Відмова від позову і визнання позову. Мирова угода сторін

Відповідно до ст. 31 ЦПК України позивач має право відмови­тися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. Також сторони можуть на будь-якій стадії цивільного

1 Див.: Штефаи М. Й. Цивільне процесуальне право України.- К.: Ін Юре, 2005.- С. 353.

процесу укласти мирову угоду. Наділення сторін вказаними пра­вами, так само як і позивача правом змінити позов, є проявом ос­новоположного для цивільного процесу принципу диспозитивності. Реалізація названих вище повноважень означає вчинення так зва­них розпорядчих процесуальних дій, що впливають на хід цивіль­ного процесу.

Вчиняти такі розпорядчі дії щодо позову можуть сторони спо­ру, їх уповноважені представники, а також органи й особи, які звер­нулись з позовом про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних або суспільних інтересів. Однак практична реалізація таких дій залежить від суду, який перевіряє їх відповідність зако­ну та іншим обставинам справи. Якщо розпорядчу дію щодо позо­ву вчиняє представник, суд має перевірити, чи не обмежений він у відповідних повноваженнях (при представництві за довіреністю) і чи відповідає ця дія інтересам особи, яку представляють (при за­конному представництві).

Відмова від позову - це дія, яку вчиняє позивач, коли відмовля­ється від своїх вимог до відповідача. Така дія може бути наслідком відмови позивача від належних йому суб'єктивних матеріальних прав, зокрема, в її основі може лежати прощення боргу (ст. 605 ЦК України). Однак, зазвичай, відмова від позову не означає припи­нення матеріального права, на захист якого звернувся позивач до суду. Таким чином, відмова від позову має не матеріально-правові, а процесуальні наслідки, адже по суті така дія є відмовою позивача від судового захисту своїх прав.

Відмова від позову може бути повною або частковою. Наслід­ком повної відмови від позову є припинення провадження у справі, у цьому разі позивач позбавляється права в подальшому звертати­ся з тим самим позовом до суду. Однак це правило не поширюєть­ся на вимоги, що виникають із триваючих правовідносин (напри­клад, про стягнення аліментів, про поділ спільної власності, про визначення місця проживання дитини). Відмова від позову в таких випадках не позбавляє позивача права повторно звернутися з та­кою вимогою, якщо в майбутньому знову виникнуть відповідні підстави. У разі повної відмови позивача від позову суд постанов­ляє ухвалу про закриття провадження у справі (ч. З ст. 174 ЦПК України). Часткова відмова від позову по суті є зміною позовних вимог, адже в такому разі зменшується розмір позовних вимог або, якщо одночасно було заявлено декілька вимог, зменшується їх кіль-

193кість. Виходячи з цього, процесуальні відносини, пов'язані із част­ковою відмовою під позову, регулюються нормами про зменшення розміру позовних вимог чи зміну предмета позову.

Визнання позову є безумовною згодою відповідача задовольни­ти матеріально-правові вимоги позивача.

Як і відмова від позову, визнання може бути повним або част­ковим. У разі повного визнання відповідачем позову суд за наявнос­ті для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Перевірка наявності законних підстав для ухвалення рі­шення при визнанні позову означає, що суд співвідносить визнання позову з іншими обставинами справи та доказами, що їх підтверд­жують. Таким чином, визнання позову не є абсолютною підставою для винесення судом рішення про задоволення позову. Якщо ви­знання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про від­мову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судо­вий розгляд (ч. 4 ст. 174 ЦПК України). Відповідач може також заявити про визнання окремих вимог, заявлених позивачем (част­кове визнання позову). У такому випадку визнані вимоги можуть бути виділені в окреме провадження, в якому суд виносить рішен­ня щодо їх задоволення.

Визнання позову варто відрізняти від визнання відповідачем певних обставин (фактів). Останнє є лише однією з підстав звіль­нення від доказування. Якщо відповідач визнав певні обставини, вони не підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 61 ЦПК України). Ви­знання ж позову є визнанням відповідачем суб'єктивного права позивача. Воно спрямоване на припинення цивільної справи. Ви­знаючи позов, відповідач може не наводити мотиви такої дії, оскі­льки це не впливає на її розпорядницький характер.

Позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву або виклавши це в адресованих суду письмових заявах. В останньо­му випадку такі заяви приєднуються до справи (ч. 1 ст. 174 ЦПК України). Також допускається відмова від позову чи визнання позо­ву при провадженні до судового розгляду, в тому числі під час по­переднього судового засідання (ч. З ст. 130 ЦПК України).

До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сто­ронам наслідки відповідних процесуальних дій. Суд не приймає

відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у спра­ві, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Мирова угода сторін є своєрідною домовленістю про умови припинення спору, що передбачає взаємні двосторонні дії. В ст. 175 ЦПК України вказується, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Взаємні поступки, зазвичай, проявляються у тому, що позивач відмовляється від частини своїх вимог або зменшує розмір позовної вимоги, а відповідач визнає змінений позов. Також мирова угода може полягати у тому, що сторони домовляються про зміну позива­чем предмета позову і визнання відповідачем такого оновленого позову в повному обсязі. Наприклад, позивач вимагав від відповіда­ча відшкодувати заподіяну внаслідок ДТП шкоду у розмірі певної грошової суми, але в подальшому сторони домовились про те, що відповідач відремонтує за власний рахунок пошкоджений автомо­біль позивача на певній станції технічного обслуговування.

За своєю суттю мирова угода є цивільно-правовим правочином, який має деякі специфічні риси, обумовлені її частковим регулю­ванням процесуальним законодавством. Вона має відповідати всім умовам дійсності правочинів, що передбачені гл. 16 ЦК України.

Мирова угода є взаємною двосторонньою дією на відміну від відмови від позову і від його визнання, які є односторонніми. Крім того, дещо відрізняються процесуальні правила оформлення і за­твердження судом цих дій, тому правила щодо вчинення мирової угоди, відмови від позову і його визнання викладені у різних стат­тях ЦПК України.

Мирова угода може бути укладена тільки учасниками спірних матеріальних правовідносин, тобто сторонами, третіми особами, які заявили самостійні вимоги щодо предмета спору, а також їх представниками, якщо вони не обмежені у відповідних повнова­женнях. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, у випадку, коли його дії су­перечать інтересам особи, яку він представляє.

Не можуть укладати мирову угоду особи та органи, які зверну­лись до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів. Не мають такого права й треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета

195спору (статті 35, 46 ЦПК України). Виходячи з цього, можна стверд­жувати, що сфера застосування мирової угоди є дещо обмеженою, адже не допускається її укладання у справах про захист державних чи суспільних інтересів.

Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву усно або письмово. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи.

Після заявления сторонами про укладення мирової угоди суд роз'яснює їм наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повно­важеннях на їх вчинення.

За клопотанням сторін суд може постановити ухвалу про ви­знання мирової угоди. Однак це не є обов'язковим, оскільки кінце­вим свідченням прийняття судом мирової угоди є постановления ним ухвали про закриття провадження у справі (ч. 4 ст. 175, ст. 205 ЦПК України).

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи та інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд на загальних засадах.

Забезпечення позову

Звернення з позовом до суду здійснюється у зв'язку з наявністю спору. Його вирішення не завжди означає, що та особа, на користь якої винесено рішення, зможе реально отримати вказаний у ньому позитивний матеріально-правовий результат. На жаль, практика органів державної виконавчої служби свідчить про низький рівень виконання судових рішень. Часто причиною цього є несумлінні дії відповідача (боржника у виконавчому провадженні), спрямовані на унеможливлення такого виконання. Тому у позивача та інших осіб, які мають зацікавленість у вирішенні справи, можуть виник­нути побоювання із приводу реальності виконання майбутнього рішення суду.

Забезпечення дійсного і ефективного захисту порушених, оспо­рюваних чи невизнаних прав, свобод та інтересів передбачає ство­рення дієвих гарантій того, що у випадку винесення рішення на користь позивача воно буде виконане. Такі гарантії в цивільному

процесі встановлює інститут забезпечення позову, основні поло­ження якого викладені у статтях 151-155 ЦПК України.

Під забезпеченням позову слід розуміти вжиття судом на про­хання осіб, які беруть участь у справі, передбачених законом захо­дів, що спрямовані на реальне виконання майбутнього судового рішення. По суті, забезпечення позову є встановленням судом об­межень суб'єктивних прав, інтересів і свобод для гарантування реалізації в майбутньому актів правосуддя, а отже, і задоволення законних претензій позивача.

