VІІІ. 3. Оцінювання за 100 бальною системою навчальної роботи студентів 15 страница
Помістні наділи “жалувались” із княжих (двірцевих) зе-мель особам, безпосередньо зв’язаним з княжим двором і службою князю.
Розмір помістного “окладу”, який перераховувався в грошовій формі, визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних обов’язків.
Зобов’язальне право XV – XVІ ст. розвивалось шляхом поступової заміни особистої відповідальності – майновою.
Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду протягом певного ко-роткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або внаслідок обману.
До середини XVІ ст. переважною формою укладання до-говорів залишалась усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма угод.
У спадковому праві в XV –XVІ ст. спостерігається тен-денція до поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця.
У XV – XVІ ст. основне коло спадкоємців за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобов’язаннями та розраховувалися за них із загальної спадкової маси.
При наявності синів, доньки усувались від успадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови не до-пускались до успадкування родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі. У першому загальноросійському (великокняжому) Судебнику 1497 р. знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової практики і литовського законодавства. Головною метою Судебника було розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель. Фактично Судебник був, перш за все, “інструкцією” для організації судового процесу.
У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які ре-гулюються центральною владою, проводиться певна вираже-на соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип пока-рань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.
Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави.
Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього ка-тувань. Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: ді-тей боярських, дворян, представників верхівки посаду або се-лянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душо-губство), особливі види тяжби. З’являється поняття “крамо-ла” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих ви-дів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.
У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, не-відокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викра-дення майна).
Система покарань за судебниками ускладнюється, фор-мується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні пока-рання застосовувались як основний або додатковий вид пока-рання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покаран-ня була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язи-ка, таврування) у період судебників лише розпочинали вво-дитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важ-ливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.
Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості про-ступку і статусу потерпілого.
У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагаль-ний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ, де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих справ поступово розширювалось. Суть розшукного (“інквізи-ційного”) процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали такі докази, як затриман-ня на місці злочину або особисте визнання. Для одержання останнього застосовувалось катування. Іншим новим проце-суальним засобом був “повальний обшук” – масовий допит місцевого населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури “облиховання”. За вироком суду “об-лихований” злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений строк.
Судова система складалася з таких інстанцій:
а) суд намісників (волостей, воєвод);
б) приказний суд;
в) суд Боярської думи чи великого князя.
Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика “змішаних” судів.
У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від адміністративного апарату.
Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри, посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На місцях судова влада на-лежала намісникам, волостелям, пізніше губним, земським органам і воєводам.
Тема 2.8. ПОДАТКОВА СИСТЕМА КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
Тема 2.8. ПОДАТКОВА СИСТЕМА КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
1.Історія виникнення податків
2. Види податків
3. Податкові органи
4. Відповідальність за ухилення від сплати податків
1.Історія виникнення податків.
Виникнення податків своїм корінням йде в глибоку давнину, в часи формування суспільства та виникнення суспільних потреб.
Дуже цікава і різноманітна форма податків, податкової системи стародавніх країн залежала від цільової спрямованості їх стягнення та потреб суспільства, але головним є те, що саме зародження та формування держави є передумовою виникнення податків.
Податкові системи пройшли тривалий шлях розвитку, в якому вони утверджуються як головний інструмент держави.
Саме на прикладі стародавніх країн ми бачимо різноманітність податків, відмінності податкових систем, їх динаміку в ті часи, а також становлення їх як самостійного інституту в усіх державах світу.
Аналіз історичних даних дає змогу стверджувати, що розвиток та зміна державного устрою завжди супроводжується зміною податкової системи.
Отже, на прикладі давнини бачимо, що податки є тим рушійним елементом не тільки у вдосконаленні форм держави та права, а й взагалі суспільства з його різноманітними потребами та інтересами.
Податки відомі уже давно, ще на початку людської цивілізації. Їх поява зв’язується з самими першими суспільними потребами.
Коли ми задивляємося на пам’ятки стародавніх цивілізацій, дивуємося грандіозним спорудам від єгипетських пірамід до Великої китайської стіни, в захваті від палаців середньовічних феодалів, нам потрібно пам’ятати, що за ними стоять не тільки талант митців та праця робітників та рабів, але й величезні фінансові затрати, кошти на які отриманні в казну, головним чином, через податки.
