Розділ II ПОЗОВНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
Глава 18 ПОЗОВ
Поняття позову
Однією з особливостей позовного провадження є наявність позову. Проаналізувавши норми ЦПК України, можна дійти висновку про те, що позов розглядається законодавцем як належним чином оформлена вимога про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Дана категорія використовується в нормативних актах не лише процесуального, а й матеріально-правового характеру (наприклад, гл. 19 ЦК України), проте з'ясування поняття і сутності позову здійснюється в межах теорії цивільного процесу.
У науці цивільного процесуального права висловлюються різні думки щодо розуміння поняття позову. Наукова дискусія стосується, насамперед, визначення його юридичної природи. З цього приводу існує три основні теорії:
1) моністична, відповідно до якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права. Науковці, які поділяють цю точку зору, вважають позов однією з правомочностей, що випливає з певного суб'єктивного права, а не самим порушеним чи оспорюваним правом. На їх погляд, позов має дві сторони: матеріальну і процесуальну, які органічно поєднані в єдиний комплекс, тобто матеріально-правова вимога об'єднана з процесуальною вимогою. Основну сутність цієї точки зору можна звести до такого: позовом є матеріально-правова вимога, що отримала належне процесуальне оформлення. Більшість сучасних науковців схиляються до такого розуміння природи позову, співвідносячи
матеріальна-правову і процесуальну сторони позову як відповідні галузі права';
2) дуалістична, її прибічники розглядають поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття позову. Вони стверджують, що позов необхідно розглядати в двох площинах: в матеріально-правовій - як вимогу до зобов'язаної особи, і в процесуальній - як вимогу до суду про захист суб'єктивного права. Зв'язок між нормами матеріального і процесуального права з приводу позову та його реалізації, з одного боку, здійснюється в разі вчинення правопорушення, внаслідок якого суб'єктивне право набуває стану готовності до негайного примусового здійснення, а з іншого - перетворює загальну процесуальну правоздатність в право порушити і підтримувати судовий розгляд конкретного спору з метою його вирішення, тобто в право на судочинство у конкретній справі2;
3) суто процесуальна визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів. Так, деякі автори вважали, що позов взагалі не пов'язаний з матеріальним правом, а є лише засобом порушення діяльності суду (чи іншого компетентного органу)3. Нині науковцями доведена неспроможність такої точки зору пояснити правову природу позову, оскільки вона містить суперечливі засади, а також не відповідає чинному законодавству і судовій практиці4.
З'ясовуючи правову природу позову, необхідно мати на увазі деякі моменти. По-перше, матеріально-правова вимога спрямована до відповідача, а процесуальна - до суду. По-друге, у порядку позовного провадження розглядаються справи, в яких наявний спір (порушення, оспорювання чи невизнання) щодо цивільного, сімейного, житлового, земельного, трудового та іншого суб'єктивного права, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за
1 Див., наприклад: Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник.- Вид. друге, перероб. та доп.- К.: Ін Юре, 2001.- С. 324.
2 Див., наприклад: Гурвич М. А. Право на иск.- М.-Л., 1948.- С. 46.
3 Див., наприклад: Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс.- М., 1965 .-С. 199.
4 Див.: Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник.- Вид. друге, перероб. та доп.- К.: Ін Юре, 2001.- С. 322-324.
177правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України). По-третє, не можна ототожнювати позов з власне порушеним правом, адже останнє існує і до моменту порушення, а позов може виникнути лише після правопорушення. По-четверте, позов не є діяльністю, адже він має не динамічний, а статичний характер, а діяльність, спрямовану на реалізацію позову, називають пред'явленням позову (ст. 118 ЦПК України).
Позов виникає і реалізується в межах правоохоронних відносин, які по своїй суті є матеріально-правовими. Але такі відносини не завжди пов'язані зі зверненням до суду, оскільки вирішення спору можливе і у несудовому порядку (в такому разі позову не буде). Із зверненням до суду охоронні правовідносини стають предметом процесуальної діяльності, але не змінюють свого матеріального змісту. При цьому матеріально-правова вимога визначає важливі сторони процесуальної вимоги, яка в свою чергу містить вказівку юрисдикційному органу щодо того, з якого приводу, на яких підставах і в якій формі він може захисти порушені, невизнані чи оспорювані права, інтереси і свободи. Таким чином, на зміст позову впливає сутність того суб'єктивного матеріального права, з приводу якого виник спір.
Для з'ясування сутності позову необхідно визначити його мету, чи точніше, мету, яку перед собою ставить позивач, пред'являючи позов. Така мета має два аспекти - матеріально-правовий і процесуальний. Матеріально-правова складова мети позову полягає або в отриманні від відповідача певних благ, або у визначені статусу матеріальних правовідносин з відповідачем; а її процесуальний аспект виражається в прагненні позивача отримати від суду рішення, яке задовольнило б його позовні вимоги.
Позов як матеріально-правова вимога знаходить своє закріплення в особливій процесуальній формі - позовній заяві, тобто не можна ототожнювати позов і позовну заяву, що співвідносяться між собою як зміст і форма.