Відповідно до ст. 152 ЦПК України видами забезпечення по­зову є:

1) накладення арешту на майно або грошові кошти, що нале­жать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб. Це найпоширеніший спосіб забезпечення позову. Він використовується для забезпечення позовних вимог майнового характеру, хоча закон встановлює деякі обмеження щодо його застосування. Так, відпо­відно до ч. 4 ст. 152 ЦПК України не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соці­альному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагіт­ністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допо­могу по безробіттю. Однак ця заборона не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої калі­цтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином. Крім того, не може бути накладено арешт на предмети, що швидко псуються.

Накладення арешту на майно, яке підлягає державній реєстрації (автотранспорт, нерухомість тощо), здійснюється шляхом внесен­ня запису до відповідних реєстрів про заборону відчуження такого майна.

2) заборона вчиняти певні дії або встановлення обоє 'язку вчи­нити певні дії. Ці способи забезпечення позову застосовуються для позовів будь-якого характеру. Однак не допускається забезпе­чення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або лік­відації банку, заборони або встановлення обов'язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національ-

197ному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку (ч. 6 ст. 152 ЦПК України). Поняття і порядок тимчасової адміністрації та ліквідації банків визначені у розділі 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p.;

3) заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов 'язання. Вказаний спосіб використовується лише щодо вимог майнового характеру. Дотримання зазначеної заборони покладається на тре­тіх осіб;

4) зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису. Та­кий спосіб спрямований на органи Державної виконавчої служби і застосовується лише для забезпечення позовів про визнання права власності та (або) виключення майна з опису;

5) зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку. Цей спосіб забезпечення притаманний позову про визнання недійсним вико­навчого документа (ст. З Закону України «Про виконавче провад­ження») і також спрямований на органи Державної виконавчої служби, в проваджені яких знаходиться відповідний виконавчий документ;

6) передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам (секвестр). Цей спосіб забезпечення позову застосовується в разі вирішення спору про право на певну річ. Матеріально-правові питання щодо нього урегульовані загальними положеннями про договір зберігання (гл. 66 ЦК України) та ч. 2 ст. 976 ЦК України. Зокрема законодавець передбачає, що зберігач, яким є особа, призначена судом, має право на плату за рахунок сторін, між якими є спір.

Вказаний перелік заходів забезпечення позову не є виключним, оскільки у разі необхідності суд може застосувати й інші види за­безпечення позову. Дозволяється одночасне застосування кількох видів забезпечення позову (ч. 2 ст. 152 ЦПК України).

Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. В окремих випад­ках, а саме з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності, за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити

позов до подання позовної заяви (частини 3, 4 ст. 151 ЦПК України), тобто у такому разі має місце забезпечення майбутнього позову.

Заходи забезпечення позову можуть вживатися як стосовно від­повідача (відповідачів), так і відносно третіх осіб, які знаходяться з відповідачем у певних відносинах, що можуть вплинути на вико­нання рішення суду. Наприклад, якщо відповідач видав третій особі (повіреному) довіреність на право відчуження транспортного засобу, позивач може вимагати забезпечити його позов до відпові­дача, заборонивши повіреному відчужувати транспортний засіб.

Вжиття заходів забезпечення позову допускається щодо будь-яких позовних вимог із дотриманням встановлених у законодавстві обмежень, якщо сутність спірних правовідносин передбачає мож­ливість застосування відповідних заходів (у тому числі допуска­ється вжиття заходів забезпечення позову про компенсацію мораль­ної шкоди).

Відповідно до ч. З ст. 152 ЦПК України види і розмір забезпе­чення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Вбачається, що вказане положення слід розуміти як ре­комендацію законодавця для суддів при вжитті заходів забезпе­чення позову виходити із принципів розумності та справедливості, а також при можливості максимально співвідносити забезпечення позову і інтереси відповідача.

Суб 'єктом права вимагати забезпечення позову може бути будь-яка особа, яка бере участь у справі (ч. 1 ст. 151 ЦПК України). ЦПК України 1963 р. (ст. 149) надавав суду право, а в окремих випадках встановлював обов'язок, за власною ініціативою вирішувати питання про забезпечення позову. ЦПК України 2004 р. не передбачає тако­го права суду (а тим паче обов'язку). Це означає, що заходи забез­печення позову можуть бути вжиті лише за клопотанням (заявою) осіб, які беруть участь у справі, і суд не може бути ініціатором їх встановлення. Таке положення більше відповідає одному з головних принципів цивільного процесу - принципу змагальності.

