БІСМАРК OTTO ЕДУАРД ЛЕОПОЛЬД фон ШЕНХАУЗЕН 3 страница
Б. К.
БЕРНХЕМ ДЖЕЙМС(1905-1988) – амер. соціолог. Навчався у Принстонському та Оксфордському ун-тах. 3 1932 по 1954 pp. – проф. філософії у Нью-Йоркському ун-ті.
Б. був одним із яскравих представників технократичної концепції політики. Автор двох відомих творів: «Революція менеджерів» (1941) та «Макіавеллісти» (1943), які набули великої популярності в політ. соціології. У першому творі Б. розвинув технократичну концепцію «революції менеджерів», що мала відкрити шлях від капіталістичного сус-ва до наступного – сус-ва менеджерів. Це нове сус-во мало бути організоване на нових засадах, суперечність між буржуазією та пролетаріатом мала заступитись суперечністю між бізнесменами та менеджерами, оскільки їх інтереси стали протилежними. Сус-во менеджерів мало стати високоорганізованою дисциплінованою спільнотою. У зв’язку з цим змінилися би і суть та зміст політ. влади. Намагаючись описати нове сус-во, Б. використав спадщину Г.Моски, В.Парето та Р.Міхельса, яку спробував поєднати з марксистськими і навіть троцькістськими теоріями («Макіавеллісти»).
Твори: Burnham J. The Managerial Revolution. N.Y., 1941.
Б. К.
БЕРНШТЕЙН ЕДУАРД(1850-1932) – нім. політ. діяч, ідеолог соціал-демократії, один із керівників II Інтернаціоналу. Автор кількох книг, зокрема, «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899), «Парламентаризм і соціал-демократія» (1906), «Німецька революція» (1921) та ін. Б. сформулював власну політ. концепцію, що містила такі важливі моменти: по-перше, з розвитком науково-технічного прогресу проходитиме децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. По-друге, відбуватиметься розвиток акціонерного капіталу, оскільки він осідатиме серед усе ширшого кола акціонерів. По-третє, із зростанням чисельності освіченого робітництва, розширенням його участі в громадсько-політичних організаціях, на думку Б., стає неактуальним марксистський постулат щодо диктатури пролетаріату, він перетворюється у релікт низької культури. По-четверте, Б. головну надію покладав на розвиток парламентаризму, кооперації, зростання місцевого самоуправління, що дало би можливість трансформувати політ. владу у соціалістичну шляхом послідовних реформ. По-п’яте, Б. покладав великі надії на розвиток представницької демократії, гуманізму, що все разом означало кардинальний перегляд (ревізію) головних постулатів марксистської концепції політики.
Твори:Bernstein Е. Parlamentarismus und socialdemokratie. Berlin, 1906.
Б. К.
БЖЕЗІНСЬКИЙ ЗБІГНЄВ (1928 р.н.) – амер. держ. та політ. діяч. Набув освіту у Макгільському ун-ті (Канада). У 1953 р. став доктором філософії Гарвардського ун-ту, де викладав до 1960 р. Відтак перейшов до Колумбійського ун-ту. З 1962 р. до 1977 р. був керівником Дослідницького ін-ту міжнародних змін (попередня назва – Дослідницький ін-т проблем комунізму). Був помічником
президента Д.Картера з питань національної безпеки (1977-1981). Після роботи в адміністрації президента повернувся до Колумбійського ун-ту, де став консультантом Центру Стратегічних міжнародних досліджень. З 1989 р. Б. – проф. амер. зовнішньої політики Нітуської школи передових міжнародних досліджень ун-ту Дж. Гопкіпса. Був керівником Тристоронньої Комісії, зараз – довірена особа цієї організації, чл. Ради з міжнародних відносин. Б. нагороджений Президентською медаллю Свободи. Разом з К.