Проблематика етносоціології та соціології нації
Виокремимо низку проблем, які є ключовими в етносоціології та соціології нації. Це передусім проблема етнічності, яка останнім часом буває дедалі важливішого значення. Етнічність нині розглядається як прояв зв'язку між етносом і особистістю, як така характеристика, що об'єктивно і суб'єктивно фіксує місцеперебування особистості в соціальному просторі, диференційованому на різні народи-етноси. З одного боку, етнічність може тлумачитися як об'єктивна культурно-генетична приналежність особистості до певного етносу; вона здебільшого фіксується у понятті «національність» та інколи закріплюється в офіційних документах (як-от у старих паспортах часів СРСР із графою «національність»). З другого боку, коли наявні суб'єктивні зв'язки між етносом та особистістю, йдеться про етнічну ідентифікацію останньої.
Етнічна ідентифікація визначається В.Арбеніноюяк процес емоційно- пізнавального ототожнення особистості з певною етнічною групою. Об'єктивно-суб'єктивні зв'язки між етносом і особистістю передбачають набуття нею певної етнічної ідентичності в процесі етнічної ідентифікації, тобто усвідомлення і сприйняття своєї спільності з певним етносом чи етнічною групою, відчуття приналежності до них. Етнічна ідентичність має своє місце в загальній структурі ідентичностей людини: в однієї людини етнічна ідентичність може домінувати над іншими ідентичностями (громадянською, професійною, тендерною, політичною, релігійною тощо); в іншої - навпаки, відсуватися на узбіччя ідентифікаційної матриці. У першому випадку йдеться про етноорієнтований, у другому - про етноіндиферентний (від лат. -байдужий) тип особистості. До того ж соціологам добре відомо, що етнічна ідентичність (утім, як і інші види ідентичностей) є ситуативною, тобто має здатність змінюватися під тиском швидкоплинних обставин соціального життя.
Оскільки така спеціально соціологічна дисципліна, як етносоціологія,в посткомуністичних країнах лише формується, її понятійно-категоріальний апарат також перебуває в стадії становлення. Тому деякі вітчизняні й зарубіжні дослідники послуговуються іншими, ніж етнічна ідентичність, поняттями, близькими до неї або й тотожними. Це, наприклад, поняття етнічної/національної самосвідомості. Багато вчених використовують це поняття як одну з найважливіших ознак етносу. Також вважається, що етнічна/національна самосвідомість має складну структуру, яку можна уявити таким чином.
У горизонтальному зрізіетнічна/національна самосвідомість включає усвідомлення приналежності до певної етнічної групи, а також так званий образ ми та етнічні/національні інтереси. Під «образом ми» мають на увазі антистереотипи, або знання та уявлення про характерні риси своєї етнічної групи, а також інші уявлення про свій народ, його культуру, історію, територію тощо. В «образ ми» входять і поведінкові установки на певний тип дії в умовах відносин із представниками своєї спільноти. Етнічні/національні інтереси виступають як усвідомлення особистістю чи спільнотою потреб збереження самобутньої життєдіяльності в рамках своєї етнічної групи, етносу, нації та їх розвитку її у сферах суспільного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.
У вертикальному зрізі етнічна/національна самосвідомість функціонує на когнітивному (пізнавальному), емоційному та поведінковому рівнях.
Головними компонентами когнітивно-пізнавального рівні передовсім знання про історію та культуру свого народу, його типові риси тощо. Прикладом когнітивно-пізнавального компоненту етнічні національної самосвідомості можуть бути гетеростереотипи в тій їх і частині, де містяться знання про інші, аніж власна, етнічні групи і народи.
Емоційна сфера також включена до етнічної/національної самосвідомості; вона надає емоційної забарвленості, скажімо, «образу ми» чи «образу інших». Вона включає до себе й прагнення до згуртованої цілісності групи.
І, нарешті, етнічна ідентичність (етнічна/націоналі самосвідомість) містить також регулятивно-поведінковий складник; насамперед установка і готовність до спільних дій. Цей складник керує поведінкою особи чи всієї спільноти в конкретних ситуаціях, пов'язаних з етнічними процесами і явищами.
