КРИЗА НАРОДЖЕННЯ ЯК ЗВ'ЯЗОК ПОКОЛІНЬ

Перехід від пренатального існування дитини до постнатального є перша в житті психологічна криза, яка, звісно, має своє фізіологічне підгрунтя. Нормальною для дитини є такий перебіг кризи народжен­ня, коли вона є під контролем жінки — матері.

Жінка створює певні психологічні умови, за яких "перехід" з одно­го стану в інший стає для дитини легшим.

Анормальним є народження без любові до дитини; ставлення до нової людини не як до мети, а як до засобу здійснення якихось ін­ших цілей. Та про це йтиметься далі.

У наш час працюють інститути по плануванню сім'ї. Газети, теле­бачення запевняють нас, що ми можемо запланувати буквально все, варто тільки прислухатися до порад лікаря. Складніше запланувати ту іскру, що іноді зветься пристрастю, що пробігає між чоловіком і жін­кою, а також любов до ще ненародженої дитини.

Дев'ять довгих місяців вагітності роблять жінку власницею дитини. За цей час вона звикає розглядати її як частину себе. Цьому сприяє і спільний струм крові, і безліч всіляких труднощів, що їх викликає іс­нування двох в одному тілі. Тому коли новонароджена душа з'яв­ляється нарешті у світ, вона здобуває не тільки покровительку, захис­ницю й годувальницю, а й хазяйку, що прагне самотужки розпоряд­жатися (іноді вельми довго) її долею.

Саме "авторське" ставлення до дітей дає батькам уявне право ці "свої" витвори підправляти і впродовж усього життя обмежувати їхню особисту свободу.

Скількох конфліктів можна було б уникнути, пам'ятаючи, що діти — це не наша власність і що вони не повинні слухати нас безза­стережно, виправдовувати наші чекання та сподівання, досягати того, чого не досягли ми, любити (не любити) те саме, що любимо (не лю­бимо) ми, зв'язувати нас по руках і ногах.

Люблячи своїх дітей, не слід придумувати їм майбутнього — вони самі із цим впораються. Людина, так схожа на нас тілом і обличчям, знайома з перших днів свого життя, має свою долю, навіть коли ми прищеплюємо їй свій світогляд, прагнення та прихильності.

Можна сказати, що мати може створити умови для реалізації "творчого задуму" своєї дитини. Це підтверджують і сьогоднішні до­слідження у сфері трансперсональної психології. Здобутки регре-


сивних методів психотерапії дозволили розглядати перинатальний період у житті людини як повноцінний поряд з усіма періодами постнатального життя, а кризу народження — з погляду психологіч­ного впливу на дитину — порівнювати хіба що з кризою смерті. До­слідження С. Грофа довели, що на клітинному рівні кожен індивід несе протягом усього свого життя досвід свого перинатального періо­ду існування. За його нормального перебігу і природного завершення народжується людина, визначальною позицією якої у житті в цілому є оптимізм. Тому всі життєві випробування нею сприйматимуться як умова для здобуття такої позиції.

Будь-які аномалії на шляху до народження рельєфно відображаються в дорослому житті індивіда різноманітними відхиленнями та комплек­сами. Так, за свідченнями С. Грофа [7, с. 82—83], застосування регре­сивних методів психотерапії до людей, народжених за допомогою ро-додопоміжних щипців, дало змогу встановити причини їх складно­стей, що виникають при досягненні поставленої ними самостійно будь-якої мети. При адекватній активності поведінки на початку втілення тих чи інших проектів вони демонстрували розгубленість і невпевненість при їх завершенні і не могли обійтися без сторонньої допомоги.

Аналіз життєвих невдач людей, народжених шляхом кесарського розтину, виявив нереальність їх уявлень про власне місце у житті та нездатність правильно прогнозувати дії оточуючих. Алкоголізм та нар­команія пояснюються жагучим бажанням індивіда повернутися у стан симбіотичної єдності з навколишнім середовищем, так званої косміч­ної єдності, яка переживалася ним на початку перинатального періо­ду від моменту запліднення до перших перейм, і неможливістю поз­бутися травмуючого впливу періоду народження, моменту відокрем­лення від матері.

Подекуди офіційна медицина погоджується зі значенням емоцій­ного боку процесу народження, але й сьогодні надмірна емпатія вва­жається професійно непридатною якістю спеціаліста-медика. І все ж таки практика "уповільненого народження" є позитивним надбанням у вітчизняному акушерстві. Вона виявляється в тому, що дитину піс­ля народження, не відрізаючи пуповини, відразу ж кладуть на живіт матері. Відчуття рідного тепла та слухання знайомого серцевого рит­му пом'якшує кризові переживання дитини.

Трансперсональна психологія вважає за можливе знайти першопри­чину непатологічного або патологічного розвитку людини у перина-тальному періоді її життя. Повторне емоційне переживання дорослою людиною у редукованому вигляді перинатального стану веде до ка­тарсису та звільнення її від одержаної травматизації. Після виявлення


та "знешкодження" першопричин стає можливою подальша психоло­гічна реабілітація методом психо- та самоаналізу, іншими психотера­певтичними методами.

Актуалізація підсвідомого на перинатальному рівні життєдіяль­ності та його повторне переживання розширює можливості свідо­мого, звільняє індивіда від впливу депресивного періоду перейм, пе­реживань смертельної боротьби за життя під час проходження родо­водом, а також самої кризи народження — відокремлення до са­мостійного життя.

Тільки початок перинатального періоду, якщо мати переживала його без токсикозів та нервових обтяжень, буде нагадувати про себе у снах про водний простір, спокій, поколихування на хвилях, у відчут­тях захищеності та достатку.

Як відомо, для людського середовища характерним є неоднако­вість, своєрідність. Особливості жінки специфічно пов'язані з функ­цією народження та виховання дитини. У її природі закладено навча­ти. Ця роль потребує для себе зовнішнього захисту, терпіння, а також особливої сприйнятливості до емоцій та невисловлюваних потреб. Вона потребує, щоб сім'я перебувала у центрі уваги жінки, надійних та безперервних особистих стосунків всіх членів сім'ї.

Материнська орієнтація сповіщає жінкам (не всім порівну) особ­ливе відчуття природи та органічності, а також, можливо, прихиль­ність до певного місця (впродовж майже всієї людської історії жінка була прив'язана до місця необхідністю догляду за дітьми, тоді як чо­ловік йшов на роботу).

Саме первинні потреби матері та сім'ї визначали роль чоловіка як охоронника і здобувача. її змушена пасивність стала причиною його заповзятливості, її відчуття конкретного викликало в нього відчуття загального, її інстинкти вимагали його логіки. Жіноча сприйнятли­вість відповідала чоловічій наполегливості. Характерні риси тієї та іншої статі знаходилися у взаємозалежності і залишаться такими ж.

Окрім загальноіснуючих рис до портрету вагітної жінки можна до­дати почуття страху перед випробуваннями фізичного болю, який су­проводжує народження дитини, а також стан психічного напруження, викликаний емоційним дискомфортом.

Відомо, що напруження буває продуктивним, організуючим й емоційно-дезорганізуючим. Перше споріднене, по суті, з раціональ­ним страхом. Страх є позитивною силою, біологічною функцією, не­обхідною для виживання. Він породжує пильність, насторожену го­товність, позбавляє від нереальних сподівань та гірких розчарувань. Він знижує небезпеку травм та використання крайніх заходів протидії в умовах кризи. Страх, пов'язаний з розумінням, є джерелом справж-


ньої сміливості. Емоційна напруженість попереджає страх патологіч­ний, істеричний або хворобливий. Раціональний страх не повинен викликати паніку.

Криза народження призводить до сильних переживань як матір, так і її дитину. Після дев'ятимісячного чекання та внутрішньої підго­товки жінка максимально використовує свою психічну енергію для народження дитини. Незалежно від віку, досвіду та послідовності по­логів кожна жінка ставиться' до них як до психологічного рубікону, якій необхідно "взяти за будь-яку ціну".

