Розділ 7 СОПІЛКА НА СВІТАНКУ 8 страница

— Зовсім ні! — щиро обурився Корабельний Щур. — Таке життя, як ти змалював, не про мене. Я належу до каботаж­ного судноплавства й рідко буваю у відкритому морі. Веселі розваги на березі ваблять мене нітрохи не менше, ніж будь - яке плавання. Ох, ті південні портові міста! їхні запахи, якір­ні вогні вночі — неповторні чари!

— Що ж, можливо, ти обрав собі справді чудовий шлях, — мовив Водяний Щур з ноткою сумніву. — Тоді розкажи мені трохи про той твій каботаж, коли є бажання, про те, що хо­робра тварина може винести звідти, щоб на схилі віку роз­радити душу біля каміна спогадами про свої доблесті, бо моє власне життя, признаюся, здається мені як на сьогодні надто вже тісним і обмеженим.

— Останнє плавання, — почав Корабельний Щур, — що зрештою привело мене до цієї країни й було пов’язане з не­абиякими надіями на власну сухопутну ферму, — то яскравий взірець моїх подорожей; більше того, в ньому наче відбилося все моє розмаїте життя. А почалося, як буває, із сімейних чвар. Удома було піднято штормовий сигнал, і я найнявся на невеличке торгове судно, що відпливало з Константинополя через «класичні моря»[9], в яких кожна хвиля несе трепет не­вмирущої пам’яті, до островів Греції і до Леванту[10]. Це були золоті дні й цілющі ночі! То входимо в гавані, то виходимо з них — і всюди давні друзі! Вдень, у саму спеку, спиш собі десь у прохолодному стародавньому храмі або в зруйнованому водоймищі, а тільки-но зайде сонце — бенкети й веселощі під величезними зорями на оксамитовому небі! Потім ми змінили курс і попливли вздовж берегів Адріатики, які просто купа­лися в зливі кольорів — янтарного, рожевого, аквамарина; ми кидали якір у широких, закритих з усіх боків гаванях, блукали у величних старовинних містах, поки одного чудового ранку, коли сонце з царственною неспішністю сходило позаду нас, вступили, немов по золотій доріжці, до Венеції.

О, Венеція — прекрасне місто, де кожен щур може гуляти вільно й зазнавати невимовної насолоди! А коли стомишся гуляти, сідаєш вночі на парапеті Великого каналу й бенке­туєш з друзями, а в повітрі бринить музика, а небо всипане зорями, мінливі вогні мерехтять на блискучих бортах гондол, які погойдуються на воді. Гондол стільки, що можна по них перебігти весь канал від берега до берега! А страви... Ти лю­биш устриць? Ну, гаразд, гаразд, не будемо про це.

Він на мить замовк; а Водяний Щур, теж мовчазний і за­чарований до краю, плив тим часом по омріяних каналах і чув ту примарну пісню, що злітала ввись між химерними сірими стінами, до блиску відполірованими хвилею.

— А потім ми попливли на південь, — вів далі Корабельний Щур,— уздовж берегів Італії, і нарешті досягли Палермо. Там я звільнився з корабля, щоб відпочити на березі собі на втіху. Я надовго не застряю на одному судні, бо тоді стаєш якийсь трохи обмежений і упереджений. До речі, Сіцілія — то моє улюблене пристановище. Я знаю там усіх, і їхнє жит­тя мені дуже подобається. Я з радістю провів там багато тиж­нів, жив у друзів у глибині острова. Коли мене знову охопив неспокій, я сів на судно, що йшло торговим рейсом до Сарді­нії та Корсіки, і з превеликою насолодою знову дихнув сві­жим морським вітерцем і відчув на обличчі солоні бризки.

— А чи не надто гаряче й душно сидіти там унизу, в то­му... пеклі — мабуть, можна так сказати? — спитав Водяний Щур.

Мореплавець поглянув на нього і ніби аж підморгнув.

— А я не в тім’я битий, — мовив він з чарівною наївніс­тю. — Мене цілком влаштовує капітанська каюта.

— І все ж то нелегке життя, так усі вважають, — у гли­бокій задумі пробурмотів Щур.

— Для матросів, — значливо зауважив мореплавець і знову наче підморгнув. А тоді повів далі свою розповідь. — 3 Кор­сіки я відплив на кораблі, що віз на материк вино. Ми прибу­ли до порту Алассіо ввечері, лягли у дрейф, підняли з трю­мів барила з вином і вивантажили за борт, зв’язавши їх дов­гим лінем.

