ЗІТКНЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ОЧІКУВАНЬ ОСОБИСТОСТІ З ЖИТТЄВОЮ РЕАЛЬНІСТЮ
Людина живе у світі, що є складним переплетінням об'єктивного і суб'єктивного, реального й ілюзорного, минулого і майбутнього. Одним з містків, що поєднує існуючий світ особистості зі світом прийдешнім, є її життєві очікування. Це компонент ставлення до майбутнього, що являє собою суму векторів можливого і бажаного розвитку подій. Така особливість очікувань визначає їхню головну функцію — забезпечення зв'язку суб'єкта з передбачуваним майбутнім.
Слід відмітити багатозначущість поняття "очікування" як у повсякденному, так і в науковому вжитку. Як правило, за допомогою цього терміна позначають
1) проводження часу, пов'язане з настанням якоїсь події, що виз
начає подальші дії суб'єкта;
2) переживання, що виражає емоційний стан суб'єкта напередодні
настання події (хвилювання, переляк, радісне передчуття тощо);
3) передбачення прийдешньої події, її змістовну характеристику;
4) нормативну оцінку того, що має відбутися;
5) відношення суб'єкта до гаданого ходу подій або їхнього резуль
тату, що виражає сполученість їх з інтересами даного суб'єкта.
У повсякденному спілкуванні ці відтінки значення поняття очікувань часом важко розрізнити; в науковому плані практично кожне з них має певну традицію вивчення в межах тієї чи іншої наукової
дисципліни. Нас цікавить оцінка майбутніх подій чи вчинків як наслідків певної організації взаємодії у рамках системи "людина — група" або, беручи ширше, "людина — суспільство".
Як регулятор внутрішньогрупових стосунків очікування тісно пов'язані зі статусом особистості та системою ролей, котрі вона виконує. Члени групи, що посідають у її формальній чи неформальній структурі певне положення, виконують ті чи інші обов'язки, керуються в своїх діях прийнятими у даній групі приписами, вимогами, нормами стосовно форм поведінки, стосунків, установок, ціннісних орієнтацій тощо. Інші члени групи зорієнтовані на те, що саме ці загальноприйняті у групі приписи і норми виконуватимуться, а відтак очікують відповідних дій і вчинків. Тобто очікування (або, як їх ще називають, експектації) є передбаченням дій, реакцій і відносин інших членів групи, що будуються на властивих для групи цінностях, нормах, вимогах.
Спілкуючись, тобто обмінюючись інформацією, діями і предметами дій, ми робимо це не як заманеться, а у відповідності до "правил гри", які виробляються під час самого процесу взаємодії. Поміж тими, хто бере участь у співдії, займаючи певну позицію і набуваючи пов'язаний з нею рольовий статус, нібито укладається незрима угода або конвенція. Саме принципу конвенціональності ролей люди мають бути вдячними за те, що їхнє повсякденне життя не перетворюється на хаос.
Конвенція ролей спирається на вироблені і відшліфовані впродовж довгого вжитку стандарти експектацій, які адресуються групою кожному, хто претендує на ту чи іншу роль. Провідна функція очікувань власне і полягає в упорядкуванні взаємодії, узгодженні дій членів групи. "Координація зусиль учасників залежить від того, до якої міри однаково вони розуміють ролі одне одного. Там, де цього немає, неодмінно виникає непорозуміння і можливий конфлікт" [1].
Узгодження взаємодії в групі за рахунок експектацій відбувається на трьох рівнях: у першому наближенні — за рахунок втілення в них соціальних приписів, далі — відповідно до групових вимог і норм, остаточно — на рівні особистісного сприйняття і засвоєння (так званої інтерналізації — переведення зовнішнього у внутрішній план). Між цими чинниками, що визначають регулятивну ефективність експектацій, можуть час від часу виникати протиріччя. Скажімо, наказ командира у бойовій обстановці може відповідати вимогам ситуації, але суперечити якимось нормам військового статуту. Або візьмемо інші типові обставини. Згідно із соціальними приписами керівнику належить підтримувати дисципліну серед підлеглих. Проте існує чимало підприємств і установ, де начальство не надає значення дріб-
| 9 • |
ся на користь формальної рівності усіх форм власності, але з очевидною симпатією до тих із них, що гарантують соціальну справедливість і соціальний захист у звичному патерналістському варіанті.
Ще одна особливість масової свідомості за умов кризи полягає в тому, що люди відчувають значний дискомфорт і беззахисність перед тиском непідвладних їм процесів. А оскільки у сприйнятті пересічних громадян трансформації набирають вигляду обвалу, руйнації, краху, панує думка, що перебудовчі процеси ніким не контролюються. Ліквідація чи послаблення інститутів тоталітаризму не привели автоматично до утворення громадянського суспільства. Мета суспільного поступу, образ майбутнього ладу і державного устрою розрізняються невиразно, а відтак і особисті перспективи оповиті імлою. Для багатьох людей це практично означає послаблення соціальних зв'язків, відхід від активного громадського життя. Дається взнаки і застаріла "алергія" на різні форми громадських об'єднань, рухів та організацій, бо зазвичай вони ототожнюються з інваріантними формами тотального контролю. Прикладні заміри очікувань доводять, що абсолютна більшість наших співгромадян сподіваються лише на самих себе, дещо менше — на близьких, ще менше — на друзів. Спостерігається певне зростання уповань на Бога, але це швидше вияв прагнення знайти моральну підтримку у чомусь звичному, що не втратило значущості під час руйнації ціннісної системи. Типовим результатом зіткнення життєвих очікувань з реаліями сьогодення стає поєднання зневіри у можливість віднайти почуття упевненості в майбутньому з орієнтацією на індивідуалізм (за принципом: "рятуйся хто як може!").