Що її чекає за цим рубіконом, після пологів, вона не знає. Саме невідомість є однією з головних причин ірраціонального страху та емоційного напруження. Жінка не знає, як вона почуватиметься під час пологів, навіть коли це не вперше, не впевнена, що здолає біль. її тривожить перша зустріч з дитиною. Незважаючи на перинатальну діагностику, в неї є побоювання стосовно її психофізіологічної норми.

Ще тривожніше і водночас свідоміше ставляться до народження дитини жінки, які ознайомлені з особливістями перинатального ро­звитку немовляти і знають, що в момент свого народження і дитина переживає кризу. Упродовж дев'яти місяців вона перебуває в умовах, які дозволяють їй зростати від клітини до самостійного організму.

Уся система життєдіяльності дитини встигає адаптуватися до жит­тя в організмі матері. Але час плине і настає момент, коли вона зму­шена народжуватись. При цьому ламається вся система життя, і за кілька секунд дитині слід адаптуватися до нової. В цей момент рвуть­ся всі фізичні зв'язки дитини з матір'ю, замість тепла, комфорту та задоволення всіх потреб дитина постає перед невідомістю нового для себе життя.

Поінформована жінка глибоко співпереживає дитині, ніби відчу­ваючи труднощі, яких та зазнає під час свого народження. Сила та глибина її хвилювань за дитину зростають, коли у пологах застосову­ються рододопоміжні медичні засоби, наслідки яких для дитини мо­жуть виявитись пізніше.

До того ж криза народження для жінки пов'язана також з переос­мисленням своєї соціальної ролі. Материнство перинатального періо­ду відрізняється від материнства постнатального. Останнє активізує сферу особистої відповідальності, альтруїзму, психічної витривалості, доброти та емпатії. Наявність цих рис допомагають жінці у складному життєвому періоді новонародженості та раннього дитинства зберігати психічну рівновагу.

Криза народження дитини для жінки пов'язана також із сферою її стосунків, яка представлена батьком дитини, "молодими" бабусями та дідусями, найближчими родичами. Продиктований подіями терміно-


 



- 82187



5. ЖИТТЄВА КРИЗА І САМОГУБСТВО

5.1. Проблема суїіщду в історії, філософії і науці."Життя прожи­ти—не поле перейти", — проголошує народна мудрість. На жит­тєвому шляху, окрім радощів і звитяг, на людину чекають драми, складні колізії, а часом і трагедії. Складнощі життя, перешкоди, що стають на заваді досягненню життєвих цілей і мрій і видаються непе­реборними (інколи вони є такими насправді), змушують людину бо­ротися, шукати вихід, переосмислювати сенс буття, переживати зроб­лені помилки і картати себе за нездійснені наміри, — одним словом, жити. Проте час від часу людині попри всі її старання не вдається відшукати позитивного рішення, достойного виходу з життєвої кризи, і тоді западає в голову остання фатальна можливість — шлях у небут­тя.

Екстремальні ситуації, що нерідко виникають у житті, вимагають від особистості конкретних рішень і активних дій, які мають бути ух­валені і здійснені за умов, як правило, "життєвого цейтноту". Відтак зростає імовірність помилкових життєвих виборів, найфатальнішим з-поміж яких є самовбивство (суїцид).

Суїцид як спосіб кардинального розв 'язання життєвих суперечностей відомий з давніх-давен; за своєю природою він є явищем суто со­ціальним — це "досягнення" людство набувало впродовж тривалого історичного розвитку. Виходячи з світоглядних парадигм, що зміню­валися разом із цивілізаціями, самогубство то суворо переслідувалося, то мало не ставало буденною нормою існування. Так, релігія Старо­давнього Єгипту забороняла самогубство, але під впливом вчення єгипетських жерців про переселення душі стали траплятися випадки самогубства: так, король Сезострісь, який під старість втратив зір, хо­лоднокровно позбавив себе життя. У часи Клеопатри самовбивства були надзвичайно поширені. В Єгипті утворилася навіть академія під назвою "сінапотануменон", у котрій збиралися бажаючі позбавити се­бе життя. Загалом презирство до життя, розпуста звичаїв дійшла до таких меж, що нас не може не вражати своєю неправдоподібністю розповідь латинського письменника IV століття Аврелія Віктора, за якого Клеопатра торгувала своєю красою, причому за ночі кохання їй платили не грошима, котрих вона мала доволі, а життям.

Релігія народів Західної Азії: персів, фінікійців, асиріиців, вавіло­нян не схвалювала самогубства, хоча фінікійському Богу Ваалу при­носилися людські жертви, щоб змилостивити гнівливе божество. В історії вавілонян та асиріиців ми можемо знайти тільки один відомий випадок самогубства — це самоспалення Сарданапала.

Древні євреї не схвалювали самогубства. В їх законодавстві не бу­ло визначено покарань за самовільне позбавлення життя, якщо не


зважати на заповідь "не вбий". Проте в історії євреїв можна знайти хіба що 10 випадків самогубств, що не засуджувалися духовними мислителями, як самогубство Самсона (що відповідало волі Бога); самогубство Разіса, котрий вважав за краще доблесно умерти, ніж дістатися в руки нечестивців, тощо.

Причину відсутності самогубств у євреїв треба шукати не стільки у релігійних віруваннях, скільки в особливій прихильності до земного життя. Ця прихильність породила звичай ховати самовбивць з мен­шими почестями, ніж померлих, а саме вже при заході сонця (про що свідчить Флавій Йосип). Для населення стародавнього Ізраїлю не бу­ло характерним "презирство до життя"; саме в цьому слід бачити розгадку того явища, що з-поміж них самогубства були винятковим явищем, хоча релігія їх відверто не забороняла: смерті не треба боя­тися через те, що за труною тебе очікує лоно Боже.

В Індії позбавляти себе життя було (і залишилося) звичайною справою. Браміни вірили, що смерть є зміна місця життя, і тому з вражаючою байдужістю були готові заподіяти собі смерть. За їхнім релігійним вченням, тіло служить джерелом усіх страждань, а відтак душа прагне звільнитися з цієї в'язниці і поєднатись із Брамою. У го­рах між Нербудай і Тапті дотепер щорічно відбуваються разючі яви­ща. На початку весни у Кала Баїра, у пору релігійних свят, кидаються в безодню кілька чоловік, вважаючи, що цим вони заслуговують бла­женство на небесах.

Згідно з китайською релігією, смерть поновляє первісний стан душі, позбавляючи її від земних мук і горя. Самогубство в Китаї було вельми поширеним, тим паче, що за легендою сам великий Будда подав приклад самогубства — позбавив себе життя в голодну годину, щоб голодні могли з'їсти його м'ясо. Є свідчення про одночасне са­могубство п'ятисот філософів, послідовників Конфуція, які кинулись у море, щоб не пережити загибелі своїх священних книг, які були спалені імператором Хисоань-ті.

В Японії з давніх-давен самогубства поширювалися відкрито — як акт величезної хоробрості та мудрості. Шанувальники японського божества Аміда сідали в печері, наказували закласти входи до неї і спокійно вмирали з голоду з думкою, що вони надають величезну радість божеству. Інший широковідомий стародавній японський засіб самогубства "харакірі" зустрічався особливо часто з-поміж осіб вищих класів: дворянства, чиновників та війська. "Харакірі" було "добровільне" і "примусове". У першому випадку самогубець урочисто прощався зі своєю родиною, надягав сукню білого кольору, сідав на килим посеред кімнати і розпорював собі живіт. У ту саму мить його найкращий друг або син відрубував шаблею йому голову. Якщо япо-


нець був ображений рівним собі, він мав право викликати його на добровільний "харакірі", і останній був зобов'язаний тоді загинути ра­зом з ображеним.