Виходячи з викладеного, можна сформулювати таке визначення позову: позов - це належним чином процесуальне оформлена матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод чи інтересів, яка пред'являється через суд в порядку цивільного судочинства.
Елементи позову
Складовими частинами позову є його підстава і предмет. Ці елементи позову обов'язково повинні бути відображеними в позовній заяві.
Підстава позову - це ті юридичні факти, на основі яких позивач обґрунтовує свої вимоги відповідно до норм матеріального права. Дані факти породжують позов. Вони вказують на наявність чи відсутність правовідносин між позивачем і відповідачем та на обґрунтованість вимог позивача. Законодавець так і називає підставу позову - «обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги» (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).
До підстави позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Якщо вимога передбачає наявність кількох обставин, якими вона обґрунтовується, позивач має вказати всі необхідні юридичні факти. В іншому випадку позов може бути визнаний судом необгрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.
Підстава позову визначається на основі норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, проте позивачу вказувати відповідні норми не обов'язково, оскільки кваліфікація спірних правовідносин є обов'язком суду.
Для прикладу розглянемо підставу позову про стягнення аліментів з одного з колишнього подружжя відповідно до ч. 4 ст. 76 СК України, її складають: 1) розірвання шлюбу між позивачем і відповідачем, яке відбулося протягом трьох останніх років; 2) наявність обставин, що мають істотне значення, внаслідок яких один із подружжя (позивач) не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду тощо, у тому числі виховання дитини, ведення домашнього господарства, піклування про членів сім'ї, хвороба тощо; 3) потреба позивача в матеріальній допомозі; 4) факт того, що колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу.
Факти, які складають підставу позову, поділяються на:
1) факти активної підстави позову - вказують на наявність у позивача певного суб'єктивного права (наприклад, орендодавець посилається на договір оренди, за яким він має право на отримання орендної плати). Дані факти є у всіх позовах і обов'язок доводити їх наявність покладається на позивача;
2) факти пасивної підстави позову - вказують на порушення відповідачем своїх обов'язків відносно позивача (наприклад, орендар
179не сплачує у встановлений термін орендну плату). Ці факти не є обов'язковими в позові;
3) факти приводу до позову - вказують на необхідність пред'явлення позову (наприклад, відмова орендаря сплатити орендну плату). Дані факти, зазвичай, позивачем не доказуються, оскільки їх наявність презумується. Проте відповідач має право їх спростувати. До прийняття в 1996 р. Конституції України, коли законодавством по деяких категоріях справ передбачалось обов'язкове дотримання досудових процедур урегулювання спорів, необхідно було доводити наявність фактів приводу для пред'явлення позову. Відповідно ж до ст. 124 Конституції України дотримання таких процедур не є обов'язковим, що і враховано в ЦПК України.
Така класифікація обставин, що складають підставу позову, є дещо умовною, оскільки одні й ті ж факти можуть відноситись до різних груп. Проте вона має важливе практичне значення, оскільки допомагає встановити предмет доказування та обов'язок сторін щодо надання доказів.
Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову характеризує те, на що спрямований позов. Він має випливати із спірних матеріально-правових відносин і підпадати під цивільну юрисдикцію суду. Так, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача; в позові про розірвання договору довічного утримання внаслідок невиконання обов'язків набувачем предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати вказаний договір.
Від предмета позову слід відрізняти матеріальний об'єкт позову, яким є об'єкт суб'єктивного права, порушення, оспорювання чи невизнання якого стало підставою позову. Зокрема предметом позову про повернення майна із незаконного володіння буде відповідна вимога позивача до відповідача, а матеріальним об'єктом - відповідне майно, для повернення якого позивач звернувся до суду.
З приводу змісту як ще одного елемента позову в науці цивільного процесу висловлювались неоднозначні думки. Одні вчені вважають, що не має потреби виділяти цей елемент, оскільки він повністю охоплюється іншими складовими позову. Інші автори визнають зміст необхідним елементом позову. На їх по-
гляд, зміст позову - це вказаний позивачем спосіб судового захисту'.
На нашу думку, зміст позову, виходячи із сутності цього поняття, повністю охоплює складові частини позову - підставу і предмет. Крім того, законодавець не виділяє зміст як окремий елемент позову. Так, в ч. 2 ст. 31 ЦПК України позивачу надається право змінити підставу або предмет позову, але нічого не говориться про його зміст. У деяких нормах (наприклад, п. З ч. 2 ст. 119, п. З ч. 4 ст. 122 ЦПК України) використовується словосполучення «зміст позовних вимог», під яким розуміється предмет позову.
Види позовів
Класифікація позовів здійснюється за різними підставами. Традиційно їх поділяють залежно від процесуальної мети на: 1) позови про присудження; 2) позови про визнання; 3) перетворювальні позови.