Так само характерною для масової свідомості кризового періоду є невизначеність політичних орієнтацій великої частини населення, а також різкі коливання соціально-політичних настроїв. Однак все ж можна простежити певну закономірність у броунівській коловерті політичних позицій і поглядів. Очікування значних мас населення пов'язуються не стільки з політичними гаслами і програмами різних партій, скільки з особистостями, що стоять на чолі. Це ще раз підтверджує той факт, що в "епоху перемін" має місце ефект зниження раціональної критичності при формуванні очікувань і водночас зростає роль інтуїтивно-чуттєвого чинника.
Поширення ідей регіоналізму — ще одна суттєва ознака кризового стану масової свідомості. Йдеться про те, що Україна не є однорідною ні в економічному, ні в культурному, ані в етнічному відношенні. Внаслідок цього в різних регіонах склалися особливі етно-територіальні спільноти людей, що мають певні характерні риси. Штучне формування однорідного суспільства, яке практикувалося
раніше і оголошувалося вершиною соціального прогресу, переходить нині у свою протилежність — своєрідний релікт хутірської психології.
На вказаних хитких ціннісно-орієнтаційних засадах наші сучасники розгортають нескінченно-розмаїті системи індивідуально-особис-тісних очікувань. Та попри всю суперечливість в їхньому духовному підмурівку вгадуються обриси споконвічних загальнолюдських прагнень і сподівань. Україна здатна вийти з кризи і набути риси динамічно прогресуючої держави лише в тому разі, коли буде знайдено соціально-політичну модель, котра відповідала б цим прагненням в їхніх сучасних іпостасях. Невід'ємними її рисами в галузі економіки є багатоукладність з переважанням групових форм власності; у сфері державного будівництва — демократична, і аж ніяк не національна держава з глибокою децентралізацією. Мусить бути також розроблена гнучка мовна і культурна політика з передачею багатьох функцій у регіони. Певним очікуванням має відповідати і зовнішня політика. Тут потрібно враховувати не тільки питання економічної доцільності при виборі партнерів, а й багатовікові культурні і кровні зв'язки з Росією та іншими сусідніми слов'янськими і неслов'янськими країнами.
Розпад СРСР мав не тільки економічні, політичні, культурні та інші наслідки. Ця подія так чи інакше зачепила світоглядні підвалини кожного мешканця величезної країни і має як безпосередні, так і віддалені психологічні прояви у суспільній та індивідуальній свідомості, що зумовлюють довготривалість шокового стану останніх.
Перед пострадянською людиною повною мірою постали проблеми, що вимагають від неї не лише зовнішнього, правового, а й глибоко індивідуального світоглядного самовизначення. Наприклад, найважливішим з погляду осмислення перспектив власного життя для особистості є питання: яку спільноту вважати "своєю", тобто з ким ідентифікувати себе, кого вважати однодумцями, союзниками, а кого — ворогами. Соціальна ідентичність полягає в усвідомленні, відчутті і переживанні своєї належності до різних соціальних спільнот — таких, як мала група, клас, сім'я, територіальна спілка, етнонаціо-нальна група, народ, громадський рух, держава, людство в цілому... Саме ця належність до різних соціальних спільнот при збереженні єдиного особистісного "Я", що не розчиняється в наборі ролей і зберігає самототожність у кожній з них, забезпечує існування і взаємодію суспільних структур, гармонізує ієрархію життєвих очікувань.
Розріджене повітря демократії і свободи, необхідність постійно здійснювати самостійні життєві вибори і особисто відповідати за наслідки ухвалених рішень, відсутність чітко схвалених стандартів і зразків поведінки, припинення дії звичних соціальних норм і поява
натомість нових — усе це фактори, що резюмуються в понятті кризи особистості у суспільстві, що пережило занепад тоталітарної системи. Героєві нашого часу доводиться переживати драматичний процес усвідомлення власного, відмінного від інших, інтересу за умов досить приблизного уявлення про інтерес загальний і на тлі руїн колишніх ілюзорних уявлень про спільність інтересів держави та індивіда. У посттоталітарному суспільстві конфліктність інтересів і конфлікт соціальних ідентичностей зростають внаслідок загостреного почуття несхожості і протиборства інтересів різних верств, стрімкої соціальної диференціації. За умов кризи захисні функції домінують над функціями самовираження і творчої самореалізації особистості. Нормою, звичним самовідчуттям стає стан маргінальності, розпаду соціальних зв'язків. Життя розуміється як виживання, а останнє визначає дещо інший ракурс прогнозування майбутнього, ніж при покладанні життєвою метою реалізації творчого потенціалу.
