Характеристика сучасного стану ринку праці в Україні
Проблема безробіття є однією з головних серед глобальних проблем сучасності.
Ринок праці — сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві.
Значення ринку праці полягає у:
• використанні потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;
• забезпеченні працюючих доходами, що дають можливість задовольняти їх соціально-економічні потреби та посилюють соціальну захищеність;
• зменшенні розшарування й соціальної напруги в суспільстві;
• забезпеченні соціально-економічної стабільності.
Методи стимулювання попиту на робочу силу:
• прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць;
• пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу:
• відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання та найм на роботу працівників;
• сприяння забезпеченню підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць;
• прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;
• стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших неконкурентоздатних груп населення.
Методи скорочення попиту на робочу силу:
• встановлення додаткових податків за залучення робочої сили;
• жорстка кредитна політика;
• встановлення підприємству одноразових виплат у бюджет за найм працівників певної категорії;
• зниження інвестицій;
• скорочення або відміна гнучких форм зайнятості.
Захисні заходи держави:
1. Забезпечення гарантій зайнятості за умов зміни власника, приватизації, банкрутства.
2. Організація і проведення громадських робіт.
3. Договірне регулювання трудової діяльності (внутрішньої і зовнішньої).
4. Вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем.
Види державних програм, спрямованих на зниження рівня безробіття:
• стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;
• підготовка та перепідготовка робочої сили;
• сприяння найму робочої сили;
• соцішіьне страхування безробіття (допомога з безробіття).
Наявність безробіття — досить неприємний факт для кожної країни. Проте навіть у найрозвинутіших країнах є безробіття, і його припустимий рівень сягає 5%.
Безробітними визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до прийнятної роботи.
Безробіття поділяють на 3 основних типи: фрикційне, структурне і циклічне.
Фрикційне безробіття пов'язане з пошуками або чеканням роботи в найближчому майбутньому. За наявності виборупрофесії, роду і виду діяльності деякі працівники виявляються в положенні „між роботами". Одні добровільно змінюють місце роботи, інших звільняють, і вони шукають нову роботу, треті втрачають сезонну роботу. Цей тип безробіття є неминучим, і навіть бажаним, тому що багато працівників змінюють вид діяльності на більш кваліфікований і високооплачуваний, і, таким чином, відбувається більш раціональний розподіл трудових ресурсів.
Структурне безробіття виникає у зв'язку з падінням попиту на робочу силу в різних галузях. Наприклад, коли з розвитком технологій або змін споживчого попиту відпадає потреба у виробництві будь-якого товару. Різниця між структурним і фрикційним видами безробіття: фрикційне безробіття більш довгострокове, тому що потрібен час для отримання нових знань або зміни місця проживання, тому воно вважається більш серйозним. Фрикційний і структурний види безробіття є неминучими. У зв'язку з цим 100% зайнятість населення є недосяжною. Звідси виникає термін природний рівень безробіття, який дорівнює сумі рівнів фрикційного і структурного безробіття. Такий рівень установлюється, коли ринки робочої сили перебувають у рівновазі, тобто кількість тих, що шукають роботу, дорівнює числу робочих місць.
Циклічне — найнебезпечніша форма безробіття. Через депресію, втрату кваліфікації, самоповаги воно може призвести до руйнації моральних підвалин суспільства, і в результаті — до суспільних і політичних криз. Тсторія показує, що масове безробіття приводить до швидких соціальних змін.
Існує два способи визначення кількості безробітних. Перший (офіційний) — це відомості державних центрів зайнятості про громадян працездатного віку, які зареєстровані як такі, що шукають роботу. Другий — визначення кількості безробітних за методикою Міжнародної Організації Праці (МОП). За нею визначено, що рівень безробіття в Україні складає 9,8% економічно активного населення у віці 15—70 років, у той час як кількість безробітних, що стоять на обліку у центрах зайнятості, становить 4,5% населення.
Утойже час, за даними Державного комітету статистики, рівень безробіття в Україні на 01.07.2003 року дорівнював 3,7%. На обліку в центрах зайнятості у липні стояло 1 млн 37 тис. громадян.
Між тим, на думку експертів, рівень безробіття значно вищий, оскільки не всі безробітні зареєстровані та знаходяться на обліку, тобто їх кількість збільшується за рахунок прихованого безробіття.
За офіційною статистикою, найбільший рівень безробіття на 1 червня 2003 року був зареєстрований у Рівненській (6,6%), Тернопільській (6,4%), Чернівецькій (6,2%) та Херсонській (6,1%) областях, найнижчий — у Києві (0,5%), Севастополі (0,7%) та Одеській області (2,1%).
Навантаження на одне вільне робоче місце у середньому становить близько 7 осіб. При цьому в Рівненській області на одне робоче місце претендує близько 25 осіб, у Івано-Франківській — 20, у Тернопільській — 17, а у Києві та Севастополі — по одному. В 2003 році клієнтами служби зайнятості були майже дві третини безробітних, тоді як у 1995 році — тільки кожен десятий.
В умовах високого рівня безробіття, яке свідчить про наявність надлишку робочої сили порівняно з попитом, можливості реалізації закону щодо формування ціни робочої сили залежно від попиту й пропозиції реально відсутні. В економічній науці розрізняють такі рівні заробітної плати: мінімальна, номінальна, реальна.
Мінімальна заробітна плата виражає встановлений державою розмір оплати праці, нижче якого не може здійснюватися оплата праці за фактично виконану найманим працівником роботу за певну місячну норму праці. Величина мінімальної заробітної плати не є стабільною.
Законом України "Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати на 1999 р." у редакції від вересня 1999 року була встановлена мінімальна заробітна плата в розмірі 73,6 грн. У 2000 році цей розмір було переглянуто і збільшено до 118,0 грн, а в 2004 році - 228,0 грн.
Слід зазначити, що й така величина мінімальної заробітної плати не покриває прожитковою мінімуму, який установлено за попередніми розрахунками, проведеними Кабінетом Міністрів України, для працездатного населення на рівні 287,6 грн на місяць, для непрацездатного — 216,6, для дітей до 6 років — 240,7 і для дітей від 6 до 18 років — 297,3 грн.
Рівень мінімальної заробітної плати ще менший за прожитковий мінімум, визначений для названих вище категорій населення.
Номінальна заробітна плата —- це сума грошей, яку отримує працівник за виконану роботу протягом певного часу. Вона характеризує рівень заробітної плати незалежно від зміни цін на споживчі товари й послуги. Тому номінальна заробітна плата не дає чіткого уявлення про оплату праці, рівень доходів населення і справжні розміри споживання.
Реальна заробітна плата — кількість споживних вартостей (товарів і послуг), які може придбати найманий робітник за номінальну заробітну плату при відповідному рівні цін після вирахування податків. Вона прямо пропорційна номінальній і обернено пропорційна розміру податкової ставки, рівню цін на предмети споживання і послуги.
Реальна заробітна плата є однією з найважливіших складових доходів населення. Величина її повинна забезпечувати номінальний процес відтворення робочої сили: відновлення фізичної і духовної енергії, витраченої в процесі використання праці, поповнення та вдосконалення професійних знань, підвищення кваліфікації працівників і рівня матеріального забезпечення їхніх родин.