Розділ 10 ДАЛЬШІ ЖАБИНІ ПРИГОДИ

 

Дупло виходило на схід, і Жаба пробудився дуже рано — почасти через те, що в очі йому било яскраве сонце, а почасти від того, що страшенно змерзли ноги, йому навіть присни­лося, ніби, він спить у ліжку в своїй гарній спальні з вікном на всю стіну, а надворі холодна зимова ніч, і раптом постільна білизна почала ремствувати та нарікати, буцімто їй не сила більше терпіти той холод, а тоді зірвалася й кинулася униз до кухні грітися біля печі; а він біжить слідом, женеть­ся за нею босий по якихось галереях, вимощених камінням, і все переконує, благає не робити дурниць. Можливо, він прокинувся б і раніше, але останні кілька тижнів спав у соломі на кам’яній підлозі і вже й забув, як приємно лоскоче пух­наста ковдра, коли загорнешся в неї аж до підборіддя.

 

 

Жаба сів, потер заспані очі, а тоді занімілі ноги й довго не міг второпати, де він, усе шукав очима знайомі кам’яні стіни та загратоване віконце. Враз серце його стріпнулося, бо він згадав усе — і як вибирався з в’язниці, і як тікав, і як його переслідували; згадав найголовніше та найприємніше в світі: він — на волі.

На волі! Самі тільки ці слова, сама лише думка про те були для нього дорожчі за півсотні ковдр. І його відразу зі­гріла згадка про чудовий навколишній світ, котрий жде не діждеться його врочистої появи, готовий служити, сприяти й допомагати йому, діяти у злагоді з ним, як то завжди було, доки на нього не звалилося лихо. Він стрепенувся, обібрав на собі сухе листя й, опорядившися, ступив назустріч лагідно­му ранковому промінню, закляклий, але рішучий, голодний, але сповнений надії, бо всі вчорашні жахливі переживання розвіялися після відпочинку та сну під щедрим, бадьористим сонечком.

Весь світ лежав перед Жабою цього літнього ранку. Рося­нистий ліс, крізь який він пробирався, був тихий і пустель­ний; подекуди дерева розступались, утворюючи зелені галя­вини, які теж наче належали йому, і він міг робити там що заманеться; ба навіть лісова дорога, на яку невдовзі вийшов Жаба, була така самітна, що, здавалося, шукала когось собі в товариші, мов той заблудлий пес. Жаба, однак, прагнув ін­шого, чогось такого, що вміло б говорити й могло б напоуми­ти, в який бік іти. То, звісно, добре, коли в тебе необтяжена душа, чисте сумління та ще гроші в кишені і ніхто не ниш­порить довкола, щоб упіймати тебе й знову потягти до в’яз­ниці; коли ти можеш простувати туди, куди манить і веде дорога, і тобі, власне, байдуже — куди. Але метикованому Жабі це було, певно ж, не байдуже, і він ладен був тупнути ногою об дорогу, розгнівавшись, що та мовчить, неспромож­на нічим зарадити, коли для нього важить кожна хвилина.

Непоказна лісова дорога невдовзі поєдналася Із скром­ною сестрицею, що мала вигляд каналу з водою, і вони по­бігли далі поряд, у цілковитій згоді, але теж без усякого ба­жання сказати бодай слово, не по-товариському ставлячись до перехожих. «А, хай вам чорт!.. — розсердився Жаба. — А втім, як там не є, одне цілком ясно. І дорога й канал ідуть звід­кись, отже, і ведуть кудись. Май це на увазі, Жабо, хлопчи­ку мій!» І він завзято зачимчикував понад каналом.

Із-за повороту важкою ступою вийшов кінь, нахиливши голову, мов у тривожній задумі. Від мотузяних посторонків, прив’язаних до хомута, тягнулася довга линва; напинаючись від кожного кроку коня, вона ронила додолу великі перлисті краплі. Жаба почекав, поки кінь протюпав повз нього, і став гадати, що ж то йому ще послала доля.

Тихо заплюскотіла вода, і з-за вигину каналу прямо на нього випливла барка. Її яскраво розмальований планшир ковзав нарівні з берегом. На барці сиділа огрядна жінка в крислатому полотняному капелюсі, міцною рукою тримаючи румпель.

— Який чудовий ранок, мем! — гукнула вона до Жаби, по­рівнявшися з ним.

— Насмілюся сказати, він справді чудовий, мем! — чемно відповів Жаба, ступаючи берегом поряд з баркою. — Та, на­смілюся сказати, він особливо чудовий для тих, у кого нема такого жахливого клопоту, як оце в мене. Маю заміжню доч­ку, так от вона надіслала звістку, щоб я негайно приїхала; от і їду, а не знаю, що ж там скоїлося чи має скоїтись. Але боюся найгіршого — ви, певно, розумієте мене, мем, бо, ма­буть, теж мати. І от покинула діло без нагляду — я, знаєте, тримаю пральню. Та й діточок маленьких теж залишила на чужих людей, а таких неслухів та шибеників, як мої бісенята, й світ не бачив; і гроші загубила, ще й з дороги зби­лася, а що там у дочки могло статися, про те і думати не хочу!..

— А де ваша дочка живе? — поцікавилася жінка на барці.

— Вона живе десь недалеко від річки, мем, — озвався Жа­ба. — Поблизу того гарного будинку, що зветься Терем Жаб, десь зовсім поруч, словом, у тих краях. Певно, ви чули про Терем Жаб.

— Терем Жаб? То я ж туди і їду, — сказала жінка на барці. — Цей канал за кілька миль впадає у річку, трохи вище рід Терема Жаб, а там уже рукою подати. Сідайте до мене у барку. Стривайте, я зараз вам допоможу.

Вона підпливла до самого берега, і сором’язливий Жаба, розсипаючись у вибаченнях та подяках, обережно ступив на барку й сів, на превелике своє задоволення. «Знову повезло Жабі! — подумав він. — Моє таки завжди зверху!»

— То ви тримаєте пральню? — люб’язно спитала жінка, коли вони попливли далі. — Це справді вигідне діло, скажу я вам, якщо дозволите так це назвати.

— Кращої пральні нема в усьому графстві, — безтурботно відповів Жаба. — У мене дуже пристойні клієнти... Нізащо не підуть до іншої, хоч би їм ще й приплатили, бо знають мене! Бачте, я оволоділа цією справою досконально і цілком від­даюсь роботі. Прання, прасування, крохмалення, готування гарних сорочок до вечірніх костюмів для поважних джентль­менів — усе те потребує мого невсипущого ока.

— Але ж не все робите самі, мем? — шанобливо спитала жінка.

— О, я маю дівчат, — не затинаючись, відказав Жаба. — Двадцятеро дівчат чи щось близько того, і всім вистачає ді­ла. Але ж ви знаєте, мем, що то таке — дівчата! Зухвалі розпусниці, ось як би я їх назвала!

— І я теж! — із серцем підхопила жінка. — Але, дозволю собі зауважити, ви ще їх приструните, тих лінивих нехлюйок! А ви справді дуже любите прати?

— Та я просто не уявляю свого життя без тієї роботи! — сказав Жаба. — Вона мене тримає на світі. Не знаю більшої втіхи, ніж опустити руки в ночви. Та й прати мені дуже не­важко. Раз, два — і готово! Справжня насолода, запевняю вас, мем!

— Яке щастя, що я вас зустріла!.. — задумлило мовила жінка — Можна сказати, нам обом добряче повезло.

— Га? Про що це ви? — трохи занепокоївся Жаба.

— От візьміть мене, — не вгавала жінка. — Мені теж подо­бається прати, як і вам. А втім, подобається чи ні, а мушу порати все сама, та ще й прихватцем, і нікуди не дінешся. Бо мій чоловік таке ледащо, тільки й знає огинатися від ро­боти, кидає мене з цією баркою напризволяще; тож мені й угору ніколи глянути, не те що прати. Коли по правді, то він би мусив зараз бути тут: стернувати або ходити біля коня. Добре, що у нас такий розумний кінь — сам собі раду дає. А чоловік тим часом повіявся кудись із собакою — вполювати, бачте, кролика на обід. Обіцяв догнати мене біля наступної греблі. Ні, що не кажіть, а на нього не можна покладатися, раз він пішов із псом, бо той ще гірший за нього. А з пранням — якось же треба бути!

— Ет, викиньте прання з голови, — проказав Жаба, якому ця розмова вже не подобалась. — Подумайте краще, як при­готувати того кролика. Певна, що попадеться гарний, жирний, молодий. Цибуля у вас є?

— Я не можу зараз думати ні про що інше, тільки про прання,— призналася жінка. — Мені аж дивно, як ви можете говорити про кроликів, коли перед вами така гарна клієнтка. У мене набралася ціла купа білизни — он у кутку в будці. Якщо хочете, візьміть одне чи двоє з того, що мені найбільше потрібно, — я не наважусь докладно описувати їх такій дамі, як ви, але ви й самі побачите. Кидайте в ночви і періть пря­мо на плаву, коли то для вас така втіха, як ви казали, а мені буде неабияка допомога. Ночви — он стоять, а там — мило; чайник на плиті, а ось відро: воду можна брати просто з ка­налу. Отепер я знаю, що ви добре розважитесь, замість, того, щоб сидіти без діла, головою крутити та позіхати на весь ліс.