Податки в такій формі, в якій ми з ними стикаємося в сучасних умовах, склались відносно недавно. Хоча основні елементи механізму оподаткування зародилися ще в давнині.
Стародавні держави жили за рахунок війн з сусідами, їх правителі розпочинали війну, як тільки в скарбниці закінчувались кошти. Спочатку найбільш могутні держави від одноразових контрибуцій переходили до постійного збору данини. Але з розвитком цивілізації держави навчились захищати себе від ворожих сусідів. Вони почали створювати постійні армії, для утримування яких потрібні були стабільні надходження коштів. Спочатку правителі просто грабували своїх підданих, але вже скоро їм прийшлося просити згоди у суспільства як на збір податків, так і на ведення війн. Таким чином, однією з передумов для виникнення податків стали військові витрати. Перехід від натурального господарства до грошового, зародження та формування держави також є передумовами виникнення податків.
Головним інструментом держави є податкова політика. До цього сучасні держави дійшли далеко не зразу. Податкові системи пройшли тривалий шлях розвитку від особистого, прибуткового та майнового оподаткування до розгалуженої системи різноманітних загальних, регіональних та місцевих податків.
Податки як метод та джерело формування прибутків держави з’явилися в глибокій давнині і в процесі історичкого розвитку пройшли суттєву еволюцію. Розглянувши історію країн Стародавнього Світу ( Єгипту, Вавілону, Індії, Китаю, Греції, Риму ) можна прослідкувати розвиток податкової системи.
2. Види податків.
Фінансові погляди в стародавніх державах базувалися, в основному, на релігійних уявленнях.
Тому на самих ранніх ступенях державної організації початковою формою оподаткування можна вважати жертвоприношення. Не слід думати, що воно було засноване виключно на добровільності. Жертвоприношення було неписаним законом і таким чином ставало примусовою виплатою чи збором. При тому відсоток збору був достатньо визначеним, так звана «десятина» , тобто десята частка від всіх отриманних прибутків.
По мірі розвитку держави виникає «світська десятина» яка стягувалась поряд з виплатами храмам та церквам на користь впливових правителів. Така практика існувала в різних країнах на протязі багатьох століть: від Стародавнього Єгипту до Середньовічної Європи.
Отже ми бачимо, що в Стародавньому світі, в умовах панування натурального господарства, спочатку податки мали форму жертвоприношення, натуральних зборів продовольства, фуражу, спорядження для армій та деяких повинностей.
Натуральні повинності - являють собою покладену державою на населення повинність виконувати певну роботу і надавати власне майно в розпорядження органів державної влади. Населення широко залучалося для утримання палаців, армій; брало участь в будівництві шляхів, іригаційних споруд.
Але з розвитком товарно-грошових відносин з’явилися також і грошові податки.
Подать -це простіша форма прямого податку, який стягувувся в різних сумах незалежно від розміру прибутку чи майна ( це подвірний податок, подушний податок, податок з сім’ї ). Так ще в XII ст.до н.е. у Китаї, Вавілоні, Персії вже відомий поголовний, або подушний податок.
Таким чином можна сказати, що в основній своїй масі стародавні держави отримували кошти для вирішення своїх питань та потреб за рахунок надходжень та державних податей, різних повинностей населення, військової здобичі, контрибуцій і т.ін
Податковий кадастр
Методи оцінки податків
Податкова декларація
Одиниця земельного наділу
Одиниці оподаткування Одиниця товару (натур.продукт
Грошова одиниця
Об’єкт податку Земля
Майно
Прибуток
Спадщина
Предмети вжитку
Тепер більш детально розглянемо види податків на прикладі кожної окремо взятої країни, що існувала в ті часи.
Стародавній Єгипет.
В найдавніші часи в Єгипті стягувався земельний податок, при цьому він досяг значного розвитку і відрізнявся високою точністю.
Общинники ( землероби )- основна маса платників податків, вони працювали на землі від світанку до сутінок. Кожен селянин мав у користанні наділ землі, за який сплачував державну ренту.Інші селяни були прикріплені до землі, що була пожалувана царем храмам, сановникам або воїнам. Вони повинні були крім сплати податку віддавати частину врожаю храмам чи певним особам ( від1\3 до 5\6 врожаю ).