Греки в стародавній період своєї історії відрізнялися прихильністю до життя, до батьківщини, до свободи. Про стан після смерті вони мали непевні уявлення, і тому немає нічого дивного в тому, що в ге­роїчні часи Гомера греки були далекі від "святого" стремління до са­могубства. Греки не боялися смерті, їм було властиве презирство до неї в тих випадках, коли це презирство було необхідне для героїчних вчинків, якими наповнено усю історію Греції. У греків самогубство було явищем вельми рідкісним, причому майже виключно виникало на грунті нещасного кохання або небажання розлучитися з коха­ною — таким є самогубство Оліди (котру покинув її наречений Демо-сфен, один з героїв Троянської війни), яка не винесла розлуки і по­вісилась.

Вивчення законодавств грецьких держав підтверджує, що самогуб­ство вважалося справою надзвичайно злочинною. За давніми антич­ними законами, рука самогубця, котра позбавляла себе життя, мала бути відрубана і похована окремо. У Спарті і Фівах трупи самовбивць спатювали з презирством. У Мілеті було видано закон, за якого трупи повішених тягли містом на тих шнурках, котрі слугували зброєю смерті. Хоча в деяких грецьких містах існував такий звичай: бажаю­чий позбавити себе життя повинен був викласти місцевим владам причину такого рішення і просити дозволу, який, до речі, давався вельми рідко.

Проти самогубств виступати і філософи давньої Греції. Так, Піфагор приблизно за 500 років до Різдва Христового вчив, що лю­дина поставлена в цьому світі божеством як солдат на посту і не сміє зійти з нього без дозволу того, хто її туди поставив. Прихильником цього вчення був і Анаксагор, один з видатних іонійських філософів. Так само засуджували самогубство Сократ, Платон, Ксенофонт, Арі-стотель. Платон вважав, що варто позбавити поховання ту людину, котра забрала життя в свого найкращого друга, тобто в самого себе.

Такі мислителі визнавали, що життя само по собі є благо, вони поширювати вчення, що збігалось з духом грецького світогляду, поз­бавленого сучасного нам песимізму і матеріалізму. Але вже за часів Платона почали виникати протилежні погляди. Аристип, який наро­дився приблизно за 400 років до народження Христового, та Зенон вважали, що життя не є само по собі благо, воно може бути благом, якщо буде використано з користю, але може стати і злом, якщо його використати на шкоду.

Умови грецького життя, як зазначалося, не сприяли розвитку са­могубств, але це не стосується римлян — увесь склад їх життя ніби


спеціально був створений для сприйняття вчення стоїків та епіку­рейців. Самогубства в Римі в останні роки Республіки стали повто­рюватися так часто, що жодна сила не могла протистояти цьому. А між тим, кілька століть раніше самогубства в Римі були такою самою величезною рідкістю, як і в героїчній Греції. Закони Стародавнього Риму суворо карали самовбивць. Так, цар Гарквіній Приск, прагнучи припинити поширення у часи його царювання схильностей до само­вбивств, що викликалися непомірно важкими роботами, на які при­рікав їх сам цар, для настрашки міста видав наказ розпинати само­губців на хрестах, а потім віддавати їх на поживу диким звірям.

Коли Рим стикнувся із грецьким світом, ідеї епікурейців, а особ­ливо стоїків, стали ширитися з надзвичайною швидкістю. Навіть такі мислителі, як Цицерон, котрий засуджував самогубство, припускав добровільну смерть за певних обставин, наприклад, за фізичних страждань. Законодавство вже не переслідує самовбивць як злочин­ців, релігія не проклинає їх. Суспільна думка схиляється перед поз­бавленням себе життя подібно до Катона, Брута, Кассія.

Знаменитий епікурієць, Лукрецій, який скінчив життя самогуб­ством, висловив досить імовірні погляди на причину збільшення са­могубств. Цією причиною переважно буває байдужість до життя, що розвивається, в свою чергу, під впливом надмірного страху перед смертю.

Законодавство Римської імперії визнавало право кожної людини розпоряджатися своїм життям. Єдиним обмеженням самогубства під час правління поганських імператорів була заборона воїнам позбавля­тись життя доки вони перебувають на службі. За замах на самогуб­ство солдата засуджували до смертної кари.

За доби середньовіччя, коли християнство остаточно утвердилося в Європі, а Європа набрала вигляду великого феодального табору, з'явилося поклоніння фізичній силі, тваринна прихильність до життя та його зовнішніх благ, звідси — сліпе дотримання обрядів і форм релігії, що засуджували самовбивство. Але в середні віки самов­бивства не припинилися, хоча й не набули такого розвитку, який спостерігався в Римській імперії. Хроніки тих часів доводять, що спо­соби і мотиви самовбивств того часу були такими самими грубими, як звичаї і мораль феодальної епохи.

Багато письменників, наприклад, Буанафід, приписують хри­стиянству велику заслугу у зменшенні самогубств. Зрештою, ніколи світ не знав за свою історію такої суперечності між життям і теорією, як у середні віки. Християнство, що засуджувало самогубство, само проповідувало жорстоку діяльність інквізицій, котрі боролися з єресями, бездуховністю, водночас відправляючи у вогонь тих, що від­кривали собі шлях до самогубства. Крім того, особливо поширеними


 


15 -

7 82187



були самогубства в монастирях, а, відповідно, сумнівним є припису­вання християнству такої виняткової заслуги у викорененні само­губств.

Актуальним лишається питання про добровільне позбавлення себе життя і у наш час. Питання про самогубство — це питання життя та смерті, сенсу життя та безглуздя існування. Роздумам з цього приводу віддали належне чимало великих умів людства, бо кожен, хто здатний до глибокої рефлексії, неодмінно замислюється над проблемою сво­боди волі у такій екстремальній ситуації, як перехід від буття до не­буття.

Правий був Ж.-Ж. Руссо, який стверджував, що бреше той, хто не боїться смерті; це великий закон чутливих істот, без якого усі смертні істоти були б винищені. Боязнь ця — простий прояв природи. Але при самогубстві людині вдається подолати цю критичну межу, пере-силити закладений природою в психіку рятівний механізм самозбе­реження. Чому і як це відбувається ?

Пошук відповіді на це запитання веде до царини філософствувань про сенс буття, сутність людини та її призначення. "Чи варто жи­ти, — міркував Є. Трубецькой, — чи володіє життя позитивною цін­ністю, ...цінністю обов'язковою для кожного?" За ствердженням Ю. Анхельвальда, кожен має право сам на себе. І цим правом скориста­лися б усі, якщо тільки можна було б живити впевненість в тому, що смерть — це справді кінець. Ми тільки тому не вбиваємо себе, що наш розум, що чужий абсолютності, не може погодитись з ідеєю без­умовного "ніщо", "вічного покою". За Шекспіром (Гамлет), самогуб­ці — це ті, хто повірив в абсолютний кінець, сон без сновидінь, в суцільну смерть; це ті, хто не задалися думкою про очікування його продовження. Єдина перешкода для всезагального вселюдського са­могубства — боязнь нового буття, а зовсім не радість життя.

Н. Я. Абрамович стверджував протилежне. Полишають життя не тому, що воно бідне, а тому, що воно чарівно багате і гризе душу своєю незрозумілістю. Це не заперечення життя, але заперечення са­мого себе, своєї слабкості, перед його багатством та міццю. "Життя казкове, а я слабкий, — скаже той, хто залишає життя, — в ім'я жит­тя я повинен піти, щоб не викривляли його".

Для одного спостерігача всі життєві явища минають зі зворушли­вою простотою та до того зрозумілі, що не варте прискіпливого по­гляду. Іншого, навпаки, ті ж самі явища до того непокоять, що не має сил їх обмірковувати, спрощувати, простеляти у пряму лінію та на тому заспокоїтись, він вибирає іншого роду пробачення та пускає собі кулю в лоб, щоб погасити свій вимучений розум зі всіма питан­нями водночас. Це лише дві протилежності, але між ними — людський сенс.


"Самогубці, — писав Ф. М Достоєвський у "Щоденниках пись­менника", — це люди, що байдуже ставляться до питання релігії, не­наче вони ніколи не чули про те, що вони істоти безсмертні.

За виразом В. Соловйова, між тими, хто заперечує життєвий сенс, є люди серйозні, це ті, хто своє заперечення завершує ділом — само­губством; та є несерйозні, які заперечують сенс життя лише роздума­ми та філософськими системами.