Тоді команда сіла у шлюпки й попливла до бе­рега, співаючи пісень і тягнучи за собою довгу низку барил, що підстрибували на хвилях, мов стадо дельфінів. На піща­ному березі вже чекали коні, які потягли ті барила в місто крутою вулицею, здіймаючи страшенний гуркіт. Приставивши на місце останнє барило, ми пішли освіжитися та розважитись і просиділи з друзями за пляшкою вина до пізньої години. А наступного ранку я подався далі, збираючись приємно від­почити серед оливкових гаїв. Бо мені вже так обридли ті нескінченні острови, що не день — новий порт, вантажі туди- сюди; отож я трохи побайдикував біля селян, лежав і дивився, як вони працюють, а то вибирався на схил пагорба, простя­гався там і милувався Середземним морем, що розкинулося далеко внизу піді мною. Зрештою я потихеньку, де морем, а де по суходолу, дістався до Марселя — а там знову зустрічі з друзями, старими морськими вовками, відвідини велетенсь­ких океанських кораблів і нові бенкети, бенкети... А які там устриці! Знаєш, часом так насняться ті марсельські устриці, що аж скрикнеш у сні і прокинешся!

— Бач, а я забудько, — мовив Водяний Щур. — Ти ж уже казав, що голодний, і мені слід було б давно згадати про це. Ти ж, звісно, не поспішатимеш і пообідаєш зі мною? Вже по­вернуло на вечір, а моя нора тут недалеко: що хата має, тим і приймає.

— З твого боку це не тільки люб’язно, а й по-братньому, — сказав Корабельний Щур. — Справді, я був голодний, коли сідав отут, а відтоді кілька разів ненавмисне згадав був про устриці, і тепер мені зовсім непереливки. Але чи не міг би ти принести чогось сюди? Бо я не люблю забиватися під па­лубу, хіба що примусять; а крім того, поки ми їстимемо, я міг би докладно розповісти про свої подорожі і про своє приємне життя — воно й справді дуже приємне для мене. Але, бачу, воно до вподоби й тобі; якщо ж зайдемо до хати, то ставлю сто проти одного, що там я одразу засну.

— Та це ж чудова думка! — вигукнув Водяний Щур і хутенько побіг додому. Там він витяг великого кошика і на­пакував його нехитрим харчем, причому зважив на походжен­ня та вподобання гостя і поклав цілий метр французької бул­ки, ковбасу, яка міцно пахла часником, сир, що наче плакав янтарними сльозами, поставив довгошию обплетену соломою сулію, в якій нудилася звеселяюча сонячна сила, що її на­бралися виноградні грона на схилах далеких південних па­горбів. Навантажившись таким чином, він мерщій повернувся назад. Розпакувавши кошик, вони розклали все на траві край битого шляху, і Щур аж зашарівся втішений, коли старий мо­ряк похвалив його гарний смак та гостинність.

Корабельний Щур трохи підживився, а тоді продовжив опо­відь про останню подорож, ведучи свого простодушного слу­хача від порту до порту на іспанській землі, висаджував його у Лісабоні, Порто й Бордо, заводив до чудових гаваней Корнуела та Девоншира і так аж до Ла-Маншу, до того причалу, де, знесилений довгою боротьбою із супротивними вітрами, гнаний штормами і битий негодою, він вийшов на берег і вперше вловив магічний поклик, що походив з якогось ново­го Джерела: а тоді, натхненний ним, здійснив тривалу по­дорож в глиб суходолу, бо відчув раптом жагу спробувати життя на тихій фермі, подалі від морів з їхніми виснажливими злигоднями.

А Водяний Щур, заворожений, неспроможний вгамувати дро­жу і хвилювання, відміряв із Мандрівником милю за милею. — через штормові затоки, через ущерть заповнені рейди, піщані банки у гирлах річок, до моря, а тоді вгору по звивистих річках, за крутими вигинами яких ховалися маленькі заклопотані міс­течка, і покинув мореплавця, тяжко зітхнувши, аж тоді, як той осів на тій безглуздій сухопутній фермі, про яку Щур і слухати не хотів.

На той час вони вже все з’їли, і гість повеселів, окріп, го­лос у нього теж зміцнів, а в очах засвітилися вогники, немов крихітні маячки. Він наповнив свій келих червоним променис­тим вином Півдня і, нахилившись до Водяного Щура, скоривши і погляд його, і єство, й душу, промовляв щиро й проник­ливо.