Фрідріхом у творі «Тоталітарна диктатура та автократія» дійшов висновку, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни, і це, на їхню думку, було відкриттям, особливістю XX ст. Головною ознакою тоталітарної системи, вважали вони, була домінуюча роль ідеології, яку продукувала правляча партія. Для забезпечення монополії влади та скерування сус-ва у необхідному напрямі, керівники цієї системи активно використовували терор та всіляко обмежували доступ до правдивої інформації. Тоталітарній системі органічно відповідала і централізована система управління економікою. Трохи пізніше, у творі «Безперервна чистка: політика за радянського тоталітаризму» Б. вже самостійно охарактеризував тоталітарну систему таким чином: це високо централізоване керівництво елітного руху, що керує «в атмосфері примусової одноголосності усього населення» всім сус-вом. Даний процес реалізується «технологічно сучасними інструментами політичної могутності», що діють у жорстких рамках ідеологічних догм. Зазначена еліта прагне викликати «тотальну суспільну революцію, включаючи маніпуляцію людьми». Б. наголосив, що виключення з КПРС, арешти, ув’язнення та страти активно використовувались як механізм заміщення еліт. У творі «Радянський блок: єдність та протиріччя» (1960) Б. дослідив спільне та особливе країн, що належали до рад. блоку, а також характер, ступінь та причини відмінностей між цими країнами. Зокрема, він дослідив вплив внутрішньої політики комуністичних держав на взаємодію між собою цих країн, проаналізував зовнішню політику третіх держав, як фактор втручання в національну політику країн блоку. Б. дійшов висновку, що спроби керівництва правлячих комуністичних партій управляти розвитком власних сус-в, враховуючи зміни, що відбувалися в оточуючому «соціалістичний табір» світі, викликали всередині зазначених країн ідеологічні розбіжності, відмінності в політ. курсах та конфлікти між партіями і державами. У творі «Політична влада: США/СРСР» (1964), написаному разом з П.Хантінгтоном, досліджується спільне та особливе між амер. та рад. політикою. Порівняння охоплювало: політ. мислення, кадрову політику та практику прийняття політ. рішень. У книзі також аналізувалися противаги
в амер. та рад. політиці. Вищевказаними двома працями Б. довів важливість порівняльних досліджень як для розуміння міжнародної політики, так і для розуміння процесів, що відбуваються в одній окремо взятій країні. У своїх численних творах Б. також досліджував способи, шляхи та методи, якими ідеологія впливала на політ. життя «комуністичних країн». Цей вплив проявився, на його думку, через визначення цілей, параметрів, меж для політики, формування суспільних ідеалів та регламентування ідеологічних платформ щодо суспільних організацій, проведення політики патерналізму щодо будь-яких організацій. Він особливо наголошував на консервативній функції ідеології за часів Л.Брежнєва. Б. визначив головні підстави передбачуваного краху комунізму у творі «Великий провал: народження та смерть комунізму у XX ст.» (1989). Одночасно Б. передбачав можливий розпад СРСР. Він підкреслив велике міжнародне значення утворення незалежної України, значний вплив цієї події на зміну геополітичної ситуації в Європі. У низці останніх публікацій Б. аналізував шляхи переходу від тоталітарної системи до демокр. Він припускав, що прямий перехід є не завжди можливим і тому найбільш адекватним був би шлях поступового зменшення значення авторитарних механізмів та елементів з одночасним нарощуванням ін-тів і механізмів демократії.
Твори: Brzezinski Z., Friedrich С. Totalitarian Dictatorship and Autocracy. Cambridge, 1956; The Soviet Block: Unity and Conflict. 1960; The Grand Failure: The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century. N.Y., 1989.
