Соціалізація як спосіб включення індивіда
В соціальне середовище
В умовах ускладнення соціального життя актуалізується проблема включення
людини в соціальну цілісність, у соціальну структуру суспільства. Основним поняттям,
яке описує такі включення, є «соціалізація», що дозволяє людині стати членом
суспільства.
Під соціалізацією розуміється процес входження індивіда в соціум, що породжує
зміни в соціальній структурі суспільства й у структурі особистості. Остання обставина
обумовлена фактом соціальної активності людини, а отже, її здатністю при взає-
модії із середовищем не просто засвоювати його вимоги, але й змінювати це середовище,
впливати на нього.
Найбільш поширеними формами, що описують характер взаємодії індивіда і соц
іального середовища в процесі соціалізації, є адаптація й інтеграція. Адаптація означа
є пасивне пристосування людини до соціального середовища і його вимог. Вона
характерна для суспільних систем із тоталітарним державним ладом. Однак адаптивний
характер взаємодії із суспільством може бути обумовлений і самою особистістю,
її біопсихологічними чи соціальними обмеженнями. Наприклад, недостатньо розвинутими
вольовими якостями людини чи низьким рівнем інтелекту, що стримують
розвиток самосвідомості особистості.
Інтеграція припускає активну взаємодію індивіда із середовищем, у якому людина
робить свідомий вибір і яке вона здатна змінювати, коли в цьому є необхідність і
доцільність. Як правило, така форма взаємодії людини із суспільством характерна при
демократичному устрої держави, а також при «відкритому» типі особистості, орієнтован
ій на співвідношення індивідуальних і загальсоціальних цінностей у свідомості
і поведінки. У цьому випадку визначальну роль у взаємодії із соціальним середовищем
відіграє індивід.
В існуючих вітчизняних і закордонних концепціях соціалізації особистості найчаст
іше використовується лише один термін – адаптація, що негативно впливає на
подальше вивчення цього процесу, тому що ігнорується специфіка його перебігу в
різних соціальних типах суспільства і середовища, а також специфіка соціального типу
особистості.
Найбільш наочною моделлю адаптації, розробленої в рамках системного аналі-
зу, є принцип рухливої рівноваги, описаний у роботах Л. фон Берталанфі (1901-1972),
але використовувався раніше в соціології Г. Спенсера, а також в еволюційній теорії
російського біолога К. О. Тімірязєва (1843-1920). Відповідно до зазначених концепцій
процес адаптації суб’єкта детермінується двома групами факторів: внутрішніми, обумовленими
появою і розвитком самого соціального суб’єкта (наприклад, біосоціальними
передумовами); зовнішніми, що відображають рівень стану соціальної системи,
характер її життєдіяльності, в яку включається суб’єкт. При внутрішніх факторах
соціалізація визначається логікою виникнення і розвитку самого соціального суб’єкта
(людини чи групи), тоді як при зовнішніх факторах – станом соціальних процесів
розвитку суспільства, способами господарської діяльності, характером зміни формац
ій тощо.
Будь-які процеси взаємодії породжують специфічні форми відносин, дій, ідей,
думок тощо, що, у свою чергу, змінює соціальну структуру суспільства, спільнот, груп,
особистості. Ця проблема вже в 30-40 рр. ХХ ст. зацікавила німецьких антропологів
Р. Брауна, Б. Ван-Геннепа та ін. Однак найбільший інтерес дана проблема представля
є для соціологів, які вивчають соціальні взаємодії, соціальні системи, соціальну
поведінку, що визначає створення нових соціальних систем і структур.
Рухливість соціальних систем (від людини до суспільства) надає право розглядати
процес соціалізації з погляду періодів (циклів), які мають свою специфіку й обумовлен
і різними факторами.