Очі ті мінилися, наче пошарована білою піною сіро-зе­ленава хвиля шалених північних морів; а в келиху палахкотів гарячий рубін, в якому, здавалося, втілилося саме серце Півд­ня, серце, що билося для нього, бо він мав відвагу відгукнутися на те пульсування. Ці здвоєні вогні, мерехтливий зелений та не­порушний червоний, здолали Водяного Щура, міцно тримали його — скам’янілого, зачарованого, знесиленого. Світ за межами цих променів відступив кудись далеко й перестав існувати. І по­точилася розмова, дивовижна розмова — а може, то був су­цільний монолог, що часом звучав як пісня матросів, що під­німають з води важкий якір, як голосне гудіння вантів під натиском шаленого норд-осту, як спів рибалки, коли той витягує невід у надвечір’ї на тлі абрикосового неба, як акорди гітари й мандоліни з гондоли чи турецького каїка? Часом за­мість того співу лунав плач вітру, який спершу був жаліс­ний, тоді, як дужчав вітер, — гнівний та пронизливий, а потім наростав до скаженого завивання і знову спадав до легень­кого лопотіння у нап’ятих вітрилах. Заворожений, слухач, зда­валося, чув усі ті звуки, а заразом і голодні нарікання чайки чи альбатроса, м’який гул знесиленої хвилі, шарудіння потри­воженої гальки. Знову і знову переживаючи почуте, Щур із завмерлим серцем проходив разом із шукачами пригод без­ліч портових міст, брав участь у бійках, втечах, погонях, друж­ніх гулянках, любовних пригодах або підпливав до островів по скарби, рибалив у тих лагунах чи цілісінький день дрімав на гарячому білому піску. Почув він і розповідь про глибо­ководну риболовлю та про довжелезний, аж на милю, сріб­лястий невід; про раптові небезпеки, про гуркіт нищівної хви­лі в темну безмісячну ніч, про високий ніс величезного лайне­ра, що раптово виринає з туману просто над тобою; про радість вертатися з плавання, про те, як корабель огинає мис, а гавань вітає його гірляндами вогнів; про юрби людей, що виходять назустріч: їх ще здалеку — ледве вимальовуються — видно на пірсі; про веселі вітальні вигуки й плюскіт перлі­ня; і наостакок про нелегке сходження по крутих вузеньких вулицях до втішного світла, яке ллється з вікон крізь червоні завіски.

Коли нарешті Водяний Щур пробудився, йому здалося, що Мандрівник уже звівся на ноги, але говорить і досі, так само міцно тримаючи його своїми сірими, як море, очима.

— А тепер, — тихо мовив гість, — я знову рушаю в путь і йтиму на південний захід багато-багато довгих, нудних днів, доки зрештою опинюся в маленькому, непоказному прибереж­ному місті, яке дуже добре знаю. Стрімкий схил веде до га­вані. А від кожних дверей збігають униз кам’яні приступки, порослі великими жмутами рожевої валеріани, і спадають прямо в іскристу блакить води. На дамбі лежать маленькі човни, прив’язані до кілець або стовпчиків, розмальовані так само яскраво, як і ті, по яких я лазив ще малим; у приплив­них водах скидається кета, біля пристані шастають грайливі, блискотливі табунці макрелі, а з вікон удень і вночі видно великі пароплави, одні з них прямують у гавань, до місця стоянки, а інші — у відкрите море. Кораблі з усіх морських країн не оминають цей порт. Там у визначений час стане на якір і те судно, яке оберу я. Я не поспішатиму, а вичікуватиму й зволікатиму, поки той корабель, що мені найбільше підходить, виведений на глибоке місце, навантажений по вінця, націле­ний бушпритом з гавані, чатуватиме на мене. Я заберуся на борт у шлюпці або по тросу, а вранці мене розбудять пісні та біганина матросів, рипіння корби й веселий брязкіт якір­ного ланцюга. Ми піднімемо клівер та фок, і, коли судно на­биратиме швидкості по курсу, а білі будиночки на березі по­волі попливуть назад, — почнеться подорож! Огинаючи мис, корабель напне всі вітрила, а потім, коли накрениться під вітром на повороті, зелена морська хвиля гучним поштовхом у борт вкаже йому напрямок — на Південь!

І ти, ти теж прийдеш туди, мій юний брате, бо дні безпо­воротно минають, а Південь чекає на тебе. Зазнай же Великої Пригоди, прислухайся до поклику, поки не промайнула та хви­лина! Тільки-но грюкнуть за тобою двері, ти ступиш лиш один щасливий крок уперед, і одразу вирвешся із старого життя, й поринеш у нове!

А згодом, коли мине вже чимало часу, ти, якщо захочеш, знову повернешся сюди, бо чашу вже буде випито до дна, а п’єсу зіграно до кінця; ти сядеш біля своєї тихої річки і розповідатимеш друзям безліч чудових історій. Ти можеш легко догнати мене на цій дорозі, бо молодий, а я вже в літах і ходжу повільно. Я не поспішатиму й озирати­мусь; як би я хотів коли-небудь побачити тебе натхненного, з легким серцем і з відблиском Півдня в очах!

Голос віддалився і завмер, як завмирає, стає нечутним тонке дзижчання комахи, а Водяний Щур, застигши, широко розплющеними очима все вдивлявся в далеку цятку на біло­му тлі широкого шляху.