Процедура вирізнення цих структурних зрізів і компонентів етнічної/ національної самосвідомості здійснюється соціологами для зручнішого вироблення методології і методики емпіричних досліджень, «чистому» вигляді ці складники трапляються зрідка. Крім того, вони переплетені між собою і зазвичай становлять певний мисленнєво-поведінковий комплекс. Так, наприклад, автостереотипи фіксуються одночасно і як складник горизонтального виміру етнічної ідентичності (етнональної свідомості) - «образ ми», і як явище внутрішнього світу особистості, яке функціонує на всіх трьох рівнях вертикального зріз} вигляді знань, емоційних переживань і уявлень та установок на дію,
Залежно від наявності у внутрішньому світі особистості цих чинників та їхніх різноманітних комбінацій дослідники виокремлюють різні типи етнічної ідентичності.
Так, наприклад, Г.Солдатова вирізняє такітипи:
· нормальну ідентичність, або позитивні уявлення про свій народ у сукупності з толерантними установками на спілкування з представниками інших народів;
· етноцентричну ідентичність з акцентом на значущості етнічної ідентичності, орієнтацією на неї та на її переваги, але без почуттів агресивності стосовно інших або замкненості та відстороненості від інших;
· етнодомінуючу ідентичність, коли етнічна ідентичність стає провідною серед інших соціальних ідентичностей і набуває якостей безумовно домінуючої цінності;
· етнічний фанатизм як крайня форма агресивної ідентичності, що супроводжується готовністю йти на будь-які жертви і дії аж до застосування тероризму;
· етнічну індиферентність, коли люди практично байдужі до проблем етнічності й міжетнічних стосунків;
· етнонігілізм у формі космополітизму, який означає заперечення етнічності разом з етнічними цінностями і презентацію себе як «людини світу»;
· амбівалентну ідентичність, тобто суперечливу, розщеплену, перманентно змішану, інколи полярно протилежну ідентичність особистості.
Процес етнізації або набуття етнічності особою можна представити такими складниками:
• генетичне наслідування;
· вплив родини, найближчого соціального оточення;
· засвоєння рідної мови;
· засвоєння головних елементів етнічної культури: традицій, звичаїв, обрядів, міфів, вірувань тощо;
· вплив етнічно забарвлених елементів повсякденної побутової культури;
· взаємодія з іншими культурами, усвідомлення диференціації на «ми» і «вони».
Якщо розглядати етнонаціональну спільноту як соціальний суб'єкт, то вона, як і особа, також перебуває в процесі становлення і набуття рис соціальної зрілості. В.Арбеніна виокремлює чотири основні етапирозвитку етнонаціональної спільноти як суб'єкта.
1. Нижчий рівень зрілості, якому відповідає номінальна, типологічна спільність. Вона охоплює індивідів, які успадкували спільні ознаки етнічної приналежності.
2. На другому стані відбувається подальше згуртування членів певно утворення і помалу складається наступний тип спільності - соціально-психологічний. На цьому етапі формується етнічна Ідентифікація членів певної спільноти, «образу ми» і «відчуття ми».
3. Змістом третього етапу є становлення ідеологічної спільності, а й ознаками - усвідомлення своїх інтересів, потреб, цілей, завдань розвитку, місця в соціальній системі, формування ідеологем, програм тощо.
4. Нарешті, етнонаціональною спільнотою досягається вищий рівень соціальної зрілості - організаційний, якому притаманні система внутрішньогрупових комунікацій, організаційних форм об'єднання поява загальновизнаних лідерів, груп ідеологів та організаторів.
З досягненням кожного наступного етапу посилюється вага певної етнонаціональної спільноти в суспільстві, вона починає відігравати дедалі помітнішу роль і у внутрішньому житті соціуму, і в міжнародніх відносинах.
Отже, і член певної етнонаціональної спільноти, і сама ця спільнота мають здатність виступати суб'єктами міжетнічних і міжнаціональні відносин та взаємодій. На думку Є.Бабосова, всю багатоманітність етносоціальних взаємодійможна звести до таких основних типів;
· придушення;
· домінація (панування);
· суперництво;
· конфлікт;
· асиміляція (тобто злиття одного народу з іншим через засвоєння його мови, звичаїв, культури тощо);
· акомодація (або пристосування до інонаціональної культури);
· кооперація (співробітництво).