Для забезпечення позову уповноважені особи звертаються до суду із заявою. Вона має відповідати загальним вимогам, які став­ляться до документів, що подаються до суду. В такій заяві обо­в'язково потрібно зазначити: 1) причини, у зв'язку з якими потріб­но забезпечити позов; 2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обгрунтуванням його необхідності; 3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

199Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провад­женні якого перебуває справа, в день її надходження без повідом­лення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо гака заява подана під час судового засідання, вона розглядається у цьому ж судовому засіданні при особах, присутніх на ньому.

Якщо суд встановить, що заяву про забезпечення позову подано без додержання вимог законодавства (ст. 151 ЦПК України), він повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Оскільки цивільний процес будується на принципах змагально­сті і рівноправності сторін, суд, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не пови­нен бути більшим за розмір ціни позову (ч. 4 ст. 153 ЦПК України). Предмет застави повертається позивачеві, якщо набрало законної сили рішення суду про задоволення позову або якщо сторони уклали мирову угоду (ч. З ст. 155 ЦПК України).

Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов пов­ністю або частково. При вирішенні цього питання враховується сутність спору між позивачем і відповідачем, вартість і вид конк­ретних речей, матеріальне становище відповідача тощо.

Про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє v.y-eanv, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його об­рання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановления. У разі постановления ухвали без повідомлення особи, відносно якої просили вжити заходи забезпе­чення позову, копія ухвали надсилається цій особі негайно після її виконання.

Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в поряд­ку, встановленому для виконання судових рішень. Так, накладення арешту на майно проводиться державною виконавчою службою відповідно до п. 5.6 Інструкції про проведення виконавчих дій, за­твердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5. У разі забезпечення вимог заявника заставою, ухвала про забезпечення позову звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі (ч. 9 ст. 153 ЦПК України).

Така ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від судового рішення. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подаль­шому розгляду справи.

У процесі розгляду справи може виникнути потреба замінити спосіб забезпечення позову (наприклад, випадково знищено або пошкоджено річ, на яку було накладено арешт). У такому разі суд може за заявою однієї із сторін, і зважаючи на пояснення другої сторони, допустити заміну одного способу забезпечення позову іншим. Заява про заміну способу забезпечення позову розгляда­ється судом не пізніше двох днів з дня її подання.

На заміну способу забезпечення позову за заявою відповідача потрібна згода позивача, за винятком випадку, коли відповідач з дозволу суду замість певного виду забезпечення позову про стяг­нення грошових коштів вносить на депозитний рахунок суду суму, зазначену в позовній заяві (ч. 2 ст. 154 ЦПК України). Такий спо­сіб забезпечення є найбільш прийнятним, оскільки в разі задово­лення позову дозволяє у найпростіший спосіб задовольнити вимо­ги позивача, стягнувши на його користь суму, що знаходиться на депозиті суду.

Про заміну виду забезпечення позову суд виносить ухвалу, яка може бути оскаржена у апеляційному порядку окремо від рішення суду. Оскарження такої ухвали автоматично зупиняє її виконання.

Суд, який розглядає справу, може також скасувати заходи забез­печення позову, їх скасування є можливим за заявою особи, щодо якої вжито заходи забезпечення позову без її повідомлення. Така за­ява має бути подана протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали про забезпечення позову і розглядається судом протягом двох днів. Питання про скасування заходів забезпечення позову вирішу­ється в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про скасу­вання заходів забезпечення позову (частини 4, 5 ст. 154 ЦПК України).

Якщо суд дійде висновку про необхідність скасування заходів за­безпечення позову, він виносить про це ухвалу, яка може бути оскар­жена в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Оскарження ухвали про скасування забезпечення позову зупиняє її виконання.

У разі відмови у задоволенні позову, закриття провадження у справі або залишенні заяви без розгляду, вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної

201сили. Проте суд може одночасно з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забез­печення позову.

Інколи бувають випадки, коли особи не дотримуються заходів забезпечення позову. У цивільно-процесуальному законодавстві не передбачається конкретної відповідальності таких осіб, а лише вказується, що особи, винні у порушенні заходів забезпечення по­зову, несуть відповідальність, встановлену законом (ч. 12 ст. 153 ЦПК України). Такі особи відповідають на підставі норм матеріаль­ного права, зокрема, вони зобов'язані відшкодувати завдані пози­вачу збитки відповідно до ст. 1166 ЦК України.