Він машинально підвівся і ретельно й неспішно поскладав усе в кошик. Повернувся додому, зібрав дещо з необхідних речей, узявши кілька особливо дорогих йому дрібничок, по­клав у торбину; робив усе з неквапливою обачністю, рухався по кімнаті мов сновида і, розтуливши губи, дослухався до чо­гось. Тоді закинув торбу за спину, старанно вибрав міцний ціпок для мандрів і так само без поспіху, але й без вагання ступив на поріг, коли в дверях з’явився Кріт.

— Щурику, а куди це ти вирядився? — спитав той здиво­вано, хапаючи його за плече.

— На Південь, як і всі, — промимрив Щур, мов у сні, на­віть не глянувши на приятеля. — Спершу до моря, а там на корабель і — до берегів, які мене кличуть!

Він рушив уперед повагом, але рішуче, зовсім не збираю­чись міняти наміру. Однак Кріт, стривожений не на жарт, за­ступив Щурові дорогу і зазирнув йому в писок: погляд у то­го був якийсь скляний та застиглий, а очі стали сірі у смуж­ку — то були очі не його друга, а якогось іншого звіра! Вче­пившись у Щура, Кріт силоміць затягнув його до хати, пова­лив на долівку і сів на нього верхи.

Щур відчайдушно пручався, а потім враз знесилів: тихо лежав зморений з заплющеними очима й тремтів. Кріт допо­міг йому підвестися, посадовив у крісло, і Щур сидів мов роз­чавлений, його судомило, час від часу стрясали ридання. Кріт щільно причинив двері, кинув торбину в шухляду, замкнув її, а тоді вмостився тихенько на столі перед другом, чекаючи, коли мине цей дивний напад істерики.

Поступово Щура здо­лала неспокійна дрімота, але він усе ще здригався й щось невиразно бурмотів про всяку дивовижу, незвичайну й незбаг­ненну для невтаємниченого Крота, а тоді поринув у глибокий сон.

На душі у Крота було тривожно, та все ж він ненадовго залишив Щура й зайнявся домашніми справами. А коли по­вернувся, вже зовсім сутеніло. Щур і досі лежав, хоч уже й прокинувся,— був якийсь млявий, мовчазний і пригнічений. Кріт зазирнув йому в очі і втішено відзначив, що вони знову чисті й темно-брунатні, як завжди. Тоді сів поряд і спро­бував підбадьорити друга й випитати, що ж із ним сталося.

Бідолашний Щур, як міг, намагався розповісти про все.. Та хіба перекажеш словами те, що здебільшого було навіяне? Як передати, щоб зрозумів інший, ті поклики моря, що бри­ніли йому, як переповісти той чар, яким були пройняті чис­ленні спогади Мореплавця? А втім, тепер, коли зникли чари й навіяння, Щур навіть собі самому не міг пояснити все те, що якусь годину, тому було цілком зрозумілим і видавалося неминучим, найважливішим у світі. Тож і не дивно, що він навряд чи передав Кротові хоча б головну думку, яка мучила його цілий день і через яку він нині стільки пережив.

А Для Крота все було майже ясно: той напад минувся, і Щур знову при своєму глузді, хоч і трохи приголомшений та невеселий. Однак скидалося, що він тимчасово втратив інте­рес не тільки до того, чим було сповнене його повсякденне життя, а й до всіх перемін та цікавих подій, на які, певне, буде щедра нова пора року, а до них же завжди, так приєм­но було готуватися!

Отож Кріт мимоволі і ніби-зовсім байдуже повернув роз­мову до жнив, що були самі в розпалі, говорив, про те, як вищають купи зерна на токах і як натомилися молотники, як виростають скирти соломи, як повний місяць світить згори на голі луки, поцятковані стіжками. Він не забув і про те, як червоніють яблука, як стають брунатними горіхи, нагадав, що скоро треба буде готувати варення, консервувати овочі, ва­рити пиво; отак помалу добрався до середини зими, з її здо­ровими розвагами на морозі й затишним домуванням, і тут уже мова його забриніла як пісня.

Поступово Щур жвавішав, почав і собі докидати слово, його сумні очі засвітились, а ота млявість хтозна-де й поділась.

Кріт на мить вискочив з кімнати і повернувся з олівцем та кількома аркушиками паперу. Поклав усе те на стіл перед приятелем.

— Ти вже он скільки днів не написав жодного вірша, — мовив він. — Може, спробуєш сьогодні, аніж ото... забивати голову всякою всячиною. Мені чомусь здається, що тобі од­разу полегшає, тільки-но щось напишеш — аби тільки рима знайшлася.

Щур знеможеним рухом відсунув папір, але хитрий Кріт знайшов нагоду залишити його самого, а коли невдовзі зазирнув назад ізнов, Щур так захопився, що нічого вже не помічав: то щось черкав, то замислено гриз кінчик олівця. Що­правда, гриз набагато довше, ніж черкав, але Кріт зрадів, йо­го друг нарешті почав одужувати.