— А можна я постерную? — Жаба вже неабияк злякався. — Тоді ви зможете самі впоратися 3 тим пранням та й зробите це так, як вам подобається. А то я ще зіпсую щось чи недогоджу... Я більше маю справу з чоловічою білизною. Така вже особливість моєї пральні.

— Постернувати? — засміялася жінка. — Щоб добре пра­вити баркою, теж потрібна практика. Та й нудне це діло, а я б хотіла розрадити вас. Ні, ви беріться до прання, без якого не уявляєте життя, а я вже стернуватиму — я на цьому знаюся. Не позбавляйте мене можливості зробити вам щось приємне.

Вона таки загнала Жабу в глухий кут. Він уже метикував, як би йому чкурнути, але прикинув у думці, що до берега надто далеко — не дострибнеш, і з тугою скорився долі. «Як­що вже на те пішло, — в розпачі подумав він, — то, по-моєму, прати кожен дурень може!»

Він приніс із будки ночви, мило та інше начиння, навман­ня витяг з купи кілька речей, спробував пригадати, що йому доводилося випадково бачити крізь вікно пральні, й узявся до роботи.

Минуло довгих півгодини, з яких кожна хвилина тільки до­давала Жабі люті. Те, що він витівав з білизною, аж ніяк не могло їй подобатись і піти на користь. Він пробував її ніжно гладити, ляскати долонями, бити кулаками, а вона у тих ночвах просто глумилася з нього, лишаючись усе такою ж брудною, наче їй був любий той первородний гріх. Раз чи два Жаба гарячково зиркав через плече на барківницю, але та, заклопотана стернуванням, дивилася тільки перед собою. У нього страшенно затерпла спина, а долоні й пальці геть поморщилися. А Жаба ж так пишався своїми пещеними лап­ками. Він пошепки бурмотів таку лайку, яка ніколи не зри­валася з уст не тільки жодної прачки, а й жодної Жаби; разів з півсотні він ненароком упускав мило.

Зненацька вибух реготу змусив його випростатися й озир­нутись. Барківниця, відхилившись назад, реготала так не­стримно, аж по її щоках текли сльози.

— Я все наглядаю за тобою, — насилу видихнула вона. — Так і думала, що ти мене піддурюєш, надто вже пихато ти розповідала. Ну й прачка з тебе! Б’юся об заклад, що ти за все життя не випрала й ганчірки!

Запальність, що давно вже під’юджувала Жабу, тепер, пі­дігріта злістю, вихлюпнулась через край, і він як з ланцюга зірвався.

— Ти, вульгарна, нікчемна гладухо! — загорлав він. — Як ти смієш отак говорити з тим, чийого і нігтя не варта! Прач­ка, овва! Знай же, хлопко, що перед тобою сам Жаба, слав­нозвісний, всіма шанований шляхетний Жаба! І хоч я зараз попав у скруту, але я не дозволю, щоб з мене насміхалася якась барківниця!

Жінка підсунулася ближче до Жаби, пильно зазирнула йому під очіпок і скрикнула:

— Он воно що! Чи ти ба! Бридка, огидна, смердюча Жа­ба! І де — в чудовій, чистій барді! Ні, цього я не потерплю ні­защо в світі.

Вона на хвилину облишила стерно. Дужою, в ластовинні рукою схопила Жабу за передню лапу, а другою міцно стис­нула задню. У Жаби потемніло в очах, барка метеликом пурх­нула в небо, у вухах засвистів вітер, і Жаба відчув, що пе­ревертом летить у повітрі.

Він гучно плюхнув у воду, яка була досить холодна, як на нього, але не настільки, щоб остудити гордий Жабин дух чи похитнути його рішучість. Пирхаючи, він випірнув на поверх­ню, а коли втер писок від ряски, то найперше побачив жінку на барці; віддаляючись, та дивилася на нього через плече й без упину реготала; і Жаба, відпльовуючись та кашляючи, присягнувся поквитатись із нею.

Він щодуху поплив до берега, хоч ситцеве плаття й зава­жало йому. А коли нарешті ступив на сухе, виявилося, що перед ним стрімкий берег і видертися на нього без сторон­ньої допомоги не так просто. Хвилину-другу перепочив, від­дихавсь, а тоді підсмикнув мокру пелену й кинувся прожо­гом бігти за баркою, не тямлячись від обурення й жадоби помсти.

Жінка на барці все ще реготала, коли він порівнявся з нею.

— Прачко! Де твій рубель з качалкою? Прокачала б себе. А то б випрасувала собі пику та закучерявила патли — отоді зійшла б за шляхетного Жабу!

Жаба не забарився з відповіддю. Страшна помста, якої він жадав, полягала не в дешевій, пустій, багатослівній балака­нині, хоч він був гострий на язик і мав про запас не одне дошкульне слово, щоб вилити злість.

Жаба прагнув іншої помсти і побачив її прямо перед собою. Він догнав коня, відчепив і відкинув линву, а сам миттю скочив йому на спи­ну, вдарив ногами в боки і пустив учвал. Він мчав трохи вбік од берега, повернувши свого скакуна навпростець до про­сіки. А коли на мить оглянувся, побачив, що барка сіла на мілину біля протилежного берега, а жінка, люто вимахуючи руками, гукає: «Стій! Стій! Стій!»

— Цю пісню я вже чув, — засміявся Жаба, знову підострожив коня і шаленим кар’єром поскакав далі.

Кінь-бурлака, не дуже призвичаєний до перегонів, невдовзі затрюхав клусом, а тоді й зовсім пішов ступою, та Жабу це влаштовувало: він же, хоч би там що, їде, а барка — ні. Настрій у нього поліпшав, бо він утнув штуку, яку й сам вва­жав вельми спритною. Жаба задоволено трюхикав собі на ко­ні під яскравим сонцем, вибираючи путівці та глухі стежки, а про те, що давно не їв, намагався не думати. Незабаром канал залишився далеко позаду.

Жаба проїхав верхи не одну милю. Від спеки його поча­ла змагати дрімота. І коли кінь раптом зупинився й став ску­бати траву, сонний Жаба мало не впав. Він роззирнувся дов­кола й побачив, що виїхав на широке пустище, геть поросле ялівцем та ожиною. Неподалік стояла циганська халабуда, біля неї на перевернутому відрі сидів чоловік, зосереджено курив люльку й дивився перед собою. Поруч палало багаття з хмизу, над вогнем висів казанок, у якому щось клекотіло й булькотало, а над ним здіймалася легенька, але зваблива па­ра. Пахощі, гарячі, густі й розмаїті, поєднувалися, сплітали­ся, клубочилися й утворювали єдиний, розкішний, неперевершений запах; то був наче дух самої Природи — сущої боги­ні, матері всіх радощів та супокою, що прибрала відчутну подобу і явилася своїм дітям. Аж тепер Жаба зрозумів, що до­сі йому ще ні разу по-справжньому не дошкуляв голод. Те, що відчував він раніше, зранку, — було не більше, як легень­ка нудота. А це вже щось справжнє і незаперечне. Він пиль­но глянув на цигана, прикидаючи, що легше — побитися з ним чи влестити. Розмірковуючи, нюшив повітря і дивився на ци­гана, а той сидів курив і собі дивився на нього.

Потім циган вийняв люльку з рота й недбало кинув:

— Скільки хочеш за свого коня?

Жаба зовсім сторопів. Він не знав, що цигани над усе люб­лять торгувати кіньми і ніколи не пропускають такої нагоди. Не замислювався він і над тим, що їхню кочову халабуду має тягнути кінь. Не спадало йому на думку і те, що з цього коня можна мати якийсь зиск. Пропозиція цигана давала мож­ливість досягти двох важливих для нього цілей — дзвінкої монети та ситного обіду.

— Що? — сказав він. — Щоб я продавала свого красеня коника? Е, ні, про це не може бути й мови. Хто ж розвози­тиме щотижня випрану білизну моїм клієнтам? Та я і сама люблю свого коня. І він у мені душі не чує.

— А ти полюби осла, — порадив циган. — Так дехто робить.

— Невже не бачиш, — вів далі Жаба, — що мій чудовий кінь не про твою честь? Він, щоб ти знав, чистої породи, з одного боку; тільки не з того, куди ти дивишся... Його визна­но Призовою Шкапою, от... Свого часу... Тоді ще ти його не бачив, але це й тепер видно, і ти можеш легко впевнитися у цьому, якщо хоч трохи тямиш у конях. Ні, поки що про це й думати не варто. А проте, скільки б ти дав за цього красеня, мого коника?

Циган оглянув коня, а тоді не менш пильно Жабу й знову подивився на коня.