Ситуація соціальної кризи фруструє людину з її глибинним прагненням до стабільності й упевненості в завтрашньому дні. Нині повсякчас відбувається злам, болісна трансформація соціальних, політичних, моральних самоідентифікацій величезної кількості людей. Традиційні життєві опори, що дозволяють людині задовольнити свою потребу у світогляді, не обтяжуючи себе гамлетівськими міркуваннями, повалені. Дезінтеграція на рівні вищих соціальних цінностей з розвінчуванням соціалістичного міфа досягла апогею. Жодна з інтегруючих суспільство ідей не змогла стати тим цементуючим началом, котре змогло б згуртувати суспільство, спрямувавши розладнані зусилля його членів на досягнення спільної мети. Накопичилися соціальна апатія і втома, підвищується недовіра до реформ і здатності нинішніх лідерів вивести Україну з кризи. Реалії постійно коригують очікування, зміщуючи їхній спектр у напрямі "буде ще гірше".
За відсутності найближчим часом реальних позитивних зрушень в масовій свідомості може статочно закріпитися ностальгія за минулим.
Втім, не можна не помітити і елементів нового, що народжуються у суспільному житті і відбиваються у структурі очікувань пересічного громадянина. Повільне, але все ж таки видиме неозброєним оком зростання прошарку людей, що відчули смак власності, є ще одним кроком до подолання традиційного нівелювання особистості, уніфікації поведінки і думок. Йдеться про розширення можливостей і прав суб'єктів і пов'язане з цим підвищення відповідальності за власне життя і результати діяльності. Становлення ринкових відносин, розвиток форм недержавної власності стимулюватимуть перетворення такого типу особистості на масовий.
Звичайно, не варто переоцінювати поширеність даного типу особистості у нинішній час, тим паче проголошувати ідеалом для наслідування. Кризовий стан суспільства і неминуча за слабкої влади його криміналізація посилюють "втечу" людей у приватне життя, яке обмежене рамками буденних турбот. Світовідчуття і очікування колишньої "простої радянської людини", що пишалася своєю великою державою і відчувала себе причетною до всього, що в ній відбувалося, замінюються світоглядними орієнтаціями просто "простої людини", що протистоїть світу у боротьбі за виживання і все інше її не обходить. Це людина, шо живе сьогоднішнім днем, піклується головно про себе і свою родину, але в той самий час мріє про збереження незайманим свого колишнього соціального статусу. Такий тип особистості, що, можливо, домінує в нинішньому суспільстві, становить певне соціокультурне утворення, без чітких меж, але зінтегроване почуттям солідарності з іншими простими людьми, що втратили свою звичку й затишну соціальну нішу.
Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що реформування суспільства супроводжується розмаїттям самоідентифікаційних відчуттів і рефлексій. Пік соціальної кризи характеризується потужною аномією, посиленням песимістичних настроїв, відмовою від планування майбутнього, болісним переживанням втрати звичних ціннісних орієнтирів, відчуженням від більшості соціогрупових утворень з їх нормами і експектаціями. На передній план виступають питання збереження власного добробуту і добробуту своєї сім'ї. Саме тут, в найближчому оточенні черпаються співчуття і підтримка. Але, гадаємо, досить найменших позитивних зрушень в економіці, щоб відродити інтерес до колективних форм життя і соціально-групових ідентифікацій.
Залежності від спрямованості життєвих очікувань у найзагальні-шому вигляді можна вирізнити дві життєві стратегії. Одна (більш розповсюджена) — це стратегія виживання; друга — стратегія досягнення. Першої дотримуються ті, хто відчуває приголомшеність, неспроможність самостійно визначитися у зламаному світі і шукає опору в минулому. Для них все ще значущими лишаються колишні авторитети, вони цінують колективні солідарності як символи і гаранти захисту громадянських прав. Оцінюючи нинішній свій стан як неблагополучний, вони схильні ідеалізувати минуле і відносять все краще, що трапилося з ними у житті, саме до минулого відтинку часу. Перспективне планування в них майже відсутнє, очікування розпливчасті й тривожні, найбільш оптимістичне побажання: "аби не було гірше, ніж вже є".
Ті, хто комфортніше почувають себе в сьогоденні, орієнтовані на активне подолання труднощів. Незалежний матеріальний стан дозволяє їм якщо не повністю позбутися страху перед прийдешнім, то принаймні, краще адаптуватися до нових суспільних реалій. Тому ті, хто краще оцінює свій теперішній стан, сприймають майбутнє більш оптимістично, складають життєві плани, більш позитивно оцінюють перспективи суспільного розвитку, краще адаптовані до динамічності соціальних вимог і експектацій, мають вищий рівень самооцінки. Саме належність до тієї чи іншої стратегії як способу адаптації до кризових умов найбільш показово диференціює суспільство з психологічного боку.