За М. Бердяєвим, самогубство є прояв малодухості, відмова про­явити душевну силу та витримати труднощі, воно є зрада життю та Богу. Але насправді самогубство не є проявом людської особистості, воно здійснюється нелюдською силою, котра робить за людину цей жахливий крок. Здобути перемогу над самогубством — це перемогти владу світу над своєю долею.

Самогубство є не тільки примусом над життям, воно є примусом над смертю. У самогубстві немає вільного прийняття смерті в годину, яка посилається згори. Самогубець вважає себе хазяїном свого життя та смерті, він не хоче знати Того, хто створив життя та від Кого за­лежить смерть. По суті, людина усе своє життя має готуватись до смерті: якісні досягнення свого життя визначаються тим, чи готова вона до неї.

Ф. М. Достоєвський, помічає М. Бердяєв, знаходить через мета­фізичний експеримент Кирилова ("Біси"), що самогубство за своєю природою атеїстичне, воно є запереченням Бога, бо воно ставить лю­дину на місце Бога. Можливо, більшість людей, що позбавлюють се­бе життя, не мають метафізичних думок Кирилова, вони перебувають у стані афекту та не розмірковують. Але вони несвідомо ставлять себе на місце Бога, оскільки вважають себе єдиним хазяїном життя і смерті, тобто на практиці утверджують атеїзм.

Обожнювання людини, людинобожество може проявитись лише у вимушеній смерті. Зараз ми поставимо питання відношення примусо­вої смерті та вбивства. Чи є самогубство вбивством? Самогубство є вбивством живої істоти, Божого творіння. Ті, котрі не бачать в цьому вбивства живої істоти, твердять, що вбивство є знищенням чужого життя, котре мені не належить. Моє життя належить мені, і тому я можу знищити його, не здійснюючи вбивства. Моє життя є не тільки моє, на котре я маю повне право власності, але й чуже життя, бо на­самперед воно належить Богу, котрий має на нього абсолютне право; воно є також життям моїх близьких, інших людей, мого народа, суспільства, всього світа, котрому я потрібен.

Не можна жити тільки для того, щоб підтримувати своє життя та насолоджуватись ним. Це є зоологічне, а не людське існування. Осо­бистість існує лише в тому разі, коли існує надособисте, інакше юна розчиниться в тому, що нижче від неї.


 





За М. Бердяєвим, питання про самогубство є питанням про релігій­ний сенс життя. Самогубство його заперечує. Тому, стверджує він, боротьба проти самогубства є боротьбою за релігійний сенс життя.

Самогубство, на погляд В. Розанова, завжди є катастрофою осо­бистості, катастрофою біографії... Самогубство також є катастрофою економічною, адже якщо життя є майстернею із тисячами будинків в ній, і раптом вона втратить одного свого робітника, то один із таких будинків залишиться невідтвореним.

Є одна справжня серйозна філософська проблема, вважає А. Ка-мю: вирішити, чи варто життю бути прожитим, або воно не варте цього, тобто треба відповісти на головне питання філософії. Самогуб­ство, зазначає А. Камю, завжди розглядалося виключно як соціаль­ний феномен. Ми ж, навпаки, ставимо питання про зв'язок само­губства з мисленням індивіда.

З наведеного короткого огляду думок видатних мислителів видно, що є серйозні методологічні розбіжності при визначенні філо­софського сенсу такого явища, як самогубство. Не обходячи їх, варто звернутися до дефініцій, котрі здатні допомогти при практичному розгляді явища суїциду як наслідка життєвої кризи.

Юридичне визначення самогубства. Якщо, з філософського погляду, питання про самогубство безпосередньо пов'язано з питанням про світ сприйняття або є виявленням свого роду філософського протес­ту, то, з юридичного погляду, самогубство — це навмисне позбавлен­ня себе життя (суїцид). За тлумаченням "Юридичного словника", у найширшому розумінні це реакція на труднощі життєвої ситуації, кот­ра сприймається як нестерпна, така, яку неможливо позитивно змінити.

З погляду психології, самогубство, як вважає психолог кризового стаціонару для суїцидентів О. Калашникова, — це слабість, капітуля­ція, воно ніколи не може бути виправданим, навіть тоді, коли люди­на втратила все — кохання, здоров'я, віру в себе, сенс життя.

На думку вітчизняного дослідника В. А. Тихоненка, самогуб­ство — це акт, що породжений уявленнями про смерть. Це не просто перехід за межу дозволеного заради вигоди або гри з небезпекою. Істинне самогубство припускає жорстокий поєдинок життя і смерті, в котрому зазнає поразки все, що утримує людину на цьому світі.

По-перше, якщо людина вирішує позбавити себе життя, це озна­чає, що в її свідомості відбуваються суттєві зміни. Сенс життя є фун­даментальною етичною категорією. Людина вирішує позбавити себе життя, коли під впливом тих чи інших обставин її існування втрачає сенс.

По-друге, втрата сенсу життя — це необхідна, але недостатня умова суїцидальної поведінки. Необхідна переоцінка смерті: смерть


 


повинна набути морального сенсу; тільки тоді уявлення про неї може стати метою діяльності.

По-третє, суїцидальні події (події, що штовхають до само­губства) — це потужні удари по моральним цінностям особистості.

По-четверте, саме суїцидальне рішення — це акт морального ви­бору. Віддаючи перевагу самогубству, людина співвідносить мотив і результат, бере на себе відповідальність або перекладає цю відпо­відальність на інших. Коли людина вибирає такий вчинок, вона ба­чить у самогубстві не тільки можливість вчинити смерть, а й певний крок, що несе позитивну або негативну мораль та викликає певне ставлення людей, їх оцінки та думки.

Вихідним в етико-психологічному аналізі самогубств треба вважа­ти категорію життєвого сенсу — одну з найзагальніших, найбільш ін­тегрованих характеристик розуміння життя та відчуття життя особис­тості.

Ясно, що кожна людина, як би вона не була поглинута повсякденними справами та турботами, бажає не просто жити, а від­чувати цінність свого життя, своєї діяльності. Ми рідко усвідо­млюємо, що нам потрібне життя не само по собі, а його ос-мисленість. Нами сприймається життя як щось позитивне, а до смерті ставимося негативно, бачимо в ній щось трагічне, що викли­кає страх. В цій полярності відносин до життя і смерті можна знайти прояв того інстинкту життя, про який стільки сказано й написано як про першооснову біологічного існування життя тварини й людини. Можна знайти інші джерела відчуття та усвідомлення життєвого сен­су — це такі, як:

1) конкретні моменти життя — ситуації, дії, котрі людина співвід­
носить у своїй свідомості з подальшою метою, життєвими програма­
ми;

2) суттєвий стан справ в життєвому просторі особистості, що
мають співвідношення з моральними нормами та ідеалами, внаслідок
чого складаються уявлення про ступінь "того, що має бути" та "того,
що є";

3) особа співвідносить свій життєвий шлях із життєвими шляхами
інших людей та прогресом суспільства в цілому, відчуваючи (чи, нав­
паки, втративши) причетність до їх долі.

Незважаючи на багатозначущість та широту категорії сенсу життя, її інтегральний характер та глибинну природу, якісні та кількісні ха­рактеристики життєвих уявлень змінюються від етапу до етапу жит­тєвого циклу особистості.

Отже, головний механізм, специфічний для суїцидальної поведін­ки (акту самогубства) — це своєрідний переворот ставлення до життя і смерті. Життя втрачає всі ступені позитивного ставлення, цінність


 




вий розподіл соціальних ролей, коли син і чоловік і він же батько спілкується з тещею, матір'ю і бабусею, наприклад, перебігає зде­більшого складно, в результаті чого молоді сім'ї зазнають чималих струсів. Нерідко молода мати стоїть перед альтернативою конфлікту: або з чоловіком, без якого її самотність та "сирітство" її дитини, або з батьками та рідними. Отже, криза народження є початком, в якого є певні наслідки.

