце індивіда в малій соціальній групі. Він залежить від того, як його оцінюють і сприймають члени групи.Із соціальним статусом тісно пов'язана соціальна роль, іноді її називають динамічним аспектом статусу.Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто має зазначений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов'язків, які визначено статусом.Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження.Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалізації. Рольове навчання має дві мети:• навчитися виконувати обов'язки й реалізовувати права відповідно до ролі;• набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповідають певній ролі.Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності.
Соціологічна думка в Україні.
Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».С. Подолинський значну увагу приділяв аналізові соціального становища різних груп людей, причин соціальної диференціації (їх убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національної належності особи). Ці думки висловлені у праці «Ремесла і фабрики на Україні».Серед вчених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективності історичного поступу України і можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним із найважливіших. Максим Ковалевський (1851—1916) у двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що тільки соціологія може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.Відомий вчений Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він є одним із перших вітчизняних дослідників, які пов'язували назву «Русь» із слов'янським племенем полянСаме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише утверджувати наступність історичного минулого і сьогодення, а й певною мірою самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.