— Шилінг за ногу, — кинув і повернувся спиною. Він і да­лі смалив свою люльку, втупивши очі кудись у безвість, й намагався вдавати, що йому до того байдужісінько.

— Один шилінг за одну ногу? — скрикнув Жаба. — Коли твоя ласка, я трохи подумаю — скільки ж це вийде.

Жаба стрибнув на землю, а коня пустив пастися. Потім сів біля цигана й почав рахувати на пальцях. Нарешті ска­зав:

— По шилінгу за ногу? То це ж виходить рівно чотири ши­лінги, не більше. Е, ні. Я й не подумаю віддати за чотири шилінги цього красеня.

— Гаразд, — мовив циган. — От що я зроблю. Дам тобі п’ять шилінгів, і це буде рівно на три з половиною шилінги більше, ніж варта ця худобина. Таке моє останнє слово.

Жаба замислився глибоко й надовго. Він був голодний, а в кишені — жодного пенса; до того ж не знав, де опинився, а додому ще далеко, і вороги, мабуть, досі шукають його. У такій скруті п’ять шилінгів — чималі гроші. З другого бо­ку, це все-таки надто мало як за коня. Але знову ж, йому кінь дістався задарма, і що б за нього не дали — це зиск. І Жаба рішуче заявив:

— Слухай, цигане! Давай зробимо так, і це вже моє остан­нє слово. Ти даси мені шість з половиною шилінгів одразу. А крім того, на додачу нагодуєш мене, скільки я з’їм за од­ним присідом, звичайно, з отого твого казанка, смачні пахощі з якого так лоскочуть ніздрі. За це я пожертвую тобі свого молодого баского коня, а збрую та все інше на ньому віддаю задарма. Якщо тобі цього мало, то я іду собі... Є тут неда­леко чоловік, що вже не один рік упрошує мене продати йо­му цього коня.

Циган аж зашкварчав од злості, буркнув, що іще кілька таких торгів, і він геть зубожіє. Але таки витяг із глибин сво­їх штанів засмальцьований парусиновий гаман і відрахував у Жабину лапу шість шилінгів і шість пенсів. Тоді зник на хви­лину в халабуді й повернувся з великим залізним полумис­ком, ножем, виделкою та ложкою. Він нахилив казан, і в по­лумисок, забулькавши, потекло густе гаряче місиво. То була печеня — безперечно, найчудовіша в світі печеня з куріпок, фазанів, курчат, зайців, кроликів, павичок, цесарок та іншої смачної дичини. Жаба тремтячими лапами поставив полуми­сок собі на коліна й став жадібно їсти, а потім просив ще добавки, і циган не відмовляв йому. Жабі здавалося, що він ще ніколи в житті так смачно не обідав.

Натоптавшись печенею по саме нікуди, він підвівся, по­дякував циганові й ніжно попрощався з конем; а циган, який добре знав околицю, порадив, яким шляхом краще йти.

І Жа­ба знову вирушив у мандри в прегарному настрої. Це був уже зовсім інший Жаба, ніж годину тому. Сонце світило яскраво, мокре лахміття цілком висохло, в кишені знову дзвеніли гро­шенята. До дому, до друзів і повної безпеки було рукою по­дати, а головне — він добряче пообідав: страва була гаряча й поживна, отож почував себе дужим, безтурботним і самовпевненим.

Жаба весело чимчикував по дорозі, згадуючи свої приго­ди — скільки доводилося тікати, а особливо те, що, коли все складалося для нього кепсько, він завжди умудрявся знайти якийсь вихід. Гордощі й пиха знову почали розпирати його. «Хо-хо! — сміявся він, задерши носа. — Он який я спритний Жаба! В усьому світі немає, певно, такого, хто міг би дорівня­тися мені кмітливістю! Вороги кинули мене до в’язниці, яку з усіх боків охороняла варта, а всередині день і ніч чатува­ла сторожа, та я завдяки своїм винятковим здібностям і гідній подиву відвазі обвів їх круг пальця. Мене переслідували на паровозах поліцейські з револьверами, але я начхав на них усіх і, сміючись, зник у безвісті. Мене, на горе, кинула в ка­нал жінка, така ж гладка, як і лиха. І що ж? Я виплив, за­брав її коня і як звитяжець погарцював на волю, а потім про­дав того коня, одержав повну кишеню грошей, та й пообідав смачно. Хо-хо! Я справжній Жаба, вродливий, славний, непе­реможний!» Пиха так випирала з нього, що він, вихваляю­чись, навіть склав пісню й, ідучи, горланив її, хоч навколо не було ні душі, хто б її слухав. Мабуть, це найчванькуватіша пісня, яку будь-коли співали звірята:

Світ пам’ята імена всіх Героїв —

Світ без Героїв охляв би...

Тільки кого порівняти з них можна

З іменем славного Жаби?!

Мудрий і вчений добродій з Оксфорду —

Чи є щось, чого він не знав би?

Тільки не знає того й половини,

Що в голові є у Жаби!

Звірі усі, що сиділи в Ковчегу,

З горя і страху заслабли.

Так би землі й не побачили більше,

Коли б не було з ними Жаби!

Вершника військо салютом стрічає,

Струнко стоїть вся держава!

— Хто це — король? Видатний полководець?

— То на коні — ось де! — Жаба!

Раз королева зирнула в віконце

Та й впала, лиш ойкнула слабо.

— Фрейліни, хто цей божественний красень?

— Знаємо: то ж сам пан Жаба.

 

І ще багато в тому ж дусі, але вже таке чванькувате, що й друкувати не можна. Тут наведено тільки найпоміркованіші рядки.

Він співав ідучи і йшов співаючи і дедалі більше бундю­чився. Проте доля невдовзі збиралася збити ту пиху.

Пройшовши кілька миль путівцями, Жаба вийшов на шосе, глянув уздовж його широкої білої смуги і побачив удалині ніби щось мріло. Наближаючись, воно стало спершу цяткою, потім краплею, а тоді чимось напрочуд знайомим. І тут до Жаби, пойнявши його радістю, долинув звук, подвійний звук, застережливий, багато разів чутий.

— Оце так! — аж підскочив схвильований Жаба. — Ось во­но, знову справжнє життя, ось він знову, чудовий широкий світ, від якого мене хотіли назавжди відірвати! Я зупиню їх, своїх братів по керму, привітаю і розповім їм ще одну байку з тих, які мені досі так допомагали; вони, звичайно, підвезуть мене, і тоді я розкажу їм ще дещо; а як пощастить, то, може, навіть завершу подорож до Терема Жаб за кермом автомо­біля! Ну, й утру ж я тоді носа цьому Борсукові!

Він рішуче ступнув на шосе, щоб зупинити авто, яке їхало на невеликій швидкості, трохи пригальмувавши на перехрес­ті з бічною дорогою. І раптом пополотнів, став блідий, як крейда, серце, обірвалося, коліна затремтіли й підігнулися, він весь знітився й скоцюрбився від гидкого болю в печінках.

Що з нього взяти, з нещасного звірятка? Адже де їхав той са­мий автомобіль, якого він викрав на подвір’ї трактиру «Чер­воний Лев» того фатального дня, коли почалися всі його не­щастя! І люди в ньому були ті самі, за якими він стежив, обі­даючи в трактирі!

Він осунувся на дорогу безвладним, жалюгідним лантухом і розпачливо зашепотів:

— Це кінець! Тепер усе пропало! Знову кайдани і в’язниця! Знову камера! Черствий хліб і вода! Який же я дурень! Якого дідька мені заманулося ходити, не ховаючись, співати бун­дючних пісень та ще й зупиняти машини серед білого дня на широкому шосе, замість того, щоб дожидатися ночі та скра­датися манівцями?! Безталанний Жабо! Ой, злощасне зві­рятко!

Страховинний автомобіль повільно під’їжджав все ближче й ближче і нарешті зупинився за два кроки від Жаби. З ма­шини вилізли двоє і підійшли до скуленої тремтячої, страж­денної істоти, що лежала на дорозі, і один з них сказав:

— Дивись! Який жаль! Тут якась убога бабуся... певно, прачка... Зомліла просто на дорозі! Мабуть, у неї запаморо­чилася голова. Бідолашна! Може, вона не їла сьогодні. Да­вай заберемо її в машину і одвеземо до найближчого села — там, певно, у неї є родичі.

Вони обережно перенесли Жабу в автомобіль, посадовили на м’які подушки і поїхали далі.

Жаба почув, як вони співчутливо й прихильно говорять про нього, і зрозумів — його не впізнали. До нього почала повертатися хоробрість, і він обережно розплющив одне око, а потім друге.

— Поглянь! — гукнув один з пасажирів, — їй уже краще. Що то значить свіже повітря! Як ви себе почуваєте, мем?

— Спасибі за вашу ласку, — промовив Жаба кволим голо­сом. — Мені вже краще!