Фараон в Єгипті являв собою божество на землі, тому її третина належала йому. Вся інша земля порівну ділилася між жрецями та землеробами. Жреці являли собою привілейований шар, тому вони не сплачували оброк (повинності ).
Весь тягар платежів в Стародавньому Єгипті лягав на землеробів. Різноманітні повинності ( особисті, натуральні ), оброк за землю платились хлібом, рибою, худобою. Крім цього, прибутки держави складались з данини, що сплачувалась підкореними народами. Тобто у Старадавньому Єгипті податкова система була достатньо розгалуженою. Частка податків надходила грішми, інша- натурою. Практично всі галузі господарства оподатковувалися (прямими та непрямими податками ): ввіз та вивіз товарів, продаж, купівля, угоди та комерційні договори. Існував також податок на худобу, будівлю гребель, мостів, подушний податок на чоловіків, натуральний податок на землю, що належала державі.
Стародавня Персія.
Період найбільшої могутності Персії відноситься до VI- ІV ст.до н.е.Правителі тієї епохи-Ксеркс,Дарій підкорили Парфію, Єгипет, Мідію ,Вавилон ,Вірменію,ряд грецьких міст.
Ці царі зуміли придушити опозицію, утвердити сильну централізовану владу,всі піддані були зобов’язані платити фіксовані податки і нести обов’язки.
Стародавній Вавилон.
В Стародавньому Вавилоні ,наприклад, великі царсько-храмові господарства існували разом з обособленим общинним господарством основою якого була праця вільних общинників землеробів(селян), які сплачували ренту - податок державі. Общинники-землероби становили основну масу оподаткованого населення, яке есплуатувала деспотична держава.Це був їхній обов’язок.
За часів Хаммурапі був введений єдиний податок -десятина. Можливо ,саме це стабілізувало становище в країні.
Стародавня Індія.
Цар, як суверенний правитель, стягував подактки з підданих , у тому числі й селян, оскільки забезпечував їхню «охорону і захист». Брахмани звільнялись від податків та повинностей. Третя варна - «Вайшії» ( займалися ремеслом, землеробством, торгівлею, скотарством), сплачували основну масу податків і податей. В період IV - III ст. ст. до н.е. одним з правових джерел був трактат «Артхашастра», який містив звід настанов і практичних рекомендацій стосовно політики, фінансів, судової діяльності, збирання податків.
В трактаті «Артхашастра» вказується : «Розподілити тимчасово або на все життя ділянки землі серед найнижчого стану і рабів, а вони отримавши землю, повинні відпрацьовувати борг все життя у вигляді податків». Податі із селян правителю становили половину їхнього врожаю. Пізніше здіснюється правове закріплення податку в законах Ману: «Цареві належала шоста частина врожаю, як своєрідна винагорода за «охорону і захист підданих» ».
Стародавній Китай.
Ремісники, землероби, крамарі, торговці становили основну частину податного населення. Їм заборонялось покидати місце свого проживання.
Спочатку податок складав 1/3 і більше врожаю. Подушний податок брався з кожного, хто досяг 15-ти річного віку.
Пізніше існував натуральний податок з общин. Вісім полів перебувало у приватному користуванні, дев’яте - в центрі, оброблялось спільно, урожай з нього йшов Вану (царю). Це було регулярне і своєчасне находження в скарбницю. Цей податок не був обтяжливим для селян, меншим ніж десятина.
Система «колодязних полів», за якою податок стягувався натурою, з часом перестала задовольняти владу. Замість неї поступово став вводитись грошовий податок з одиниці площі землі. Пізніше його почали стягувати з кожної сім’ї. Нове оподаткування утверджувалось протягом декількох століть ( з VI по ІІІ ст. до н.е.).
За реформами Шан-Яна, якщо в сім’ї було двоє синів, які не розділили батьківське майно, то з них стягувався подвійний податок - це знищило родову общину.
Якщо раніше сім’я виплачувала державній скарбниці 1/10 частку врожаю, то тепер податок став стягуватись з урахуванням кількості землі. Державна скарбниця отримала регулярний прибуток, а втрати від посухи або повені перекладались на плечі власника землі. Тобто державна скарбниця отримала регулярний прибуток- фіксований податок ( IV - III ст. до н.е.).