A. P.
БІСМАРК OTTO ЕДУАРД ЛЕОПОЛЬД фон ШЕНХАУЗЕН
(1815-1898) – князь, нім. держ. політ. діяч, депутат прусського ландтату, прусський посол в Росії, Франції, прем’єр і міністр закордонних справ Пруссії, у 1871-1890 pp. – перший канцлер об’єднаної Німеччини. Процес об’єднання Німеччини проводив рішуче й твердо (різко обмежив свободу преси, реорганізував і збільшив армію, сприяв прийняттю в Пруссії загального виборчого права), в міжнародних відносинах в союзі з Австрією спочатку переміг Данію, потім розправився з Австрією і утворив Нім. союз, а відтак розгромив Францію і утворив нім. імперію. Був головою Берлінського конгресу, де намагався не допустити до франц. реваншу, уклав союз з Австро-Угорщиною, потім Італією. Захопив першу для Німеччини колонію в Африці. За все це сучасники прозвали його «залізним канцлером». У своїй концепції закордонної політики виходив із географічного розташування Німеччини в Європі, звідси його «пострах перед коаліціями». Розглядав Францію як «історичного ворога», Росію – як країну, з якою треба мати мирні відносини, мріяв про укладення союзу з Англією. У внутрішній політиці імперії Б. прийняв надзвичайний закон проти соціалістів, провів
комплекс соціальних законів (забезпечення на старість, від хвороб, інвалідства, скорочення робочого дня) брутально проводив політику колонізації польськ. земель, часто ставив у політиці силу перед правом (політика «крові і заліза»), намагався утримати напівфеодальні відносини в імперії, що не знаходило підтримки в імперіалістичної буржуазії, яка врешті добилася його відставки. У творі «Думки і спогади» висловив своє ставлення щодо монархічного ладу, абсолютизму, вважаючи, що повний абсолютизм менш небезпечний, ніж абсолютизм, що опирається на послужливий парламент, згоду більшості. Б. вважав, що в принципі абсолютизм «був би ідеальним устроєм» для європейських держав, якщо б королі з чиновництвом не були такими ж звичайними людьми, як і всі з їх слабкостями й недоліками. Навіть ідеальний монарх потребує критики з боку вільної преси і парламенту. Німцям, вважав він, найбільш притаманні монархічні почуття, а нім. ідея полягає у прагненні до першості на суші і на морі. Б. завжди був готовий пожертвувати буквою будь-якої угоди заради блага нім. імперії. Звичайно, політики можуть і помилятися, однак, вважав він, для усвідомлення зробленої помилки потрібне ціле людське життя. В політиці є дуже важливим вміти передбачати, що можна чекати від інших політиків за певних конкретних обставин і ситуацій.
Твори: Бисмарк О. Мысли и воспоминания. В 3 т. М., 1940-1941.
Б. К.
БЛАНКІ ЛУЇ ОГЮСТ (1805-1881) – франц. політ. діяч, представник утопічного комунізму. Нар. в родині чл. Конвенту, пізніше субпрефекта, закінчив ліцей у Парижі, вивчав право, у 1824 р. взяв участь у таємній організації карбонаріїв, брав активну участь в революції 1830 р., в 1837 р. створив таємне «Товариство пір року», що поставило собі за мету підготовку і здійснення соціальної політ. революції, встановлення революційної диктатури в перехідний період. Суворо законспіроване Товариство добре підготувалося до дій. 12 травня 1839 р. організовано й дисципліновано виступило для здійснення перевороту в Парижі, однак ніхто їх не підтримав і військо швидко придушило повстання. Б. був засуджений довічно. Звільнений під час лютневої революції 1848 р. Б. знову опинився на барикадах і після поразки революції був засуджений на довголітнє ув’язнення. У 1860-1870 pp. навколо Б. організувалась група прибічників, яка прийняла активну участь у Паризькій Комуні, сам же Б. був знову заарештований буквально напередодні створення Комуни. Просидівши майже десять років, він був звільнений у 1879 р. кволий і немічний, але, як завжди, сильний духом, сповнений революційною енергією й запалом. Загалом він просидів в тюрмах 37 років. 10 років був на вигнанні, або на примусовому поселенні, двічі був засуджений до смертної кари. Б. – автор численних статей, низки творів. Він виступав за відміну приватної
власності, встановлення рівності, соціальної справедливості. Шлях до революції, на його думку, повинен вести через створення вузької професійної революційної організації, яка спираючись на страйки (як «справді народну зброю у боротьбі з капіталом»), здійснить саму революцію. Вона не є «простою зміною форми влади», наголошував Б., – потрібно створити нову державу, яка «була би жандармерією бідних проти багатих». Після революції, вважав він, наступить черга нового будівництва. Однак якихось конкретних планів він не укладав, виступаючи лише проти регламентації життя майбутніх поколінь. Новий, соціалістичний лад він бачив як велику вільну майстерню та всеохоплююче сус-во взаємодопомоги. Б. оголосив себе прибічником «практичного соціалізму», тобто такого, що бере все, що йому підходить «у будь-якій системі». Враховуючи досвід революції 1848 р. він писав, що треба пояснити селянам, що ніхто їх примусово не буде заганяти в асоціації, тоді вони стануть союзниками революції. Виходячи з власної концепції революції, Б. наголошував, що революція – це справа інтелектуалів: «Зброя звільнення – не рука, а мозок.» Революційна диктатура, на його думку, – це не диктатура пролетаріату, «а диктатура революційної меншості, або в кращому випадку – диктатура Парижу, що і буде опорою меншості». Вона, озброївши народ, й здійснить революцію, проведе зміну ладу, бо «в кого меч, в того і хліб», – романтично розмірковував Б. в 1851 р.