— От і гаразд, — сказав чоловік. — Тепер полежте спокій­но і, головне, постарайтесь не розмовляти.

— Не буду, — мовив Жаба, — Тільки якби сісти на передньому сидінні, біля водія, мені було б легше дихати — там більше повітря, тоді стало б зовсім добре.

— От розумна жінка! — здивувався чоловік. — Звичайно, пересідайте.

Вони дбайливо допомогли Жабі пересісти на переднє міс­це, поруч з водієм. І рушили далі.

Жаба майже зовсім оговтався. Вмостився зручніше, поди­вився довкола, силкуючись подолати той трепет, те палке ба­жання, ту знайому жагу, що наростала в ньому й поступово геть заволоділа ним. «Це ж сама доля! — мовив він собі. — Навіщо ж опиратися? Навіщо силувати себе?» І він повернув­ся до водія.

— Перепрошую, сер, — сказав він. — Чи не були б ви такі ласкаві, щоб дозволити мені спробувати трошечки покерува­ти машиною? Я весь час уважно дивилася, як ви це робите, і, знаєте, мені здається, це досить легко й дуже цікаво... Було б так приємно розповісти родичам, що й мені доводилося ке­рувати автомобілем!

Водій у відповідь так весело засміявся, що господар ма­шини поцікавився, в чому річ. А коли дізнався, то на велику Жабину радість проказав:

— Браво, мем! Мені подобається ваша мужність. Дозволь їй трошки, тільки пильнуй, щоб чого не скоїлося.

Жаба нетерпляче переліз на сидіння, яке звільнив для ньо­го водій, ухопив лапами кермо, вислухав з удаваною уважніс­тю настанови, що йому їх давали, і рушив з місця, але спо­чатку повільно і обережно, бо постановив бути розважливим.

Пасажири позаду заплескали у долоні, і Жаба почув їхні схвальні вигуки:

— А в неї непогано виходить! Уявіть собі — прачка, а як добре веде машину! І це з першого разу!

Жаба поїхав швидше, тоді ще швидше, ще. За його спи­ною почулися застережливі голоси:

— Обережніше, прачко!

Але Жаба вже розпалився, і його понесло.

Водій намагався перешкодити йому, та Жаба притиснув його ліктем до сидіння і рвонув на повну швидкість. Шале­ний зустрічний вітер, гуркіт мотора та двигтіння машини геть сп’янили його.

— Прачка, аякже! — погордливо гукав він. — Хо-хо! Я — Жаба, ловець автомобілів, нищитель в’язниць, Жаба, для якого нема перешкод! Сидіть нишком, і ви узнаєте, що то справжня їзда, бо попали до рук славетного, неперевершеного, безстрашного Жаби!

Перелякано зойкаючи, всі у машині посхоплювалися й на­кинулись на нього.

— Хапайте його! — горлали вони. — Хапайте цього Жабу, лиходія, що вкрав наш автомобіль! В’яжіть його, закуйте в кайдани, тягніть до поліції! Геть несамовитого, небезпечного Жабу!

Куди там! Їм би подумати, їм би трохи розважити, їм би згадати, що спершу треба якось зупинити машину, а вже по­тім братися до Жаби. Легким поворотом керма Жаба спряму­вав машину на живопліт, що тягнувся вздовж дороги. Ривок, удар, і колеса автомобіля вже збивали мул у ставку, де напу­вають коней.

Жаба відчув, що летить у повітрі, стрімко, мов пущений із пращі, і плавно, як ластівка. Відчуття польоту йому подо­балось, а сам лет тривав так довго, що він уже подумав, чи не виросли у нього крила, чи не став він Жабоптахом, коли зненацька гепнувся на спину в густу, м’яку лугову травицю. Він сів і побачив у ставку напівзатонулиий автомобіль; водій з пасажирами, плутаючись у довгих плащах, безпорадно бор­сались у воді.

Жаба хутко скочив на ноги і щодуху побіг навпростець, продираючись крізь чагарі, перестрибуючи канави, перети­наючи посіви, аж поки геть засапавсь і знесилів. Тоді пішов повільніше. А коли трохи віддихався і відчув здатність мис­лити, раптом захихотів, його чимдалі більше розбирав сміх, і, зрештою, він так зареготав, що впав під кущем.

— Ха-ха! — несамовито сміявся Жаба, сам не свій від уті­хи. — І знову Жаба! Як завжди, моє зверху! Хто змусив їх, щоб підвезли?

Хто умудрився забратися на переднє сидіння, мовбито ковтнути свіжого повітря? Хто вмовив пустити його за кермо, начебто спробувати, чи зуміє він вести машину? Хто загнав їх до кінського ставка? Хто втік від них, весело і в доброму здоров’ї пролетівши в повітрі, а вони, вузьколобі, заздрісні, боягузливі гультяї, лишилися в болоті, де їм і міс­це? Та хто ж, як не Жаба! Розумний Жаба, могутній Жаба, незрівнянний Жаба!

І він заспівав нову пісеньку, заспівав урочисто й піднесено:

Гарне авто ледь повзло по дорозі,

Бо млявий шофер, наче баба!

Хто ж ту машину загнав у болото?

Спритний, кмітливий пан Жаба!

 

— Ой, який же я спритний! Який розумний, який сприт­ний, який розу...

Ледве чутне тупотіння позаду змусило його озирнутися і... Ой, жах! Ой, нещастя! Ой, безвихідь!

Не так далеко від себе він побачив водія у шкіряних кра­гах і двох здоровенних сільських поліцейських. Вони щодуху мчали до нього!Бідолашний Жаба зірвався з місця і кинувся тікати. Сер­це мало не вискакувало йому з грудей.

— Ой, лишенько! — захлинувся він від страху. — Який же я осел! Чванькуватий, самовпевнений осел! Довихвалявся! До­співався! Сидів отут і все патякав про себе! Ой, лихо! Ой, лихо! Ой, лишенько!

Він оглянувся і похолов од жаху — вони наздоганяли його! Пойнятий розпачем, Жаба рвонув ще дужче, а ті все набли­жалися, Він біг з останніх сил, але ж він товсте звірятко і но­ги в нього короткі, — погоня з кожною хвилиною ставала все ближчою... Він уже чув за спиною їхнє дихання, вони мало не наступали йому на п’яти. І Жаба вже не дивився, куди бі­жить, мчав у нестямі навмання, тільки оглядався на переслі­дувачів, які настигали його. Зненацька під ногами у нього пропала земля, він заметляв лапками в повітрі і — шу­бовсть!— опинився у воді, в бистрому потоці, який поніс його з такою силою, що годі було опиратися; Жаба зрозумів, що з переляку плюхнувся просто в річку.

Він виринув на поверхню й спробував ухопитися за очере­тину чи куговину, що росли під берегом, але швидка течія виривала їх у нього з пальців.

— Ой, лишенько! — зойкнув бідолашний Жаба. — Та щоб я ще колись викрадав автомобілі!.. Щоб іще коли співав чван­ливих пісень...

Тут він знову пішов під воду, захлинувся й виринув, каш­ляючи та відпльовуючись. І раптом побачив, що його несе до великої чорної діри у стрімкому березі, над самою головою; коли опинився проти неї, він дотягнувся лапкою і вчепився за край. Повільно і з неабияким зусиллям підтягнувся й на­решті спромігся спертися ліктями на край діри. Перепочив якусь хвилину, відсапуючись, бо геть знесилів.

Він ще чмихав і зітхав, коли, знічев’я заглянувши у діру, помітив раптом у її глибині щось маленьке й блискуче; воно блимало, мерехтіло й рухалося до нього. А як наблизилося, навколо того блиску поволі вималювалася мордочка, напро­чуд знайома мордочка!

Брунатна, маленька, з вусами.

Поважна й округла, з охайними вушками і шовковистим хутром.

То був Водяний Щур!

 

 

Розділ 11 «І СЛЬОЗИ ЙОГО, НЕМОВ ДОЩ НАВЕСНІ...»

 

[11]Щур простягнув свою тендітну коричневу лапку, міцно вхопив Жабу за карк і щосили потягнув до себе; розкислий від води Жаба повільно перевалився через край нірки.

Неза­баром він уже стояв у хаті, цілий та здоровий, щоправда, весь розцяцькований мулом з водоростями, яких не змивали струм­ки води, що стікали з нього, а проте радісний і веселий, як у давні безтурботні дні, бо опинився нарешті у домі справж­нього друга — отож не треба вже більше тікати, вивертатися й переховуватись. Він міг уже скинути огидну личину, що так принижувала його гідність, і жити тепер як йому пристало.

— Ой Щурику! — закричав він. — Ти й не уявляєш, скіль­ки зі мною всього було відтоді, як ми бачилися востаннє! Скільки страждань, скільки всякої халепи, і як мужньо я все те подолав! Тут тобі і втечі, і перевдягання, і різні хитро­щі — але все було чудово задумано й блискуче здійснено. Си­дів у в’язниці — вибрався з неї, аякже! Кинули мене в канал — виплив на берег! Украв коня — продав його за купу грошей! Обдурював усіх, кого тільки хотів, примушував їх робити те, що мені треба! О, я таки дуже спритний Жаба, це без сум­ніву! Який, ти гадаєш, був мій останній подвиг? Узнаєш, ко­ли розповім, тільки не впади...