Для регулювання економіки автори трактату «Гуань - Цзи» рекомендують замінити прямі податки на залізо і сіль, непрямими, та поширити податки на всі товари, які виробляються з іх використанням.
Стародавня Греція
Джерелом державних прибутків були : прибутки від рабської праці,
добровільні внески і податки. Прибутки держави поділялися на звичайні і надзвичайні . Звичайні : монополії,регалії, конфісковане майно, мито і добровільні внески. Основою надзвичайних прибутків були податі й займи . Подать, покладена на все майно засновувалась на попередньо зробленій оцінці, яка здійснювалась під присягою самим платником .
Існував також майновий податок ( ейсфора), податок для іноземців, подушний податок з рабів, експортні та імпортні мита, ринкові збори та ін.
За часів правління Пісістрата вперше було введено державний податок у розмірі 1/10 частини прибутків. Це давало змогу концентрувати і витрачати кошти на утримання армії, апарату управління, будівництва укріплень навколо поселень, будівництва храмів, водопроводів, доріг та на інші громадські цілі.
В той же час були серйозні протидії прямому оподаткуванню. В Афінах, наприклад, вважалось, що вільний громадянин не повинен сплачувати прямих податків. Інша справа - добровільні внески. Але коли виникали великі витрати, то народні збори встановлювали податки.
Стародавня Спарта.
Основними платниками податків були ілоти, які були прикріплені до землі і половину врожаю віддавали як натуральний податок.
Землю в Спарті мали також періеки - ремісники, торгівці. Вони були вільними, але не мали політичних прав. Вони також сплачували податки державі.
Для спартанців теж існував особливий податок у вигляді щомісячного натурального внеску в общину.
Стародавній Рим.
В Стародавньому Римі мали поширення так звані трибутні податі (tributum - лат. - податок), які ділилися на трибут громадян і трибут провінціалів. Громадянський трибут поширювався тільки на римських громадян. В республіканський період ця подать стягувалась з усієї вартості майна, в імперський період складалися цензові списки, куди заносились: нерухоме майно, раби, земельні наділи. Провінційний трибут стягувався з підкорених територій. Громадянський трибут був результатом правового обов’язку античного громадянина приходити на допомогу суспільству з усім своїм майном у випадку потреби.
Взагалі багато ознак сучасної держави зародилось в Стародавньому Римі. Простежим за розвитком в Римі податкової системи.
В мирний час грошових податків громадяни не сплачували. Витрати на управління містом і державою були мінімальними, тому що виборні магістрати виконували свої обов’язки безкоштовно, навіть витрачаючи свої кошти. Це було почесно. Основною статтею витрат було будівництво громадських будівель. Ці витрати зазвичай покривались земельною орендою. Але в військовий час громадяни Риму оподатковувались у відповідності зі своїми прибутками.
В IV - III ст. до н. е. Римська держава розросталась, завойовуючи нові території. Відбувалися зміни і в податковій системі. В завойованих землях вводились місцеві податки та повинності. Як і в Римі, їх розмір залежав від розміру майна громадян. Визначення суми податку відбувалося кожні 5 років. Римські громадяни, які мешкали поза межами Риму, сплачували податки, як державні, так і місцеві.
У випадку успішних війн, податки зменшувались, а часом відмінялись зовсім. Необхідні кошти забезпечувалися контрибуцією з завойованих земель. Місцеві ж податки з тих, хто жив поза Римом, стягувались регулярно.
Пізніше Рим переріс в імперію, до складу якої входили провінції. Мешканці провінцій були підданими імперії, але не користувалися правами громадян. Вони повинні були спачувати податки, що свідчило про їх залежне становище. Єдиної податкової системи не існувало. Ті міста і землі, які чинили найбільший опір римським легіонам, після завоювання обкладались більш високими податками. Крім того римська адміністрація дуже часто зберігала систему оподаткування, яка склалася в даній місцевості до завоювання. Змінювався лише напрямок використання зібраних коштів. Так, наприклад, було в Сицилії, коли вона в 227 р. до н. е. стала провінціею Риму. Головним джерелом прибутків в римських провінціях був земельний податок. В середньому його ставка складала 1/10 прибутків із земельного наділу, хоча використовувались і особливі форми оподаткування, наприклад, податок на кількість фруктових дерев, включаючи і виноградні лози. Оподатковувалась і інша власність: нерухоме майно, живий інвентар (раби, худоба), коштовності. Кожен житель провінції повинен був сплачувати єдину для всіх подушну подать.