На жаль, як бачимо, в соціальній практиці людства переважали такі види етнонаціональних взаємодій, які пов'язувалися насамперед частковою чи повною дискримінацією тієї чи тієї етнічної групи, підкоренням іншій, сильнішій з подальшим розчиненням першої в інонаціональному організмі. Більшість дослідників схиляється до думки, що найбільш напружені стосунки між етносами, націями, етнічними групами поволі відходять у минуле і починає переважати останній тип взаємин - кооперація і співробітництво.
Однак і дотепер серед усіх типів цих взаємодій на чільне місце етносоціології висуваються міжнаціональні конфлікти, оскільки вони становлять собою велику загрозу політичній і соціальній стабільності багатонаціональних держав, а також світові в цілому. За даним Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, дві третини всіх насильницьких конфліктів у середині 90-х рр. були міжетнічними. В.Тішковозначує міжетнічний конфлікт таким чином: це будь-яка форма громадянського, політичного або збройного протиборства, в якому обидві сторони або одна зі сторін мобілізуються, діють або страждають за ознакою етнічних відмінностей.
Професор Каліфорнійського університету (США) Д.Горовітцпропонує таке визначення міжетнічного конфлікту: його треба розглядати як боротьбу, мета якої полягає у досягненні певних переваг і водночас у нейтралізації чи усуненні суперника або у завданні йому шкоди.
Згідно з його теорією міжетнічного конфлікту серед причинцього явища можна назвати передусім:
· суперництво економічних інтересів (наприклад, міжетнічні конфлікти між меншинами-посередниками і суспільством, яке їх приймає; історія зберегла приклади такого типу конфліктів, пов'язаних із посередницькою діяльністю китайців у Південно-Східній Азії, азійців у Східній Африці, євреїв у довоєнній Європі);
· етнічні відмінності, пов'язані з поділом етнічних груп на «відсталі» й «передові», традиційні і сучасні; ці відмінності знаходять своє відображення в етнічних стереотипах (приклади такого типу конфліктів часто фіксувалися у країнах Африки, Азії та Карибського басейну).
Оскільки міжетнічні/міжнаціональні конфлікти є поширенимявищем у цілому світі, вчені роблять спроби їх типологізувати. Ю.Арутюнян, Л.Дробіжевата О.Сусоколовпропонують два принципи класифікації міжетнічних конфліктів:
1. за характером дій сторін, які конфліктують. Згідно з першою спробою класифікації можна,виокремити такі види міжетнічних конфліктів:
Ø конфлікт стереотипів, тобто стан, коли етнічні групи можуть ще чітко не усвідомлювати причин суперечностей, але створюють стосовно опонента негативний образ «недружнього сусіда», «небажаної етнічної групи»;
Ø конфлікт ідей, коли вже висуваються ті чи ті домагання на кшталт «історичного права» на територію або державність;
Ø конфлікт дій з його проявом у мітингах, демонстраціях, пікетах аж до відкритих зіткнень.
2. другий - за змістом конфліктів та цілями, що їх ставить перед собою сторона, яка має певні претензії і висуває їх до іншої сторони. Ця класифікаціякладе в основу головні цілі й зміст вимог сторін, що протидіють або однієї з них:
Ø статусні інституціональні конфлікти у союзних республіках, які переросли у боротьбу за незалежність. Ідеться про національні рухи в Україні та деяких інших республіках колишнього СРСР, які від самого початку висували вимоги реалізації етнонаціональних потреб та інтересів. У процесі розвитку цих рухів здійснювався перехід під етнонаціональних вимог до вимог державної незалежності, але мобілі- зація за етнічним принципом залишалася в силі;
Ø статусні конфлікти, що виникли внаслідок боротьби за підвищення статусу того чи того утворення, прикладом яких в Україні може бути прагнення створення автономної республіки Крим;
Ø етнотериторіальні конфлікти, найважчі для врегулювання. Одразу після розпаду СРСР на його теренах було зафіксовано 180 етнотериторіальних суперечностей, і навіть станом на 1996 р. зберігали актуальність 140 територіальних претензій і домагань. Такого ґатунку конфлікти часто виникають під час реабілітаційних процесів щодо репресованих народів і стосуються відновлення територіальної автономії; в Україні це стосувалося кримських татар;
Ø міжгрупові (міжспільнотні) конфлікти у вигляді міжгрупових зіткнень. Оскільки такого роду конфлікти Україну обминули, то наводяться приклади російсько-естонського в Естонії, російсько-латвійського в Латвії і російсько-молдовського у Молдові.