— Жабо, — рішуче й суворо мовив Водяний Щур, — пере­дусім іди зараз же нагору, скинь із себе це жахливе лахміт­тя, що, схоже, раніше носила якась прачка, добре вимийся і перевдягнись у мою одіж, щоб мати хоч трохи пристойніший вигляд, якщо ти ще здатен на це, а тоді вже зійдеш сюди. Бо такого бридкого, замурзаного, жалюгідного звіряти, як ти, я ще ніколи не бачив. І не сперечайся. Годі вихвалятись — гайда! А потім я тобі дещо скажу!

Жаба спершу хотів напуститися на нього: досить ним уже командували у в’язниці, а тепер знову те саме починає, та ще хто — Щур! Проте, кинувши погляд у дзеркало біля вішалки й побачивши там себе в цупкому чорному очіпку, що сповз на одне око, передумав заперечувати і слухняно побіг мерщій нагору, до Щурової вмивальні. Там він як слід умився, по­чистився, переодягнувся, потім довго стояв перед дзеркалом, гордовито й задоволено розглядаючи себе: яким же дурнем мав бути кожен, хто хоч на мить міг вважати його за прачку.

Коли Жаба зійшов униз, на столі на нього вже чекала ве­черя, і він страшенно зрадів, побачивши страву, бо відколи циган нагодував його тим смачним обідом, йому довелося стільки пережити, стільки вибігати! За їдою Жаба розповів Щурові про свої пригоди, знову вихваляючи свої винахідли­вість, самовладання й спритність у дуже скрутних обстави­нах; і взагалі змалював усе так, ніби ті пригоди були вкрай веселі та приємні. Однак чим більше він базікав і вихвалявся, тим похмурішим ставав Щур, який мовчки слухав його.

Коли Жаба врешті вибалакався, запала довга мовчанка. Потім Щур сказав:

— От що, Жабо. Після всього того лиха, що ти зазнав, я б не хотів ще завдавати тобі болю. Але, коли по правді, не­вже ти не розумієш, якого дурня клеїв? Ти сам розповів, як тебе арештували, наклали наручники, кинули до в’язниці, мо­рили голодом, полювали за тобою, страхали на смерть, крив­дили, глумилися, ганебно скупали у воді — завваж, то зробила жінка 1 Що ж тут потішного? І веселого чортма! А все тіль­ки тому, що тобі раптом забаглося викрасти автомобіль. Ти ж і сам бачиш: з тієї хвилини, як тобі впало в око перше ав­то, у тебе почалися самі неприємності. Але якщо вже тебе по­йняла така пристрасть до тих авто — а так воно з тобою й бу­ває, одразу як тільки на тебе найде якийсь новий дур — на­віщо їх викрадати? Стань інвалідом, якщо так хочеться, або, наприклад, банкротом, коли маєш таке палке бажання, тіль­ки не злочинцем. Чи ж ти нарешті сам візьмешся за розум, подумаєш про друзів і почнеш хоч трохи їм вірити? Знаєш, воно мені не дуже весело, коли скрізь, куди не поткнешся, тільки й чуєш: «Он іде той, що водиться з арештантами!»

Слід сказати, що Жаба мав одну гарну рису — він таки був добросердим звірятком і не опирався, якщо його брали в шори ті, кого вважав за справжніх друзів. І навіть коли надто розпалювався, завжди був здатний поглянути на спра­ву критично. А тому, хоч під час надзвичайно поважної Щурової промови він не переставав бубоніти собі під ніс: «І все-таки то було весело. Страшенно весело!» — й видавав якісь дивні придушені звуки: «Хх-аа-пп», «Бі-і-пп» та інші, дуже схожі на стишене фуркотіння машини чи шипіння газованої води, все ж, коли Щур врешті виговорився, Жаба зі­тхнув на повні груди й проказав зворушено та ніяково:

— Все так, Щурику! Ти, як завжди, при здоровому глуз­ді! А я був затятий, бундючний осел, тепер я це добре розу­мію. Але віднині хочу стати порядним Жабою і не робити дурниць. Що ж до автомобілів, то після того пірнання у твою річку я геть утратив до них цікавість. Ні, справді: коли я повис, учепившись за край твоєї нірки, й зводив дух, мені раптом сяйнула нова думка — не думка, а золото! — про мо­торні човни... Ну, ну! Заспокойся, друзяко, не тупочи ногами й не перевертай стільців: то ж тільки думка, і сьогодні про неї більше ні словечка. Ось поп’ємо кави, покуримо, побала­каємо любенько, а тоді я зберуся собі додому, до Терема Жаб, надіну свою одіж, і все піде так, як повелося спокон­віку. Досить мені пригод. Житиму спокійно, врівноважено, ста­течно, вештатимуся по своєму маєтку, щось там підправлятиму, ремонтуватиму, потроху займатимусь декоративним садівницт­вом, як і личить добропорядному джентльменові. Влаштову­ватиму бенкети для любих друзів, заведу собі поні, запряжу їх у фаетончик і кататимусь по близьких околицях, як у давні добрі часи, коли ще мене не поймав ніякий шал і не пори­вало витівати казна-що.

— Зберешся до Терема Жаб? — скрикнув Щур, захлинаю­чись від хвилювання. — Що ти верзеш? Хіба ти не чув?

— Що не чув? — Жаба раптом зблід. — Та кажи ж, Щу­ре! Мерщій! Не жалій мене. Чого я не чув?

— Ти хочеш сказати, — заволав Щур, стукнувши своїм ма­лим кулачком по столу, — що нічого не чув про Тхорів та Куниць...

— Яких? Отих зі Старого Лісу? — зойкнув Жаба, враз похоловши весь. — Ні, зажди!.. Що вони накоїли?

— ...і про те, що вони захопили Терем Жаб? — докінчив Щур.

Жаба сперся ліктями на стіл і сумно похилив голову. А в очах у нього зблиснули, дві великі сльозини; ось вони зірва­лись і впали на стіл — плюсь! плюсь!

— Кажи, кажи, Щурику, — пробелькотів він невдовзі. — Розповідай усе. Найстрашніше позаду. Тепер я знову звір, Я стерплю.

— Коли ти... ускочив... у ту... ту... свою біду, — мовив Щур повільно й лагідно. — Власне, коли ти... тимчасово залишив наше товариство через непорозуміння з... е-е... машиною. Ти, мабуть, розумієш...

Жаба кивнув головою.

— Так от, — вів далі Щур, — про це, звичайно, багато те­ревенили, і не тільки тут, понад річкою, а й у Старому Лісі, І, як воно буває, звірі розділилися на два табори. Бережани горою стояли за тебе й доводили всім, що з тобою обійшлися просто підло і що в наші часи годі сподіватися на справед­ливість. А ті зі Старого Лісу поставилися до справи жорсто­ко, мовляв, так йому й треба і що давно вже пора покласти край його вибрикам. Вони нахабнішали з кожним днем, па­тякали по всіх усюдах, що ти геть пропащий! І що вже ніко­ли не повернешся, ніколи, ніколи!

Жаба знову кивнув, не зронивши й слова.

— Просто злостиві тварюки — от хто вони, — розпалився Щур — Тільки Кріт з Борсуком рішуче відстоювали тебе й пе­реконували всіх, що ти скоро повернешся, неодмінно! Вони не знали, як тобі пощастить викрутитися з тієї халепи, але

були певні, що пощастить.

Жаба випростався на стільці, і на писку в нього майну­ла хитра посмішка.

— Вони посилалися на приклади з історії, — розповідав Щур. — Казали, що не знають жодного випадку, щоб кримі­нальні закони взяли гору над відчайдушним зухвальством та чарівною симпатичністю (як от, наприклад, у тебе), коли вони ще й підперті тугим гаманцем. Отож вони перевезли свої речі до Терема Жаб, ночували там, щодня провітрювали та прибира­ли дім, щоб він був опоряджений, як ти повернешся. Звичай­но, вони й гадки не мали про те, що станеться, хоч деякі пі­дозри й закрадалися в них — щодо мешканців Старого Лісу.

От я і підійшов до найболючішої та найтрагічнішої частини своєї оповіді. Однієї ночі, темної хоч в око стрель, коли дув страшний вітер і дощ лив як з відра, озброєна до зубів зграя куниць підкралася під’їзною алеєю до парадних дверей. Од­ночасно кільканадцять запеклих ласок через город промкну­лися на задвірок і зайняли господарські приміщення; а банда головорізів-тхорів, які не зупиняться ні перед чим, захопила оранжерею та більярдну й розчинила двері на терасі, що ви­ходить у сад. Тим часом Кріт з Борсуком сиділи собі біля каміна в бібліотеці, гомоніли й нічого такого не чекали, бо хто ж буряної ночі поткне носа надвір! І тоді ці кровожерні підступники вибили двері й накинулися на них. Кріт з Бор­суком боронилися як могли, але куди там! Адже були без­збройні, та й захопили їх зненацька, і взагалі — що можуть двоє звірят проти цілої сотні? Твоїх бідолашних друзів жор­стоко побили кийками і викинули на дощ та холод, ще й ви­лаяли нізащо!