Існували і непрямі податки, такі як податок з обороту по ставці
1%, особливий податок з обороту за торгівлю рабами - 4% і податок на звільнення рабів - 5% від їх вартості (ціни). У 6 р. н .е. імператор Октавіан Август ввів податок на спадщину - 5%. Податком зі спадщини оподатковувались лише громадяни Риму. Податов мав цільовий характер. Одержані кошти направлялись на пенсійне утримання професійних воїнів.
3. Податкові органи.
Стародавній Єгипет.
З перших династій Були відомі періодичні переписи людей, худоби, золота, на основі яких і встановлювались податки. Хоча чиновницький аппарат був багаточисельним, він був слабо диференційований (виконували одразу декілька функцій).
Найважливіша посада – посада начальника всіх відомств (джаті або візирь). У віданні джаті перебував весь апарат управління: податковий, військовий, судовий.
«Будинок царських сакрбів» – відігравав роль податкового відомства. Існувала також посада чиновника з контролю за збиранням податків. Посада, як правило, передавалась у спадщину.
Безпосередньо стягуванням податків займались озброєні збирачі, які користувались широкою примусовою владою.
Тобто, місцеві правителі, в особі номархів і голових збирачів податків мали свої поліцейські підрозділи, які допомагали владі стягувати податки і виконували функції карального органу (обов’язки катів).
У структурі управління давньосхідної деспотії фінансове або податкове відомство відігравало важливу роль. До цого відомства надходили донесення про збір податків. Це відомство складало кошторис прибутків і витрат, прогнозувало майбутні врожаї і прибутки. Також існувало 2 нілометри, завдяки яким здійснювались спостереження за рівнем води, які були основою розрахунку май- бутнього податку.
Чиновницька посада давала привілеї: тобто звільняла від податків та трудової повинності .
Стародавня Асірія. (XIV – XVI ст. до н. є.)
Цивільна адміністрація складалась із візиря і «оповісника країни», до чиїх обв’язків входили мобілізація населення на виконання повинностей, збір податей.
Місцеве управління очолював начальник області, його функціями були: забезпечення громадського порядку, стягування податків, мобілізація населення на трудову повинність. Ці намісники могли стягувати податки й на власні потреби, які були праобразом сучасних місцевих податків.
Стародавня Персія.
В Персії існувала чиновницька посада сатрапа – «хранителя царства», який мав величезну владу і підкорявся лише перському царю.
Сатрап відав господарським життям, слідкував за збором податей і контролював діяльність місцевих чиновників, мав також право чеканити монету.
Стародавній Вавилон.
Головним помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний аппарат за допомогою якого контролював роботу всіх відомсв (включаючи збір податків).
Помічник нубанди – глава відомства лихварів ВАКІЛЬ – ТАМКАРИ відповідав за збір царських мит і податків. На місцях ці функції безпосередньо виконували намісники царя (рабианум, хазианум, шапір – нарим і шаган – шакканакум).
До складу фінансово-податкового відомства входили податкові інспектори – машкім.
Стародавня Індія.
Найнижчою посадовою особою був староста села,потім ішов управитель 10-и сіл потім 20-и, 100 і 1000. Їхнім обов’язком було повідомляти державній владі про злочини, а також стягувати натуральні податки царю (це закріплено в законах Ману).
Їхня діяльність перебувала під контролем царського чиновника «вірного і невтомного», який був зобов’язаний інспектувати їх особисто або з використанням своїх помічників.
В ієрархії помічників ( чиновників царя ), крім придворного жреця, воєнночальника, скарбника існувала посада збирача податків.
В імперії Маур’їв був складний аппарат управління. Важливе місце посідало фінансове відомство, яке очолював наближений монарха. Джерела свідчать, що цар особисто перевіряв звіти про прибутки і витрати, ймовірно не довіряючи своїм чиновникам. У законах Ману написано: „ Як сонце збирає воду променями, так і царю слід збирати полдатки”.
