Поняття соціального інституту, його види

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Інститут – це певна форма людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також контролю за її виконанням. Інституційна діяльність здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок в суспільстві.

Кожен соціальний інститут має крім специфічних спільні з ін­шими інститутами ознаки. Такими ознаками є і установки, і взірці поведінки, культурні ознаки символічні й утилітарні, кодекс усний і письмовий, ідеологія.

Так, наприклад, інституту родини притаманні такі установки і взірці поведінки, як прихильність, лояльність, відповідальність, по­вага; держави – послушання, лояльність, субординація; освіти – прагнення до знань, регулярне відвідування занять; бізнесу – про­дуктивність, економічність, виробництво, прибуток; релігії – по­клоніння, лояльність, пошанування.

Сім'я має такі символічні культурні ознаки, як шлюбна обручка, весільний ритуал; утилітарні – будинок, квартира, меблі; кодекс – сімейні заборони, дозволи; ідеологія – романтичне кохання, суміс­ність, індивідуалізм тощо.

Крім спільних ознак інститути мають і специфічні, які залежать від потреб, що їх вони задовольняють. Деякі інститути не мають по­вного набору ознак. Це свідчить про те, що вони недосконалі, не розвивалися або перебувають у занепаді. Якщо ж таких інститутів більшість, то це означає, що суспільство, в котрому вони функціо­нують, перебуває в глибокій кризі чи на початковій стадії розвитку.

 

Соціальні інститути (від латинського institutum – уста­нова) – це стійкі форми організації спільної діяльності людей Термін «соціальний інститут» застосовується в різних значеннях. Говорять про інститут сім'ї, інститут освіти, охорони здоров'я, інститут держави і т. ін. Перше значення, яке найчастіше використо­вується, пов'язано з характеристикою будь-якого роду впорядку­вання, формалізації і стандартизації суспільних зв'язків і відносин, А сам процес впорядкування формалізації і стандартизації нази­вається інституціоналізацією.

 

Соціальні інститути відрізняються один від одного за видами і функціональними якостями.

Економічно-соціальні інститути – забезпечують усю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства, поєднуючи, разом із тим, економічне життя з іншими сферами соці­ального життя.

Політичні інститути – забезпечують відтворення та стійке збереження ідеоло­гічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.

Соціокультурні й виховні інститути мають на меті засвоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, вклю­чення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, на­решті. захист певних цінностей і норм.

Нормативно-орієнтуючі – розробляють механізми морально-етичної регуляції поведінки індивідів, їх мета – надати поведінці й мотивації моральну аргументацію, етичну основу.

Нормативно-санкціонуючі – здійснюють суспільно-соціальну регуляцію поведінки на основі норм та правил, закріплених в юри­дичних та адміністративних актах.

Церемоніально-символічні й ситуаційно-конвенціональні інсти­тути регулюють повсякденні контакти, різні акти групової і міжгрупової поведінки. Вони визначають порядок і спо­сіб взаємної поведінки, регламентують методи передачі й обміну інформацією, спілкування та ін., порядок зборів засідань, діяльність певних об’єднань.

 

Кожний інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Представники інституціональної школи соціології, виді­лили чотири основні функції соціальних інститутів:

1) відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що ви­конує цю функцію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі як держава;

2) соціалізація – передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки й способів діяльності – інститути ро­дини, освіти, релігії та ін.;

3) виробництво й розподіл. Ця функція забезпечується еко­номічно-соціальними інститутами управління й контролю – орга­нами влади;

4) функції управління й контролю здійснюються через систему соціальних норм, які реалізують відповідні типи поведінки: мо­ральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т. ін. Соціальні інститути управляють поведінкою індивіда через систему заохочень і санкцій.

 

Визначення ролі соціальних інститутів у соціальних змінах і роз­витку можна звести до таких двох взаємозв'язаних дій:

1) забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогресивного розвитку;

2) руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорганізація.

 

Інституціональний аналіз дає змогу з'ясувати причини негатив­них явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів де­зорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуацію, яку Е.Дюркгейм назвав анемією, тобто таку ситуацію, коли індивіди не можуть інтегруватися з основними інститутами суспіль­ства і не визнають найбільш значущі соціальні норми.

Аномія характеризується втратою соціальними інститутами ме­ти діяльності, послабленням нормального регулювання поведінки людини у головних сферах життєдіяльності; утратою чіткого ви­значення соціальних норм, послабленням механізму соціального контролю, зростанням соціального напруження.