Традиційно вважалося, що завданням соціології щодо міжетнічних конфліктів є виявлення мотивації та реальних інтересів груп, які беруть участь у конфліктах, їх символів і цінностей, що переносяться на взаємини між етносами, націями, етнічними групами. Нині, особливо у західній соціології, акцент робиться не на конфліктах і спробах їх оптимально мирного розв'язання, а на виявленні тих точок соціальної та етнічної напруженості, які можуть згодом перерости у конфлікти. Відповідно соціології й відводиться важлива роль у пошуках і локалізації таких зон напруженості й міжетнічного тертя, які спроможні надалі провокувати конфлікти, а також участь у виробленні виваженої державної етнонаціональної політики, здатної усунути можливості для виникнення будь-яких зіткнень на етнонаціональному ґрунті.
Якщо розглядати етнічні/національні спільноти як суб'єкти суспільного розвитку, то одна з їх головних ознак - самовідтворення, абовідтворення цілісності, що розвивається переважно за своїми внутрішніми закономірностями. Але в процесі саморозвитку в сучасних умовах велику роль відіграє зовнішній чинник - діяльність конкретних соціальних, культурних і політичних інститутів. Ключову, організуючу роль у цьому процесі нині відіграє держава, особливо в суспільствах, що трансформуються. Держава за допомогою вчених виробляє конструктивну етнонаціональну політику, скеровану на оптимальний і гармонійний розвиток усіх етнічних груп і національних меншин, які проживають в її кордонах та під її юрисдикцією.
Складниками цієї політики (особливо в напрямі попередження виникнення міжетнічних конфліктів) зазвичай є:
· створення реальних, конституційно закріплених умов для розвитку титульної нації (в Україні це - українці), а також для забезпечення справжнього рівноправ'я всіх етнічних груп і національних меншин в країні;
· створення реальних можливостей і умов для розвитку культур усіх етнічних утворень в межах країни;
· розробка і запровадження в навчально-виховний процес концепції національного виховання з формуванням почуття національної гідності титульної нації при одночасному вихованні почуття поваги до мови, культури, звичаїв, традицій інших етнічних груп і національних меншин;
· максимальна увага та врахування державними органами запитів і потреб представників етнічних груп і національних меншин;
· розробка і практичне здійснення обґрунтованої і динамічної міграційної політики влади тощо. Звичайно, державна етнонаціональна політика може і повинна включати не лише проблеми розв'язання міжнаціональних конфліктів; її центральним змістом має бути вироблення стратегії і тактики держави стосовно оптимального розвитку титульної нації країни в гармонійному поєднанні з розвитком національних меншин, які в цій країні проживають.
Проблема врегулювання міжетнічних конфліктів є актуальною не лише для колишніх республік Радянського Союзу; вона має міжнародний характер. Відомий дослідник цієї проблематики Р.Вяйріненназиває різні підходи до врегулювання міжетнічних конфліктів.
Перший підхід полягає в тому, щоб концентрувати увагу на перебігу конфлікту, з'ясовувати його відмінності від інших типів конфліктів, а відтак намагатися знайти засоби, за допомогою яких він може бути пом'якшений і в остаточному підсумку розв'язаний.
Другий підхід передбачає вивчення наслідків етнічного конфлікту для існуючої міжнародної системи та можливостей її реструктурування з метою зниження потенціалу ескалації (розгортання і поширення) насильницьких конфліктів. Цей дослідник також велику увагу приділяє причинам виникнення внутрішніх і зовнішніх міжетнічних конфліктів і акцентує на тому, що в сучасних умовах недостатньо шукати корені конфліктів лише у сфері матеріальних інтересів (територія, права на власність, політична влада, економічні ресурси тощо). Нині дедалі частіше чинниками міжетнічних конфліктів стають проблеми культури її відмінності, ідентичність, мова, релігія тощо.