Твори: Бланки Л.О. Избранные произведения. М., 1952.
Б. К.
БЛОК МАРК(1886-1944). – франц. історик, громад. діяч. Випускник паризької Вищої нормальної школи (1908), викладав у Страсбурзькому ун-ті, з 1936 р. – проф. Сорбонни, засновник і співредактор ж-лу «Аннали економічної і соціальної історії», учасник другої світової війни, руху Опору, розстріляний фашистами. Б. написав низку історичних творів – «Королі-чудотворці», «Характерні риси французької аграрної історії», «Феодальне суспільство» і «Апологію історії». Висунув власну концепцію вивчення історії, суть якої – в узагальненнях часткових результатів, що їх отримують історики від вивчення інших наук про сус-во і людину. Б. вважав, що головним є виокремлення проблем в історії, аналіз безпосередніх масових проявів відносин між людьми. Через окремі неповторні факти, вважав Б., можна вивчати цілу політ. психологію народу, його уявлення про явища політ. життя в цілому в дану епоху. Предметом вивчення історика повинно бути ціле сус-во., а не лише політ. держ. організація нації. Б. вважав, що панівним методом такого аналізу повинен бути порівняльно-типологічний метод. У зв’язку з тим для Б. феодалізм був соціальним типом суспільно-політичного життя. Б. приділяв значну увагу вивченню
ментальності (бл. за значенням до «світобачення») нації, аналізу її мови, ритмів часу. Пропонуючи вивчати історію від часткового до загального, він йшов від «розмаїття людських фактів» до їх синтезу і вбачав його у свідомості. Тому для Б. предметом історії була насамперед «свідомість людей», їх психологія. У зв’язку з цим значну увагу Б. приділяв вивченню духовної і матеріальної культури, шляхів їх формування, особливостей інтелектуального життя європейських націй. Все разом, вважав Б., і зможе донести до сучасників неповторний колорит минулого, його дух та атмосферу, адже люди більше подібні до свого часу, ніж на своїх батьків. Б. залишив після себе чимало послідовників, які однак услід за Б. протестували проти назви «школи», оскільки «школа» передбачала «дух хору», проти чого різко заперечував Б. Послідовники Б. воліли краще говорити про «дух» групи «Анналів», або навіть про «нову історичну науку».
Твори:Блок Марк. Апология истории или ремесло историка. М., 1986.
Б. К.
БОГДАНОВ (Малиновський) ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1873-1928) – рос. філософ, економіст, політ. діяч, вчений природодослідник. Випускник медичного ф-ту Харківського ун-ту, активний діяч РСДРП, після революції проф. Москов. ун-ту, чл. Комуністичної Академії, організатор і директор Інституту переливання крові, де загинув внаслідок невдало зробленого на собі медичного експерименту. У творі «Всезагальна організаційна наука. Тектологія» (1913-1917) опрацював концепцію тектології (грец. – будую). Б. вважав, що розвиток людського сус-ва спирається насамперед на прогрес в організації до певних меж, коли частини цілого стають занадто різними у своїх підсистемах-організаціях. Відбувається перманентна боротьба суперечностей в рамках системи, витривалість якої врешті-решт залежить від того, чи осягне дана система моменту змінної рівноваги. Ця рівновага є результатом взаємодії різно скерованих сил. Стан рівноваги, що встановився, є короткочасним, бо змінюється порушенням рівноваги – кризи. Процес подолання нерівноваги провадить до встановлення нової рівноваги на наступному етапі розвитку системи. Це повторюється багато разів, однак не до безкраю. Коли в системі суперечності нагромаджуються настільки, що починають перевершувати силу нормальних і додаткових зв’язків між структурними елементами, коли рвуться ці зв’язки, тоді організаційна форма всієї системи руйнується й розпадається та відбувається системне перетворення всієї структури системи. Спираючись на твори франц. фізіохіміка А. Ле-Шател’є (1856-1936), Б. сформулював закон рівноваги системи і вивів постулат, який стверджував: «стабільність системи як цілого залежить від найменшої щодо опору серед усіх
його частин, у всякий момент». Ці ідеї та думка про необхідність зворотного зв’язку для функціонування системи, ідея моделювання – поставили Б. у ряд піонерів системного аналізу. Одночасно Б., виходячи з власної концепції, стверджував, що завданням пролетарської держави має бути не так зміни у владі, як узагальнення організаційного досвіду, створення нової системи пролетарського виховання, формування «пролетарської культури.» Б. був також автором одного з перших рад. науково-фантастичних романів тощо.