Кожна жінка приходить до кризи народження своєї дитини по-різному, з різним психологічним настроєм. Для одних їхня вагітність є бажаною, для інших вона є умовою розвитку якихось обставин, на­приклад зміцнення сім'ї, поліпшення стосунків з чоловіком, отри­мання квартири. Одним жінкам байдуже, хто в них народиться, інші ж віддають перевагу тій чи іншій статі, для третіх — це випробування на "повноцінність", яке вони дозволяють проводити з собою своїм чоловікам. Звісно, що природна мотивація вагітності значно простіша для виконання, ніж мотивація з усілякими "надбудовами".

Чим є період виношування дитини для жінки-матері? Його заве­дено поділяти на три етапи. Перший етап — адаптація, який продо­вжується до трьох місяців. За цей час організм жінки пристосовується до нового стану, пов'язаного з імплантацією, тобто пересаджуванням у матку заплідненого яйця, з початком існування двох організмів — матері і дитини.

Другий етап — етап рівноваги. Це найдовший клінічний стан ва­гітності, що продовжується приблизно 5—6 міс. Всі недуги, хвороби закінчуються, настає рівновага. Матка ще не досягла розмірів, коли вона ускладнює рухи. Небезпека передчасних пологів скоротилася до мінімуму. Жінка має переважно хороший настрій і хороше загальне самопочуття.

Третій етап — етап втомленості. Жінці все важче рухатися, в неї все більша потреба у відпочинку. Етап цей не довгий, переважно один—два тижні до пологів.

Вагітність для жінки є природним станом, через який виконується її основна детермінована еволюцією функція — продовження роду. 3-поміж усіх відомих станів організму вагітність — єдиний, що спричи­нює глибокі та значні перетворення, функціональні зміни як у роботі статевих залоз, так і у всьому організмі. Ці зміни — результат тимча­сового співіснування двох організмів — зародку плода і материнсько­го, створення унікальної психо-біологічної системи матері і дитини. Плід, що розвивається в материнській утробі, активно росте і ставить перед матір'ю все нові вимоги для забезпечення свого розвитку і іс­нування. Щоб задовольнити їх, в організмі жінки відбуваються значні перетворювальні процеси.


Вагітність впливає на всі органи, тканини, клітини, процеси, що перебігають в них. Насамперед на енергетичний обмін, обмін речо­вин, функції залоз внутрішньої секреції і нервової системи.

Для психологічної підготовки жінок до пологів важливо знати, якої складності проблеми є побіжними в житті кожної окремої жінки. Досвід доводить, що наявність різних психологічних проблем і став­лення до них створюють різні рівні психологічної готовності жінки до випробувань, які її, без сумніву, чекають.

Для визначення групи соціально-психологічного ризику з-поміж жінок-майбутніх матерів слід дати визначення крайнім проявам таких жінок або груп соціально-психологічної норми і патології.

Соціально-психологічною нормою назвемо групу жінок, які володіють психологічною готовністю до материнства. Вона містить гармонійне поєднання фізичних і психологічних можливостей жінки.

Передовсім це відсутність внутрішні* конфліктів у сприйнятті се­бе, свого місця в суспільстві (як жінки та носія певних професійних здібностей), задоволення від відповідності свого обранця на роль чо­ловіка і майбутнього батька дитини своїм сподіванням, певний рівень громадянської зрілості і можливості брати на себе відповідність за когось, наявність стійкого бажання мати дитину, готовність витрима­ти деякі фізичні страждання у зв'язку із пологами.

Жінки протилежної групи не мають перелічених якостей зовсім, мають їх частково або мають їх із знаком "мінус". А відтак перспекти­ви перебігу їх вагітності майже завжди негативні у фізіологічному і завжди негативні у психологічному напрямі.

Відомо, що є п'ять типів ставлення до кризової ситуації: ігнорую­чий, перебільшуючий, демонстративний, волюнтаристський та про­дуктивний (Т. М. Титаренко). Групи жінок соціально-психологічного ризику є прикладом ставлення до кризової ситуації, якою для них є пологи.

З-поміж факторів, які складають ефективну материнську поведін­ку і сприяють адаптації дитини до навколишнього світу, великого значення останнього часу надається фактору прихильності матері та дитини. Серед досліджень, присвячених цій темі, можна виокремити порівняльно-етологічний та психоаналітичний напрями.

У межах етологічного напряму прихильність розглядається як при­роджений біопсихічний механізм, що поєднує більшість видів тварин з людиною. Дж. Боулбі вважав прихильність первинно специфічною системою, суть якої у підтриманні взаємодії між матір'ю і немовлям, що необхідне для його виживання та розвитку. Першим кроком до прихильності є встановлення зв'язку в результаті ранніх контактів упродовж перших годин після народження. Психосоматична рівнова-

10 *

та дитини тісно пов'язана з її емоційним контактом з матір'ю. По­ведінка її при цьому розглядається як відповідна та компліментарна природженому репертуару поведінки немовляти. Як і будь-який акт соціальної поведінки, що має принципове значення для виживання виду, прихильність має селективні та пускові механізми: морфоло­гічні риси, особливі запахи, рухи та пози; специфічно людським сти­мулом вважається посмішка немовляти. Філогенетично більш древ­нім, але не менш значущим для виникнення прихильності є нюхова стимуляція, поряд з візуальними сигналами, тактильною стимуляцією при ссанні, акустичною стимуляцією.

Психоаналіз центрує фокус своїх інтересів на психічній історії са­мої матері та періоді її вагітності. Найбільшу увагу привертає значен­ня формування образів дитини в уяві майбутньої матері для прийнят­тя нею своєї новонародженої дитини (М. Д. Аркіне, 1993). Виявлено, що фантазії матері стосовно вагітності і дитини можуть викликати дисфункцію стосунків у діаді, порушуючи нормальну прихильність.

Стосунки матері з дитиною визначаються її власною історією до і після народження. Отже, внутрішні конфлікти, тривоги, що стосу­ються минулих стадій розвитку, оживають в даній кризовій точці людського життя (вагітності) і впливають на реальний образ дитини. Ці конфлікти можуть мати як позитивні, так і негативні прояви як її "его", так і її партнера, включають продовження її стосунків з бать­ками та сіблінгами. Відтак для формування почуття прихильності до дитини жінка повинна під час вагітності інтегрувати реальність та підсвідомі фантазії, надії та мрії, що стосуються дитини. Таким чи­ном, з психоаналітичних позицій почуття прихильності матері до ди­тини виникає не раптово — після її народження, а проходить довгий шлях становлення, починаючи з періоду виношування вагітності (а можливо, й раніше), а сама проблема вагітності виводиться у суто людський план.

Які психологічні особливості жінки, яка виношує бажану вагіт­ність? Як відомо, одним із головних новоутворень періоду вагітності є виникнення нового сенсорного досвіду. Його формування пов'язано з тим, що починаючи з другої половини вагітності у всіх жінок вини­кає природне відчуття, що безпосередньо пов'язано із рухами плода, що формується. Звичайно жінки суб'єктивно виокремлюють ці від­чуття і одразу пізнають їх. Вони підкреслюють їх незвичайність і не­зрівнянність ні з якими іншими, раніше пережитими тілесними фе­номенами. Описуючи свої переживання, жінки звичайно удаються до надзвичайно образних порівнянь. Особливо це акцентовано напочат-ку, коли плід ще малий. Прагнучи передати свої відчуття, вагітні розповідають, як спочатку вони зазнають дуже невиразних, слабких,


 

І


погано локалізованих "поштовхів", "невиразних переміщень". Для по­рівняння вони використовують відповідні своєму настрою метафори: "начебто рибка пропливла", "теплі хвилі", "м'які доторкування", "наче злегка доторкнулася", "м'яко заворушилася" та ін. Відчуття, яких зазнає вагітна, звичайно емоційно забарвлені в приємні кольори. Ва­гітні жінки розповідають, як вони постійно прислуховуються, "чека­ють" цих сигналів, наділяють їх важливим смислом, ніби "медитують" на цих відчуттях. Шевеління, що періодично виникають, оживляють в йих потік фантазій, пов'язаних із майбутнім материнством.