Р.Вяйріненрозглядає також можливі форми розв'язання конфліктів:
· двосторонні переговори між державою та етнічною меншиною;
· залучення «третьої сторони» - експерта і посередника у розв'язанні конфлікту;
· використання альтернативної або так званої народної дипломатії (неурядової, неформальної та неофіційної форми залагодження суперечок).
Він же пропонує розрізняти чотири варіанти вирішення етнічних суперечок і конфліктів:
· випадок «відходу», внаслідок чого відносини між урядом і етнічною групою розриваються таким чином, що в результаті можливе кровопролиття; типом цього варіанту може бути й шлях міграції, коли етнічна група репатріюється (тобто повертається на історичну батьківщину);
· шлях надання етнічній групі автономії з наступним розширенням політичних, економічних і культурних прав на території її компактного проживання;
· включення етнічної групи до процесу ухвалення рішень на рівні уряду; найчастіше така м'яка форма призводить згодом до асиміляції цієї етнічної групи або до її інтеграції в складі всього суспільства;
· надання етнічній групі права національного самовизначення з її наступним відділенням і утворенням самостійної держав.
Отже, проблематика, пов'язана з дослідженням етнічних процесів та процесів етнічної ідентифікації, крім внутрішнього, має ще й зовнішній вміст. На початку цієї теми вже акцентувалося на тому, що питання, пов'язані з природою і розвитком етносів/націй, довший час перебували на маргінесі наукових зацікавлень соціологів. Нині ж у світі дедалі більшої сили набуває явище «етнічногоренесансу»; відтак увага соціології повертається у бік різноманітних досліджень, пов'язаних з етнічністю, етнонаціональним розвитком, націоналізмом тощо. Наприклад, у західних багатонаціональних (поліетнічних) країнах гострою була і є тема співіснування різних етнічних груп, кожна з яких володіє своєю неповторною етнічною культурою, має свої інтереси і потреби розвитку. Це створює певні проблеми і для суспільства, і для держави, оскільки в багатоетнічному середовищі неминуче виникає міжнаціональна напруженість, а часто й конфлікти. У 70-х рр. XX ст. у США пануючою концепцією етнічності була так звана концепція «плавильного тигеля» згідно з якою всі етнічні взаємодії мали з часом призвести до асиміляції (злиття) та переплавлення різних етнічних груп і національних меншин в одно рідну масу.
Але з часом виявилося, що етнічні характеристики є дуже сильними, глибоко вкоріненими у внутрішній світ і повсякденне життя особистості навіть в умовах посилення уніфікаційних чи глобалізаційних процесів; що здобуття людиною в розвинених країнах свободи й автономної само достатності призвело до її усамітнення; в пошуках виходу з лабет самотності людина починає шукати «групи своїх» - своїх за мовою, культурою, способами думання і поведінки. Такими референтними, захисними «групами своїх» і є етнічні групи. Відтоді наслідком міжетнічних взаємодій стає не «плавильний тигель», а «салатна ваза» де при спільному місцезнаходженні кожного складника вони не змішуються; при загальній консистенції зберігається кожний інгредієнт (або складова). Мовою науки це означає переважання теорій, які визнають рівноправність кожної етнічної групи чи національної меншини та обстоюють надання їм широких можливостей для розвитку, самовідтворення і самовизначення.
Прагнення етнічних груп до самовизначення породжує загострення проблеми їхніх відносин із державою. Одне з вирішень цієї проблеми - надання такій етнічній групі культурної (культурно-територіальної) автономії. Коли ж боротьба за самовизначення є організованою в масштабах цілої етнічної групи або нації, заснованою на виробленій ідеології, здійснюваною під проводом національної еліти, тоді на порядок денний висувається вимога самостійної держави. Рух, пов'язаний з боротьбою за самовизначення у вигляді створення держави, називають націоналізмом. Відомий англійський соціолог Е.Ґеллнервизначив епоху, яка почалася з часу Французької революції 1789 р., як епоху «пришестя націоналізму»; в його концепції націю творять інтелектуали саме на підставі ідей націоналізму.