Твори:Богданов А.А. Тектология (Всеобщая организационная наука). В 2 кн. М., 1989.
Б. К.
БОДЕН ЖАН(1529/30-1596) – франц. політ. діяч, юрист, теоретик держави. Навчався в Тулузі та Парижі. У 1576 р. був депутатом від третього стану на Генеральних штатах в Блуа. Вперше сформулював та обґрунтував поняття суверенітету як суттєвої ознаки держави. Держава, на думку Б., виникає не як результат добровільної угоди, а шляхом завоювання та насильства, пануваня однієї групи над іншого. У творі «Шість книг про республіку» визначив: «Суверенітет – це абсолютна і постійна влада держави... Абсолютна, не пов’язана жодними законами влада над громадянами і підданими». Державу Б. визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить відповідно до справедливості і законів природи. Власне наявність права відрізняє державу від зграї розбійників і піратів. Основою і осередком держави є сім’ї, держава – сукупність саме сімей, а не окремих осіб. Серед суттєвих ознак суверенітету держави Б. виокремлював право видавати і скасовувати закони, оголошувати війну і заключати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснювати суд в останній інстанції та ін. Вище за носія суверенітету може бути тільки Бог і закони природи. Народ підкоряється законам правителя, а правитель – законам природи. Монарх не може порушувати «Закони Бога і закони природи», що виникли раніше всіх держав і притаманні всім народам. Правитель мусить залишати підданим природні свободи і власність. У творі «Метод легкого вивчення історії» Б. поставив виникнення різних форм держави у залежність від географічного середовища, природних умов кожного народу. На думку Б., населення землі проживає в трьох географічних поясах – спекотному, помірному, холодному. Природні умови зумовлюють особливості життя людей, їх психологічні та інтелектуальні якості, особливості їх тілесного і духовного складу і, таким чином, визначають доцільність тієї чи іншої форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи виборні монархії. Для мешканців півдня і рівнин характерні монархії. Великої ваги Б. надавав аналізу форм правління, вирізняючи демократію, аристократію та
монархію. Негативно відносився до аристократії та демократії. Вважав, що в демокр. державі дуже багато законів і влад, а загальна справа в занепаді. Натовп, народ – «звір багатоголовий і позбавлений розуму», а тому не може бути допущений до управління державою. Аристократію Б. розглядав як державу, де влада належить колегії знатних. Серед аристократів, на його думку, розумних людей мало і як наслідок управляє нерозумна більшість. Найкращою формою правління Б. вважав обмежену законами монархію у якій монарх володіє владою за власним правом. Це була б держава, де суверенітет повністю належить монарху, а управління країною, порядок призначення на посади поєднували б аристократичні та демокр. принципи.
Твори: Bodin J. Oeuvres philoso-phiques. Paris, 1952.
М.П.
БОНАЛЬД ЛУЇ ГАБРІЕЛЬ АМБРУАЗ віконт де (1754-1840) – франц. політ. філософ. В молодості служив мушкетером, пізніше жив в провінції, під час революції, у 1790 р. обраний чл. департаментської Ради. Однак незабаром емігрував і воював в армії принца Конде. За імператора Наполеона, у 1808 р. отримав посаду в міністерстві народної просвіти, після реставрації Бурбонів чл. палати депутатів, лідер ультрамонтанської (релігійно-аристократичний напрямок у католицизмі) партії. 1816 р. – чл. Франц. академії, у 1823 р. – призначений пером Франції. Після липневої революції 1830 р. він не визнав нового уряду і був виключений з палати перів, оселився в своєму замку Муна, де й помер. Б. виступив як ідеолог ультрароялістів, представник консервативного напряму політ. думки. Система поглядів Б. отримала також назву традиціоналізму. Головний твір – «Теорія політичної і релігійної влади» (1796), в якому він різко виступив проти революції, «Декларації прав людини і громадянина». Буржуазна революція, вказував Б., зруйнувала людське cyc-во., революційна влада стала владою злочинців, деспотією. Республіка і демократія – це справа рук сатани, народна влада провадить до деспотизму, – зазначав він. Оскільки людські, суспільні закони випливають з природи людини, як творіння господа Бога, то Він є