Надалі, у міру зростання плода, чуттєвий компонент цих відчуттів стає більш яскравим, набуває відтінок предметності. Жінки пережи­вають "виразні поштовхи", "перевороти", дитина "б'ється", "штов­хається". Вагітні в цей період звичайно починають трактувати по­ведінку майбутнього немовля: "прокинувся", "він маму турбує", "пу­стує..." та ін. Можна бачити як наділена змістом вагітність надихає майбутню матір, створює відповідний афективний фон, яким вона одухотворює свого майбутнього немовля. Присутність його викликає ніжність, забарвлюється в теплі емоційні фарби. Для висловлення своїх почуттів, як правило, використовується зменшувально-пестливі суфікси: "мій маленький", "крихітка", "зайчик" та ін. Думки про нього викликають посмішку. Деякі жінки бувають настільки заглиблені в ці переживання, що в їх поведінці також починають з'являтися елемен­ти дитячості. Вони стають більш сенситивними та навіюваними, безпорадними та розм'якшеними. В цей період вагітності звичайно виникає внутрішній діалог матері з дитиною. Особливий емоційний стан сприяє формуванню образу дитини, який включається у само­свідомість жінки.

Водночас із розвитком найбільш бажаної й осмисленої вагітності у жінок є умови для цілої низки негативних змін в емоційній сфері. На фізіологічному рівні ця тенденція пов'язана з появою цілком певних ендокринно-соматичних і психофізіологічних змін в організмі вагіт­ної жінки. На смисловому рівні їм відповідає ряд негативних тен­денцій. Тут і побоювання, і страхи, пов'язані з майбутніми родами, що інколи доходять до паніки — "чи винесу я роди?"; і невпевненість у своїх здібностях народити і стати "повноцінною" матір'ю; і страх за здоров'я та долю майбутньої дитини, хвилювання перед погіршенням матеріального стану своєї сім'ї, перед можливим обмеженням власної свободи, і нарешті, переживання своєї тілесної метаморфози і пов'я­заної з нею сексуальної непривабливості.

Ці протилежні психологічні плани розвиваються одночасно і навіть найбажаніша вагітність забарвлюється особливим подвійним, протирічним, бінарним (Л. С. Виготський) афектом, в якому водно-


час співіснують радість, оптимізм, надія і насторожене чекання, страх, печаль.

Цей амбівалентний комплекс зароджується уже на найбільш ран­ньому етапі, коли жінка змушена вирішувати питання: зберігати чи переривати вагітність? З усвідомленням своєї нової якості для вагіт­ної щоразу відкривається нова грань цього комплексу. Своєї куль­мінації амбівалентний афективний фон досягає в момент дітонарод­ження. В цей момент болісні потуги у чуттєво-емоційному рівні за­барвлені радісним нетерпінням, чеканням, захватом звершення. За Л. С. Виготським [6, с. 284], пологи, як і творчий екстаз, є тим мо­ментом, в якому об'єднуються обидва протилежних емоційних плани в одному акті, відкриваючи свою протилежність, доводячи протиріччя до апогею і водночас розряджаючи ту подвійність почуттів, яка весь час наростала упродовж вагітності.

Пологи, як правило, різко зміщують усю тональність афекту до позитивного полюсу. Емоційний стан породіллі забарвлений почут­тям радості, заспокоєння, умиротвореної прострації. На її обличчі сяє блаженна посмішка, жінки із захопленням вдивляються у обличчя своєї новонародженої дитини.

Таким чином, у разі виношування бажаної вагітності ворушіння плоду, що виникає у природних часових межах, переживаються як природні. Із збільшенням плоду відчуття стають все виразнішими, їх відчуттєвий компонент (із невиразного протопатичного) трансфор­мується у більш конкретний — епікритичний план, а чуттєва сфера жінки набуває амбівалентної емоційної тональності.

Аналіз суб'єктивних переживань у жінок, що виношують небажану вагітність, засвідчив, що їхні тілесні симптоми та емоційні реакції мають цілу низку принципових відмінностей. За всіх відмінностей ін­дивідуальних особливостей вдається виявити загальні риси і виокре­мити два крайніх варіанти психологічного статусу.

За першого варіанта усю вагітність жінки почуваються добре. По­мітно рідше, ніж у випадках бажаної вагітності, в них зустрічаються явища раннього токсикозу. Така ж знижена чуттєвість зберігається і у ставленні до ворушіння плода. Констатується загальна слабка емо­ційна реакція на факт вагітності і викривлення уявлення про строки вагітності.

У разі небажаної вагітності в жінок здебільшого формується своєрідна гіпостезія тілесних проявів вагітності і відповідний їй особ­ливий психологічний стан "атіофоріогнозія" (тіофорія — від гр. "вагіт­ність"). Звідси термін виникає за аналогією з анозогнозією (запере­чення хвороби).


Атіофоріогнозія у легких випадках виявляється своєрідним забу­ванням вагітності, ігнорування її симптомів, часом значним викрив­ленням уявлень про її строки. У більш виражених випадках жінки бу­вають впевнені у відсутності вагітності навіть за наявності її вираже­них ознак.

У складніших випадках психологічно заперечується сам факт ва­гітності навіть за наявності безумовних її ознак (ворушіння плоду). Такі -жінки звичайно прагнуть уникнути медичної діагностики вагіт­ності. На відміну від інших вагітних в них навіть на пізніх строках не буває природного рухового "заспокоєння". Відсутнє відчуття рухової незграбності, пов'язаної з надмірністю власної ваги. Іноді відмічаєть­ся невідповідне обставинам деяке піднесення настрою стосовно май­бутньої дитини, яку мати збирається залишити в пологовому будинку. Скоріше за все поведінка така є проявом механізму психологічного захисту від травмуючих переживань.

Другим варіантом психологічного стану, котрий виникає за неба­жаної вагітності, є стан, що характеризується гіперстезією тілесних симптомів, вираженою ригідністю негативного афекту — страхом, де­пресією. У даному разі відмічається певна картина тілесно емоційних феноментів, які можна назвати терміном "гіперпатія вагітності". Во­рушіння плоду в таких жінок, навіть на самому початку, супровод­жується різко негативними відчуттями та переживаннями. Свідомість жінок, іноді до самих пологів, наповнюється пошуками шляхів пло-довигнання. Іноді небажана вагітність на всьому протязі супровод­жується глибоким почуттям бридкості і навіть відрази до майбутньої дитини, що породжує особливо яскраві фантазії, в яких вона мучить і навіть вбиває свою ненароджену дитину. Відповідно до цього тілесні симптоми вагітності мають негативне забарвлення. З самого початку поштовхи та ворушіння плоду бувають неприємними, підкреслено за­важаючими, надзвичайно болісними. їх виникнення супроводжують­ся зусиллями загального психічного напруження, пригнічуючими фантазіями і пригадуваннями, пов'язаними із вагітністю та ситуацією навколо неї.

Отже, за небажаної вагітності емоційні прояви жінок різко поля­ризовані. В одних випадках це стійкий негативний депресивний фон настрою, в інших — емоційна невключеність, байдужість і навіть певна ейфорія.

Психологічний стан жінки у випадках бажаної і небажаної вагіт­ності вельми відрізняється. Центральним моментом в їх несхожості стають суб'єктивні відчуття, пов'язані із ворушінням плода. Чим це можна пояснити?


смерті змінює знак з негативного на позитивний. З цього моменту починає формуватись мета самогубства і план його реалізації.

За В. А. Тихоненком, існують п'ять основних типів особистого сенсу самогубства: "протест", "виклик", "уникнення", "самопокаран-ня", "відмова".

Сенс суїциду "протест" полягає в бажанні покарати кривдників, зробити їм шкоду хоча б своєю смертю.

Суть суїцидальної поведінки "виклик" — змусити співчувати ото­чуючих, активізувати їхні реакції.