Особи,що претендували на посаду збирача податей проходили спеціальну підготовку і перевірку на честність.
Царевичі провінцій мали своїх управителів. До їхніх обов’язків входив також і збір податків.
В містах існував муніципалітет ( колегія – 30 чоловік ), з якого формувались галузеві комісії, зокрема із питань опадаткування та фінансів.
Стародавній Китай.
Політична влада зосереджувалась у руках царя – Вана «сина неба».На чолі центрального управління державою знаходився Сян (найвища чиновницька посада). Йому підпорядковувалися, крім інших чиновників, сикун – що керував податковим відомством.
Стародавня Греція.
Найвище управління фінансовою діяльністю представлялось в особливій Раді. Збиранням податків завідували 10 полетів, які засідали в Полетарині .
Списки платників податків і розподілення зібраних коштів здійснювали аподенти. Обрання голови військового і фінансового відомства проходило шляхом не таємного голосування , як це було поширено і вживано завжди, а шляхом відкритого голосування. Поліція стежила за громадським порядком і доповідала властям про факти несплати податків. В основному поліцейські функції виконували раби . Афіняни вважали ганебним для себе служити в поліції . Також існували посади агаронів та метрономів . Перші стежили за якістю товарів та торгівельною діяльністю ,а також сплатою податків , другі –за правильністю мір і ваги .
В Спарті скарбницею відала рада ефорів . Кожне важливе фінансове впровадження в Греції приймалось та затверджувалось народними зборами .
Стародавній Рим .
Визначення суми податку проводилось кожні 5 років спеціальними чиновниками – цензорами . Цензор від імені держави давав на відкуп збір податків , спостерігав за надходженням податків з провінцій , за збиранням мита на митниці.
Громадяни Риму робили цензорам заяву про свій майновий стан і сімейне положення . Таким чином закладались основи декларації про прибутки.
На податковому переписі були присутні претори , народні трибуни ,та їхні помічники: присяжні оцінювачі, писарі, вістові.
Довгий час в римських провінціях не існувало державних фінансових органів, які б могли професійно встановлювати та стягувати податки. Римська адміністрація використовувала допомогу відкупщиків, діяльність яких вона не могла в належній мірі контролювати .
Відкуп – виключне право, яке надається державою, за окрему плату приватним особам „ відкупникам”,на збір податків .
Відкупщик –особа , що придбала у держави за окрему плату право на відкуп.
Результатом цього була корупція, зловживання владою, а потім і економічна криза , яка набула найбільшого розмаху в І ст.до н. e.
Необхідність реорганізації фінансового господарства римської держави була однією з найважливіших задач, які вирішував імператор Октавіан Август (63 р. до н.е .- 14 р. н.e. ).В усіх провінціях ним були створені фінансові установи, які здійснювали контроль за оподаткуванням . Була заново проведена оцінка податкового потенціалу провінцій з метою більш справедливого розроділу податків і збільшення їх сплати. Для цього були проведені обміри кожної міської общини з її земельними наділами. По кожному місту був складений кадастр, який містив в собі дані про землевласників. Потім здійснювався перепис майна громадян. Переписом керували намісники провінцій разом з прокураторами, які очолювали фінансові установи провінції. Кожний мешканець був зобов’язаний у визначений день пред’явити владі общини свою декларацію.
Податкові документи зберігались в фінансовому органі і були базою для наступного перепису майнового стану (цензу).
Що ж представляв собою провінціальний ценз в римській імперії? В Іудеї, наприклад, свідчення про земельні володіння містили:
- найменування окремого подвір’я, до якої общини воно відноситься, в якому угідді знаходиться, хто є його сусідами;
- кількість орних земель, які можуть бути засіяні в найближчі 10 років;
- скільки на ділянці виноградних лоз;
- скільки моргенів землі і скільки дерев нараховуют оливкові плантації;
- скільки моргенів лугу буде скошено в найближчі 10 років;
- скільки моргенів землі відводиться під пасовисько;
- скільки моргенів землі приходиться на лісну ділянку, здатну давати ділову деревину;
- стать і вік всіх членів родини.