творцем найдосконаліших законів. Тому замість Декларації прав людини потрібно прийняти Декларацію прав Бога, що відображатиме Його волю, природу людини та їх спільну волю. Оскільки на небі існує певна ієрархія, вона мусить бути відображена і на землі, тому вона реалізується в сім’ї та найбільш повно в монархії. Саме монарх спрямовує спільну волю у потрібне суспільству русло, тому й не потрібний розподіл влади, бо гілки влади – це по суті прості напрями її реалізації. Абсолютна монархія, вважав Б., є досконалим утвором сус-ва., взірцем його організованості та влаштованості. Тут не потрібно й законодавства, бо ним виступає
сама природа речей, у які втілена Божа воля, монарх лише повинен охороняти і зберігати такий порядок. За ідеал Б. пропонував середньовічну модель монархії. У своєму запалі (який деякі дослідники характеризували навіть як «суцільний реакційний екстаз») Б. заперечував все – конституції, літературу, особливо просвітницьку, навіть промисловість. Телеграф, кредитні установи він вважав за вигадку сатани, був ворогом цивільного шлюбу, цензуру вважав за необхідну річ, вимагав «раз і назавжди» очистити «згідно з вимогами Церкви і держави видання класиків». Б. не визнавав жодних компромісів, був запальним прибічником Авторитету, що був його догмою. Зрозуміло, що республіку і демократію він вважав зовсім не взірцевими, погано організованими устроями сус-ва, оскільки вони заперечували природну ієрархію, виступали за панування рівності. Його спадкоємцем виступив син – Луї Жак Б., що став після відходу Б. від політ. життя одним із лідерів ультрамонтаністів, був архієпископом, кардиналом (1841), сенатором, який прокляв Е.Ренана після виходу його книги – «Життя Ісуса».
Твори: Bonald L.G. Thèoriè du pouvouir politiquè et religieux dans la sociètè civile // Oeuvres complètes. Paris, 1859. Vol. 1-3.
Б. К.
БУХАРІН МИКОЛА ІВАНОВИЧ
(1888-1938) – рад. держ. політ. діяч, теоретик марксизму. Навчався на юридичному ф-ті Москов. ун-ту, був репресований царською владою, у 1917 р. обраний чл. ЦК РСДРП(б). Пізніше – відповідальний редактор г-ти «Правда», чл. виконкому Комінтерну (1919-1929), кандидат у чл. політбюро ЦК РКП(б). У 1924 р. – редактор ж-лу. «Большевик» та чл. політбюро ЦК РКП(б). У 1926-1929 pp. – чл. політсекретаріату Виконкому Комінтерну, академік АН СРСР. У 1929 р. був звільнений з політбюро ЦК ВКП(б). Обраний чл. ЦВК СРСР (1931-1936), відповідальний редактор г-ти «Известия» Пізніше був виведений з складу ЦК ВКП(б) і партії, репресований. Б. – автор близько тисячі творів (переважно статей), у т.ч. книг – «Політична економія рантьє», «Від диктатури імперіалізму до диктатури пролетаріату (класова боротьба і революція в Росії)», «Теорія пролетарської диктатури», «Теорія історичного матеріалізму», «Шлях до соціалізму і робітничо-селянський союз», «Етюди». Оцінювати творчу спадщину Бухаріна складно, однак можна виокремити такі риси. Він далі розвинув думку про перспективи рос. общинної державності й підтримав ідею про необхідність розглядати общину, артіль і комуну як структурні елементи механізму реальної передачі держ. влади трудящим на місцях. Виступав за безпосередню участь масових організацій в управлінні державою. Вважав, що підставою рад. будівництва повинен стати принцип самодіяльності мас. Враховуючи рос. традиції общини Б. писав: «російський
соціалізм порівняно з іншими буде виглядати по-азіатськи, економічна відсталість Росії знайде свій відбиток у відсталих формах нашого соціалізму». Враховуючи зміну політ. та соціально-економічної ситуації у 20-і роки, Б. наполягав на зміні тактики більшовицької партії, зокрема вказуючи, що вона з партії революції, примусу поступово перетворюється у «партію громадянського миру». Однак, це не міняло суті владних відносин, оскільки, як правовірний більшовик, Б. надалі був переконаний, що «співробітництво у суспільстві» з селянством не означало «співробітництва у владі». Це означало, що він так і не погодився на доповнення НЕПу новою політ. доктриною. Б. пройшов еволюцію від позицій лівого комунізму до правого з його ставкою на еволюційність, компроміси, поміркованість (навіть із закликами в 1925 р. до селян: «збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть»).