Суїцид "уникнення" — це самоусунення від нестерпної загрози особистісному чи біологічному існуванню.

"Самопокарання" є протестом проти себе: "Я — сам собі суддя і кат" (згадаймо геніальне оповідання Ф. Дюренмата "Аварія").

"Відмова" є повною капітуляцією перед життям, бо мета і мотив самогубства при цьому збігаються.

І все ж у будь-якому з цих випадків самогубство є добровільним позбавленням себе життя.

На думку Б. Андрушків, будь-яка класифікація умовна, хоча і дея­ка схема з урахуванням психологічних чинників, що призводять до суїциду, може бути виявлена. Отже, це:

1. Самогубство як протест, як поклик (М. Скрипник, С. Цвейг).

2. Самогубство як порятунок від страждань (3. Фрейд).

3. Самогубство як прагнення спинити мить щастя (О. Плющ).

4. Самогубство як наслідок психічних розладів (А. Рюноске).

5. Самогубство, спричинене усвідомленням життєвої ситуації як
безвихідної (спроби М. Горького, Л. Толстого, О. Б&тьзака).

6. Самогубство від страху смерті (М. В. Гоголь).

7. Самогубство як одержимість, відданість фантазії, ідеї (Сократ,
Піфагор).

Засновники сучасної суїцидології про поняття самогубства. Пересіч­ною є думка, що поняття суїциду настільки просте і зрозуміле, що не потребує визначення. Але це не так. Дати безумовно правильне виз­начення самогубства так само неможливо, як неможливо встановити ту чи іншу релігійну істину або моральне правило, котрому слідувало б усе людство.

Представник психіатричного напряму дослідження цієї проблеми В. Шлагер під визначення самогубства підводить будь-який акт, що відбувається під впливом такого уявлення, яке має мету самознищен­ня життя при нормальних фізіологічних умовах або під впливом хво­роби.

Г. Гофбауер визначає, що той винен у самогубстві, хто з наміром, свідомо, а не з якою іншою метою знищує своє життя.


В. А. Манасеїн зауважує, що самогубець завжди лишається само­губцем, якщо тільки він сам лишив себе життя.

За Морзеллі-Ліхачовим, самогубство є вчинок, який залежить від волі (що не означає свободи волі) людини, мотиви якої здебільшого залишаються нам невідомими; воно є зовнішнім проявом відомого процесу мислення, котрий не підлягає дослідженню.

Автор, яким було зібрані наведені вище визначення, — П. Г. Ро-занов помічає одну загальну зовнішню ознаку, яка притаманна усім випадкам самогубства — вбивство самого себе. Ця ознака повинна становити основу визначення, яке можна сформулювати в такий спосіб: самогубство є дією людини, що спрямована на саму себе, зав­дяки якій завчасно повинно або може припинитися її життя.

На думку засновника першого кризового стаціонару для суїциден-тів в Москві, самогубство — це складний біосоціальний феномен, ре­зультат взаємодії щодо індивіда різного роду чинників — психічних, фізіологічних, психологічних, соціальних.

Під час опитування нерідко зустрічалася думка, що самогубства здійснюють слабкі та розумні люди. Питання це суперечливе. З одно­го боку, таку слабкість слід розглядати як своєрідну капітуляцію пе­ред життєвими труднощами та проблемами, з іншого — самогубство здійснюється нелюдською силою (згадаємо М. Бердяєва). Не можна заперечувати того факту, что самогубства здійснюють розумні люди. Згадаємо М. Цветаєву ("Я уже год примеряю смерть", "... еще меня любите за то, что я умру"), В. Маяковського, Е. Хемінгуея...

Соціологічне визначення самогубства належить Е. Дюркгейму: "Самогубством є всякий смертний випадок, який є результатом пози­тивного або негативного акту, який вчинює сама жертва. Смерть тільки тоді можна назвати самогубством, коли сама жертва, що здійснила цей вчинок, знала, що він матиме смертельний кінець".

За Г. Бокклем, самогубство — це продукт стану всього суспільства. Тому самогубство не є дією, що залежить від свавілля індивідуума, а є явищем соціальним, як твердив Ф. К. Тереховко. Самогубство є со­ціальною хворобою, що виникає на грунті постійної боротьби за іс­нування, котре пов'язане із поступовим розвитком цивілізації та закінчується вилученням особистості з життєвого обігу.

Сучасні дослідники суїцидальної поведінки (В. А. Афанасьєв та ін.) під самогубством розуміють:

а) індивідуальний акт поведінки, навмисне позбавлення себе жит­
тя;

б) відносно масове статистично стале соціальне явище, яке поля­
гає в тому, що деяка кількість людей добровільно йдуть з життя.

Суїцидальна поведінка охоплює завершене самогубство, суїци-дальну спробу (замах на своє життя) та намір (суїцидальні думки,


фантазії). Означені форми (розроблені сучасними суїцидологами) розглядають як стадії одного феномена. В широкому розумінні само­губство — це деструктивна поведінка. Самогубство — результат со­ціальної невлаштованості, втрати сенсу життя, або, за висловом слав­нозвісного Ж. Піаже, "симптом поганої організації суспільства".

Самогубство як соціальне явище — породження суспільства, воно зумовлене соціальними причинами та вимагає передовсім соціального вивчення і пояснення. Проте водночас — це акт поведінки, що випливає з емоційного та морально-мотиваційного стану особистості, невдале розв'язання життєвої кризи. Марною залишається поки що надія остаточно викорінити його із нашого життя, але виграти у смерті якомога більше людських душ, що тимчасово втратили рівно­вагу, не зуміли переосмислити і пережити зміну світу, — почесний обов'язок кожного з нас.

5.2. Соціально-психологічні^мови та мотиви суїцидальної поведінки.

Дослідження доводять, шо різні види девіантної поведінки здебільшо­го сполучаються — наприклад, невроз і самогубство або невроз, алко­голізм і самогубство. В інших випадках самогубство або суїцидальна спроба супроводжується початком старіння, самотністю, а також будь-якою соматичною хворобою [13].

Аналізуючи історичний розвиток поглядів на самогубство, слід підкреслити, що суїцид — це одна з форм девіантної поведінки, тобто свідоме позбавлення себе життя. Суїцидальна поведінка включає в себе завершені самогубства, суїцидальні спроби і наміри. Існує шир­ше тлумачення суїциду, що охоплює різноманітні потенційно аутоде-структивні дії — від паління і надмірного вживання їжі до заняття альпінізмом та участі в автогонках. У медико-правовому тлумаченні самогубство — це вид насильницької смерті, за якого вказується її причина [13].

В усі часи рівень самогубств корелює з соціальними катаклізмами та іншими формами соціальної патології. Кількість самогубств зро­стає у період економічних депресій і значно знижується під час вій­ни — спочатку в країнах, що воюють, а потім — в нейтральних теж. Остання залежність пояснюється тим, що під час війни особистісні проблеми, які підштовхують людину до самогубства, тимчасово втра­чають свою гостроту, а ступінь об'єднаності (інтеграції) населення зростає. Це також люди, які мають незадоволену потребу в са­моствердженні, які втратили сенс життя і не можуть знайти його у боротьбі з загальним ворогом. Ще Е. Дюркгейм в монографії "Самогубство" поставив кількість суїцидів в пряму залежність від со­ціального життя. Справді, спади в світовій економіці 1908, 1923, 1933 рр. супроводжувалися епідемією самогубств. Наприклад, в Росії


злиденність народу призводить до катастрофічного знецінювання людського життя.

Щоб конкретизувати закономірності суїцидальної поведінки, слід насамперед вивчити її структуру та динаміку, а також враховувати кількісні зміни (аналіз статистичних даних) і "якісні" характеристики: соціально-демографічний склад суїцидентів, співвідношення закінче­них і незакінчених самогубств, частку осіб, котрі страждають від ал­коголізму, наркоманії, мають психічні розлади, взаємозв'язок з ін­шими формами девіантної поведінки. Насамкінець, необхідне вив­чення усього психологічного механізму суїцидальної поведінки.