Тут Жаба, що досі сидів мов задерев’янілий, раптом за­хихотів, проте схаменувся й прибрав поважного вигляду.

— З того часу в Теремі Жаб живуть оті Лісові Заброди, — розповідав далі Щур, — і поводяться просто паскудно! До півдня валяються в ліжках, снідають коли заманеться, заги­дили все так, що противно й глянути! Жеруть твій харч, п’ють твоє питво, ще й глузують з тебе, горлають непристойні піс­ні про... ну, про в’язниці, про суди та поліцейських: бридкі, образливі пісні, в яких хоч би одне дотепне чи просто долад­не слово. І хваляться крамарям та й взагалі всім підряд, бу­цімто оселилися тут назавжди.

— Он як, назавжди! — зірвався з місця Жаба й ухопив дрючка. — Я їм зараз покажу назавжди!

— Стривай, Жабо! — гукнув йому навздогін Щур. — Не га­рячкуй, сядь і заспокойся. А то знову вскочиш у халепу.

Однак Жабу вже ніщо не могло зупинити. З дрючком на плечі він поспішав дорогою, киплячи від обурення й бурмо­чучи щось собі під ніс. Він уже підходив до в’їзних воріт Терема Жаб, коли з-за огорожі зненацька вискочив довгий рудий тхір з рушницею.

 

— Стій! Хто йде? — суворо запитав тхір.

— Дурниці і казна-що! — відповів Жаба, сам не свій від злості.

— Що ти там варнякаєш? Ану, зараз же виходь, а то...

Тхір мовчки зняв з плеча рушницю. Жаба про всяк випа­док простягнувся на дорозі, й відразу — бах! — куля просвистіла у нього над головою.

Переляканий Жаба зірвався на рівні й щодуху чкурнув назад. Уже коли біг, почув, як позаду зареготав тхір, а тоді його підтримали інші голоси, тоненькі й огидні.

Він повернувся ні з чим, зовсім занепавши духом, і роз­повів про все Водяному Щурові.

— А що я тобі казав? — мовив той. — Не треба було йти. Там скрізь вартові, і всі озброєні. Доведеться набиратися терпцю.

Проте Жаба й не думав здаватися. Отож вивів човна і по­плив річкою вгору — туди, де сад Терема Жаб підступав до самої води.

Пропливши повз свій любий будинок і навіть не глянувши на нього, він підняв весла й уважно оглянув берег. Здава­лося, тут зовсім спокійно, безлюдно й тихо. Він озирнувся зда­ля на фасад Терема Жаб, що виблискував вікнами проти ве­чірнього сонця; побачив голубів, що сиділи по двоє — по троє край даху; яскраві квіти в саду; затоку, що вела до стоянки для човнів, і дерев’яний місточок, перекинутий через неї; все це, таке впокоєне і сиротливе, мовби чекало на нього, на йо­го повернення. «Почну від човнів», — подумав Жаба. Дуже обережно підгріб до гирла затоки і вже пропливав під міс­точком, коли... Хрясь!

Велика каменюка, кинута зверху, проломила у човні дни­ще. Човен наповнився водою і затонув, бо тут було досить глибоко. А Жаба борсався у воді. Глянувши вгору, він поба­чив двох куниць, що, перехилившись через поручні містка, ди­вилися на нього й злорадо гукали:

— Гляди, Жабко, іншим разом по голові перепаде!

Поки обурений Жаба плив до берега, куниці аж заходилися від сміху, реготали несамовито, наче на обох напали одні перелоги, хоч, власне, напали вони на кожну окремо.

Жабі довелося знову пішки відміряти марудний шлях на­зад і ще раз оповістити Водяного Щура про свою невтішну спробу.

— Ну, казав же я тобі! — не на жарт роздратувався Щур. — А ти, бач, що наробив! Занапастив мій улюблений човен — от що! І геть спаскудив чудовий костюм, якого я позичив тобі! Справді, Жабо, вже який я терплячий, а й то дивуюся, як ти досі зовсім не розгубив друзів!

Жаба вже збагнув, як безглуздо й нерозважливо повівся. Тож визнав свої помилки і щиро вибачився перед Щуром за те, що лишив того без човна ще й зіпсував костюм. А під кі­нець промовив, з тією покорою, яка завжди обеззброювала друзів, збавляючи їх запал, і повертала йому їхню прихиль­ність:

— Щурику! Я розумію, що знову був упертий, норовли­вий Жаба! Але тепер, повір мені, буду сумирний, слухатимусь усіх твоїх зичливих порад і жодного кроку не ступлю без твоєї згоди!

— Якщо справді так, — одразу полагіднішав добрий Щур, — то ось тобі моя порада: оскільки вже пізно, сідай вечеряти, я зараз накрию на стіл, і наберися терпіння. Бо я певен, що ми нічого не вдіємо, доки не побачимося з Кротом та Борсуком і, не почуємо від них останніх новин. А тоді вже все ретельно обміркуємо й порадимося, що робити, бо справа таки нелегка.

— Так, так, авжеж, Кріт і Борсук! — підхопився Жаба. — Де ж вони, любі друзі? Я зовсім забув про них.

— Уже давно міг би згадати! — дорікнув Щур. — Поки ти там роз’їжджав у дорогих автомобілях, гарцював на чисто­кровних скакунах та споживав вишукані обіди, двоє бідолаш­них самовідданих звірят жили просто неба, навіть у негоду, сиділи надголодь удень і спали на твердій землі вночі, бо стерегли твій дім, охороняли твої володіння, не спускали не­дремного ока з тих тхорів та куниць і все метикували, мір­кували, обмишляли плани, як повернути твоє добро.

Ти, Жабо, просто не гідний таких щирих і відданих друзів, справді — не гідний. Дивись, жалкуватимеш потім, що не цінував їх, та буде пізно!

— Знаю, я — невдячна тварюка, — гірко схлипував Жаба. — От зараз побіжу і знайду їх серед холодної, темної ночі, поді­лю з ними всі злигодні, доведу... Стривай, стривай! Ніби по­суд бряжчить на таці! Вечеря готова, ура! Ходи, ходи, Щуре!

Щур пригадав, що бідолаха Жаба довгенько сидів на тю­ремних харчах, тож дещо йому можна пробачити. Він гостин­но запросив приятеля до столу й щиро заохочував його героїч­ні спроби надолужити згаяне.

Вони вже закінчували вечеряти і збиралися знову вмос­титись у кріслах біля вогню, коли в двері гучно постукали.

Жаба захвилювався, але Щур тільки загадково кивнув йо­му, а сам побіг відчиняти. Увійшов Борсук.

Відразу було видно, що він уже багато днів не бував удо­ма й не знав звичних домашніх вигод. Черевики заляпані багнюкою, сам весь кошлатий і скуйовджений; а втім, Борсук ніколи не мав слави чепуруна, навіть у свої найліпші часи. Він повагом підійшов до Жаби й поплескав його по плечу:

— Вітаю тебе вдома, Жабо! Гай-гай! Що це я кажу? Вдо­ма, овва! Нещасливе вийшло в тебе повернення. Бідолашний ти Жаба!

А тоді повернувся до нього спиною, підсунув стільця до столу, сів і відломив собі шмат пирога.

Жабу страшенно стривожило його аж надто серйозне, ба навіть лиховісне привітання. Але Щур шепнув йому:

— Не хвилюйся і не зважай. І поки що нічого не кажи. Він завжди похмурий та грубуватий, як добряче виголодніє. За півгодини буде зовсім інший.

Так вони мовчки чекали, коли це хтось іще легенько по­стукав у двері. Щур, моргнувши до Жаби, пішов відчиняти і привів Крота, пошарпаного, невмитого, всього в сіні та соломі.

— Ура! І любий Жаба тут! — закричав Кріт, і мордочка в нього аж засяяла. — Подумати тільки: ти повернувся! — Він танцював навколо Жаби. — Ми й гадки не мали, що ти повер­нешся так скоро! Напевне втік, бо ти ж наш розумний, кміт­ливий, винахідливий Жаба!

Щур занепокоєно штовхнув його ліктем, та було вже піз­но. Жаба почав чмихати й пиндючитися.

— Розумний? Ой, ні! — сказав він. — Супроти моїх друзів я зовсім не розумний. Я лише пройшов крізь стіни найсуворішої в’язниці в усій Англії, тільки й того! А ще захопив за­лізничний поїзд і втік на ньому, ото й усього! А ще змінив свою зовнішність і ходив по країні, дурячи всіх, кого хотів, та й годі! Так що ні! Я дурний осел, еге ж! Я розповім тобі, Кроте, про кілька своїх маленьких пригод, і ти впевнишся в цьому сам!