У кращому випадку, він, бачачи парадокси марксизму, хотів «легко уточнити, скоректувати» марксистську ортодоксію. Б. намагався проводити курс партії на реформи. Державі ж він пропонував перестати бути «органом репресій», бо час терору вже «пройшов». На місце «революційної законності слід поставити законність», усі повинні стати рівними перед законами, час перейти від політики примусу до політики переконання. Незважаючи на те, що Б. у відомому листі до партії назвали «любимцем партії» (а може саме через те...) він був репресований, в нього вибивали абсурдні зізнання про шкідництво («Особисті зізнання М.Бухаріна»). У своїх теоретичних поглядах він так і не вийшов за рамки марксистської політ. доктрини, але мав нещастя мати власну точку зору з ряду питань...
Твори:Бухарин Н.И. Избранные произведения. М., 1988; Проблемы теории и практики социализма. М., 1989.
Б. К.
В
ВАШИНГТОН ДЖОРДЖ (1732-1799) – амер. держ. діяч, перший президент США. Його батько був заможним плантатором. До 15 років В. відвідував школу у Вілліамсбурзі, пізніше був землеміром. Коли у Вірджінії була створена міліція для боротьби з французами та індіанцями, В. вступив до її рядів. У 1754 р. покинув службу, незабаром він був призначений командувачем
усією міліцією колонії Вірджінія. Після закінчення цієї війни (1763), В. одружився і став плантатором у Моунт Верноні та Потомаці. Був обраний до Вірджінських законодавчих зборів. Коли розпочався конфлікт з метрополією, він активно виступив на захист прав колоній. Був обраний депутатом Генерального конгресу об’єднаних колоній, що розпочав свою роботу у Філадельфії 14 вересня 1774 р. У 1775 р. Конгрес одноголосно обрав В. головнокомандувачем амер. армією, яка під його керівництвом перемогла у війні за незалежність у 1775-1783 pp. Наприкінці війни йому було запропоновано здійснити держ. переворот і встановити монархію, але В. категорично відмовився. Після закінчення військових дій він розпустив армію і в присутності Конгресу склав з себе повноваження головнокомандувача. Він постійно відмовлявся від винагороди з боку держави, але прийняв земельну ділянку від вдячних громадян Вірджінії, зобов’язавшись передавати прибуток від неї на користь школи. В. виступав за законодавчу відміну рабства. Він приєднався до партії федералістів і як депутат Генеральних зборів у 1787 р. сприяв укладенню союзного договору. З вступом у 1789 р. в дію нової Конституції, В. зайняв посаду президента. Із закінченням другого терміну перебування на цій посаді відмовився від висунення своєї кандидатури втретє, створивши тим самим прецедент для майбутніх президентів – максимально два терміни перебування на цій посаді. Розвинув зовнішньополітичну доктрину ізоляціонізму, яка передбачала, що ПАСШ не повинні брати участі у союзах та війнах європейських країн. На засіданні Конгресу у зв’язку із смертю В., його життя охарактеризували таким чином: «Перший у війні, перший в мирі і перший в серцях своїх земляків».
Твори: Washington G. Washingtons Writings. Boston, 1837. Vol. 1-12.
А. Р.
ВЕБЕР МАКС (1864-1920) – нім. соціолог. Нар. у заможній родині, його батько був депутатом рейхстагу. Вивчав право і економіку у ун-тах Гайдельберга, Мюнхена, Берліна, після захисту дисертації викладав в ун-тах Німеччини, читав курс лекцій у США, Австрії. Співзасновник ж-лу «Архів соціальної науки і соціальної політики», експерт нім. делегації на Версальській мирній конференції, чл. комісії з підготовки Веймарівської конституції. Творчість В. можна поділити на два етапи – до 1898 р. і від 1904 р. до 1920 р. На першому етапі В. займався правом і економікою, господарською історією, на другому – соціологією, релігієзнавством та методологією суспільних наук. Серед політ. творів слід зазначити такі, як «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), «Політика як покликання і професія» (1919) та «Господарство і суспільство» (1921), що залишився незавершеним. В. розрізняв політику в широкому й