Статистика самогубств вельми вражаюча, адже замахи на самогуб­ство, за даними 1988 р. не менше ніж всемеро перевищують завер­шені суїциди. Перше місце у світі за кількістю самогубств на початку 1990-х років належало Угорщині — 40 самогубств на 100 тис. насе­лення в рік. Статистика свідчить: між низьким рівнем життя і кількіс­тю самогубств немає прямого взаємозв'язку. Отже, одним із лідерів за кількістю самогубств на душу населення є найбагатша у світі країна Європи — Швеція, яка благополучно вирішує свої соціальні пробле­ми. Таке лідерство триває вже багато років. В цілому, за даними ООН, у розвинутих країнах світу щорічно відбувається 130 тис. само­губств. Сторіччя тому Росія була на останньому місці з-поміж євро­пейських країн за рівнем самогубств (3 на 100 тис. жителів) [15]. В останнє десятиріччя кількість самогубств неухильно зростає. За дани­ми Федерального науково-методичного центру суїцидології, кількість суїцидів збільшилася з 31 на 100 тис. чол. в 1993 р. до 38 на 100 тис. чоловік в 1995 р. [9].

На сьогодні ця цифра коливається в діапазоні від 45—50 на 100 тис. населення в рік до 35—45 самогубств. Україна не дуже від­стала від Росії. На 100 тис. мешканців відбувається 30 самогубств, більшість з них здійснюється молоддю, а також людьми похилого віку (60—70 років). Перші місця посідають Сумська, Запорізька, Чер­нігівська, Львівська, Донецька, Луганська області, Республіка Крим (38—44 самогубств на 100 тис. населення).

Класичним дослідженням самогубства вважається праця Є. Дюркгейма "Самогубство: Соціологічний етюд", а також книга М. Хальбвакса, якій доповнив соціологічну концепцію психологічни­ми факторами. Сьогодні вивчення суїцидальної поведінки грунтуєть­ся на концепції девіантної поведінки. Теоретико-методологічні пере­думови вивчення суїцидальної поведінки, яке спирається на концеп­цію девіантної поведінки, виходять з такого положення. Самогубство як соціальне відхилення зумовлене протиріччями суспільного розвит­ку, насамперед між універсальністю (тотальністю) людської жит­тєдіяльності, її кінцевою соціальною формою і системою суспільних


відносин; між індивідуальними задатками, обдарованнями, здібно­стями людського суспільства і соціальною структурою, сукупністю соціальних позицій, кількість та "якість" яких було задано досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил і характером суспільних відносин; між потребами людини та можливостями їх задоволення. Загальними детермінантами самогубства є незадоволена потреба у самостверджен­ні та самореалізації. Подібну ситуацію людина відчуває як втрату сен­су життя.

Існують психологічні та соціальні умови, що призводять до само­губства, але всіх сущидентів об'єднує те, що вони перебувають у стані життєвої кризи. Кризовий стан призводить людину до повної або ча­сткової втрати сенсу життя, не дає змоги адекватно сприймати склад­ну життєву ситуацію і вирішувати власні проблеми.

Однією з головних психологічних умов виникнення суїцидальної поведінки є стан самотності, яка виступає ознакою порушення взаємозв'язку зовнішнього світу із внутрішнім світом особистості. Коли, перебуваючи в цьому тяжкому стані, людина втрачає надію на вирішення власних проблем і на допомогу оточуючих, в неї може сформуватися найнебезпечніша форм реагування на життєву кризу — суїцидальна поведінка [8].

Суїциди та суїцидальні спроби постійно зростають саме, з-поміж самотніх людей, біженців і безробітних. Вирішальне значення для ви­никнення відчуття самотності відіграють різні кризові ситуації і певні властивості особистості (наприклад, нестійка самооцінка). В людей, які переживають самотність, виявляються негаразди в комунікативній сфері, що залежать від рівня та характеру їхньої соціалізації, ступеня включення індивіда у значущу соціальну групу. Всі ці умови переш­коджають формуванню задовільної системи взаємин, внаслідок чого виникає так звана хронічна самотність.

Досить часто доводиться надибувати на випадки руйнування осо-бистісних зв'язків, котрі призводять до вимушеної самотності, яка за­лежить від ситуації, що виникає за різних травмуючих обставин. Це може бути раптова смерть близьких, перервані любовні стосунки, ви-сококонфліктні взаємини в родині, її зруйнування, сварки з близьки­ми друзями і родичами. Висока суїцидологічна небезпека спо­стерігається також в людей похилого віку, які відчувають самотність. Вони мають песимістичний світогляд та стійку впевненість в тому, що смерть є єдиним виходом з кризової ситуації [8].

Травмуючі події трапляються в житті кожної людини, але ж реак­ція на такі події вельми різна. Наприклад, трагічний випадок може важко травмувати психіку однієї людини і бути байдужим для іншої. Таким чином, події, що спричинюють сильні страждання, виклика­ють в людини негативні емоційні реакції. Психіка за цієї ситуації нама-


гається послабити дискомфорт: людина прагне змінити своє ставлен­ня до світу, щоб жити стало легше. Але не завжди особистість може впоратись із кризовою ситуацією без кваліфікованої психологічної допомоги.

Головне значення для прийняття суїцидального рішення має суїцидогенний конфлікт. Конфлікт, який переживає особистість, складається з двох або кількох по-різному спрямованих тенденцій. Одну тенденцію становить актуальна у даний момент потреба люди­ни, а іншу — тенденція, що перешкоджає її задоволенню. Суїцидо­генний конфлікт може бути внутрішнім (інтраперсональним) або зовнішнім (інтерперсональним), але найчастіше конфлікт має зміша­ний характер. Суїцидогенні конфлікти в процесі свого розвитку мо­жуть підлягати генералізації, трансформації або перенесенню. Кожна людина переживає конфлікти в різні періоди свого життя, але розв'язування конфлікту завжди залежить від значущості тієї сфери, в якій він відбувається (вітальна, особистісна, інтимна, сімейна, про­фесійна, адміністративно-правова, абстрактна або фантастична — в патології), і від резервів адаптації.

Узагальнюючи існуючі думки, ми доходимо висновку, що суїци-дшіьна поведінка — це будь-які внутрішні і зовнішні форми психіч­них актів, які зумовлені думками та уявленнями про власну смерть і спрямовують саморуйнуючі дії особистості.

Результати багатьох досліджень свідчать, що найбільш значущими факторами суїцидальної поведінки є стать, вік, освіта, соціальне та сімейне становище.

Взагалі самогубство вважається "суто чоловічою справою" (Е. Дюркгейм, 1912), але жінки посідають перші позиції за суїци-дальними спробами. Статистичні дані по 46 країнах світу доводять, що на одну жінку припадає 3,128+0,266 чол. Великий вплив на само­губства в чоловіків має високий рівень стресів, притаманний вико­нанню чоловічої ролі, нестабільність шлюбу та роботи [12].

Кожен вік має свої специфічні проблеми і труднощі. Існує цікава статистика відносно віку самовбивць. Виявляється, що велика части­на випадків самогубств припадає на підлітків або молодь в перехід­ному віці, тобто це пубертатні суїциди, самогубства, які чиняться в по­ру статевого дозрівання. Існують певні закономірності відносно віку суїцидентів. Число самогубств постійно зростає, починаючи з 14 ро­ків, і досягає максимуму у 40—49-літніх. Потім спостерігається зни­ження кількості самогубств, а новий пік припадає на групу осіб 60 років і більше. Протилежна залежність існує відносно суїцидальних спроб: з віком кількість невдалих самогубств або імітацій самогубств зменшується. Найвищий рівень суїцидальних спроб спостерігається у 16—17- і 18—24-літніх. Високий рівень самогубств серед 40—49-літніх


пояснюється тим, що це період підбиття підсумків, переоцінки цін­ностей, пошуку нового сенсу життя, і далеко не всі можуть адекватно вирішити ці стрижневі питання [11]. Чому саме в цьому віковому періоді людина схильніша до аутоагресивної поведінки?