— Гаразд, гаразд, — мовив Кріт, прямуючи до накритого столу. — Ти розповідай, а я їстиму. Бо після сніданку не мав і крихти в роті! Ох-ох-ох! — І він заходився коло холодної телятини під маринадом.

Жаба, що стояв на килимку біля каміна, засунув лапку в кишеню штанів і витяг жменю срібла.

— Погляньте! — гукнув він, показуючи гроші. — Не так во­но й погано — заробити стільки за п’ять хвилин, еге ж? Як ти гадаєш, Кроте, звідки вони у мене? Одна спритна оборудка — і от маю!

— Кажи, кажи далі, Жабо, — мовив Кріт, вдаючи, ніби йо­го все те страшенно зацікавило.

— Жабо, та заспокойся, прошу тебе! — втрутився Щур. — А ти, Кроте, не під’юджуй його, бо ж знаєш, який він у нас. Краще розкажи мерщій, яке там, у Теремі Жаб, становище і чим можна зарадити лихові, коли вже повернувся Жаба.

— Становище — гірше нікуди, — сердито озвався Кріт. — А чим зарадити, дідько його знає! Ми з Борсуком крутимося там день і ніч — і весь час одне й те саме. Повсюди вартові, а ті наставляють на нас рушниці, жбурляють камінням. Постійно хоч одна тварюка, а стоїть на чатах. А побачать нас — ой, як же вони регочуть! Це мене лютить найбільше!

— Так, становище складне, — задумливо мовив Щур. — Але у мене в голові ніби трохи починає прояснятися, що слід зро­бити Жабі. Зараз я скажу, йому слід...

— Ні, йому не слід! — урвав його Кріт, давлячись, бо в нього був повен рот. — Нічого схожого! Ти не розумієш! Як­що вже він має щось зробити, то це...

— Е, ні, цього я нізащо не робитиму! — обурено підхопився Жаба. — Я не дозволю, щоб ви, хлопці, командували мною! Це ж мій дім, і я сам добре знаю, що робити. І вам скажу що. Треба...

Тепер вони кричали всі троє, на всю міць горлянок, тож га­мір стояв неймовірний. Раптом почувся голос, тонкий та сухий;

— Замовкніть зараз же всі!

І кожен умить принишк.

То гримнув Борсук. Він упорався з пирогом, повернувся кругом на стільці й похмуро дивився на звірят. Упевнившись, що вони затихли й чекають на його слово, він знову повернув­ся до столу й потягся за сиром. І таку велику повагу викли­кала непохитна вдача цього визначного звіра, що жодного слова не пролунало більше в хаті, доки він не закінчив їсти й не струсив крихти з колін. Жаба неспокійно засовався, але Щур рішуче втримав його на місці.

Борсук повільно підвівся, підступив до каміна й надовго замислився. А тоді заговорив.

— Жабо! — похмуро мовив він. — Ти погана, нестерпна тварючка! Невже тобі не соромно за себе? Як ти думаєш, що сказав би твій батько, мій давній приятель, якби він був за­раз тут і дізнався про всі твої вибрики?

Жаба, який саме сидів на канапі, задерши ноги вгору, упав долілиць і затіпався у покаянних риданнях.

— Годі, годі! — говорив Борсук уже трохи ласкавішим го­лосом. — Нічого страшного, не плач. Ми так вважаємо — хто давнє спом’янe, той лиха не мине, а спробувати жити по-новому ніколи не пізно. Але Кріт розповів святу правду. Куниці ви­ставили варту по всіх усюдах і пильнують недремно. Тож годі й думати взяти Терем Жаб штурмом. Нам їх не подужати.

— Тоді кінець усьому, — стогнав Жаба, обливаючи слізь­ми подушку на канапі. — Піду в солдати, і більше ніколи не побачить мене рідний Терем Жаб!

— Годі, Жабо, не сумуй! — промовив Борсук. — Щоб одбити у них твій маєток, не обов’язково лізти на пробій — є й інші способи. Я ще не сказав останнього слова. Зараз я роз­крию тобі одну таємницю.

Жаба повільно підвівся й утер очі. Він був страшенно охо­чий до таємниць, бо сам ніколи не вмів їх тримати. Ось і те­пер його охопило радісне й нетерпляче збудження, як то бу­вало завжди, коли він мав нагоду розповісти комусь таке, про що обіцяв не говорити нікому.

— Так от... є... один... підземний хід... — наголошуючи на останніх словах, проказав Борсук. — Він починається на березі річки, недалеко звідси, й виходить якраз посеред Терема Жаб.

— Ет, Борсуче, це якісь дурниці! — мало не зареготав Жа­ба. — Наслухався казочок у навколишніх пивничках. Я ж знаю в Теремі Жаб кожну п’ядь — і в будинку, й надворі. Там не­ма нічого такого, повір мені!

— Юний мій друже, — суворо відказав Борсук, — твій бать­ко, один з найдостойніших звірів, яких я тільки знав, був мені найближчим другом. І він розповів мені багато такого, чого навіть і в гадці не мав розказувати тобі. Він відкрив цей під­земний хід... звичайно, не сам його зробив. Хід прокопали не за одну сотню років до того, як Жаби тут оселились; він його лиш обстежив та розчистив, бо зважив, що той хід колись може стати в пригоді, якщо трапиться якесь нещастя чи за­грожуватиме небезпека. І показав хід мені. Але попередив; «Дивись, мій син не повинен знати про нього. Він хороший хлопчина, тільки дуже легковажний і хвалькуватий, до того ж зовсім не вміє тримати язика за зубами. Якщо він колись попаде у справжню біду і йому це буде конче потрібно, тоді й розповіси про цей таємний хід. Але не раніше».

Кріт і Щур пильно стежили за Жабою — як він усе те проковтне. Жабі спочатку дуже кортіло наприндитися, та на­томість він раптом усміхнувся — бо таки був непоганий хлопець.

— Ну хай, хай! — гукнув Жаба. — Може, я справді трохи базікало. Зате я такий товариський, мене всі знають, у мене завжди багато друзів, ми веселимося, жартуємо, розповідаємо різні смішні історії... ну, й буває, язика не вдержу. Що вдієш, як я маю хист до гарної бесіди. Мені не раз казали, що в мене справжній салон, хоч я й не знаю до пуття, що це таке. А втім, то пусте. Кажи далі, Борсуче. Як цей підземний хід може допомогти нам?

— Останнім часом я дещо розізнав, — розповідав далі Бор­сук. — Звелів Видрі перевдягтися сажотрусом, почепити щітку через плече і підійти з чорного ходу та спитати роботи. Завт­ра ввечері вони збираються влаштувати бучний бенкет. Від­значатимуть чиїсь там іменини — Головного Тхора чи що. І всі ті злодюги зберуться в їдальні, будуть жерти й пити, реготатимуть і дурітимуть, нічого не підозрюючи. Всі без рушниць, без шабель, без дубців — словом, без зброї!

— Але ж вартові все одно стоятимуть на чатах, — зауважив Щур.

— Авжеж, — сказав Борсук, — саме про це й ідеться. Тхо­ри цілком покладатимуться на своїх пречудових вартових. Отут і стане в пригоді підземний хід. Цей незрівнянний ту­нель веде просто до буфетної, а там за дверима — їдальня!

— Он воно що! Так це та рипуча шафа у буфетній! — схопився Жаба. — Тепер я розумію!

— Ми тихенько проберемося до буфетної... — почав Кріт.

— ...з пістолетами, шаблями та дрючками... — додав Щур.

— ...й нападемо на них, — докінчив Борсук.

— І відлупцюємо їх, відлупцюємо, відлупцюємо! — в ша­леному захваті горлав Жаба, бігаючи по всій кімнаті й пе­ревертаючи стільці.

— Що ж, гаразд, — мовив Борсук, своїм звичаєм поважно й незворушно. — Ми все обміркували, і нам уже нема чого сваритись і сперечатися. Вкладаймося негайно спати, бо го­дина вже пізня. Все, що треба, приготуємо вранці.

Жаба, звичайно, теж послухався і разом з усіма пішов до спальні, бо розумів, що опинатися не слід, хоч був надто збу­джений, щоб відразу заснути.

Але сьогодні у нього був такий довгий, насичений подіями день, а чисті простирадла та ковд­ра прийняли його так приязно й заспокійливо, не в приклад тому жмутку грубої соломи на холодній кам’яній підлозі тю­ремної камери, де йому ще недавно доводилося спати, що Жа­ба захропів, щойно поклав голову на подушку. Звісно, він ба­чив багато снів: широкі дороги розбігалися від нього на всі боки, тільки-но він хотів ступити на якусь із них, водні ка­нали ганялися за ним, щоб упіймати, барка, повна його ж брудної білизни, запливала до бенкетної зали під час звано­го обіду; а то він потрапив у таємний підземний хід, нама­гався вибратися з нього, але той звивався, крутився під но­гами, двигтів, а біля виходу раптом ставав сторчма; зрештою він чомусь опинився в Теремі Жаб, відчував себе перемож­цем і був у повній безпеці, серед друзів, які гаряче запевняли його, що такого спритного Жаби нема в усьому світі.

