Процес соціалізації в первинних і вторинних групах
Велика частина дослідників процесів соціалізації сходяться на тому, що визначальне
значення має первинна соціалізація, яка здійснюється у сім’ї. Зокрема, первинна
соціалізація визначає не тільки загальносоціальні форми поведінки, але й
відмінності в мові, одязі, відносинах між батьками і дітьми тощо. Джерелом такого
сильного впливу сім’ї на дитину є особистісна зацікавленість сімейної групи, заснована
на кровній спорідненості.
Залежно від рівня авторитету кожного з батьків сила сімейного впливу на дитину
може зростати чи слабшати. Саме первинна соціалізація надає процесу розвитку особистост
і різну спрямованість. У характері спрямованості особливу роль відіграє орган
ізаційна культура. Вона передається як супровід особистого «Я», яке дитина будує
за допомогою інших. Культура вноситься ззовні і концентрується навколо особистої
концепції індивіда, переплітаючись з тими соціальними ролями, які людина покли
кана грати у своєму майбутньому. Останні співвідносяться з цінностями особистості,
які вона і намагається регулювати.
Якщо розглядати сім’ю як первинну соціальну групу, яка здійснює соціалізацію
дитини, то треба мати на увазі, що сім’я є сполучною ланкою між дитиною й іншими
соціальними мікро- і макроструктурами (системами). Тому рівень відповідності сімейних
(групових) і загальсоціальних цінностей, пропонованих дитині для засвоєння,
може бути різними, аж до повного антагонізму.
Ця опосередкованість робить сімейну групу до певного часу майже єдиним
інтерпретатором цінностей, що панують у різних соціальних структурах, з якими
зштовхнеться людина в майбутньому. Таким чином, у сім’ї закладається тип структури
майбутньої поведінки, характеру інтеграції (чи адаптації) індивіда в суспільство.
Чим більш конфліктною, проблемною буде первинна сімейна група, тим конфл
іктнішим буде входження індивіда і у вторинні групи й у соціальну структуру сусп
ільства.
Тому ми вважаємо, що при аналізі процесу соціалізації первинна група становить
особливий інтерес. Значення міжособистісних відносин у сімейній групі (батьки
– діти, чоловік – дружина, старше – молодше покоління) важко переоцінити, тому
що вони визначають рівень довіри дитини до інформації, що виходить від членів сім’ї,
яка до певного віку слугує для дитини основним каналом комунікації.
В основі соціалізації лежить одна з важливих проблем формування рольової повед
інки людини, яка визначається значною мірою якістю рольового доведення матер
і, батька, бабусі, дідуся тощо. Відносини дитини і членів сім’ї можуть характеризуватися
різними типами міжособистісних взаємодій, які будуть екстраполюватися і
на типи взаємозв’язку дитини з іншими соціальними структурами, а також на бачення
рольової концепції власної поведінки. Отже, можна говорити про те, що саме сім’я
дає «образ світу», в якому повинна жити дитина. Якщо вплив сім’ї на дитину настільки
великий, то можна вважати, що основа зміни соціальних структур і типів соціальних
взаємодій у суспільстві полягає в сім’ї, тому що процес соціалізації одночасно є процесом
соціальних змін, соціальних перетворень.
До соціалізації у вторинних групах індивід підходить з уже сформованою самосв
ідомістю (структурою цінностей, зразків поведінки, сформованим «образом» сусп
ільства). У цей час він стає членом різних соціальних груп: навчальних і виробничих
колективів, кола друзів тощо. Істотно змінюється і характер його взаємодії з цими
групами. Якщо ефективність сімейного етапу соціалізації відносно не залежить від
дитини, особливо в перші роки її життя, то соціалізація у «вторинних групах» рівною
мірою визначається як особистісними характеристиками суб’єкта, що соціалізується,
так і соціальними показниками групи, тобто зовнішніми факторами. Отже, можна
стверджувати, що в процесі соціалізації у вторинних групах зміна соціальних структур
відбувається і під впливом індивідуальних цінностей.
Включення нових членів групи змінює групову свідомість, групові оцінки, образ
суспільства доповнюється новими уявленнями.
На етапі соціалізації у вторинних групах актуалізуються проблеми групової ідентиф
ікації («свої», «чужі») і формуються групові інтереси й установки на той чи інший
характер діяльності. Особливу роль у цей період починають відігравати мова і символи.
Останні отримують свій зміст чи соціальне значення як результат ролі (ролей),
яку відіграє індивід у взаємодіях і комунікаціях. Цей фактор має важливе методолог
ічне значення, тому що дає уявлення про природу символів. Їх зміст значною мірою
визначає самосвідомість і поведінку людини, характер відображення реальних соціальних
відносин.
На етапі соціалізації у вторинних групах, як правило, виявляється і «роздвоєння
людської сутності», якщо первинний етап формування особистості заклав у свідомість
індивіда уявлення, що не відповідають реальності. Ця невідповідність реальності уявленням
про неї може стати джерелом як асоціальної, так і конформістської поведінки
людини. Однак виникнення форм поведінки, що відхиляються, пов’язано не тільки
з внутрішнім конфліктом свідомості індивіда, але а з характером груп, у які він включа
ється в процесі дорослішання.
На етапі підліткового віку актуалізації сексуального інтересу в процесі соціалі-
зації зростає значення неформального спілкування. Неформальні групи і структури
починають відігравати в житті людини особливу роль, конкурують з авторитетом сім’ї.
Саме в неформальних групах, на відміну від формалізованих (наприклад, шкільних
чи трудових колективів), символіка здобуває особливу роль, сприяє згуртуванню групи.
Вона може мати як матеріальні символи (наприклад, одяг «хіппі» чи «металістів»),
так і духовні (у виді ідей і гасел). Як правило, такі групи мають свою субкультуру і
зразки поведінки, форми соціального контролю за своїми членами.
У групових відносинах такого типу складаються і певні мовні штампи і навіть
певні «групові» закони.
Значення думки цих груп настільки важливе для індивіда, що він, за зауваженням
американського соціолога Ч. Х. Лантухи (1864-1929), заперечує самого себе,
регулює свою поведінку згідно з поведінкою референтної групи, щоб бути тотожним
їй. Тому спрямованість неформальної групи, в яку включається індивід і з якою
він себе ідентифікує, буде визначати тип свідомості і поведінки його самого, а отже,
і характер соціалізації. Чим більш значущою для індивіда є дана група, тим більше
він намагається себе з нею ототожнити. Тому можна погодитися з концепцією
Дж. Г. Міда, відповідно до якої поведінка індивіда визначається тим, що він оцінює
себе з точок зору інших, тобто приймає на себе роль інших осіб.
Поряд з формально важливими соціальними структурами (навчальними, профес
ійними тощо), у які повинен інтегруватися індивід, неформальні групи також
виконують роль соціального контролю в процесі соціалізації. Якщо для перших соц
іальних структур спектр видів контролю визначається дихотомічно: «згода» чи «примус
», коли індивід не виконує узяті на себе ролі, то неформальні структури впливають
на своїх членів через груповий авторитет чи лідерство. Хоча й у них може існувати
примус (наприклад, у групах з формами поведінки, що відхиляються, особливо в
групах злочинців).