Націоналізм - це багатовимірний, надзвичайно складний та суперечливий феномен. Як зазначає В.Арбеніна,з одного боку, націоналізм означає політичний принцип, згідно з яким політична та національна спільноти мають збігатися (трактування Е.Ґеллнера)і який покладеній в основу побудови більшості так званих національних держав. І в цьому сенсі термін «націоналізм» характеризує об'єктивний історичний процес розвитку багатьох країн світу, початок якого пов'язаний з переходом під доновітнього до модерного етапу історії людства. З другого ж, як вважає англійській історик А.Тойнбі,націоналізм може становити деструктивну силу, яка зруйнувала більшість цивілізацій і яка отруює політичне життя сучасного світу.
Автори підручника «Етносоціологія» поділяють націоналізм на:
ü громадянський (державний, територіальний; в останньому випадку вживається термін Е.Сміта).Він заснований на вільному самовизначенні особистості; такий, що є раціональним; такий, що базується на громадянському розумінні нації - тобто нації у термінах кордонів і громадянства. Він часто ототожнюється з патріотизмом і визнається нормою людського співжиття, оскільки скерований на консолідацію всього населення держави за допомогою політичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології.
ü етнічний (або етнонаціоналізм).Поділяється на дві гілки: політичний і культурний. Політичний етнонаціоналізм заснований на розумінні нації як передусім етнічної спільноти й має за мету досягнення або утримання державності включно з соціальними інститутами, ресурсами, культурною системою. Культурний етнонаціоналізм скерований на збереження цілісності народу, на підтримку і розвиток його мови, культури, історичної спадщини. Він здатний відігравати позитивну роль за умови дотримання двох вимог: по-перше, якщо не містить у собі ідей культурної замкненості та ізоляціонізму; по-друге, якщо в ньому нема прагнення відродити й розповсюдити ті архаїчні елементи в культурі, які гальмують розвиток сучасного етносу.
Цікаву інтерпретацію етнічного націоналізму пропонує Ф.Ріггс. На його думку, піднесення етнонаціоналізму в сучасному світі - це історичний процес, який ще остаточно не завершений. Людство перебуває нині лише посередині шляху, який можна уявити за допомогою такої метафори. Наслідки етнічного націоналізму мають силу урагану чи революції. Автор використовує японське слово «цунамі», яке означає величезну припливну хвилю; на відміну від звичайних хвиль цунамі починається із землетрусу і згодом виривається з надзвичайною силою на всю материкову масу. Отже, етнічний націоналізм можна уявити як три велетенські хвилі-цунамі, остання з яких у початковому стані і ще не досягла свого апогею. Географічно їхній початок у Європі, але нині вони охопили цілий світ і спричиняють руйнівні наслідки.
Цунамі № 1 було переважно європейським; його головною темою був характер об'єднання. Метою цього цунамі було створення держави, в межах якої члени певної єдиної нації могли стати громадянами й поділяти владу. Наслідком стало те, що нині називається «нацією-державою» або національною державою, яка включала переважно громадян спільної етнічної національності. Але до кожної такої держави на практиці входили етнічні меншини.
Це й спонукало в подальшому виникнення цунамі № 2, або рух у протилежному від об'єднання напрямку. Його головним гаслом стало визволення: внутрішні й зовнішні меншини, які були підкорені пануванню імперських націй-держав, ставали достатньо мобілізованими і вимагали для себе автономії або й незалежності. Реалізація цих вимог припала на час після великих війн XX ст.: перша поклала кінець Османській та Австро-Угорській імперіям, а друга - великим імперіям європейських країн, США та Японії. У такий спосіб етнічний націоналізм створив глобальну мережу нових держав.
Цунамі № 3 лише розпочинається; центральним гаслом цієї велетенської третьої хвилі стає самовизначення. Це спричинено тим, що кожна з нових держав встановлювала свій суверенітет у довільних кордонах, проведених імперськими завойовниками; всі ці кордони лише дуже приблизно збігаються з традиційними етнічними межами. Відтак починаються внутрішні війни та конфлікти, спровоковані етнічними відмінностями за мовами й релігіями, чимало з них висувають вимоги перегляду кордонів, щоби згодом створити нові незалежні держави. Автор дещо песимістично дивиться в майбутнє; згідно з його концепцією, почастішають внутрішні війни та конфлікти, а на міжнародній арені - міждержавні конфлікти з етнічним забарвленням. Як інструмент вирішення таких суперечностей і конфліктів міжнародна спільнота буде дедалі частіше вдаватися до глобальних інтервенцій на кшталт збройного втручання США у справи Іраку чи Боснії. Логічним продовженням такого втручання буде загострення міжнародних відносин і конфронтації.