Не завжди вимоги позивача підлягають задоволенню, тому ЦПК України містить гарантії інтересів особи, щодо якої вжито заходи забезпечення позову. У разі скасування заходів забезпе­чення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у за­доволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду така особа має право на відшко­дування збитків, завданих забезпеченням позову. Ці збитки має відшкодувати позивач або інша особа, за заявою якої було встано­влено забезпечення позову. У разі внесення позивачем предмета застави відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, здійснюється в першу чергу за рахунок предмета застави. При цьому необхідно мати на увазі, що предмет застави повертається позивачеві, якщо позов про відшкодування збитків не подано про­тягом двох місяців після настання обставин, які потягли скасуван­ня забезпечення позову (ст. 155 ЦПК України).

Як уже зазначалося вище, в одному випадку процесуальний за­кон допускає вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви. Названа в ч. 4 ст. 151 ЦПК України обставина (не­обхідність запобігти порушенню права інтелектуальної власності) -єдина підстава забезпечення майбутніх позовних вимог. Ця норма не підлягає розширеному тлумаченню, зокрема не допускається вжиття таких заходів у разі, коли порушення права інтелектуаль­ної власності вже сталося.

Норми цивільного процесуального законодавства щодо забезпе­чення позову до подання позовної заяви спрямовані на те, щоб не до­пустити порушення прав інтелектуальної власності, адже не завжди можна відновити такі права у повному обсязі після їх порушення. Поява вказаних новел у процесуальному законодавстві обумовлена

зростанням важливості прав Інтелектуальної власності в суспільстві та формуванням ефективного правового механізму їх охорони.

Забезпечення майбутнього позову ґрунтується на загальних нор­мах про забезпечення позову, однак має такі особливості:

1) звертаючись до суду з вимогою про забезпечення позову до подання позовної заяви особа має додати до заяви документи та інші докази, які підтверджують, що саме вона є суб'єктом відповід­ного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. Крім того, до заяви обов'язково додаються її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких заявник просить вжити заходи забезпечення позо­ву (ч. 4 ст. 151 ЦПК України);

2) суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову до подання позовної заяви, може вимагати від заявника подати додаткові до­кументи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпе­чення позову (ч. З ст. 153 ЦПК України);

3) така заява розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подання. У разі обгрунтованої вимоги заявника заява про забезпе­чення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову (ч. 2 ст. 153 ЦПК України);

4) у випадку подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечен­ня позову (ч. 5 ст. 151 ЦПК України);

5) заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позов­ної заяви, скасовуються у разі:

- неподання заявником відповідної позовної заяви у вказаний вище десятиденний строк;

- повернення позовної заяви;

- відмови у відкритті провадження у справі (ч. 7 ст. 154 ЦПК України).

Тестові завдання

1. Позови про заборону вчинення певних дій відносяться до позовів:

а) про присудження;

б) про визнання;

в) перетворювальних (конститутивних).

2. Прокурор може пред 'явити позов з метою захисту прав, інтересів чи свобод інших фізичних осіб:

а) у будь-якому разі;

б) лише за дорученням відповідної фізичної особи;

в) тоді, коли фізична особа неспроможна самостійно захистити свої по­рушені права.

3. Позови не можуть бути об 'єднанні, якщо вони:

а) пред'явлені різними позивачами;

б) пред'явлені до різних відповідачів;

в) є неоднорідними, тобто випливають з різних за своєю галузевою належ­ністю відносин;

в) викладені в різних позовних заявах.

Список рекомендованої літератури

1. Кожухарь А. Н. Право на судебную защиту в исковом производстве.-Кишинев, 1989- 140с.

2. Осокина Г. Л. Проблемы иска и права на иск.- Томск, 1989.- 193 с.

3. Примак В. Питання забезпечення позову в нормах процесуального зако­нодавства України // Юридична Україна.- 2003.- № 2.- С. 76—84.

4. Пушкар Є. Г. Наслідки порушення передумов права на позов.- Львів, 1972.-63с.

5. Щеглов В. Н. Иск о судебной защите гражданского права.- Томск, 1987.-166 с.