Уранці він встав дуже пізно і прийшов до їдальні, коли всі звірята вже давно поснідали. Кріт десь побіг, не сказавши нікому куди. Борсук сидів у кріслі, читав газету, і здавалось, що його анітрохи не обходить те, що мало відбутися цього вечора. Зате Щур заклопотано снував по кімнаті, носячи обе­ремками різноманітну зброю та складаючи її на підлозі в чо­тири купи, і при цьому примовляв собі пошепки на бігу:

— Оце шабля для Щура, це шабля для Крота, це шабля для Жаби, це шабля для Борсука! Оце пістолет для Щура, це пістолет для Крота, це пістолет для Жаби, це пістолет для Борсука !— а тим часом чотири купи зброї поступово става­ли все вищі.

— Це все дуже добре, Щуре, — озвався невдовзі Борсук, поглянувши на заклопотаного друга поверх газети. — Не гу­дитиму тебе. Та коли нам пощастить уникнути вартових тхо­рів з їхніми паскудними рушницями, то можеш бути певен, нам уже не знадобляться ні шаблі, ні пістолети. Аби добути­ся до їдальні, а там ми вчотирьох, з самими тільки дрючка­ми вмить викинемо все те кодло. Я й сам упорався б, але не хочу позбавляти вас такої веселої втіхи!

— А зброя не завадить, про всяк випадок, — задумливо проказав Щур, витираючи рукавом дуло пістолета і дивля­чись крізь нього на світло.

Поснідавши, Жаба взяв добрячого дрючка й почав завзя­то розмахувати, немов колошматив ворога.

— Вони в мене навчаться, як захоплювати мій дім! — ви­гукував він. — Вони навчаться, вони навчаться!

Щур скривився.

— Жабо, не кажи «вони в мене навчаться», — зауважив він. — Це неграмотно.

— Чого ти присікався до Жаби? — роздратовано кинув раптом Борсук. — Яке має значення, грамотно він говорить чи ні? Я й сам би так сказав, і якщо для мене це не було б неграмотно, то й для нього теж!

— Перепрошую, — збентежився Щур, — але я гадав, краще сказати «я провчу їх», а не «вони в мене навчаться».

— Нам зовсім не треба вчити їх, — відрізав Борсук. — Нам треба, щоб вони самі навчилися, добре навчилися! Більше того, ми скоро вирушаємо, щоб зробити все, аби вони навчи­лися, от!

— Гаразд, хай буде по-твоєму, — мовив Щур. Він і сам не знав до пуття, як треба сказати. Тому пішов у куток, бурмо­чучи сам до себе: — Навчаться в мене... провчу їх... провчу їх... навчаться в мене! — доки Борсук звелів йому вмовкнути.

Невдовзі до хати стрімголов ускочив Кріт, сам не свій од задоволення.

— От потіха була! — загорлав він ще з порога. — Як же я розлютив тих куниць!

— Сподіваюся, ти був обережний, Кроте? — стурбувався Щур.

— Я теж сподіваюся, — самовпевнено відказав Кріт. — Ко­ли я зайшов на кухню поглянути, чи не охололо ще Жабине снідання, мені раптом сяйнула думка. На вішалці біля печі побачив те праччине шмаття, в якому він прийшов учора. Я миттю нацупив його на себе, очіпок той начепив, ще й хуст­кою запнувся та майнув до Терема Жаб — назвіть це зух­вальством, якщо хочете.

Вартові, звісно, були на своїх міс­цях. І рушниці наставили, і «Стій! Хто йде?» гукали і всякі інші дурниці. А я їм так ото чемно: «Доброго ранку, панове! Чи не треба вам що-небудь випрати?» Вони на мене гляну­ли погордливо, пихато й люто і кажуть: «Чеши звідси, прач­ко! На службі ми не перемо». — «То, може, в якийсь інший час?» — питаю я. Хе-хе-хе! Ото, Жабо, сміхота, правда ж?

— Нікчемна, легковажна тварино! — зневажливо кинув Жаба, якому було аж надто заздрісно, що не він це утнув, а Кріт. Бо такі штуки полюбляв саме він, тільки от завчасу не подумав та ще й проспав.

— Тут дехто з них почервонів, — розповідав далі Кріт, — а черговий сержант сказав мені дуже коротко: «Ану, бери но­ги на плечі і геть звідси, моя люба, геть! Нічого дурити го­лову солдатам, коли вони на варті». — «Ноги на плечі? — пи­таю. — Та то ж не мені, а комусь іншому доведеться взяти ноги на плечі, і дуже скоро!»

— Ой Кротику, як ти міг? — занепокоївся Щур.

Борсук відклав газету вбік.

— Бачу, вони нашорошили вуха й перезираються, — вів своєї Кріт. А сержант до них: «Не слухайте її. Вона сама не знає, що меле». — «Що? Я не знаю? — кажу. — А ось послу­хайте. Моя донька пере панові Борсуку, і це ще треба поди­витися, чи знаю я І чи мелю. А от ви таки взнаєте, і дуже скоро! Ціла сотня кровожерливих Борсуків з рушницями на­переваги нападуть на Терем Жаб сьогодні ввечері від виго­ну. Шість великих човнів із злющими Щурами, у кожного пістоль та шаблюка, підпливуть річкою і висадяться в саду. А тим часом ударний загін Жаб, прозваний «Незламним», бо на прапорі у них написано гасло «Перемога або смерть!», ки­неться на штурм оранжереї, змітаючи все на своєму шляху, тому що вони просто палають помстою. Так що на той час, коли з вами покінчать, вам уже буде не до прання, хіба що повтікає­те раніше, поки ще є можливість!» І чкурнув од них, а трохи відбігши, сховався у чагарях, потім нишком знову підкрався канавою ближче і, ставши за кущами, почав стежити.

Вони всі були такі перелякані, заметушилися, зчинилася неймовірна паніка; кожен щось кричав, та ніхто нікого не слухав; а сер­жант то посилав загін стражників охороняти далекі підсту­пи до маєтку, а то гнав когось за ними вслід, щоб вертали на­зад. Я чув, як вони гомоніли між собою: «Отакі вони всі, ті тхори, сидять собі у бенкетній залі, як у бога за пазухою, жеруть, п’ють, співають, розважаються собі на втіху. А ми тут повинні чатувати у холоді й темряві, щоб нас зрештою розтерзали на шматки скажені Борсуки!»

— Який же ти дурень, Кроте! — загорлав Жаба. — Взяти й отак усе зіпсувати!

— Кроте, — мовив Борсук, як завжди, тихо й вагомо. — Ба­чу, що в кожному своєму пальчику ти маєш більше глузду, ніж деякі звірі в усій гладкій туші. Ти зробив добре діло, і тепер я знаю, що на тебе можна покластися. Молодець, Кроте! Розумнику ти наш!

Жаба аж осатанів від заздрості, тим більше що хоч убий не міг уторопати, що ж такого розумного зробив Кріт; та, на щастя, перш ніж він устиг знову показати свою запальну вда­чу й наразитися на нові Борсукові шпильки, пролунав дзво­ник, що кликав до обіду.

То була їжа проста, але поживна — бекон з бобами та пу­динг з макаронів. Коли всі поїли, Борсук сів у крісло й про­мовив:

— Так. Ми готові в похід, який чекає на нас увечері. І ос­кільки він, певно, закінчиться дуже пізно, я хотів би трохи подрімати, поки є час.

Борсук накрив собі писок хусточкою і невдовзі захропів.

А невгамовний, роботящий Щур одразу взявся завершува­ти приготування до походу — знову забігав між чотирма ку­пами зброї, примовляючи: «Оце шабельтас для Щура, це шабельтас для Крота, це шабельтас для Жаби, це шабельтас для Борсука!» — і так далі; діставав усе нове й нове вояцьке спорядження; цьому, здавалося, не буде кінця. Кріт тим ча­сом узяв під лікоть Жабу, вивів його надвір, усадив у пле­тене крісло й примусив розповісти про всі свої пригоди від початку до кінця, а саме цього Жабі й хотілося найбільше у світі.

Кріт був гарний слухач, і Жаба, радий, що його ніхто не перебиває і не піддає образливому сумніву ті оповідки, нарешті дав собі волю. Звісно, чимало з того, що він малю­вав, належало скоріше до категорії «що-б-могло-статися-якби- я-тільки-подумав-про-це-вчасно-а-не-на-десять-хвилин-пізніше». І то завжди були пригоди найбарвистіші та найнеймовірніші; а втім, чому б і справді їм не трапитися, якщо загалом в на­шому житті так мало незвичайних подій?