Ю.Арутюнян, Л.Дробіжева та О.Сусоколов зазначають, що різніавтори пропонують своє бачення розмаїття націоналізмів.
Так,Дж.Брейлірозрізняє:
сепаратистський націоналізм (скерований на відокремлення від існуючої держави),
реформаторський (що закликає надати існуючій державі чіткіше вираженого національного характеру)
ірредентський (націлений на об'єднання декількох держав або приєднання частини однієї держави до іншої).
Е.Гаасвирізняє такі типи націоналізмів:
· ліберальний (розглядає націю як братерську спільноту, що за свою мету має реалізацію прав і свобод індивідів і тим самим сприяє забезпеченню щастя для всіх). Цей тип тісно пов'язаний з ідеологією прогресу - і духовного, і матеріального;
· якобінський - відрізняється від ліберального тим, що вимагає від певної спільноти поширювати й насаджувати ліберальний націоналізм серед інших народів;
· традиційний, який намагається мобілізувати народ під знаменами старих часів, переважно не у вигляді прав індивідів, але груп, класі її, гільдій тощо. Він завжди створює або реанімує міф про архаїчний золотий період солідарності та прагне використати його для організації мас, які мобілізуються;
· синкретичний - подібний до традиційного у захисті спільноти від чужих ідей. Однак перший з них не заперечує оновлення повністю і переймає такі ідеї, які вважає корисними для досягнення своїх цілей;
· інтегральний - зосереджує всю увагу на самій спільноті, а не на групах чи індивідах. Він жорстко підкоряє благо громадян виживанню спільноти, яка сприймається як монолітна й органічна цілісність.
Автори згаданого підручника пропонують свою версію націоналізмів, поширених на теренах Росії. Вони вирізняють:
1. Націоналізм класичний, що виражає прагнення до повної незалежності;
2. Націоналізм паритетний - з яскраво вираженим прагненням до якнайповнішого суверенітету; останній обмежений за рахунок передавання частини повноважень федеральному центрові (Москві);
3. Економічний націоналізм, за якого домінуючою стає самостійність и економічній сфері, і ця самостійність розглядається національною елітою як шлях до якомога повнішого суверенітету;
4. Захисний націоналізм, у якому домінують ідеї захисту мови, культури, території, демографічного відтворення;
5. Модернізаційний націоналізм, за якого домінують прагнення реформування суспільства; їх реалізація має створити притягальний образ певної національної держави (в цьому випадку - Росії), до якої потягнуться інші народи.
Серед українських дослідників цієї проблематики найповнішоюспробою розгляду теорій нації та націоналізму є монографія Г.Касьянова. Він звертає увагу на те, що націоналізм може бути розглянутий у річищі різних соціогуманітарних наук, оскільки кожна з них має свій кут зору на це явище. На його думку, специфіка соціологічного підходу до націоналізму полягає в тому, що для соціологів об'єктом аналізу є передусім спільнота; відтак соціологія зосереджує свою увагу насамперед на дослідженнях національних (націоналістичних) рухів, учасниками яких і є члени певних спільнот (у нашому випадку - націй, національностей, етнічних груп). Такий підхід, очевидно, є найоптимальнішим, тісно пов'язаним із провідною ідеєю побудови цього посібника, а саме з визнанням спільнот основними діючими особами і суб'єктами суспільного розвитку, що їх досліджує соціологія.
Як бачимо, у світовій і вітчизняній соціологічній думці вироблено багато підходів до вивчення етнонаціональних явищ і процесів. До певної міри вони можуть бути застосовані до соціологічних досліджень етнонаціональних феноменів і в сучасній Україні; як саме це можна зробити, розглянемо в останній частині цієї теми.