Найпоширенішими із вказаних видів є позови про присудження. Вних позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити певну дію, яка відповідає його матеріально-правовому обов'язку перед позивачем (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії (наприклад, припинити будівництво). Позови, в яких від відповідача вимагається утриматися від певної дії (діяльності), називаються ще позовами про заборону. Але їх не слід виділяти окремо, адже вони є різновидом позовів про присудження.
Характерною рисою позовів про присудження є те, що вони спрямовані на захист порушеного суб'єктивного матеріального права, тому після їх задоволення до особи можуть бути застосовані заходи примусового виконання відповідного обов'язку.
У позовах про визнання (про підтвердження) позивач просить суд визначити його взаємовідносини з відповідачем і встановити, якими мають бути їх права та обов'язки відносно один одного. Звертаючись з позовом про визнання, особа прагне захистити своє суб'єктивне право не від порушення, а від оспорювання чи неви-
Див.: Добровольский А. А., Иванова С. А. Основные проблемы исковой формы защиты права.- М., 1979,- С. 17; Гурвич М. А. Учение об иске.-М.-Л., 1948.-С. 5.
181знання. Рішення суду за таким позовом стосується встановлення наявності або відсутності певних прав. За позовом про визнання не вимагається примусити відповідача виконати певний обов'язок, адже для захисту суб'єктивного права достатньо задоволення судом позову.
Позови про визнання поділяються на позитивні та негативні. Позитивні позови про визнання спрямовані на встановлення наявності певних правовідносин (наприклад, позов про визнання права власності на певну річ), а негативні - їх відсутності (наприклад, позов про визнання правочину недійсним).
Деякі науковці, крім вказаних вище видів позовів, виділяють ще перетворювальні (конститутивні) позови. Ці позови мають місце в тому разі, коли позивач вимагає від суду перетворити вже існуючі правовідносини між ним і відповідачем, а саме змінити їх чи припинити. Такі позови випливають із суб'єктивного права особи в односторонньому порядку змінювати або припиняти певні правовідносини. Проте в окремих випадках, передбачених нормами матеріального права, вказане право уповноважена особа може здійснити самостійно без сторонньої допомоги. В такому разі звертатися з позовом до суду не потрібно (наприклад, за ст. 1008 ЦК України довіритель або повірений можуть у будь-який час відмовитись від договору доручення). В інших випадках скористатися правом припинити чи змінити правовідносини в односторонньому порядку уповноважена особа може лише під контролем суду, тому для його реалізації необхідно пред'явити перетворювальний позов (наприклад, відповідно до ст. 755 ЦК України договір довічного утримання на вимогу набувача може бути розірваний за рішенням суду).
Наявність судової процедури зміни чи припинення правовідносин дозволяє забезпечити захист прав та інтересів всіх учасників правовідносин, оскільки є гарантією відповідності одностороннього волевиявлення особи положенням законодавства.
Вирішення судом перетворювального позову може спричинити виникнення нових правовідносин. Так, внаслідок поділу майна, яке було спільною сумісною власністю, у кожного із власників виникає право індивідуальної (особистої) власності на виділене йому майно або виникає право спільної часткової власності. Перетворювальні позови можуть також бути спрямовані на деталізацію змісту існуючих правовідносин, адже суд наділений широкими
повноваженнями щодо вирішення питань, прямо не урегульованих законом. Так, на розсуд суду вирішується питання про встановлення розміру аліментів (наприклад, статті 80, 205, 272 СК України), в окремих випадках про розподіл спадщини (ст. 1241 ЦК України) тощо.
Перетворювачьні позови залежно від їх спрямованості поділяють на:
1) позови про зміну правовідносин (наприклад, про виділ частки в спільній власності);
2) позови про припинення правовідносин (наприклад, про розірвання договору).
У літературі висловлювались заперечення з приводу виділення перетворювальних позовів як окремого виду. Обгрунтування такої позиції в основному зводилось до того, що вони можуть бути віднесені до позовів про визнання або про присудження. Як правильно зазначає М. Й. Штефан, це питання є суто теоретичним і для практики не має ніякого значення1. Однак зміна і припинення правовідносин є одним із способів захисту прав, свобод і інтересів (ст. 16 ЦК України), і тому, на наш погляд, виділення перетворювальних позовів є цілком виправданим.
Існують й інші класифікації позовів. Важливе практичне значення має поділ позовів за характером спірного матеріального правовідношення (так званим матеріально-правовим критерієм) на: цивільні, сімейні, трудові, земельні та інші. При цьому позови в межах кожної з груп можуть бути поділені на різновиди за інституціональним підходом. Так, в межах позовів, що виникають з цивільних правовідносин, можна виділити позови про захист особистих немайнових прав, про відшкодування шкоди, про розірвання договору, про визнання договору недійсним, про застосування наслідків недійсності правочину тощо. Дана систематизація позовів дозволяє здійснювати узагальнення судової практики, вести профілактику правопорушень, а також визначати прогалини законодавства і напрямки їх усунення в процесі законотворчості чи тлумачення норм права вищими судовими інстанціями.
1 Див.: Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України.- К.: Ін Юре, 2005.-С. 329.